Про дім, сіль і ноту «соль».


Автор: Ольга Самборська, Берлін.

27 жовтня 2015 року

Про дім, сіль і ноту «соль».

Кройцберґ – панковий район Берліна. Він відомий своєю альтернативною субкультурою і панками, антиглобалістами, лівацькою сценою. Помітна і присутність поліції, яка контролює ці “низи”. Панками заповнені навколишні станції метро Шлезішертор, Гьорліцебангоф і Котбуссертор. Саме тут знаходиться Театр-форум Кройцберг (Theaterforum Кreuzberg http://www.tfk-berlin.de). До театру від найближчого метро біля 10 хвилин пішки. А з Харкова – аж 1340 км.

Саме сюди, в цю панківську нішу і прилетіла група акторів харківської арт-платформи «Соль» (https://www.facebook.com/groups/atrhubsalt/), випусників харківського університету мистецтв імені Котляревського. Театр-форум став майданчиком для українсько-німецького театрального фестивалю, який відбувався
23/24/26 жовтня 2016 року. Глядачам показували дві вистави: „Neverending Forest Songs“ і «Home“. Мені довелося побачии лише одну, останню з назвою «Home“ (« Дім»). Про неї і розмова.

Отже, Німеччина. Кройцберг. Панки на вулиці, панки на сцені і панки в залі.

На час вистави українські актори теж стали панками, перевдягнувшись у панківські «строї». Барвисті частини гардеробу, які не гармонують одні з одними, екстравагантні зачіски, пірсінґ і особливі жести. Все це панківський стиль. Він притаманний панківській субкультурі, яка народилась в буремні шестидесяті минулого століття. Тоді молодь розвинених країн протиставила себе зализаним і зачесаним, непомірно багатим і відверто нахабним. Власне, панківський епатаж завдали героям вистави німецькі колеги театральної групи «КОЛЕСА» (Wheels) з Берліну, з якими харкіські актори вже другий рік роблять спільні театральні проекти. На перехресті доріг між Німеччиною і Україною.

Темрява. Посеред сцени – бутафорний будинок. Трохи позаду – музичні інструменти рокової групи: ударні інструменти, приперті гітари, мікрофони.

Глядачів вводять в зміст вистави: дві соціальні верстви, верх і низ, живуть в постійному протистоянні. Низи: люди, які живуть в барах. Верхи: ті, які бачать себе елітою. Їх протистояння розвивається на сцені у танці, співі і чудовій грі акторів. Не обійшлося без класики: кохання двох людей, які належать відповідно різним соціальним верствам. Вистава програє їх наближення один до одного, протидію «родин», складність прийняття рішень. Так триває до того моменту, поки змагання не перериває гуркіт. Зрозуміло, що сталася катастрофа, війна, боже покарання. Антагоністи лежать під грудою каміння. Зрівняні в сірій масі брухту. Вони вже не вирізняються одні від одних. Хаос, голод і поневіряння – їхній спільний знаменник.

Час зупинився у своєму вимірі. Все завмерло. Тиша. Темрява. Хвилини роздумів.

Далі розв’язка дійства – люди, які ще недавно протидіяли один одному, вкриті пилом і бідою, мають будувати чи радше відбудувати свій дім. Їм жити далі разом? Як? Де він, той справжній дім, в якому б було достатньо місця всім і кожен почувався б комфортно?

Серед руїн знаходить себе і закохана пара. Вона теж в пошуках нового дому. Інтуіція веде їх до старого лісу. Саме там, в темному лісі посеред дубів, вони знаходять те, що шукали – свій дім. Там початок-початків. Лісова драма-феєрія. Та сама, що в Лесі Українки. Драма спілкування людського духу з духом природи, лісу, всесвіту. Повернення до себе, до дому.

14560145_1786815274940527_4942236970573519426_o

Фото взято зі сторінки https://www.facebook.com

«Люди завжди шукають чогось нового… Але мій будинок – це ти» – таким пісенним рефреном завершується вистава. Бурхливі оплески власно покривають останню ноту «соль» і артистів театру «Соль». Власне і назва арт-платформи «Соль» має подвійний зміст підсоленої музики.

Актори говорили різними мовами. Перша – мова музики. Власне, вистава є мюзіклом з новацією присутності рокової групи прямо на сцені.

Англійська, німецька і українська мови були гачками, які чіпляли публіку за живе. Це посилювало відчуття спільності і одночасно давало відчуття окремішності. Коли живеш на чужині і з театральної сцени до тебе говорять твоєю материнською мовою, то межі протилежностей свій-чужий розчиняються. Ти хоч і чужа тут, але своя, бо до тебе говорять твоєю мовою і мовою мистецтва одночасно. Видавалося, що саме мова мистецтва є універсальною і має свої діалекти: український, німецький і англійський. Саме такі рефлекції отримала я особисто від перегляду вистави «Дім».

Очевидно, що кожен глядач рефлексував по-своєму. Це підтвердила і дискусія виконавців вистави з публікою після того, як вщухли бурхливі овації. Молоді німці висловлювали захоплення відмінною грою акторів, кидали компліменти стосовно музики і оформлення сцени. Директор вистави Тіно Буххольц (Tino Buchholz) розповів про зародження вистави. Німецька вільна театрально група Wheels познайомилася з харківською театральною групою «Соль» в 2014 році в рамках міжнародного проекту за підтримки німецькиї фондів Роберта Боша і «Память. Відповідальність. Майбутнє» та міністерства закордонних справ Німеччини. Ідея проекту – сприяння співпраці творчої молоді України і Німеччини. Реалізація – коротке перебування німецького театру у Харкові і українців в Берліні, репертиції, вечірки, міжкультурне взаєморозчиннення. Виступи з виставами на театральних сценах Харкова і Берліна – це вже завершальна стадія проекту.

Очевидно, що німецька і українська публіка сприймають виставу по-різному. Український глядач за словами Сніжани Корчової, акторки театру «Соль», ще не зовсім підготовлений до німецького театру. Йому бракує знання і розуміння європейської культури і її субкультур, зокрема. З виставою «Дім“ класична сцена з її усталеним атласним іміджем трохи похитнулася. На неї вийшли рокові музиканти, відвідувачі барів і дискотек. А з ними і чіткішим постало філософіське питання про сенс буття в умовах брутального сьогодення з його агресією, пропагандами і відвертою абсурдністю.

Вистава стала і сіллю на незагоєну рану, яка кровоточить з часу віддалення людства від природи, від живого, від людянності. Відкрита рана провокує хворий стан суспільтв, катастрофи, руїни. Лише спільний пошук спільного дому, усвідомлення спільної ойкумени може загоїти рану. Усвідомлення того, що саме спільний земний простір – це саме, що ми маємо і що маємо берегти від зруйнування. «Ми хочемо, щоб з тим, що ми робимо, пробуджувалась людяність,»- говорить Максим Панченко, актор і режисер від «Соль». Він пригадує, як в соцмережі йому якось закинули: «Як ви можете займатися мистецтвом, коли на передовій гинуть наші хлопці?». Розгублений хлопець поділився цим зі своїм викладачем. Той порадив відписати: «А чому б Вам теж не зайнятись мистецтвом?». Викладач театру безперечно має рацію.

Якби музи були гучнішими, може і б гармати стали тихішими, або й замовкли б назавжди..Тоді б, в абсолютній тишу театру-життя, і віднайшлася б відповідь на питання «Що таке дім»? Дім, вітчизна, ойкумена? На разі, відповіді не має. Дім руйнують. А арт-група “Соль” повертається в Харків, де в кінці листопаду пройде друга частина українсько-німецького фестивалю.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s