Берлін, ресторан „Україна “, Павличко

ВЕСЕЛА ПІСНЯ

(Берлін, ресторан „Україна “)
Романові Лубківському
Сидять у ресторані колишні вояки,
Вареники їм носять вишивані жінки.
І п’ють діди горілку, рахують еіп, ги>еі,
йгеі,
І музиканта кличуть: „Веселої заграй!”
Колись вони в Карпатах, в кривавому бою
Леселу пісню чули, ворожу, не свою;
Хоч слів не розуміли, запам’ятали дух
Мелодії, що грала, будила все навкруг.
Почули і забули, та пригадали знов,
Під рушниками сівши, як заспівала кров.
Та музикант не знає, як догодити їм,
У пам’яті шукає пісень про бурю й грім.
А німець вередує, до інструмента йде,
Він сам собі заграє про давнє й молоде.
Почав, і помагати взялися всі столи,
Гуцульські та козацькі, з-над Прута
й з-над Сули:
„Ах, лента за лентою набої подавай,
Повстанче український, в бою
не відступай!”
Знялись заробітчанські високі голоси,
І німці пригадали бандерівські ліси.
І келихи тремтіли, й на скатерті вино
Лилося, й скоростріли дудніли, як давно.
І я співав та плакав од щастя і жалю,
Бо ту веселу пісню я змалечку люблю.
І падав на підлогу поранений кришталь,
Та кришталю не жалко, а молодості
жаль.
21.Х. 2008, Берлін

УКРАЇНСЬКІ ПРІЗВИЩА НА СТІНАХ РЕЙХСТАГУ

Зі стін Рейхстагу дивляться на мене
Мого народу прізвища святі,
Немов голосування поіменне
Висвітлюється на крутій плиті.
Я йду і чую, як шепочуть стіни,
Зашиті в камінь голоси живі:
„Ми мріяли про волю України,
Та все, що здобули, пішло Москві!
Крізь пекло ми пройшли, щоб записати
Тут обгорілі наші імена,
Та з нашої звитяжної посвяти
Берлінський мур поставив Сатана.
Ми мали зброю і мистецтвом бою
Перемагали смерть із чужини,
Та що з того? Ми не були собою,
І подвиг наш затьмарився ганьбою,
Рабами повернулись ми з війни.
Ми – бідні визволителі Європи,
Записані в цей камінь на віки,
Дали Вкраїні нові чорнотропи
В сибірські тюрми і на Соловки!”
Мовчіть, брати! Не треба покаяння,
Кульбаби, Кравченки і Кисілі,
Я вдячний вам за вогняне писання
Козацьких прізвищ на чужій землі!
Тулюся до стіни, як до куфайки,
Торкаюся, та чую – кунтуші!
О Плужники,^ Шевченки й Наливайки,
У європейській кам’яній душі!
24.Х 2008
Написано дорогою з Гамбурга в Берлін.
ВІРШІ З КАРАВАНУ ПО ЄВРОПІ
Дмитро ПАВЛИЧКО
РИМ
Меч місто це поклав
І Для величі хреста.
Народжує конклав
Димок. Мольба і мста,
Голубка і шакал
Тут поруч, як свої,
В руїнах Каракал
Дзюркочуть ручаї.
Музей іде в музей,
Храм запливає в храм,
І сяє Колізей,
Як в лампочці вольфрам.
Тут не один згорів
На полум’ї меча.
Кров гладіаторів
Біжить в листках плюща.
Рим як життя. Він є.
Не сумнівайся. Вір.
Один Нерон гниє,
А другий пише твір…
У Римі все старе,
Нема нових зачать,
Та Рим повік не вмре,
Бо тут віки кричать.
Ти їх почув? Ступи ж
На ті страшні слова.
В Римі вродивсь Париж,
Постала тут Москва,
Зросли шпилі Кремля
З червоних римських стін,
І Відень – звідсіля,
І звідсіля Берлін!
Дідусь імперій зла
У пініях стоїть.
Сідає сива мла
На звалище століть…
І раптом – чути плач,
Дитятко у візку.
Спинись, почуй, побач
Свою рідню близьку.
Тебе тут не було,
Ти в Рим прийшов тепер,
Зустрінь своє село,
Зустрінь своїх сестер.
Твоя сестра везе
До церкви немовля.
Все в тім візочку, все:
І небо, і земля.
Це твій народ, твій Рим,
Як вбитий в серце цвях,
До храму йди за ним,
Але не падай в прах!
Твій Рим – твоє знаття,
Що вічно жити вчить.
Вкраїно, там дитя,
Твоє дитя кричить!
15.Х. 2008, Рим
ФЕДЕРІКО
Цей хлопчик зветься Федеріко,
Він Федора забутий син.
Його ім’я, мов тру мне віко,
Зготоване на мій загин.
Це смерть мого народу й краю
В чужому імені встає.
Та я хлопчину пригортаю,
Немов трудне життя своє.
Він народився в Україні,
Але в Італії підріс.
Він Федеріко, як Фелліні,
А не як Федір, шмаровіз.
Він десять літ не бачив тата,
Хоч добре знає, десь він є.
А мати, як з хреста ізнята,
Жиє, неначе й не жиє.
Щодня біжить до праці рано,
Зникає в темряві нічній,
А Федеріко, Ііаііапо
Росте на площі кам’яній.
Він Федеріко, як Фелліні,
А чий він син – не пом’ята.
При батькові, при Україні,
При мамі – круглий сирота.
16.Х. 2008, Рим
МІСТ НА СЕНІ*
Що таке справжній міст?
Для берегів свобода.
Це в світі так, але в Росії – навпаки.
Там воля з примусу, а правда –
химорода,
А на мостах гримлять броньовані полки.
Там все тримається на тих биках
з бетону,
Що побудовані для танка і штика.
І виходу нема з імперського полону,
Як берег не втече, то не втече й ріка!
Як угри піднялись, як чехи і словаки
Здіймались до життя, тоді –
запам’ятай! –
В Європі на мостах ревли кремлівські
траки,
Кров з гусениць текла у Влтаву і в Дунай.
Та в світі є один – о виключність
спасенна!-
О знак, що людськості
не переможе зло! –
* Подарований російським царем Олександром III, у Парижі на Сені стоїть міст, яким пишається столиця Франції.
Єдиний царський міст, де протікає Сена, Де танків із Москви ніколи не було.
17.Х. 2008, Париж
НА МОГИЛІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
Скидаю шапку, наслухаю тиш,
Дивлюся в небеса на білі хмари,
Полтаву чую, хоч навкруг –
Париж, Полтаву, де співають яничари.
Там під крильми двоглавого орла
Збираються перевертні співучі,
А співи правовірного хахла
Прогнилі, як вишивані онучі.
Вже є народ, а нації нема,
Держава є, але нема Вітчизни.
Є храм – перебудована тюрма –
Де б’ють поклони богу московизни.
Я знаю, Симоне, що ти не спиш,
І не заснеш в чужій землі ніколи,
Вставай та одягайся в злотний спиж,
Вертайся на прабатьківські околи!
Вертайся в Київ! Там твої віки,
Твої прийдешні болі й перемоги;
З твоєї там залізної руки
Зійдуть нові козацькії полки,
А покручі впадуть тобі під ноги.
18.Х. 2008,
Париж
ЛІТЕРАТУРА З МАТЮКАМИ
Є в нас книжки, як звірі хижі –
Замість обличчя – голий зад.
Якби з’явилися в Парижі –
їм заздрив би маркіз де Сад.
А ми радіємо. Tо наша
Метафорична сіль жива,
А з неї буде гарна паша,
Бо то підживлення з хліва.
Але мистецтво з матюками –
То не підгноєння землі,
А лиш трутизна з хробаками,
Що виховані в лютім злі.
В черви нема очей, все чорне:
І серце, й сонце, і вогонь;
Вбиває все, що животворне,
Та повзаюча смертна вонь.
То не сміливість, а мертвити,
Фекалії проказних душ,
Шпитальна, труп’яна білизна
Тікай, не доторкайсь, не руш!
Література з матюками –
То падло заздрісне! Воно,
Неначе борщ із кізяками,
Неначе мисляче лайно!
Читаєш – серце задубіле,
І кожне слово, як строма.
Невже нам доведуть дебіли,
Що людських слів уже нема?
Нема кохання, ні посвяти,
Ні батьківщини, ні меча –
Нема! А є дегенерати
Та геніальна їх моча…
Нема ні хліба, ні заліза,
Ні непокори, ні повстань, –
Є лиш безумного маркіза
Обросла мохом мертва твань.
Нехай де Сад встає із гробу,
Зачувши любий запах свій,
І вивертає знов утробу
Паризьких зморщених повій!
Це все, що нам з гидкого ськання,
Зі смороду і темноти
Література матюкання
В дарунках може принести.
18.Х. 2008, Париж
ВАТЕРЛОО
На полі Ватерлоо – скелет старого
дуба,
Нема на чім кори, конари теж нема.
Лиш давніх суглобів мускулатура груба,
І кості скорчені, подібні до ярма.
Був свідком той титан жахного
бойовиська:
По скибах трупів кров стікала до озер;
На зрубаних людей він надивився зблизька,
І сохнути почав, і сам від горя вмер…
Не вийду на гору віддати шану леву,
До імператора в поклонах не піду…
Мені цей світ такий, як був він тому
древу –
Я сохну й мучуся через чужу біду.
19.Х. 2008,
Брюссель