Тур для українців Берліном мультикультурним

Ольга Самборська, 13.05.2009, Берлін-Кройцберг

Діаспора культурна.

Культурність діаспори українців в окремо взятій країні чи місті визначають по подіях, які здатна організувати група присутніх організованих чи неорганізованих українців. Потяг до культурної експресії українців закордоном, на мою думку, вищий, ніж у їх земляків на батьківщині. Можливості для цього у них  менші. Явище настальгії підсилює потребу як в споживанні українського культурного продукту при відсутності такого, так і в його виробленні. Про те, яким є цей продукт, що виробляє діаспора Берліна і що споживає вона, в цій статті.

Берлін мультикультурний.

Місто Берлін відоме в світі своєю культурною складовою. Кількість культурних подій, вернісажів, концертів, виставок тут є такою, що рядовому туристу, як і рядовому жителю міста, складає труднощі зосередитись на тій чи іншій події. Про культурні події тут інформують кілька потужних інфопорталів. Серед них Цітті (http://www.zitty.de), Тіп (Tip), Берлін.де (http://www.berlin.de). Про російську, що часто позиціонує себе як російськомовна, культуру інформують російськомовні джерела http://007-berlin.de, Wernermedia group через “Берлінская газета” і “Європа Експресс”, незалежне видання “РУССКАЯ ГЕРМАНИЯ” (в Берліні – “РУССКИЙ БЕРЛИН”), радіо Русский Берлін (Радио Русский Берлин) та інші.

Про українські події можна прочитати частково на сторінці Посольства України в Німеччині, на порталі украініанс.де , що співпрацює з livejournal, на блозі діаспори Хата скраю і Haus am Rand. Найкоротший шлях для інформування – це електронні розсилки або приватні електронні повідомлення. Останній спосіб є випробуванним, хоча не зовсім досконалим.

Місто Берлін живе і виживає завдяки культурно-просвітницьким подіям.

Численні фестивалі, форуми, семінари, виставки промислових продуктів (мессе) зробили місто неабияку славу. ІСС (Internationales Congress Centrum ICC Berlin) є центром проведення виставок Зелений тиждень (Grüne Woche), туристичної виставки (Fachmesse der internationalen Tourismus-Wirtschaft) та інших, не менш цікавих і важливих.

Берлін є місцем розміщення численних фундацій, більшість яких є політичними. Саме вони стають організаторами різних політичних дискусійних форумів, подіумів, денних семінарів (тагунгів), веркшопів і лекцій. Іноді складається враження, що для того, щоб обійти всі ці події, більшість з яких є дійсно цікавими, актуальними, інформативними і гарно організованими, треба мати безстрокову відпустку або не працювати взагалі. На час Берлінале http://www.berlinale.de мої друзі, наприклад, беруть тижневу відпустку, щоб переглянути цікаві фільми і відвідувати берлінальські події.

На щастя чи нещастя, рівень безробіття в Берліні саме і є таким, що дозволяє мешканцям міста не пропустити жодну з подій, вистачило б тільки фінансів на них. Соціальні дотації покривають тільки життєвий прожитковий мінімум, який не розрахований на культурні походеньки. Вхід на різного ґатунку події як правило є платним. Сама примітивна лекція може коштувати мінімум 5 Євро. На організовані німецькими фондами і веркштатами виступи українських письменників, поетів, політиків квитки  коштують якраз стільки, скільки в Україні коштує його чи її книжка, а то і дві. Присутність української публіки на берлінських подіях проте не визначається лише коштовністю квитка на неї.

Іншими вагомими факторами є сприйняття чи не сприйняття певної тематики, бажання чи небажання ковтати те, що власна психологічна установка не в змозі проковтнути.

Тяжіння минулого чи відмова від його нав’язливого маячіння

є визначальним фактором культурного консуму українців в Берліні. Берлінські мешканці з України так само, як і жителі українських міст, не є одношерстою масою. Хтось ментально ще живе в совєтському просторі, має російську за робочу мову і відповідно тяжіє до російськомовного культурного простору. Останній в свою чергу часто культивує совєстське ретро, замішане на ностальгії і коньктурному поданні культурного продукту для вихідців з постсовєтського простору і для туристів, що мають це за екзотику. Боюся, чи Берлін є не єдиним містом, де поєднуються нові тренди культурного життя з родзинками антикварного совєтсько-дедеерівського шлейфу епохи генсеків.

Берлінська стіна з базаром біля музею Museum Haus am Checkpoint Charlie є атрактивним місцем для туристів, які є важливими інвесторами в берлінську казну. А без цього Берліну не вижити.

Неабияку копійчину місту приносять берлінські паради, фестивалі і ярмарки. Існує ціла індустрія чисельних вуличних святкувань мало чи не на кожному перехресті. В Берліні нараховується десятки мікрорайонів чи так званих кіців (Kiez), що в свою пору року і час мають своє святкування. Крістофер-дау в Кройцбергу (Christopher Street Day Berlin), Дні визволення американцями (святкування Повітряного мосту в колишньому аеропорту Темпельгоф (Volksfest zum Gedenken an das Ende der Luftbrücke), день падіння Берлінської стіни ( 2009 року це вже не день, а цілий рік з його 20 – літньою річницею). Воно супроводжується продажем відповідного консумного продукту з сервісної індустрії.

Чи не найбіший дохід при цьому приносять різдв’яні ярмарки. Трохи менший, але вагомий, вплив на притік туристів мають берлінські марафони з легкої атлетики інвалідів на колясках, скейтерів. Як мешканцю всім відомої Хасенхайде (Hasenheide) вулиці , що є невід’ємним треком всіх вищенаведених заходів і розташована між двома станціями метро Херманплатц (Hermannplatz) і Сюдштерн (Südstern) і так чи інакше пролягає на шляху спортсменів, численних демонстрантів, страйкарів, автосиренників після футбольних матчів, мушу відверто зазначити, що не є її патріотом. Я її не люблю, бо шумовий ефект свистків вболівальників перед вікними і смрад намонтованих і ненамонстованих туалетів робить її непривабливою. Проте є одна подія, заради якої я б не хотіла переїхати на інше місце. Йдеться про

Карнавал культур.

Він є чи не яскравішим культурним святом Берліна мультикультурного. Карнавал відбувається кожен рік на німецьку Трійцю (Pfingsten), яка припадає на кінець травня або початок червня. Локалітою карнавалу є один з наймультикультурніших районів міста – Кройцберг. Це практично єдиний район, де не побачиш на вулицях бритоголових наці-радикалів. Цьому район завдячує великій автономній і лівій політичній сцені, що завдяки численним антифашистським виступам формально відвоювала собі цей район ще за часів револьту шестидесятників. Якщо поглянути на

буденний Кройцберг

чи піти на турецький базар на Майбах уфе (Markt am Maybachufer), то вже і цього буде достатньо для відчуття присутності перманентного вуличного мультикультурного карнавалу. За день я як житель Кройцбергу встигаю налічити таку кількість представників інших етнічних груп чи меншин, скільки можливо не міг свого часу охопити Сенкевич в своєму “Клуб кинопутешевственников“, що іноді відлуннює з моєї пам’яті про совєтське дитинство.

Достатньо велика частина представників рас і народностей на вулицях Кройцбергу носить свій національний одяг. Окремо треба сказати про турецьких жінок, хустки яких говорять про фундаменталістський характер їх чоловіків чи сімей. Поки німці дискутують, дозволяти туркеням носити хустки, які ще до того комбінуються у старших пані сіро-чорним пальто чи сукнею і у молодших відповідно джинсами і модними футболками, то інші національні представники просто вдягаються так, як вони це роблять в країнах свого походження, демонстративно підкреслюючи це походження.

Так індійців я зустрічаю в їх багатошарових сукнях . Нещодавно релігійна громада індійської меншини отримала дозвіл на будівництво храму на території Хасенхайде парку (Volkspark Hasenheide). Це збільшило притік індійців саме до округи навколо майбутньої Темпель, як вони називають свій храм німецькою.

Парк Хасенхайде,

прилягає до відомого перехрестя культур Херманплатц. Хасенхайде відомий тим, що тут налагоджена нелегальна торгівля наркотиків. Ті, хто нелегально продає наркотики, є мігрантами з африканських країн, яких доля примушує приставати до брудного бізнесу. Отже, африканська складова часто асоціюється саме з цим чинником, бо всі стежки в парку Хазенхайде ведуть до темношкірих торгівців наркотиками. Поведінка продавців наркотиків  пристойна. Вони нікого не ображають і не кривдять. Натомість відміряють квартальний поділ парку, бо стоять саме на пунктах перетину паркових зон.

Дивний феномен співжиття чи симбіозу африканських сорочок наркоторговців і закрапкованих на чолі індійців, в зелено-обмурдованих поліцайтів, що роблять вигляд, ніби ловлять торгівців наркотиками, і жителів Кройбергу з їх дітьми і песиками, що прогулюються поруч кіз, оленів і павлінів чи просто на відкритих галявинах і відведених для псів майданчиків. Все це робить Хасенхайде парк такою собі соціо-екологічною нішею – проекцією суспільста майбутнього, що толерує все і вся. Символічно, що саме від Херманпланц бере свій початок карнавал культур.

Невід’ємного прилогою Хасенхайде парку є і

Веркштат дер Культурен (Werkstatt-der-kulturen).

Саме там розмістився організаційний комітет з організації карнавалу культур. Але це не єдине, чим відомий веркштат дер культур. Тут періодично відбуваються саме мультикультурні події. Меншини Берліна мають можливість представити своє мистецтво в галереях, робити концерти, семінари. Завдяки веркштату культур Берлін зміг побачити проект TRANSMUSIKAL. Звідси починалося і

радіо Мультикульті Radio Multikulti.

– перший проект мультикультурного Берлін, коли різні національні меншини Берліна (поляки, росіяни, колишні югослави, турки та інші) мали можливість висилати свої програми рідною мовою.

Радіо Мультікульті зробило свою гарну справу. Мігранти мали свою нішу, звідки вони інформували своїх слухачів про культурні і політичні події в Німеччині мовою країни походження. Найважливішим було те, що мігранти мали свій мікрофон і свободу висловлення. Щоправда для українців це нічого не означало, бо української редакції радіо Мульті Культі не мало. Натомість існувала редакція для російськомовних жителів Німеччини. Сюди гіпотетично мали би входити і українці, від яких по історичній даності відвели право говорити російською далі закордоном. Русифікація продовжувалась. Мої численні дзвінки з проханням надати можливість ефіру українцям на радіо РББ (rbb), що було господарем ҐМультикульті, як правило закінчувались якщо не голим футбольним поданням від однієї редакції до іншої, від поляків до росіян, то гол забивав редактор німецької програми вироком: на додаткову мовну програму постосовєтських країн не існує відповідних коштів. Звертайтеся до росіян.

З росіянами працювати вважала політично не зовсім коректним для облишення відтворення совєтських колоніальних звичок. Та і вислуховувати постійні нарікання на “неправильний акцент” теж не хотілося.

Мені ясним було одне: українці мають мати свою програму, окрему від так званих російськомовних, і мати свого слухача. Якщо полякам викладали в школі свого часу російську мову, то їм проте не пропонували російський радіосервіс для задоволення потреб в медійних засобах для польських мігрантів. Це саме не робили скажімо туркам, хоча вони то ой як добре володіють німецькою.

Українці мають право на власний висилач радіопрограм в мультикультурній сфері Берліна і Німеччини.

Іншим болючим моментом є те, що ініційований мультикульті карнавал культур теж відповідно не представляє українців в Берліні. Вони там практично ніколи не йшли і не були. Мої перші роки в Берліні я стояла серед спостерігачів на узбіччях берлінських вулиць вздовж ходи карнавалу і вишукувала в колоні бодай один український стрій. Одного разу в 2002 році навіть знайшла в програмі карнавалу “Гайдамаків”, яких запланував привезти на карнавал одни німецький діджей. Ця акція щоправда провалилася. “Гайдамаків” на карнавальному майданчиках я не знайшла, зате знайшла їх на фестивалі Рудольстаті  і запросила до Берліна. Так “Гайдамаки” перший раз виступили в Берліні 10.07.2003 в клубі “Mudd club”.

Для українців, як і німців, це було подією, бо тодішня клубна сцена Берліна кишіла російськими групами Ла Мінор, Ленінград, Два Самольота, Іва Нова та іншими. А танцювальна сцена все більше заповнювалась латиноамериканцями.

Бразильські костюми з відповідними відкритими зонами засмаглого тіла танцівниць на високих підборах були мало не прикрасою, а то і символом, берлінського карнавалу. Серед збирачів витрішків на узбіччях проте часто можна було почути російську з шоканням, що асоціювало радше з Одесою, аніж Москвою. А в ході карнавалу з великого  змонтованого експонату у формі чи то крейсера Аврори, чи то Потьомкіна чи ще якогось символу російської імперської величі до берлінців махали руками перевдягнені матроси в тільняшках. На їх безкозирках жодних натяків на Одесу чи Крим я не знаходила. Це була Росія. Порадівши за сусідів, я вже тоді почала плекати надію просто вдягнути вишиванку, як тоді в кінці 80-их в Києві  і пройтись вулицями. Най би, як і тоді, ще в кінці 80-их в Україні, на тебе показують пальцем. Відчуття того, тобі притаманного, дійсно бракувало.

Якщо в Києві під час студентського націонаольно-визвольного руху 80-90-их разом з дисидентами, рухівцями ми вдягали вишиванки задля демонстрації існування ще неіснуючої легітимно української незалежної держави, то в Берліні в мене виникав інший стимул. Україна як держава існує вже понад двадцять років і в Києві мої друзі з часів українського відродження кінця 8о-их вже не носять вишиванок щоденно, як раніше. Їх тепер носять інші. Я поділяю їх позицію.

В Берліні ж мене спонукає до того, щоб одягнути вишиванку, інший фактор. Мені хочеться бути частиною мультикультурного різнобарв’я, яке прикрашає Берлін. Українська сукня вносить свій колорит в майоріння інших культур, доповнює його. При цьому вона не є особливіша чи гірша. Вона є одна з багатьох. Так думала я кожного року, відвідуючи карнавал культур.

Переді мною проходили численні групи всіх можливих і неможливих національних менших Берліна і його гостей. Народний танець в супроводі народної музики відрізняв одну групу від іншої. Інсталяція відповідно прикрашених вантажівок надавала колоні карнавалу особливий шарм, підкреслюючи його самобутність. Їй  не вистачало української складової.

В 2008 році стається подія, яка приголомшує мультикультурне середовище Німеччини і приємно радує правоорієнтоване:

радіо Мультикульті розформовується

за браком коштів на нього. За півроку радіо Мультикульті не стало, незважаючи на протести громадського суспільства. Найбільш коньюктурних працівників радіо прибрали до рук інші радіостанції, де їм запропонували відповідні зарплати. Російськомовна редакція переїхала на функхаус Європа (Programma na russkom jasyke).

Прибічники ідеї мультикульті, тобто неохідності мультикультурного висилача як політики підтримки меншин в Німеччині, організувались спочатку в групу друзів радіо Мультикульті (Freundeskreis multikulti e.V.). Пізніше народився проект інтернет-радіо мультикульт 2.0 (Radio multicult 2.0)– Інтернет- радіо з мультикультівським концептом існування багатьох програм мовами меншин.

Проект мультикульт 2.0 постає як волонтерський, тобто неоплачуваний для його виконавців . Його існування підтримується спонсорами і волонтерською працею. Ідея цих людей – зробити все можливе, щоб ідея мультикультурності і поєднання різних культур зі збереженням їх автентичності мала шанс на існування як незалежний проект. В цей момент я приєднують до проекту з пропозицією створення української програми. Руїна мульті культі послугувала постанню нового проекту з українською складовою:

Українське радіо.

Зараз редакція мультикульт 2.0 працює над інсталяцією всіх необхідних ресурсів для існування радіо. Разом з ними розробляється концепція української програми. Вона має інформативну частину: інформування про події в українській діаспорі і в Україні. І музичну: музична програма української музики. Українська редакція підтримує ідею мультикультурної політики радіо Мультикульт 2.0. Такий підхід виробився в процесі мого берлінського досвіду журналісткого практики і громадського активізму.

Подання української тематики в Берліні

є нелегкою справою. Моя поява на Мультикульт супроводжувалась співчуваючими поглядами. Очі присутніх ніби говорили: “Ну спробуй в проросійській Німеччині сунутися з українською тематикою”.  Декотрі про це мені сказали прямо в вічі. Я прийшла туди в саме в час розпалу газового конфлікту між Росією і Україною.

Труднощі пов’язані ще і з тим, що берлінська східноєвропейська діаспора сприймається місцевими жителями однобоко: всі розглядаються екс-совєтський блок, включаючи німців східної Німеччини. Остнанніх охрестили“оссіс”, тобто “східняки”, що протистоять культурно “вессіс”-  “західникам”. Такий поділ є формальним і не сприймається як дань стереотипам та упередженням.

Інша велика група мігрантів совєтського блоку відповідно охрещена

“русен”.

Цьому прозвиську на думку рядового німця повинні відповідати всі, кого заніс східний вітер до Берліна. Завдячувати відтворенню “русенства” треба  “Русендіско” (Russendisko), що тривалий час проводить в Німеччині дискотеки з міксу музики совєтської спадщини і нових груп багатонаціонального тепер вже простору незалежних держав. Українське диско в Берліні на відміну від Польської дискотеки ще не виникло.

Переселенці з Казахстану, Киргизії, Росії, України, Білорусії як по лінії повернення німців з територіях колишнього Совєтського Союзу, так і по єврейській лінії, опинилися в одній торбі з ярликом “руссе”. Цьому сприяє ще і мовний фактор, адже більшість з них продовжує вживати тут російську мову. Деякі мають проблеми з освоєння німецької. Це  в основному люди старшого покоління. Ті, хто приїхав з України і колись говорив українською, тут повністю втратив практику володіння української мови. Розуміння її щоправда залишилося.

Періодичні культурні події української тематики допомагають не забути українську культуру остаточно. При церкві святого Миколая працює суботня школа “Школа рідного слова”.  В районі Кройцбергу діє дитячий центр “Материнка”. Час від часу відбуваються культурні вечори, “Українські вечорниці”, організаторами яких є українці різних груп і індивідууми, яким не байдужа доля української культури. Гуртується осередок свідомих українців, які в берлінських умовах російського оточення намагаються вибудувати власну тотожність, перейняти дух української діаспори минулих генерацій. Відновлення іміджу берлінської діаспори як інтелектуальної і державницької є актуальним питанням. Частина діаспорян останньої хвилі міграції українців залишаються дещо деорієнтованими. Вплив минулої совєтської соціалізації є ще досить сильним. Поєднання бізнесового підходу до культурного питання українців ускладнює ситуацію. Заробити на українцях можна. Використати настальгічні важелі можна. А чи розумно це?

Культивування мови як людського багатства і громаді українців сповільнюється.  Існує загроза остаточного зникнення української мови серед носіїв з України  в Берліні. Домінантність російськомовного вектору серед діаспорян може стати фатальною для обличчя діаспори українців Берліна.

Таким чином виникла ідея створення українського радіо як носія мовного простору між іншими мовними субодиницями.

Іншим стимулюючим фактором став мій досвід організації концертів українським групам на території Німеччин: української музики практично не знають. Численні спроби привезти ту чи іншу українську групу закінчувались відмовою з аргументаціями на кшталт:

“Це нам занадто націоналістично…”

Мені довго пояснювали, що організаторами не толерується “націоналістичне” спрямування текстів пісень українських груп. “Україна, Україна. .“, – звучить трохи дивно і політично некоректно для мешканця в постнаціоналістичній Німеччині і Європи. “Ми не беремо жодну групу, яка співає подібним чином про Німеччину, Польщу чи іншу країну. Це нам занадто націоналістично”, – відверто повідомили мене організатори фестивалю Фузіон fusion festival). “Але ж  не нациськи…”, – обурююсь у відповідь. Дорогу порозуміння між нашими культурами ще прокладати і прокладати.

З запитанням, чи не є для них українська сучасна рок-музика занадто націоналістичною, я звернулася до Арміна Сіберт (Armin Siebert) , засновника Остблок музік (Eastblok music). Вже деякий час фірма представляє на німецьких майданчиках “Гайдамаки”. “Ні, це терпимо,”- відповів Армін, займається також діджейством і модератоврством на радіо Фріц Fritz. В своїх діджейських програмах він використовує приблизно 10-15 процентів української музики.

Дискотечний простір

на противагу набридаючому “техно”  Берліні перебирає “балкан-бітс”. Сюди відносять зараз все, що надходить зі східної і південної Європи. Починає оркерст Бреговича і закінчує Шантел (Shantel). Русендиско виробило свою нішу для шанувальників совєтського ретро шлягеру з українським “Грицю, грицю”, вкрапленнями “балкан-бітс” і латино-американської заводної музики.  Українці ходять всюди, за деяким виключенням тих, кого совєтське ретро скоріше пригнічує, аніж надихає. Для останніх притаманна ностальгія не за старим заїждженим, а за новим і непочутим. Можливо тому багато відгукнулось на спонтанно розіслане в інтернеті повідомлення про приїзд Олега Скрипки до Берліна. Олег і Наталка Скрипки провели тут кількаденну відпустку.

Не бажаючи повністю віддаватись лиш відпочинку, Олег вирішив проекспериментувати і 9 травня подіджеїти в “Руссендиско”(Russendisko) . Росіяни в Берліні святкують цей день так само урочисто, як і інші свята совєтського календаря. “Русендиско” мало запланований вечір з Діджеями Юрієм Гужієм і Володимирем Камінером.

Поява Олега Скрипки в вишиванці за пультом діджея

для багатьох виявилась несподіванко. Молодих українців за день до приїзду ветерана українського року повідомили через приватні розсилки про роздачу автографів і зустріч в кафе “Бліноф”. Багато взагалі не знали про цей візит. Кафе “Бургер”, де проходять “Русен диско”,  жило своїм життям. Більшість англомовних туристів вже біля 11-ої вигрузились перед входом до кафе. Їх приваблює екзотика руського духу і музики. Інформацію про парті в кафе “Бургер” можна знайти в рекомендація туристичних довідників. Претендувати на чисто російську чи українську публіку не приходиться. Кожного разу клуб забитий до відказу. Тому вміститися малій групці українців, що прийшли виклюючно на Скрипку, було трохи проблематично, проте з цим справились.

Олег Скрипка про свій виступ сказав наступне: “Це швидко відбулося. Ефективно. Народ був задоволений. З “Русендиско” в мене контакти давно, які переривалися по певних причинах. Зараз ми знову поспілкувалися. Я вважаю, що наша задача виконана на всі сто. Я навіть не чекав, що все це можна так швидко і спонтанно зробити. Я думаю, ми перший крок зробили. А взагалі, треба створювати свій лейбл “Етно диско” на основі українських вечорниць, що в мене і  є на меті”.

Я попросила поділитись своїми враженнями від експерименту Олега Скрипки і Діджеїв “Руссендиско”.

Володимир Камінер: “Выступление Олега сильно отличалось от той музыки, которую мы обычно крутим на нашей дискотеки – панк и ска. Его музыка являлась интересным эксперементом для берлинской сцены. Одной из важнейших задач нашей дискотеки является ознакомление местной публики с запоминающимися и содержательными течениями в музыке восточной Европы.
Скрипка был запоминающимся и содержательным. Мы заинтересованы в дальнейшем сотрудничестве с диджеями Украины.
Посетители Руссендиско – это берлинцы и гости столицы, люди, интересующиеся душевной и зажигательной музыкой.
Во время выступления Скрипки публика радовалась. Олег , собираясь покрутить лишь полчаса, простоял больше часа за пультом диджея,
доставив всем и публике и организаторам вечера удовольствие.”
Юрій Гужій, наш земляк:

“А вот и мои несколько слов в дополнение: Программа Олега отлично  вписалась в формат Руссендиско, потому что наша дискотека всегда открыта для экспериментов. Некоторые песни из его диджей-сета регулярно звучат во время наших вечеров. Мы постоянно сотрудничаем с музыкантами из стран бывшего СНГ, и с украинскими, пожалуй, даже чаще, чем с остальными. Более того, последний сборник, который мы выпустили на нашем лэйбле Russendisko Records, полностью посвящён современной украинской музыке.
Наши посетители были однозначно рады появлению Олега за диджейским пультом, для многих оно оказалось приятным сюрпризом. Надеюсь, что и Олег остался доволен этим вечером!”

---

Вишиванки

на русендиско я не вдягнула з власних міркувань. Висміяним в колуарах місцевим русбомондом за своє вбрання виявився лиш Олег Скрипка. Більше шансів для наруги їм не дав ніхто.

Ідея виходу вишиванки в берлінський мультикультурний простір посилилася, а нагода цьому не забарилася.

Пройти в національниї строях вулицями Берліна українці зможуть, якщо приєднаються до колони радіо Мультикульт 2.0 під час карнавалу культур. Там поруч будуть йти інші групи, представляючи національний танець кожної програми. Участь в карнавалі культур стала б унікальною можливістю для українців заявити про себе в Берліні поруч з іншими меншинами. Для цього вам треба приєднатись  в українському строї, принаймі у вишиванці, до колони мультикультівців: ” Der radio multicult2.0-Wagen startet mit der Nr. 47.  Treffpunkt zum Umzug am Sonntag dem 31. Mai ist um 10:30 Uhr der Startplatz am Hermannplatz“. Взяти з собою гарний настрій і бажання танцювати під українську музику. Діджей радіо мультикульт 2.0 колони матиме в своій програмі українську танцювальну музику, яку чергувати з іншими мотивами.

Головна мета цього заходу – заявити про свою присутність в Берліні в мультинаціональній колоні інших меншин.

Українці є невизнаною меншиною в Німеччині. Час показати, що ми не русен, маємо самобутню культуру, не обов’язково тільки совєтську спадщину.

Сприйнятя українцями самих себе можливе тільки через співіснування з іншими культурами в просторі мультикультурності. Інакше недалеко до обмеженого самолюбовання. А це відштовхує. Сподіваюсь, мої думки вас не відштовхнули. Буду рада вашим коментарям.