Хата скраю Hata skraju

Ріксдорфівське підвищення (Rixdorfer Höhe).


Автор: Ольга Самборська

Берлін, 23.05.2018

Йшов третів день після карнавальної ночі (вуличної автепарті Карнавалу Культур). Головні вулиці, починаючи з Германнпляцу до Йоркштрассе, якими рухалися строкаті колони берлінських культурних організацій, поволі розчистили місцеві прибиральні служби. На провулки і парки, тротуари і узбіччя, якими снували численні групки супроводжуючих карнавал тусистів, у служб не вистачило не то грошей, не то терпіння, а швидше за все бажання. Парки самотужки відправили на розчистку бригади, яких в простонароді називають «чотириста євро джоб». Ці бригади формують місцеві служби зайнятості, щоб зайняти безробітних роботою, оплачуючи їм мінімальну міс

Bild könnte enthalten: eine oder mehrere Personen, im Freien und Wasser

ячну зарплатню розміром в 400 Євро. Це при умові, що підрядчики зніматимуть соціальне житло і рахуватимуть кожен цент на одяг і їжу і відповідно звітуватимуть за отриману зарплатню. Як платять, так і збирають чотиристаєвроджобісти парками сміття. Вже третій день збирають. Та і збирати є що. Але дякувати Богу, що хоч таке є, бо не будь цих бригад, я зі своїм псем не потрапили б до парку Гасенгайде взагалі.
Обережно як мінним полем проходимо наші улюблені поляни.

Оминаємо залишки скла, щоб не поранитися. Не бажаючи зайвих пригод зі склом, вирішую піднятися на саму вищу точку парку Ріксдорфівське підвищення (Rixdorfer Höhe). “Там би мало бути чисто”, – думаю і вирушаю вгору. Це мої Карпати, хоча не природні, не геологічні. Ріксдорфське підвищення в парку наносили колись під час чистки Берліна від залишків розбомблених будинків німкені, які спокутували дурість своєї країни-агресора у Другій світовій війні. Наносили аж на 68 метрів висотою. Розкинулася ж ця сміттєва купа на 700 тисяч квадратних метрів. Було що збирати, бо американські і радянськи бомбардувальники добре попрацювали. Тоді Берлін був не містом, а решетом. Спочатку його потрібно було розчистити, а потім вже відбудувати. Жінки розчистили. За це їм в 1954 році на вершині штучної гори-підвищення поставили пам‘ятник. На жаль, жіноча доля і в камені жіноча доля. Над пам‘ятником знущалися як хотіли. Після численних актів вандалізму його перенесли вдолину. Сьогодні змарнілий образ жінки-відбудовниці Берліна схований в

Bild könnte enthalten: Pflanze und im Freien

кущах при вході в парк Гасенгайде. А на горі влаштовують фейерверки, техно-парті або просто коляться споживачі наркотичного зілля, яке дуже зручно можна придбати відразу при вході в парк у чорношкірого продавця вищезгаданого товару.
Вранці ж, коли Берлін ще спить, вершина Ріксдорфівської гори-звалища дарує незабутні враження. Тут можна зустріти сонце, яке зазвичай заплутується висотних будинках міста і рідко дивиться берлінцю прямо у вічі. Тут можна привітатися з вітром, якому затісно в промежинах тих самих висоток. А ще тут можна привітатися з купою сміття після чергового відривання-по-повній.
В карнавальну ніч тусовщики дійшли і до Ріксдорфовської гори. Про це розповіли мені полки-пляшки від німецького пива, які привітали мене тут сьогодні. Я остовпіла від побаченого. Це були буквально шиковно вишикувані ряди пляшок у величезній кількості. Може це була якась магічна символіка, яка нагадуавала розстановку “коричневих” в минулих століттях (“коричневими” місцеві називають нацистів)? Кому потрібно було розставляти ці пляшки в такому порядку? Невже стільки пива можна було випити за одну ніч? А може це хтось зробив собі тут схованку, натягавши сюди купу пляшок на «чорн

ий день»?
Разом зі мною одночасно, лише з іншого боку піднялися на гору великі окуляри. Це була молода дівчинаінтелігентного вигляду. За плечима вона мала рюкзак, за яким я зазвичай впізнаю студентів. В руці гойдався великий прозорий кульок для сміття з стрічкою для його затягування. Крізь нього я пом

Bild könnte enthalten: im Freien und Naturітила кілька пластикових пляшок. Випрямлячись від довгого сходження, великі окуляри як і я остовпіли. Полки пляшок струнко вітали не лише мене. Дівчина від шоку присіла на одну з кам’яних брилей, які очевидно замінили жіночий пам‘ятник вандалістам. Вона витягла свою мобілку і так само, як і я, сфотографувала побачене. Можливо вона навіть комусь про це надіслала месседж. Трохи оговтавшись, вона почала збирати пляшки до свого прозор

ого кулька, деякі сунути до рюкзака.
Пляшки були не першої свіжості. Вітер вкрив їх легким шаром пилу. І виглядали вони дійсно як запилені у військових пе

реходах солдати, пошарпані, пересохлі, але браві.
Великі окуляри це не спинило. Дівчина-студентка приєдналася до одного пляшаного полку і як польовий командир посортувала їх у свою тару.

Мені було трохи шкода того, що цюармію пляшок скоро розтягають студенти, пенсіонери, алкоголіки або ті, кому сьогодні не вистачає до хліба. Хай би залишалися вони як пам‘ятник модерного Берліна на самій вищій точці відомого берлінського парку, як пам’ятник склотарі, яка годує і рятує життя багатьом берлінцям двотисячних. Вершина гори для того і існує, щоб на ній встановлювати штоки, прапори, пам‘ятники. Якщо пам‘ятнику жінкам повоєнного Берліна тут не судилося бути, то хай будуть пляшки. Може хтось принаймі п‘є за здоров‘я своїх бабусь?

Kommentare
Advertisements

Де починається ватерланд?


http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

З чого починається батьківщина — знає кожен. В Україні вона починається з батьківської хати і шевченківського садка біля неї. В Росії з “картінкі в твойом букваре”. В Польщі — з Міцкевіча і костела. Чеську отчину важко уявити без халупи (дачі), яку чех любить понад усе. А от де починається ватерланд — я не змогла віднайти.

За роки мого перебування в Німеччині і спостерігаючи розвиток німецького суспільства на правах перелітної пташки, я так і не змогла віднайти те джерело, з якого цей нарід черпає патріотичне натхнення. Та власне патріотичного натхнення і не має. Його відщепили нюрнбергськими процесом, денаціфікацією і тривалим післявоєнним правлінням країн-переможниць в Другій світовій. Німеччина — перша країна-експеримент на планеті Земля, де дітей не вчать любити свою країну. Можна любити себе, свою родину, своє місто, свою футбольну команду, але не країну як таку. Можна пишатися нею, але не дозволяти собі сентиментальних патріотичних думок. А ще краще їх гасити в політкоректності, в сатирі до власної тотожності і в переорієнтації на тотожність глобальну, пан-європейську.

Без чіткого визначення того, де починається країна, важко і мігранту визначитись з тим, ким він є в новому для нього суспільстві. Новоприбулий навіть і якщо має добре сформовану тотожність, все одно підсвідомо шукає в новому для нього середовищі схеми, за якими намагається зрозуміти як тікає це нове для нього суспільство. Він підсвідомо робить кальки на все нове зі свого досвіду, зі своєї культури і своєї соціалізації. А що, якщо ці кальки не спрацьовують, не знаходять аналогів і новому суспільстві? Тоді настає розрив цієї кальки, розрив шаблону і криза набутої тотожності або криза з огляду на відсутність цієї тотожності.
Але мігрант може не здаватися і спробувати віднайти те місце, з якого починатиметься країна, яка його приютила, надала притулок, дала їсти і одягнула. Це буде його відправна точка, його точка відліку, його стартовий майданчик, з якої він зможе бодай якось зрозуміти суспільство, в якому він як мігрант опинився і живе. Спробую промапувати кілька таких місць, які на мій погляд можуть допомогти зрозуміти німецьке суспільство як таке.

Майданчик перший — пункт прийому склотари.

Високий чоловік пенсійного віку біля автомату для здачі пляшок в берлінському супермаркеті “Едека” витягує з одноіменної господарської сумки одну пляшку за іншою і затикає ними гирло пляшаного автомату. Конвейер поглинає одну пляшку за іншою, час від часу випльовуючи пляшки, марки яких йому не подобаються. Фріц-кола не пасує автомату. На диспелії блимає червоний символ заборони цієї марки. Чоловік незадоволено забирає пляшку, але відразу повертає її знову автоматові. Той повторюється, ще раз видаючи на дисплей чіткий текст: “Марка не приймається”. Чолов’яга незадоволено забирає пляшку і , покрутивши нею в різні боки, ще раз випробовує вдачу. Автомат непохитний як німецький бюрґер, звиклий до дисципліни і чітких вказівок. З третього разу здавач склотари все зрозумів, бо власне і сам був цим сумлінним бюрґером. Він сховав пляшку назад до сумки. Так, сховав, а не викинува її в смітник, який знаходиться поруч з автоматом і завжди готовий прийняту неправильної марки пляшку. Надія здати пляшку іншому толерантнішому автоматові і отримати бажані 8 центів вмирає останньою.

Так думаю я, покупець “Едеки”, яка чекає на свою чергу до автомату. Чоловік має багато тари, а я відповідно маю доволі часу за ним спостерігати. Зріст — до двох метрів. Вигляд — до бюро. На трохи згорбленому тілі сіро-блакитна напрасована сорочка, сірі незасиджені штани. Якби не досить похилий вік старого і субота, тобто вихідний, як б зробила висновок, що він щойно завершив працю і по дорозі додому заскочив до супермаркету … здати пляшки. Але я все ще бачу перед собою дідуся-пенсіонера, охайного, приємного, якого його така ж охайна бабуся послала в магазин за покупками і між іншим наказала здати кілька пляшок. Але пляшка Фріц-коли, яку дідусь як снаряд намагався вкинути в пляшковий автомат, не давала мені спокою. “Фріц-кола? Дідусь п”є фріц-колу?”- мій мозок визначив невідповідність між формою і вмістом. Ця пляшка-снаряд вибухнула в моїй голові розумінням того, що і цей шикарний чолов’яга є ні хто інший як збирач пляшок з хіпстарового довкілля.

Я спостерігала різні типи пляшаних збирачів. Ними були кончені алкоголіки, збіднілі безробітні, безхатченки. Були серед них і жінки-пенсіонерки, пенсії яких очивидно не вистачало на все. Всі ці категорії населення вписуються в нові стандарти нового суспільства, категорично поділеного на тих, хто володіє і розподіляє, і тих, хто збирає крихти. Мій двометровий здавач пляшок не вписувався в жодну з цих категорій так само, як жодна пляшка з його едеківської сумки не вписувалася в палітру напоїв, які споживає пенсіонер. Пиво таке і пиво сяке, лимонади і кока-колівські мішанини. До мене дійшло, що все це купувалося в різних супермаркетах, в різний час і з різною метою. До дідуся воно потрапило так само, як потрапляють розкидані шматки сміття до пилососу.

Я пригадала, як минулого тижня інформаційний простір розірвав інший снаряд — агресивний виступ депутки від правої партії Альтернатива для Німеччини Аліси Вайдель. Критикуючи “ідіотів”, які на її думку керують країною, вона наводить приклад пенсіонерів з Бохума, які збирають пляшки в той час, як азиланти (подавачі на притулок в Німеччині) отримують високі дотації і живуть на широку ногу. Німецьке суспільство відреагувало критикою на цей агресивний виступ, звинувативши спікершу у використанні нациських паролів. Хто знає, що думає з цього приводу цей чолов’яга з супермаркету? А може він збирає пляшки, бо йому на пенсії не має більше чим зайнятись?

Ні для кого не є таємницею, що багато пенсіонерів страждають від того, що не знають де себе прикласти в суспільстві, механізмом якого вони були ще до недавна. Звиклі до активного життя, до самовідданої праці як їх вчили цьому діди-прусаки, ці пенсіонери не терплять зупинки ритму. А може пляшаний конвейер заміняє їм конвейер, перед яким вони стояли ціле життя? А може бідність має нове обличчя: охайне, випрасуване, чемне і покірне? Наступного разу запитаю. Цього разу мій попередник швидко зник з поля зору, попередньо запитавши мене де лежить кава, яку він помітив у моєму кошику. “Кава сьогодні в акції” – кинув мені на прощання і побіг шукати відповідну поличку. “Кава тримає дідуся в тонусі?”- запитала я себе. Або ж дідусь вміло маскувався, вгамовуючи сумляння?
„Вегетація” вуличних пляшок триватиме доти, доки німець любить пити пиво на вулиці, в парку, на зупинці, на пляцах, в метро, на парадах.

Апропо. Сьогодні в Берліні Карнавал культур — свято культурних меншин Берліна, які на очах у хіпстерової публіки пройдуть від Германнпляцу до Йоркштрассе через мій коханий Кройцберг. Карнавал залишить за собою купу пляшок. Карнавал Культур – свято для збирачів пляшок? Не знаю, але знаю, що культура збирання пляшок виходить за межі суспільних кальк і шаблонів, наколюється на багнети правоцентриських партій і поволі стає складової урбаністичної культури. Чи може звідси починатися ватерланд? Думаю, що ні. Тому шукатиму далі.

Читати далі

Фетте йарен зінд ворбай.


Про берлінський “совок”.

Автор: Ольга Самборська

18 травня 2018 року,  Берлін

Фото автора.

Раніше мені здавалося, що “совок” – це явище унікальне, притаманне лише нашій особливій системі раптового переходу від системи прихованого споживання матеріальних благ під ширмою духовної від них відмови. Мимоволі одною ногою опинившись на самому краю землі, яка плекала цю систему, а другою ногою ступивши на початок землі, яка плекала іншу систему відвертого споживання матеріальних благ під ширмою прихованої потреби в духовному споживанні, я зрозуміла, що і та, невідома мені раніше достеменно система, теж має свій “совок”. Йому лише варто дати іншу назву. Це може звучати як “вестерняк”. Йдеться про покоління західних берлінців, яке виросло в ізоляції від зовнішнього світу в умовах “холодної” війни. Воно насолоджувалося всіми благами і привілеями свого особливого заповідного положення в епіцентрі перепалок між Сходом і Заходом, між табором “союзників” і самовідколотого “червого” блоку.

В західному Берліні на відміну від східного (червоного) було все і навіть більше, аніж все. Америка тримала планку високо, щоб не дати тодішньому радянському керівництву вскочити далі, аніж це передбачали відповідні домовленності. Сюди тягали найкращі товари і продукти. Сюди привозили найкращих артистів, музикантів. Сюди “кололи” свободу в таких дозах, щоб “ворог” дивився і заздрив, стискуючи залізні зуби військового монстра Варшавського блоку.

Мало хто думав тоді про побічні ефекти цих високих доз свободи для західних берлінців. Вільне пересування лише в межах свого “острова свободи” під американською і французькою опікою виплекало у західних берлінців характер власної вибранності, вседозволенності і легкої аррогантності по відношенню до східняків (східних берлінців). Вони добре говорили англійською і боялися “русскіх”, вони слухали американську музику, кантрі і вестерн, споживали американське кіно і навчилися їсти поп-корн в кінотеатрах.

І лише в шестидесятих роках багатьом від всього цього стало зле. Молодь піднялася на протести проти американської політики у В”єтнамі і близькому Сході. Дехто подейкує, що це була робота “ворога” зі сходу. Студентські протести шестидесятих додали ще більше “свободи”, яка більше стосувалася сексуальної орієнтації і свободи від повинностей пруського спадку. Культурна ж американо-центриська складова залишилася. Під неї з”являлася німецька поп-музика в стилі кантрі, вестерн. В клубах танцювали буґі, рок-н-ролл, палили американці цигарки. Під парканами молодь кололася наркотиками або в найкращому випадку обкурювался джоінами з коноплі. Життя було безтурботне і насичене задоволеннями. Політики грали в свої ігри, берлінці-західняки — в свої. Західний берлінець жирнів і ставав все більше подібним до американця. Східняк в свою чергу в Берліні носив стандартно покроєне без зайвих акксесуарів дедееро-радянське вбрання, відрізнявся скромністю і легкою боязливістю.

Девяності роки все зрівняли. Східняки розчинилися в західняках. Залишилася лише легка ароґантність останніх по відношенню до перших і хронічна незадоволенність життям у перших. Ті “перші” або східні берлінці мають дещо рацію, бо після падіння Берлінської стіни американцям вже не потрібно було так прикладатися до Берліна. Ґламур і шик потроху стали зі всього спадати. Ціни почали зростати, роботи стало менше, а товари стали доступними для всіх по договірній ціні. Конкуренція між політичними блоками спала, а з нею спала і напруга з цього міста. Натомість народилася настальгія за західним Берліном.

“Фетте йарен зінд ворбай (укр. “жирні роки позаду”) – з сумом в голосі кажуть берлінці. Це звучить приблизно так, як кажуть у нас ті, хто сумує за радянською ковбасою. Саме цю категорію я називаю берлінським або німецьким “совком”. Вони збираються часто разом на свої ретро-концерти, вдягають ковбойські капелюхи і жилетки, шкіряні куртки з тороками і хустки під шию, і співають свої улюблені шляґери. Гелену Фішер, сучасну німецьку поп-зірку, вони не розуміють. А їх не розуміє жодний сучасний берлінець.

Старий кантрі-співак Рольф Шуба (Rolf Schuba), який до свого неприхованого слов”янського імені додав артистичне Ларрі, є одним з тих стовпів минулої доби. Відвідавши його концерт, я зрозуміла, що в Німеччині є свій “совок”. Я його відчула нутром. Цей “совок” на америнканський манер є продуктом свого буремного часу.

Ларрі Шуба як розважальник публіки дозволяє собі неполіткоректні жарти так, як це собі може дозволити лише західний берлінець семидесятих і восьмидесятих. Відверті сексистські ремарки, загравання з публікою, типова стареча критика молодого покоління — це вже не катить, не запалює, не піднімає на ноги звичайного берлінця. На його концерт прийшли лише фани-“ветерани”. Я дивилася на них ззаду, а на мене дивилися ті самі ковбойські атрибути на старечих тілах бабусь і дідусів: шкіряні куртки з тороками, барвисте вбрання, ковбойське взуття. Жіночки завдяки довгому розпущеному волоссю здавалися підлітками. Чоловікам було важко прикинутися хлопаками, бо розмиті образи їх масивних тіл видавали затятих любителів пива і засмажених ковбасок.

Коли вони розверталися до мене обличчям, то це виглядало так, ніби я оглядала фотоальбом “до” і “після”. Ця публіка видається саме застряла якраз у проміжку “до” і “після”. Для мене це і є ознакою “совка”. Берлінського, який нікуди не вписується, але гарно описується.

%d блогерам подобається це: