Велобан.

Джерело: http://olhasamborska.de

Берлін, 27.07.2018

Чим відома Німеччина? Своїми швидкісними автобанами. Всі знають, що на них не має обмежень швидкості. Німецькі автобани досконалі як дошки для труни. Не одного вони винесли на той світ. Не одного травмували. Проте свій славний єдино-європейський імідж неперевершеної досконалості тримають як грецькі архітектурні боги, які підпирають німецькі фасади і ніколи не здають своїх позицій. Я ж хочу розповісти про інший бан (Bahn з німецької означає дорогу, колію, потяг, трамвай тощо), про велобан.

Чанка.

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 20.07.2018

-Ти бабку ще застала живою?

-Вже ні. Бабка померла за кілька днів до мого приїзду. Я була на похороні, але краще, аби я там не була.

-Чому?

-Такого похорону я ще не бачила. Всі собі так спокійно розмовляють, жартують, сміються. Попіл бабки в урні закопали і розійшлися. Та ще й в не те місце закопали, яке попередньо замовляли. Але дід сказав, що сам розкопає і перенесе урну там, де замовив. В «правильному» місці би мало бути більше місця для плити і пам‘ятника бабці.

Українська заробітчанка в Берліні розповідала мені про свої враження після її короткого візиту до Берліна.

Образ в перуці.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 20.07.2018

Іноді зробиш снепшот, а він як витрішка вчепиться в тебе і так і ходитиме за тобою цілий день. Він чіплятиме за собою інші, подібні, складаючи цілий файл образів, з якими хочеться поділитися. Сьогодні –  файл «Перука».

Вбиральня спортклубу оснащена модерним устаткуванням для комфортного самопочуття  відвідувачів. Зпоміж високих в два ряди шафок зиркають продовгуваті дзеркала. До них приставлені маленькі столики з фенами для спільного користування. Під час напливу відвідувачів біля них товчеться купа розпарених саунами і розмоченими басейнами тіл. Ціль – якнайшвидше дістатися до гарячого струменя і вкласти себе в той образ, який зайшов і має вийти зі спортклубу. Кожен відвідувач завжди має одне око, відкладене на зиркання того, коли  має закінчитися процедура входження в образ біля дзеркала. По стану висушеності волосся можна ввести себе в модус «напоготові» і вскочити на місце, яке у вбиральні ніколи порожнім не буває.

Я так само зиркала в бік зеркала, з нетерпінням чекаючи звільнення фена. Дивилася на чорне закручене як в щойно вистреженого барана волосся. Це була африканка. На темній шкірі голови волосся було мало. Закрученців було навіть менше, аніж на витертій каракулевій шапці-вушанці. Вона щось сушила феном в руках. Я невимушено спустила погляд вниз в бік потоку повітря і звуку. Африканка підставляла під фен чорну перуку. Вона сушила так, як сушать перукарі своїх клієнтів після стрижки. Продовгуватими пальцями з нанесеним манікюром вона поправляла пасма штучного волосся перуки. Його теж було небагато, зате воно було рівне, європейсько-арабське. Вона це робила повільно, смакуючи перебирання мало не кожної штучної волосинки. Однозначно цей процей приносив їй масу насолоди.

Я згадала, що до акватренування, яким я насолоджуюсь час від часу в спортклубі, приєдналися дві африканки. Вони прийшли з великим запізненням. Десять хвилин запізнення на курс вважається в клубі великим криміналом. Того, хто пізно ходить, можуть не допустити до тренування і навіть викинути з басейну на подив всієї хекаючої у воді публіки.Так тренери привчають непривчених до німецького порядку іноземців або нестандартних місцевих. Німці приходять на курс як правило дуже заздалегідь, як мініму за 15 хвилин, щоб зайняти вигідні місця в басейні. Деякі, які займаються аквагімнастикою постійно, навіть мають свої «заброньовані» місця, які ніхто не має права займати і які вони оберігають від зазіхальників, наперед маркуючи територію спортивними водними гантелями і «трубами» ( «вермешеллю» як їх називають німці). Ці знаряддя – частина програми, яка починається без запізнення в часовій точці А і так само закінчується  в іншій часовій точці Б.

Африканки зайшли у воду якраз між цими двома непорушними точками. Тренер кинув на них незадоволений погляд, але нічого не сказав. Але навіть якби він наважився щось сказати, ці дві непорушні статури здавалося нічого не  могло зупинити. Вони як дві великі черепахи, які відрізняли лише тим, що одна мала чорний, а інша білий купальник, повільно ввійшли у воду і застигли на тому місці, на яке спустилися. Вони дуже поволі рухали своїми дуже заокругленими тілами, контрастуючи групі аквастрибунів. І лише зараз я зрозуміла, що з перукою на голові мабуть не дуже настрибаєшся.

Так, переді мною зараз стояв інший образ, аніж я бачила в басейні. Підмочена частина образу тим часом сушилася в руках у його носительки. Вона знову нагадала мені черепаху, яка зняла тимчасово свою панцерову накидку, щоб трохи просушити її під гарячим нап‘яттям повітря.  Я чекала, коли ж образ знову зійдеться докупи, забувши, що чекала на чергу до фена.

За деякий час черепахова волосяна накидка повернулася на своє місце, сховавши під собою рідкі африканські каракулі. Тепер переді мною стояла європейка з шиковно викладеною зачіскою «під хлопчика».

«Обана!» – я витріщилася на новий образ як на перевтіллення привида. Лише не могла розібратися, де привид, де африканка, а де європейка. На всяк випадок я вчепилася поглядом за перуку і трималася її, поки дві темношкірі між собою щось африканили. Поміж слів їх материнської мови лише долітало знайоме німець «алзо» – слово паразит, яке чіпляється до кожної чужої мови іноземця як міль до каракуля. «Алзо» (від нім. Also на українську означатиме «Ось воно що») допомогло мені прийти в себе і зрозуміти ось що воно було.

Іноземці африканського походження, так само як і турки, є численною громадою в Берліні. В порівнянні ж Лондоном, вони тут виглядають досить блідо. Їх затемняють турки і араби, яких в Берліні в рази більше. Тим не менше, негритянське населення так само як і турецьке, зайняло свою нішу в цьому поділеному на тисячі ніш місті.

Більшість з них живе в районі Веддінґ, в африканському кварталі, де має розвинену структуру африканських магазинів, забігаловок, перукарень тощо. Навіть назви вулиць в цьому кварталі теж африканські, що говорить про колоніальну історію Німеччини:Тоґоштрассе, Камерунерштрассе.

Африканський квартал в Берліні почав забудовуватись в кінці 19 століття, коли Німеччина перебувала в стані ейфорії після Конґо-конференції. Ця конференція європейських політичних важковиків відбувалася в Берліні в 1884-1885 роках і самовільно поділила африканський континент на зони впливу. Нові кордони порізали століттями складені родинні землі африканців. Німцям проте дісталося не так вже й багато: Камерун, Тоґо, німецький південний захід (сьогодні Намібія), німецька східна Африка і Зансібар (сьогодні Танзанія).

В ім‘я цих так званих «протекторатів» і були названі перші вулиці в африканському кварталі. Також три кити німецької колоніальної політики увічнили свої імена в вулицях: Ґустав Нахтіґаль, Франц Адольф Людерич і Карл Петерс. Вони заслужили таку честь тим, що забезпечили Німеччині частини континенту або зі застосуванням сили, або з допомогою торгових контрактів. Ніхто не звернув уваги на той факт, що для цього  було насильно подавлено повстання народу Гереро в 1904-1908.

Після втрати німецьких колоній в 1918 році афроперейменування вулиць продовжувалось. Німці ніяк не могли змиритися з втратою колоній. Сьогодні різні антирасистські організації критикують такий підхід до застиглої у вулицях колоніальної історії Німеччини. Відповідні органи влади вирішили зробити з африканського кварталу музей колоніальної історії під відкритим небом. В деяких місцях поставили навіть інфостенди з описом цієї ганебної сторінки.

Найкращим же носієм цієї історії є живе африканське населення Берліна.Воно не особливо цікавиться минулим, бо більше його цікавить виживання сьогодні в середовищі досконалої європейської громади. Для цього і виглядати потрібно відповідно. Тож і зустрінеш часто на вулицях гарно зачесаних з випрямленим волоссям африканців, з купою біжутерії на заокруглених обрисах, з гарним макіяжем, який важко розгледіти, але й важко не помітити. І лише в спортклубах сушать вони свої перуки рівного волосся. А в коротку паузу між входженням і виходженням з образу можна запримітити чорняві каракулі на голові або в гіршому випадку ці каракулі без перуки, але знеточені хімічними речовинами до образу блондин . Саме ця витрішка або снепшот і не полишає мене сьогодні цілий день.

Тіло.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 19.07.2018

Вирішила започаткувати новий літературний жанр – снепшоти або витрішки. Технічно англійською Snapshot означає миттєвий знимок. Йдеться про моменти в житті, які самі кидаються ввічі без того, щоб ти їх спеціальну вишукував. Вони як заставки на моніторі комп‘ютера на час його відключення від роботи основних програм включаються самі і дають змогу комп’ютеру відпочити. Щось подібне відбувається i з мозком. Коли ти пересуваєшся між основними точками в твоєму житті: місцем, де спить і їсть твоє тіло, місцем заробляння грошей для підтримки тіла і місцем трати цих грошей на тіло, в роботу включається дух, який висмикує з ноосферного хаосу картинки, показуючи тобі життя і іншого незвичного боку. В Берліні такий снепшотів можна назбирати стільки, що  не вміститься в жодну Хмаринку (Cloud). Розповім вам про один.

Я зустріла її тіло на виході зі спортклубу. Американська масивність структури, груди, які звисали на обвислий живіт

Про шлаґбаум.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

17.07.2018

«Люди добрі, подивіться, що наробила наша Меркель. Вона пустила сюди цих арабів!» – кричав на весь вагон охайно вдягнутий турок, однією рукою вказуючи на молодого араба, а другу простягував всередину вагону метро. Він ніби просив про допомогу, про розуміння, про підтримку.

Таку сцену я застала, вскочивши в метро на своїй Зюдштерн, що на лінії У7. Це сполучення веде в глибину Нойкьольну – найбагатонаціональнішого району Берліна і перевозить найбільшу кількість іноземців у всьому місті. Хто ж власне є іноземцем або мігрантом, а хто місцевий з міграційним підгрунтям? На це питання тут однозначно не може відповісти ніхто. Все змішалося в купу як у в лермонтовському «Бородино». Та і поле битви у вагоні метро було не менш бородинським.

Головний герой, він же лицар проти політики Меркель, був турком, з вигляду симпатичним, але занадто вже європейським. Світла сорочка і штани в бежевий тон. Все на ньому сиділо бездоганно по-німецьки. Навіть видавалося, що він взагалі забув, що він насправді турок. Таких в Берліні називають західними турками. Вони живуть в престижних колишніх західний районах Берліна серед багатих німців і власне такими себе вважають. Вони ненавидять своїх земляків з Туреччини, особливо тих, які носять хустки і довгі пальта, крутять вервечки в руках і курять кальян. Вони – заможні, асимільовані, розчинені в німецькому соусі, не пахнуть і не смердять. Їх протагоністи ж автентичні, традиційні, ведуть турецькі ґешефти, голосно святкують свої турецькі весілля, одним словом, не цураються ні мови своєї, ні звичаїв. Вони почуваються в Берліні комфортно, бо їдять свою їжу з турецьких магазинів, яка чартерами доставляється до Берліна – другого Стамбула як тут кажуть в простонароді, вдягаються в турецьких магазинах, одяг до яких привозять «вояжери»  з Турції, ходять до своїх шіша-барів, яких кожен перший на кожній вулиці в турецьких районах і навіть мають свої школи, куди водять дітей вчити своєї мови і культури. Такі два турецькі світи існує в Берліні.

Представник одного з них, західного, якраз розпинався в берлінському вагоні. Спеціально йду в гущу подій, щоб зрозуміти, чим же не вгодила люб‘язна до всіх Фрау Меркель в даному випадку? Сідаю якраз напроти розговтаної сварки. Тепер вже можу бачити і араба, на якого вказував західний турок. Це був невеликого зросту як власне і більшість арабів хлопчина. Весь в чорному спортивному одязі і чорній кепці набакир. Руками він притримував скейтборд.

«Та я тут родився, що ти з мене хочеш?» – голосно відгавкувався той в бік турка. Емоційність арабів відома кожному берлінцю. Вони голосно говорять і так само сваряться. Іноді навіть важко відрізнити, коли араби насправді «в серцях», а коли просто розмовляють. В першому і другому випадку завжди то буде голосно і емоційно. Оскільки останньої доби на вулиці говорять всі з мобілками, то минути арабські розмови практично не можливо.

Але сварка в метро була не просто голосною, вона рвала простір навпіл. Одні – за араба, інші – за турко-німця. Але всі учасники словесної перепалки – лише вихідці зі сходу, ближнього і далекого. Я не знала причину сварки, бо зайшла, коли вона вже тривала. Мені видавалося, що про причину сварку вже і забули, бо тепер у вагоні всі були розлючені популістським зверненням турко-німця. Всі добре обізнанні, що питання біженців із арабського Сходу є зараз для Німеччини болючим. Кожен кому лише не ліньки намагається ним шуганути або по Меркель, або по біженцям самих. Право-радикальна партія «Альтернатива для Німеччини» взагалі навчилася заробляти на цьому політичні бали. Де б не проштрафився біженець, відповідальна за це або канцелерша, або її партія, при владі яких в країну ввалила багатотисячна масса втікачів від війни в Сирії, а з ними й інші бажаючі мешкати в країнах соціального захисту.

Сьогодні за цапа-відбувайла був звичайний арабський хлопець, народжений в Німеччині, який себе мабуть і за араба особливо не рахує. Дітям мігрантів в Німеччині, незалежно чи арабських, чи українських переселенців, непереливки. Країни своїх батьків вони майже не знають або знають лише з відпусток туди до родини, мовою батьків говорять погано, зате досконало володіють німецькою. Вони не те, що є інтегрованими, вони є просто громадянами країни, в якій народилися. Лише їх зовнішній вигляд збиває іноді зпантелику. Вони мають іноді проблеми отримати роботу, бо їх все одно вважають за “другий сорт”. Політкоретно їх ще називають мігрантами або німцями з міграційним минулим і невідверто вважають за непотріб в монотонно організованому суспільстві.

Так сталося і цього разу. Хлопця-араба одні захищали, інші звинувачували. Приєдналися інші мігранти зі Сходу, яких завжди є в достатній кількості в кожному вагоні маршруту У7. Поступово вагон перетворювався на Євромайдан. Коли емоції почали зашкалювати і здавалося зараз дійде до бійки, вагон зупинився на наступну зупинку Германплатц. Один середнього віку араб, який визвався підримати молодого атакованого турком-німцем араба, схватив жертву дискусії від гріха подалі насильно вивів з вагону. За ним послідували інши араби.

У вагоні запанувала тиша. Декорації змінилися. Всі раптово замовкли. Я розгублено розглядаю оточення, яке стало тепер виразнішим для мене, бо вийшли араби. Виявляється біля арбітра-араба сидів теж середнього віку німець у навушниках. Він їх так і не знімав під час сварки. Лише напружене тіло виказувало, що арабські емоції торкнулися його тіла, за виключенням вух. Біля мене теж сидів німець. Повертаюсь до нього, щоб дізнатись, що ж власне слугувало причиною сварки, що ж такого сказав молодий араб, що викликав таку реакцію турко-німця. Радію з того, що принаймі в нього не має на вухах навушників. Останнім часом не можна ні в кого нічого запитати в транспорті, бо навушникові шлаґбауми заблокували всю соціальну комунікацію в місті. Питаю: «Чи знаєте Ви, що такого сказав цей араб?» У відповідь твердо: «Не знаю, я не слухав. Мене це не цікавить». Шлаґбаум.

 

Обгортка.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська
Берлін, 13.07.2018

В Європі затвердили закон про заборону фотографування людей в публічних місцях без їх на те дозволу. Людська обгортка стала так само важливою, як і обгортка товарів на полицях. Товари не всюди можна фотографувати без дозволу, а торкатися їх взагалі заборонено. Лише в спеціально відведених для цього місцях і з дозволу продавця можна пощупати продукт насолоди і престижу. Насолода з відбитками маркових і фірмових позначок, етикеток і лоґо – недоторканна. Світ вже давно змінився в музей капіталістичного перевиробництва під відкритим небом, де товар – це в першу чергу експонат, в другу – продукт для споживання, за яким треба стати в чергу. Товар як культ, як мета, як сенс життя – рушійна сила розвитку ноосфери.