На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі.


Дмитро Мірецький, Міжнародна асоціація журналістів (IFJ)

Кінбурн, Очаків, Київ (Україна)

Кінбурн: уроки історії
Нотатки подорожнього
Мій шлях з Південного Заходу Німеччини, зі старовинного міста Есслінген на Неккарі, що у Вюртемберзі, до села Покровка на Кінбурнській косі, був досить довгим. Я подолав приблизно дві з половиною тисяч кілометрів. Спочатку був великий автобус, який долаючи дорожні корки привіз мене на летовище «Манфред Роммель» біля столиці швабської метрополії Штутгарту. Регіональний літак «Ембраер» польської авіакомпанії LOT, переборюючи потоки турбулентності, сів на Варшавському летовищі «Фридерік Шопен». Через кілька годин польський «Боїнг» із незначним запізненням відлетів на Київ.
Кілька кроків по рідній земли і Міжнародний аеропорт «Бориспіль», запропонував мені місце в зручному «Скай Басі». Трохи менше години і я на Київському Південному залізничномувокзалі. Купейний вагон швидкого потяга «Рівне – Київ – Миколаїв» вироблений ще в Німецькій Демократичній республіці. Він – ветеран часів СРСР бачив капітальні ремонти, але не мав жодної модернізації. Гарячий чай в склянці з підстаканником створив затишок в старому вагоні. Безкінечні зупинки швидкого потяга свідчили про те, що реформування української залізниці не те що не завершене, а ще в далекому майбутньому проектуванні.Тоненький матрац, муляв боки і краще підходив не для сну, а для пляжного відпочинку на піску. Туалет, з якого все йшло безпосередньо на колії, своїм специфічним запахом повертав до часів розвиненого соціалізму. На станції «Долинська» Одеської залізниціелектровоз замінюють тепловозом і під повільний рух потяга вдалося якусь годину все ж поспати. Склянка залізничного чаю збадьорила.
І от він Миколаїв. Перон – вокзал. Довгоочікувана зустріч з моїм старим товаришем та однокурсником по Національному Київському університету імені Тараса Шевченка, журналістом Павлом Демо. Ми не бачились 22 роки. Разом з ним миколаївський журналіст Володимир Генералов. Ми вирішили спільно під’їхати на авто до Соборної площі. Стан доріг у Миколаєві та благоустрій центральної Соборної площі обласного центру неприємно здивував. А біля Миколаївської обласної державної адміністрації недільного ранку нас урочисто зустріла зграя бродячих псів.
НІБУЛОН: європейський сервіс з повагою до клієнтів. Трохи проїхавши розбитими вулицями до Чорноморського судно_будівного заводу ми опинилися на Каботажному молі і потрапили в інший сучасний європейський світ. Ми прибули до терміналу української фірми «НІБУЛОН – ЕКСПРЕС». Пасажирський термінал «НІБУЛОН» дуже органічно вписався в оточення Каботажного  Молу, він додає веселих фарб до місцевості біля Чорноморського заводу. Зазначу, що квитки на потрібний рейс я забронював з Німеччини безпосередньо через «гарячий»телефон диспетчерської служби Компанії, хоча можна було це зробити і шляхом відправки електронної пошти через мережу «Інтернет». Швидкісне судно можна зачекати на комфортних лавках під модерновим навісом, відвідати ще і біотуалети на терміналі. Нас привітно вітає черговий, що вбраний по-флотськи в темносиній корпоративній уніформі Кампанії. Я називаю своє прізвище та номер бронювання, оплачую квитки. Можна безпосередньо в касі зробити це і в безготівковій формі за допомогою банківської пластикової картки.
І ось я на борту. Вітаюся з екіпажем та капітаном словами «СлаваУкраїні!». Від моряків швидкісного судна «Нібулон – Експрес» чую у відповідь «Героям слава!». На модернізованій «Кометі» два салони: маленький з панорамними вікнами наносу судна та великий в центральній частині. Отримую ще і фірмовий проспект з розкладом рейсів. Сідаю в комфортне крісло. Рівно о 9-й годині б’є ринда і «Комета» чітко за розкладом відправляється на Кінбурн. Судно на підводних крилах, немов регіональний авіалайнер, йде на південь униз по Південному Бугу до Чорного моря. Виходжу на корму і милуюся видами Миколаєва та його околиць. Майже не чутно шуму потужної суднової машини, лише тихо грає у салоні приємна музика. Трохи стомлений після сервісу від«Укрзалізниці» я просто засинаю на м’якому авіакріслі.
Звучить по трансляції оголошення, що ми вже підходимо до Кінбурнської коси. Судновий годинник показує половину одинадцятої ранку. Отже, наша «космічна» подорож на«ракеті» тривала лише біля півтори години. Разом з туристами ступаю на новий довгий причал «НІБУЛОН», що на вістрі Кінбурнської коси. З особливою відповідальністю фахівці Компанії поставилися до організації належного рівня причальної інфраструктури на Кінбурнській косі. Установка спеціального плавучого причалу для швартування пасажирських суден на підводних крилах дозволила не порушувати екосистему і зберегти біорізноманіття Національного природного парку «Білобережжя Святослава».
Цей плавучий причал є унікальним для України: він виготовлений з пінобетону, має 100-відсотковий запас плавучості і непотоплюваності. Причал встановлено в зоні стаціонарної рекреації на відстані близько 150 метрів від берега з метою забезпечення необхідної глибини для безпечного підходу судна. До плавучого причалу підведено підхідний місток, що складається з металобетонних конструкцій. На нас чекає вже автобус – всюдихід, що має далі закінчити мій шлях у селі Покровка біля екоготелю «Ларіна дача». Хочу подякувати команді швидкісного судна «Нібулон – Експрес– 2» та генеральному директору Компанії «НІБУЛОН» Герою України пану Олексію Вадатурському за європейський сервіс.
На пам’ять мені приходить нещодавна поїздка швидкісним катамараном Боденським озером. Це найбільше озеро у Німеччині, яке біля Альп з’єднує собою дві південно-німецькі федеральні землі Баден-Вюртемберг і Баварію, а також Австрію та Швейцарію. Недалеко від цього озера знаходиться і Франція. Йшов я тоді з Констанца до Фрідріхгафена на білому катамарані. Хоча відстань між цими старовинними містами буламеншою і подорож тривала близько години, квитки коштували маже 15 Євро на особу. До того ж ця лінія субсидується частково з бюджету. А соціальний тариф від «НІБУЛОН» більше, ніж вдвічі дешевший і сервіс кращий, ніж німецький.
Проїзд на високошвидкісних пасажирських судах «НІБУЛОН Експрес» по кишені більшості пасажирів. Така цінова політика є проявом соціальної відповідальності компанії «НІБУЛОН». Як пояснив генеральний директор компанії Олексій Вадатурський, це поки соціальний проект для«Нібулона», в який не закладено прибуток. Єдине зауваження до Компанії, це відсутність ранішнього рейсу від причалу на Косі до Миколаєва. Швидкісні судна о 9:50 роблять рейс лише до Очакова, а до обласного центру це було б набагато зручніше при поверненні назад. Можу помріяти і про рейс швидкісних ракет «Миколаїв – Херсон – Київ». Я б з великим задоволенням скористався послугами Компанії на цьому маршруті, ніж їхати до столиці України потягами чи автобусами. На жаль авіарейс «Миколаїв – Київ» відсутній, може його «НІБУЛОН»водним шляхом якісно виконає.
А далі мене чекав екологічний відпочинок на Кінбурнській косі – українського натурального курорту для тих, кому потрібне перезавантаження на природі, мальовничій місцевості, куди не дісталася цивілізація. А найкраща частина мого неблизького шляху до Українських Мальдівів відбулася завдяки Кампанії «НіБУЛОН». На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі подорожній опиняється в майже первозданному світі природи: ідеально прозоре море, білий пісок, давній ліс,безмежний степ, безліч птахів. Кінбурнська коса – це місце, де можна повністю розслабитися, забути про час, відпочити душею і тілом від міської метушні, послухати шум морської хвилі, засмагнути, накупатися, попірнати, насолодитися тишею, свіжим вітром і крикомчайок. Розташована вона в Очаківському районі Миколаївської області між Дніпро-Бузьким лиманом і Ягорлицькою затокою. Частина півострова Кінбурн належить до Миколаївської області, а частина — до Херсонської. У травні тут квітнуть орхідеї, а над головою кружляють пелікани. З одного боку косу омиває Чорне море, а з іншого – Дніпро-Бузький лиман. Тут 22 кілометри майже безлюдного пляжу –скільки очі бачать. Кінбурнська коса – національний заповідник. Тут знаходиться Національний природний парк «Білобережжя Святослава», де живуть рожеві фламінго.
Сам по собі Кінбурнський півострів має довжину близько 40 кілометрівта ширину 8-10 км. Із півночі півострів омивають води Дніпро-Бузького лиману, з південного сходу — Ягорлицької затоки, з півдня — Чорного моря і лише на сході він з’єднаний із сушею. Кінбурнська коса – один із семи великих піщаних масивів, який утворився на місці древньої дельти Дніпра. Неоцінимим природним багатством цього куточка Причорномор’я є велика кількість озер. Частина з них розміщена вище рівня моря іживиться переважно атмосферними опадами. Ці озера прісні, мілководні, відомі ще як «солодкі саги». У живленні інших водойм важливе значення мають морські води, які просочуються крізь піщані товщі. Вода в цих озерах солона. У спеку вона випаровується, утворюючи на дні суцільний шар солі. Споконвіку чумаки на волахпо Чумацькому шляху приїздили сюди за сіллю. Іноді тут залягають товщі цілющих грязей. Багато хто приїздить сюди для лікування суглобних хвороб в озерах лікувальної грязі.
Одна з цікавих і визначних особливостей природного оточення Кінбурнської коси – невеличкі дубово-березові, осикові й вільхові гайки, розкидані по низинах серед піщаних просторів півострова. Це рештки знаменитої Гілеї – країни лісів у пониззі Дніпра, яка за описами старогрецького історика Геродота, існувала тут у V столітті до нашої ери. Трохи згодом, у 971 році, на косі зимував і князь Святослав із своїм полком. Місце козацької слави Кінбурн перекладається з турецької як “гострий, вузький мис, коса”. Півострів був названий на честь форту Кінбурн XVI століття, який був побудованийосманами для захисту річки Дніпро. Фортеця часто була в центрі конфлікту між османами, з одного боку, і українськими козаками, з іншого боку.Разом з Очаківською фортецею, що розташовувалася напроти, Кінбурнська фортеця контролювала судноплавство між Дніпровсько-Бузьким лиманом і Чорним морем. Мала кілька бастіонів з далекобійною артилерією, довжина її кам’яних стін становила близько 100 метрів. У її межах розміщувалися 80 будинків і мечеть. Тут знаходився один з центрів работоргівлі.
У 1669, 1688 і 1692 роках на Кінбурн нападали запорозькі козаки. 8 червня 1736 року фортецею оволоділи російські та запорозькі війська, але 1739 року вона була повернена Туреччині. У 1771–73 роках перебувала в облозі російських військ і нераз ними штурмувалася, а 1774 року була приєднана до Російської імперії. 7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. У цій війні запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями-задунайцями, які були вимушені увійти до складу турецьких військ. І зустріч їх в бою не забарилася. В кінці вересня 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився російський генералОлександр Суворов зі своїм корпусом. Бій був жорстоким. На оточену фортецю турки кидали десант за десантом. Російські війська спливали кров’ю, сам Суворов був важко поранений, але бою не покидав. 1 жовтня на допомогу корпусу яничарів турки направили майже 4 тисячі козаків Задунайської Січі. Побачивши свіжий десант, Суворов запросив допомоги Лиманської козацької флотилії.

Продовжувати читання На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі.

«Мій тато брав первітин.»


Джерело:

http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська, 1.11.2019, Берлін

Вона відрізнялася від інших в групі тим, що кожного дня була вбрана в білу блузку або білий блазер. Джинси підкреслювали її тендітність. Фарбовано-мілероване волосся приховувало її справжній вік. Їй 56 років. Тестостерон в крові піднімався з кожний днем все вище і вище, перемагаючи свого суперника – екстрогена, який полишав її тіло, забираючи з собою її жіночість. Війна гормонів спричиняла хаос в її психіці. Їй нелегко було справлятися з хвилями агресії, яких вона раніше не знала. Не знала вона і станів відчаю. Кар‘єра, родина, добробут – все це було в її житті самозрозумілим. Вона довіряла своїй долі аж поки та не показала їй своє справжнє обличчя. Чоловік віддалився, син виріс, робота стала нестерпною і вона відмовилася від неї. Залишилися лише її думки.

Цей колись кимось розбитий і пізніше кимось склеєний барельєф я побачила в берлінському антикваріатному магазині.
Цей колись кимось розбитий і пізніше кимось склеєний барельєф я побачила в берлінському антикваріатному магазині.

З чоловіком в шлюбі вона не була, бо це було немодно. Сина виховувала за стандартами суспільства, віддаючи себе повністю роботі. Продовжувати читання «Мій тато брав первітин.»

Зв’язки України з Гірничою Академією у Фрайберзі (нім.)


Jewgeni Kastschenko, Vertreter der GEW  

28.10.2015

 Beziehungen zwischen der Ukraine und der Bergakademie in Freiberg/Sachsen

Das folgende  Essay zum 250sten Jahrestag des Bestehens der Technischen Universität “Die Bergakademie Freiberg”, die seit vielen Jahren mit der Nationalen Bergbauuniversität in Dnipro/ Ukraine zusammenarbeitet, wurde uns von Jewgen Kastschenko aus Deutschland zugesandt.

Bald wird sich die Delegation der Nationalen Bergbauuniversität, bestehend aus 30 Studenten unter der Leitung von Rektor Gennady Piwnjak zu den Jubiläumsfeierlichkeiten der ältesten Bergbauinstitution der Welt, Freiberger Bergakademie auf die Reise begeben. Wir danken Herren J. Kastschenko für rechtzeitige und interessante Informationen.

Продовжувати читання Зв’язки України з Гірничою Академією у Фрайберзі (нім.)

«Бо для Бога нема неможливої жодної речі»


Автор: Дмитро Мірецький, Штутгарт

Цими словами з Євангелія від Луки («Бо для Бога нема неможливої жодноїречі» (Лк.1,37)) на прекрасній англійській мові розпочав свою недільну проповідь 20 жовтня греко-католицький священик, доктор теології Атанасій Маквей в Українській греко-католицькій церкві в Штутгарті. 20 квітня 1945 року війська союзників назавжди звільнили Штутгарт від нацистської нечисті. Серед звільнених і були українські робітники, котрих насильно вивезли напрацю до Вюртембергу. Деякі з них дали згоду на повернення додому, але з них майже  ніхто не побачив рідної України, на них чекали обійми тодішнього «Руського міра» у вигляді каторжних робіт у Сибіру. Частина українців залишилася в Американській окупаційній зоні, де для них Американською військовою адміністрацією були створені табори для переміщених осіб.

Як свідчать архівні документи,початком регулярного українського парафіяльного життя слід вважати повоєннийперіод. У двох таборах для переміщених осіб Ludwigsburg та Stuttgart-Zuffenhausenу 1945 – 1950 роках існували українські душпастирства. Регіон Штутгарт став місцем дислокації численних підрозділів Армії США. ДоУкраїнської громади в Штутгарті в різні роки входили і нині входять військовослужбовці Армії США українського походження разом з членами їх сімей.
У 2019 році до Штутгарту прибула американська родина Мікельсен. Вони родом зі штату Монтана, належать до Української греко-католицької церкви, але, на жаль,не володіють українською мовою У родині було двоє дітей: хлопчик та дівчинка. А нещодавно пані Христина Міккельсен народила ше двійню. Родина Мікельсен регулярно відвідує Українську церкву в Штутгарті, а ще запрошують на Святі Літургії своїх близьких та знайомих. Містер Едвард Мікельсен звернувся до отця-пароха Романа Врущака з проханням похрестити немовлят згідно українського греко-католицького обряду, але на англійській мові. До вирішення цього завдання долучилися члени Церковної ради і громадянин США  дяк Стефан Карабін. Було вирішено запросити до Штутгарту англомовного українського священика та підготуватися до двомовної Літургії, були підготовлені канонічні тексти англійською мовою.
20 жовтня до Штутгарту на запрошення Української громади прибув священик Атанасій Маквей з Риму. Отець Атанасій народився у провінції Вінніпег у Канаді, здобув звання доктора теології, нині служить у Римі, а на великі свята виїжджає до Лондона. Батько отця Атанасія має ірландське походження, а мама родом з України з Заліщицького району Тернопільської області. На Святу Літургію до Штутгарту прибули численні американські гості. Співслужили отці Роман Врущак та Атанасій Маквей, дякували Стефан Карабін та Єгор Парсяк. У своїй проповіді на двох мовах отець Атанасій наголосив: “Ісус творив чудеса, щоб перші апостоли, а згодом і ми, зрозуміли, що кожний аспект нашого життя знаходиться під Його проводом. Спаситель порадив рибалкам прибути до глибин Галилейського моря та закинути їм свої сіті в те місце, де вони ніколи не шукали рибу. Тут символічно бачимо, що апостоли були послані до всіх кінців Землі і як каже Псалом «по всій Землі залунав їх голос, на край Світуїхні слова». Слуга Божий Іван Павло ІІ часто звертався до цього вірша, щоб ми відчули глибину Віри Христової. Того, хто Христа не знає, треба спасти, і кожен з нас, якщо ми дійсно Його учні, покликаний передати на різних мовах божественне слово, що перебуває в наших душах.
Після Божественної літургії відбувся обряд хрещення на англійській мові. До християнства долучилися маленькі Анна та Катерина Мікельсен. Родина Мікельсен частувала всіх святковими півметровими тортами, зробленими за американськими рецептами.Отець Атанасій Маквей був дуже задоволений своєю візитацією до Штутгарту та відзначив: ” Щиро Вам дякую! Отець Роман та вірні так щиро мене тут приймали, що я будутримати вас усіх у своєму серці та молитві назавжди.”

Продовжувати читання «Бо для Бога нема неможливої жодної речі»

Автодорожні жилети.


 Ольга СамборськаБерлін, 26.08.2019

У світі всі дороги ведуть до Риму, який проголосив себе релігійним центром християнства або до Єрусалиму – духовного центру провідника християн Ісуса Христа. Інші релігії мають свої Мекки. В Україні всі дороги ведуть до Києва, куди навіть “язик” доведе. В Європі всі цілеспрямовані до Парижу, де намагаються торкнутися таємства любові і від побаченого готові навіть померти. В Німеччині всі дороги поєднанні вузлово з Берліном – містом найглибших сподівань, розчарувань і поновлених ейфорій. В Берліні не має центру, куди б вели всі дороги. Місто Берлін розпорошене на окремі райони (бецірки), а ті в свою чергу на мікрорайоні (кітци). Кожен такий кітц має свій магнетичний центр, куди і ведуть всі місцеві дороги. В східному Берліні всі дороги ведуть до Олександрплятцу з його шпилястою телевізійною вежею, в західному – до Вітенбергплятцу з його еталоном споживацької культури чи безкультур‘я КаДеВе (торгового центру) або до поблизу розпорошених локальних точок забав західного насолодо-насичення плоті, які після об‘єднання Німеччини і відповідно чотиридесятелітнього „сіамського“ Берліну втратили свою привабливість.

Берлінці в новій об‘єднанній берлінській реальності вибудували нові «мекки». Туристи окуповують музейний острів біля ново-вибудованого палацу Гогенцоллернів, колишніх правителів пруських, яких експерементуюча з соціалізмом історія декваліфікувала в ранг приватних підприємців без права володіння престолом. В гробницях Берлінського Дому покояться рештки тих, які колись вибрали дорогу з тодішнього аахенського владного плато на Берлін, щоб закласти тут новий владний камінь нових пограничних володінь (Марків). Тут, в цій гробниці, закінчились не лише життєві дороги Гогенцоллернів. Тут історія поставила крапку на прусській історії.

З другого боку річки Шрее, яка артеріального членує Берлін, розмістився новий владний центр – політично-партійний демократично-репрезентативний комплекс будівель з центром – Бундесканцлерамтом. Він теж нагадує острів. На ньому, в бетонно-скляних спорудах, які нагадують комплексні установки пришельців  з інших планет, проводять денний час політичні «пришельці», які вирішують долю міста, до якого вони прилетіли, і країни, яку вони іноді відвідують в час передвиборчої компанії. Сюди дороги не ведуть. Тут глухий кут, тому звідси просто вийдемо.

Нам туди, де ще ходять прості люди. Це бецірки з найчисельнішим населенням і найнижчим рівнем виживання: Кройцберґ і Нойкьольн. В цих районах великі торгові центри відіграють другорядну роль. Є родини, які ніколи не відвідують такі споживацькі годувальниці. Тут привабливішими є секондхенди, дискаунтні продовольчі магазини або турецькі, арабські, африканські або китайські лавки з завезеними з дотичних країн продуктами, які відповідають споживацьким традиціям мігрантського населення Берліна.

Іншими дорогами ходять або правильніше їздять на роверах ті, хто не відносить себе до жодного «класу» і етносу. До середнього класу цей фольк (від німецького фольк – народ) не доріс, бо занадто мало заробляє, а з малозабезпеченого вже виріс – бо має руки і ноги, говорить національною мовою без акценту і відповідно має роботу. Те, скільки він отримує за цю роботу, питання другорядне. Головне в Німеччині – не те, скільки людина заробляє, але що працює, не ржавіє і як гвинтик десь треться, старається-стирається, десь платить податки і скидає крихти в пенсійний фонд. За всіма цими ознаками людину можна рахувати за «свою» згідно старих прусських традицій, коли доблесна праця рахувалася національною рисою.

Щоб заслужити право бути «своїм» у прискіпливого товариства, в якому мав щастя народитись, треба не лише доблесно працювати. Треба ще народити дитину або кілька дітей, знайти ресурси для виховання дитини, знайти місце для догляду за дитиною, коли цього вимагатиме пошук ресурсів, до чого має бути залучена і мати як винуватиця продовження роду. Тож батько і мати кожного дня встають на дорогу за пошуками ресурсів для своєї родини. По дорозі за ресурсами вони відвозять дитину до дитячого садочка, де інші відробляють свої ресурси для своїх родин. Кожного ранку гвинтики-виховательки саджають маленьких пухкеньких малят в дерев‘яний возик (бьолерваген) і везуть дітей до парку на прогулянку.

Кожного дня я зустрічаю їх на возику по дорозі в парк зі своїм псем. Кожного ранку місце перестрівання з ними інше. Сьогодні я їх зустріла перед дверима їх приватного садочку, який розмістився в квартирі першого поверху одного з старих будинків нашої вулиці.

Дев‘ята година ранку. Трійко вихователів обступили візок, в якому як каченята гелготіли дітки-однолітки. Їм було по одному рочкові, а можливо навіть і менше. Саме в такому віці батьки «здихуються» своїх «новоприбульців».

Дітки виглядали як щойно з інкубатора. На всіх були одинакові капелюшки блакитно-квітчастого зразка. Тендітно-ніжні тільця щільно прикривали отруйно-жовтого кольору автодорожні жилети з люмінесцентно-виблискуючими смужками. Зазвичай такі жилети носять асфальтозакладальники як попереджувальний знак посеред інтенсивного автодорожнього руху. Якби діткам замість блакитних капелюшків вдягнути помаранчеві каски асфальтозакладальників, то виглядало би правдоподібно, що малюки годувальної групи дитячого садка Кройцберга вирушають на асфальтування місцевих покоцаних німецькою автоіндустрією доріг в супроводі трьох вихователів.

Ця автодорожня команда проте ніяк не могла зрушити з місця. Одне з «асфальтозакладальників» привертало на себе увагу більше за інших. Дитина голосно плакала, розтираючи по зчервонілому обличчі струмки сліз. «Мамі! Мамі!» – чувся речитатив з-під блакитно-квітчастого капелюшка. Мами поблизу не було. Старшого віку вихователька намагалася вмовити дитину перестати плакати. Вона настирливо тулила дитині-плаксі до рота банан. Дитина пручалася і випльовувала штучного банана-кляпа.

Моя увага довго не могла зупинитися на дитинчаткові, бо її відволікали незвичні подразники: взуті на босу ногу зимові чобітки вихотельки, коли на вулиці 35 градусів, її засмалене солярне обличчя (а може клала вона роками асфальт?).

Коли я зі псем вже майже вирівнялася з візком діточок в автодорожніх жилетах, то почула і голос виховательки. Він був хриплуватий, такий, яким говорять прогорілі в життєвих задоволеннях адепти. «Подивися, який песик!» – намагалася вона відвернути увагу дитини, що кликала на неприсутню маму. Дитині ж було абсолютно рівно-планово, який пес зараз проходить повз неї, яким голосом говорить вихователька, якого кольору в неї обличчя і чи на босу ногу вдягнути зимові черевики в літну погоду і чому вони вдягнуті. Дитину цікавило лише одне: «Де її мама і чому вона не поруч?!». Мами поруч не було. Дитина все сильніше натягувала струни своєї нервової системи, ставала голоснішою і настирливішою.

Вихователька швидше за все не здогадувалась, що дитині в цей час було боляче. Свій біль вона сигналізувала навколишньому світові. Цей світ її не чув. Дитині сунули в рота банана-кляпа, її увагу відвертали песиком. Дитина плакатиме стільки, скільки витримають її нервові струни, на яких закручений біль від розлучення з мамою. Дитина інтуїтивно відчуває, що їй бути в маминому затишку принаймні ще кілька років, яких у неї відібрали. Дитина підсвідомо відчуває відключення від системи самозбереження і сигналізувала збудженням нервової системи про небезпеку для себе. Без тепла, без материнської любові її дитячо-маляча система приречена на смерть. Струни її нервової системи в найвищому напруженні. Скоро вони порвуться. Система емоційної інтелігенції, життєрадісності відключиться, бо дитина вже не зможе витримати біль розлучення. Але дитина не вмре фізично. Природна інтелігенція введе її в стан розщепленої психіки, в якому притупиться дитяча біль. Нервова система відключить деякі життєво важливі функції: прифронтальні півкулі перестанують формуватися. Дитина ніколи не дізнається, що таке співчуття і справжнє кохання. Відтепер вона імітуватиме любов, радість і щирість. Це буде її ціною за те, що природа залишила її живою умовах відсутності люблячих батьків. Вона стане зомбі. І вже за кілька десятків років вона сама стане такою мамою, яка породивши дитину, поспішить віднести її до садочка. А можливо те саме колись зробила її бабуся, відлучивши її матір ранесенько від грудей або навіть ніколи до цих грудей долучала?

Колись давним-давно забракло любові на землі. Можливо це сталося тоді, коли стало забагато грошей в людей. Саме тоді народилася психологічна травма. Вона породила іншу психологічну травму, а та наступну і так триває до сьогодні. З недолюблених, рано відлучених від грудей, від материнсько-батьківського тіла дітей виростають недолюблені батьки, які не люблять своїх дітей, але дуже люблять гроші і фінансову незалежність. Їх нервові системи працюють в режимі мінімального емоційного напруження, бо на більше вони не здатні. Емоційні «мертвяки» здатні на великі кар‘єрні досягнення. Їм не заважає жодна емоція, яка зазвичай є досить енергомісткою. Вони енергетично високо-ефіціентні. Їм не загрожує самоспалення в родині і на роботі. Вони є тим мутантом, за рахунок якого функціонує сучасна загально планетна людська матриця з її вимогами до максимальної віддачі на виробництвах і в сервісах і мінімальним інвестуванням в матрицю родини, яку замінила матриця дитсадків, виховальних закладів і доглядальниць за дітьми. Останні одягають на пів-метрові тільця автодорожні жилети і вивозять їх на дорогу до парку. Дякувати, що хоч так і що не дають до рук черпачки і примушують закладати асфальт. Вони це робитимуть трохи пізніше, вимощуючи дороги до Риму, Єрусалиму, до Києва, до Парижу і до Берліна. Тоді, коли їх діточок возитимуть у возиках і в автодорожніх жилетах до парку і коли ті рватимуть свої нервові струни: «Мамі! Мамі!», бо колись забракло любові на землі. По неї, по любов, вони поїдуть до Парижу, але не зможуть за неї вмерти, так і не пізнавши її, бо вони вже мертві емоційні розвузлені зомбі-“метрвяки”, умертвлені своїми батьками, заживо закопані в світ, всі дороги якого ведуть до Риму, Парижу, Києва і Берліну або в глухий кут нелюбові і крику від болі в автодорожньому жилеті.

Продовжувати читання Автодорожні жилети.

Липа зі “святим змістом”


Дмитро Мірецький, Міжнародна федерація журналістів (IFJ), учасник Прощі

Фюрстенфельдбрук-Пух (Баварія), Есслінген на Неккарі (Вюртемберг)

Блаженна Едіґна прожила 35 років у дуплі липи у селі Пух у Баварії… Нині поруч з церквою Святого Себастьяна в селі Пух біля Фюрстенфельдбрука стоїть могутня “тисячолітня липа. Легенда свідчить, що майже тисячу років тому в її порожньому стовбурі жила онука Київського князя Ярослава Мудрого. У той час вона підтримувала мешканців села словом Божим і добрими справами, і сьогодні вона зачаровує багатьох людей. Але хто була такою “витонченою особистістю з такою сильною виразністю”, як вважає отець Дік Альберт Бауернфейнд, католицький парафіяльний священик Фюрстенфельдбрука? Її ім’я блаженна Едіґна і була вона дочкою французького короля Генріха I і його дружини Анни Руської. Продовжувати читання Липа зі “святим змістом”

онлайн портал закордонних українців on-line portal of ukrainians abroad

<span>%d</span> блогерам подобається це: