Всі записи автора Olha Samborska

Липа зі “святим змістом”


Дмитро Мірецький, Міжнародна федерація журналістів (IFJ), учасник Прощі

Фюрстенфельдбрук-Пух (Баварія), Есслінген на Неккарі (Вюртемберг)

Блаженна Едіґна прожила 35 років у дуплі липи у селі Пух у Баварії… Нині поруч з церквою Святого Себастьяна в селі Пух біля Фюрстенфельдбрука стоїть могутня “тисячолітня липа. Легенда свідчить, що майже тисячу років тому в її порожньому стовбурі жила онука Київського князя Ярослава Мудрого. У той час вона підтримувала мешканців села словом Божим і добрими справами, і сьогодні вона зачаровує багатьох людей. Але хто була такою “витонченою особистістю з такою сильною виразністю”, як вважає отець Дік Альберт Бауернфейнд, католицький парафіяльний священик Фюрстенфельдбрука? Її ім’я блаженна Едіґна і була вона дочкою французького короля Генріха I і його дружини Анни Руської. Продовжувати читання Липа зі “святим змістом”

Тродель-лялькa.


Джерело: http://olhasamborska.de

Автор тексту і фото: Ольга Самборська

07.07.2019

“З якої країни ця лялька?” – запитала я продавчиню на блошиному базарі РАВ або німецькою RAW (Reichsbahn-Ausbeserungswerk). Останнє скорочення-абревіатура – це пам’ять про сторічної давності будівлю потягової майстерні з 1867 року, знищеної під час бомбардування Берліну, на території якої розмістилися різні альтернативні проекти, клуби, ресторани і цей блошиний ринок, на якому мене зацікавилa барвиста лялька і її походження. Продавчиня втупила в мене очі. Такі питання зазвичай не задають на базарах, бо на них або купують і питають про ціну або йдуть далі. Врешті-решт, блошиний базар – не етнографічний музей.

Не музей, але для мене – це найкращий музей з найкращими експонатами, які можна витягнути зі схованок тродлярів (так в Німеччині називають продавців блошиних базарів) і провітрити їх берлінським вітром. Троделярі отримують свій товар з потаємних джерел, про які можна лише здогадуватись: опустілі господарства відійшлих в інші виміри колекціонерів антикваріату або переселених в будинки пристарілих пенсіонерів, які змушені позбуватися своїх заничок або просто від тих, кому набридло різне барахло. Тродель-маркти або барахолки зі вмістом чиїхось історій, коллекцій, пам’яті є чи на найкращим автентичним музеєм під відкритим небом, де можна віднайти все, що шукаєш. І навіть тотожність, по яку я прийшла сюди.

“Тож ж з якою країни ця лялька? Латинська Америка?” – повторила  я своє запитання, розширив його натяком на відповідь. Продавчиня видається вже і сама хотіла б задати комусь подібне запитання. Вона витримала ще кілька cекунд, взяла в руку стару ляльку і почала поглядом вивчати її костюм. “Не думаю, що це Латинська Америка, бо цей фартух і спідниця нагадують радче східну Європу. Я чесно не знаю.” – здалася продавчиння. Продавці-тродлярі і дійсно не переймаються походженням свого товару і рідко коли можуть скласти йому відповідну цінність. В історії були випадки, коли на барахолках віднаходились важливі артефакти археології або історичні документи. Але на таку сенсацію я поки не сподіваюсь. Я лише хочу віднайти німецьку тотожність. Для себе віднайти, щоб зрозуміти країну, в якій живу.

В великому інтернаціональному місті Берліні можна віднайти будь-яку тотожність з будь-якого куточка світу, лише не німецьку, не брандленбуржську, до якої би належав Берлін як неофіційна столиця своїх бранденбургських околиць. Ці околиці були в минулому пограничними в Римській імперії, маркованими як кордон і називалися Марками (Mark). В польодниковий час тут селилися германські племена, які якось залишили болотисту місцевість, і їх місце зайняли слов’янські роди, але і ті довго не залишилися тут панами, бо були поневолені агресивними асканцями з Заходу. Але як би не називалися ці роди-переселенці, всі вони з істотою мали свій особливий етнічний одяг. Наразі пам’ять про нього зберігають лише сорби на півдні Бранденбургу.

“А можливо ця лялька і є образом тієї жіночої лінії, з якої походить продавчиня?” – зачепила мене раптово думка в ту хвилину, коли вона оглядала ляльку. Занадто довго відбувалося це потаємне спілкування між цими двома суб’єктами: новою ніякою берлінською особою і давньою квітчасто-барвистою експресивно-владною лялькою.

Я спостерігала за ними обома. Вони не могли порозумітися, бо втратили місточок для комунікації. Можливо його розбомбили під час Другої світової війни і забули реставрувати? Було щось трагічне в цій відсутній комунікації між модерною берлінкою і тродель-лялькою. Вони не мали що сказати одна одній. Модерна не визнавала своє минуле, не хотіла його знати, про нього чути. Це було табу, суспільне табу, щоб не повертатися до нациського минулого, не бути названим прикрим “наці”. Хай краще лялька буде східно-європейкою. А ще краще, хай ніхто не питає про будь-яке етнічне походження. Його можна замаскувати гельовим спреєм, заретушувати фарбами і заклеїти політкорекними плакатами і мати спокій.

А ляльку так і ніхто не купить. І їздитиме вона з продавчинею з однієї барахолки до іншої, беззапитна, безетнічна, неоціненно-обесцінена як і берлінська тотожність.

 

Фото зроблено на території блошиного базару РАВ (RAW) Revaler Str. 99, Berlin.

 

“вдихнув на повні груди і відповів: “Ні.”


Бертольд Брехт.

Протидія насиллю.

Одного разу інтелектуал Койнер високопарив про насилля в одній залі перед численною публікою. Раптом він помітив, що багато хто з публіки розвернувся і вийшов. Коли і він сам розвернувся, то остовпів: перед ним стояло Насилля. “І що ти тут таке городиш?” – запитало Насилля. “Я якраз говорю про користь насилля”- відповів Койнер.

Коли Койнер пішов, студенти йому навздогін закинули безхребетність. Той відреагував: “ Я не збираюся мати зломлений хребет, бо хочу жити довше, ніж Насилля.” Тоді він повідав наступну історію: “Одного разу в темні часи в квартиру обивателя Еґґе, який добре вмів відмовляти, постукав Аґент. Він показав “корочку”, яку йому видали ті, які були при владі у місті. На ній було вказано, що аґенту повиннен належати кожен дім, поріг якого він переступить, так само і їжа, якої він забажає і кожен, кого він вибере, має йому служити.

Аґент всівся на стілець, зажадав їжі, помився, влігся до постелі і коли вже відвернувся до стіни, запитав: “Будеш мені служити?”.

Еґґе прикрив аґента покривалом, повиганяв мух з кімнати і став охороняти його спокійний сон. І так прослужив він йому сім років. Він все робив, і лиш одного остерігався — сказати одне-однісіньке слово.

Як збігло сім років, аґент, розстовстілий від непомірної їди, спання і команд, помер. Еґґе завив його в пошматовану ковдру і витягнув його з будинку, помив приміщення, побілив стіни, вдихнув на повні груди і відповів: “Ні.”

переклад з німецької Ольги Самборської, Берлін, 5.03.2019

Про Ганса, Івановича, корупцію і ідилію життя у Львові.


Джерело: http://olhasamborska.de/

Автор: Ольга Самборська

7 листопада 2018 року

В кожній країні є бодай один куточок, на який не падає світло політиків так, як воно падає на інші. В тиші, поза прожекторами медійний камер, живе північно-східна Німеччина з географічним позначенням Мекленбурґ-Ворпоммерн. Так само приховано, в тіні політичних катаклізмів, живуть мекленбуржці-ворпоменці, колишні дедеерівці або ще далі історично мекленбуржці і померанці, а ще далі рани, украни, венeди або слов’яни.

Сьогодні вже ніхто точно не може визначити достеменне походження місцевого населенння в дельті торгового шляху «із варягів в греки», колишньої слов»янської столиці Аркони, що на острові Рюґен, великих і малих князівських курганів-валів. Спокійні, врівноважені, зі слов»янським характером і заокругленими формами обличчя і тіла мекленбуржці-померанці непереймаються своєю другорядністю в німецькому соціумі так, як це роблять їх родичі на півдні країни баварці. Вони не претендують на відокремлення від країни і на статус самостійної землі. Їм не має чим хизуватися. Заробляє мешканець Мекленбург-Ворпомен значно менше, аніж його західний родич, якому пощастило успадковати капітал колишньої Бундес Републік Дойчланд. Останній сплачує спеціальний податок, соліґельд, для підтримки захирілої економіки колишніх дедеерівських земель, щоб східний родич зміг вижити і підтримувати цілістність об»єднаної Федеративної Республіки Німеччини.

А виживати в нових умовах після об»єднання двох в діаметрально-протилежних політичних системах розвинутих частин важко. Велика частина населення звільнених від соціалізму територій відразу емігрувала на західні території, де були робочі місця і відповідно більша зарплатня. Великі підприємства поволі позакривалися за відсутності інвестицій. Рівень безробіття зріс в рази. І лише туристична ланка економіки, в яку входять численні курорти на північному морському побережжі, не дає цьому реґіону остаточно загнутися.

Ті, хто залишився, не емігрував, імігрували у власний світ залишенців. Вони відразу впадають в око приїжджій людині, туристу, подорожуючому. Вони відрізняють особливим залишеницьким виглядом і таким же залишеницьким способом життя. Їх залишила, зрадила  їх система – колишній монолітний соціалізм з видами на комунізм. Їх  політичний еґрегор Комунізм, якому вони «молилися» і якому обіцяли вірне служіння за моральним кодексом комуніста, був переможений іншим потужнішим еґреґором Капіталу, який не керується жодними моральними кодексами і пропонує вільний стиль життя, не захищає і не піднімає в дусі, але пропонує просту схему свободи через володіння матеріальними і грошовими засобами для її реалізації. Тож рівень нової свободи залишенців став вимірятися виключно можливістю заробити гроші і піднятися до рівня володіння новою свободою, про яку так довго мріялося в часі дедеерівської несвободи. Для багатьох залишенців досягнення такого рівня стало неможливим. Вони відтягнулися в тили, які залишилися після падіння дедеерівської системи – дачі.

Дача або німецькою хютте, хатина з невеликою присадибною ділянкою для вирощування овочів і кількома овочевими деревами є невід»ємним атрибутом залишенця. Свого часу він отримав таку ділянку, бо вірно служив системі. Тут він міг згадати про свої людські потреби у відпочинку, контакті з природою, проводжені часу з родиною. По-сусідству він мав таких самих дачників-гвинтиків системи, які розгвинчувались на вихідних, що з понеділка знову дати себе закрутити на виробництвах і бюрах. Поки механізм системи крутився налагоджено і справно, гвинтики почувалися стабільно. Як механізм системи дав збої і з понеділка гвинтику вже не було куди йти, він залишився жити на дачі, розгвинчений,  став ржавіти від відчуття непотрібності, зчищати іржу алкоголем або загвинчувати себе в землю, обробляючи зранку до вечора 50 квадратних метрів землів вздовж і впоперек, зранку до вечора, і кожного дня.

Коли зима сковувала земляний покрив і гвинтик вже не міг вгвинтитися у звиклий режим самореалізації на дачі, він відтягувався у свою міську квартиру дедеерівського зразка панельного блоку – берлоги, де він споживав продукти своєї роботи на грядках: численні закрутки з ікри, помідорів, повидла, джемів та іншої смакоти, яку можна було вже купити в супермаркеті і у свіжому вигляді, але не в смаковому варіанті, який відповідав вкладеній у продукт енергії. Смакував і чекав приходу тепла, щоб знову загвинтитись в землю, в робою, не почуватися залишенцем, забутим, покинутим.

Я зустріла і познайомилась збігом обстивин з багатьма такими гвинтиками колишнього дедеерівського мекленбург-ворпоменського дачного міста залишенців. Я познайомлю вас з кожним з ним, розповім про їх універсум і про їх стратегія виживання залишенця системи. Знайомтесь.

Ганс.

Він найбільше зі всіх мешканців дачного села на замуленому Грайсфальдському дні, який розділяє Німеччину, її острів Рюґен і Данію, наближений до України і українців. Та і схожий він всім своїм нутром, хоча тілом мабуть ще більше, дещо на українців. Округлі форми, круглі очі, добра відкрита душа, вмілі руки і схильність до випивки у великих дозах.

А ще Ганс має добрий знайомих в Україні, зокрема у Львові, куди він частенько навідується. В своєму рідному Грайсфальді, університетському місті на півночі Німеччини, Ганс спонсорує спортивний клуб для людей з фізичними вадами. Коли учасники клубу були на змаганнях у Львові, куди їх возив Ганс, у нього як це часто стається, з‘явилося баагато нових знайомих. Серед них і самий крутий представник української нації – місцевий шеф поліції. Через нього він пізнав українську постмайданівську культуру, традиції, хватки і стиль життя на верхах і внизу.

Ганс вже багато років поспіль відвідує дачу друга-поліцейського. Багатий на рибу ставок пообік вілли, розлогий сад, шашликова ідилія – все це Ганс випробував під час своєї гостьовою місії.

Шеф місцевої поліції, якого Ганс називав Іванович, бо не міг виговорити ні першого, ні останнього його імені, зупинившись на середнього побатьківському, не приховував перед Гансом жодних деталей свого поліцейсько-корупційного буття. Він навіть більше того посвятив його у всі ньюанси свого поліцейського «бізнесу». Ганс знав, що все, що Іванович збудував для себе у формі вілли і навколо неї, потрапило до нього з камазів, які доставляли будматеріали до стадіону поруч з віллою під час підготовки до Євро-2012. Матеріал перед вїз‘дом до стадіону зупинявся на вулиці перед стадіоном і продавався спочатку місцевим жителям за доступною ціною. Залишки доставлялися на стадіон. Щоб не бачити цього неподобства, поліцейський шеф перелаштувався на будівництво власної вілли  з камазів, тобто з бюджету Євро-2012, і тим самим поміг не лише собі, а багатьом львів‘янам з будматеріалами. Неображеними залишилися і водії-перепродавачі європейського футбольного проекту.

Ображеними були лише ті, кому нічого з того не дісталося. Ганс вже давно помітив, що кожного року він приїжджає і помічає таку картину: будинки навколо вілли Івановича будуються довго, роками. Кожного року – нова ступінь у будівництві. Він запитав Івановича:» Чому так довго йде будівництво?» У відповідь почув: « В українців не має грошей на ціле будівництво відразу, тому будують вони крок за кроком по мірі заробляння грошей. До цього додається ще такий факт, що з недобудованого будинку крадеться багато, тому поки дійде будівництво до кінця, половину розкрадається.» Для німця, навіть бідного, таке пояснення є лише приводом для сміху.

Ганс пишається своїм українським другом-корупціонером, бо там, в його царстві, він почувається як в раю. В його залишенецькому дачному городі таких забаганок не багато. Колишній дедеерівський будиночок-дача складає не багато-не мало за німецькими стандартами приблизно 15 квадратних метрів. Одна кімнатка, душ на 5 літрів, невеличка кухня. На ділянці кілька дерев, три на три метри землі для вирощування городини і затишний куточок для багаття. Рибу ловити Ганс ходить на Грайсфальдське дно, де з такими самими як він в складчину користується моторкою. А ще в нього є мала дедеерівська квартира, яку він знімає за 400 Євро в місяць і якою майже не користується, бо весь свій час проводить або в бюро своєї захудалої фірми або на дачі. Колись він мав власний будинок, який вибудував власними руками, цеглинка за цеглинкою, віконце за віконцем. Його колишня дружина виперла його з нього, коли будівництво будинку завершилося. Ганс, довірливий як слов»янин і обачливий як німець, свого часу не вніс свого імені до будинкової книги, бо боявся, що коли його власна фірма зазнає банкроту, йому доведеться сплачувати борги будинком. Цим і скористалася подруга, на якій був записаний будинок, і помінявши замок, виставила Ганса за двері.

З того часу Ганс більше почав заглядати в чарку. Справи у його фірми погіршились. Він часто змінював подруг, але вже на жодній не зупинявся надовго. Він знайшов собі дачу для аренди, в яку став вкладати душу і сили. Коли йому все набридало, він сідав в машину і їхав до Львова, де почував себе людиною в царстві друга поліцейського, корупціонера і шефа місцевої поліції. Не залишенцем, не гвинтиком, а великим гостем у великого хазяїна – шефа місцевої поліції Івановича, який тримає у міцній хватці всю йому підконтрольну територію.

Іванович нічого не вміє робити своїми руками, але він вміє керувати і володорювати. Ганс вміє все робити, але нічого не може втримати. Івановичу не потрібна Німеччина. Але Гансу потрібна Україна. Німеччина не сприймає корупцію. А німець користується її плодами в Україні. Звичайний мекленбуржський померанець Ганс, з округлими формами і слов‘янською душею, знайшов себе в Україні, але завжди повертається назад, на свою 15-метрову дачу з кількома деревами і затишним куточком для шашликів, де він час від часу влаштовує вечірки в пам‘ять старих дедеерівських свят як-то свято Нептуна для місцевих дітей або просто шашлики для друзів і сусідів по дачі. Там я почула цю захоплюючу історію від нього про Івановича, корупцію і ідилію життя у Львові. Історія німця про Україну – країну мого народження.

 

Велобан.


Джерело: http://olhasamborska.de

Берлін, 27.07.2018

Чим відома Німеччина? Своїми швидкісними автобанами. Всі знають, що на них не має обмежень швидкості. Німецькі автобани досконалі як дошки для труни. Не одного вони винесли на той світ. Не одного травмували. Проте свій славний єдино-європейський імідж неперевершеної досконалості тримають як грецькі архітектурні боги, які підпирають німецькі фасади і ніколи не здають своїх позицій. Я ж хочу розповісти про інший бан (Bahn з німецької означає дорогу, колію, потяг, трамвай тощо), про велобан. Продовжувати читання Велобан.

Чанка.


Автор: Ольга Самборська

Берлін, 20.07.2018

-Ти бабку ще застала живою?

-Вже ні. Бабка померла за кілька днів до мого приїзду. Я була на похороні, але краще, аби я там не була.

-Чому?

-Такого похорону я ще не бачила. Всі собі так спокійно розмовляють, жартують, сміються. Попіл бабки в урні закопали і розійшлися. Та ще й в не те місце закопали, яке попередньо замовляли. Але дід сказав, що сам розкопає і перенесе урну там, де замовив. В «правильному» місці би мало бути більше місця для плити і пам‘ятника бабці.

Українська заробітчанка в Берліні розповідала мені про свої враження після її короткого візиту до Берліна. Продовжувати читання Чанка.