Коли висота визначається висотою самого Святого Духа


СВЕРСТЮК Євген Олександрович — доктор філософії, український диссидент, автор книг, численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов.

Євген СВЕРСТЮК: «Утрачено той рівень культури, який зобов’язує до сповідування вершин і плекання принципу правдивості»
Інтерв’ю Олександрі Лаврiненко

— Духовність і духовість — за звичкою ми надаємо перевагу першому варіантові, тоді як у ваших текстах частіше зустрічається другий. У чому полягає різниця?

— Літера «н» у цьому випадку смислорозрізнююча. Духовність дуже часто пов’язують з духовною літературою. Духовість — це вже є культурна похідна. І часом вона зовсім не пов’язана з духовною літературою. Принаймні в літературі совєтського періоду. Тоді ми говорили про духовість, називали це «духовністю» і абсолютно не пов’язували це з Духом, який всюди є і все наповняє. Це було поняття позарелігійне. А взагалі, в західній українській літературі є така традиція — розрізнювати секулярний елемент духового життя і писати «духовість», а духовність зв’язувати з духівництвом. У цьому розрізненні є сенс: коли маємо більше понять, то можемо більш коректно підійти до різних питань.

У нас духовність — часто ялове поняття, що прикладається до явищ, причетних і непричетних до культури. І все це називається духовністю: і політика, і еротика, і танці, і графоманство. Так багато духовності, що фактично ядра і глибини цього поняття немає. Я за те, щоби це поняття обережно вживати і простежувати, чи має воно спільне з тим всетворящим і всезапліднюючим Духом — чи воно просто спекуляція словом.

У совєтській літературі була саме спекуляція цим словом. Тоді в науковій літературі постійно відбувалася боротьба проти таких понять, як душа. А якщо говорилося про неї, то неодмінно із застереженням, що це прояв вищих форм нервової діяльності, робота півкуль головного мозку — за вченням академіка Павлова.

І фактично для духовості не було ніякого простору, окрім самого терміну. Але з ідеологічної фразеології не викидали понять загальнолюдської мови, «використовуючи» їх. І слово «душа» не було викинуте, але вкладався інший зміст. Нині, на мою думку, маємо важку спадщину оцих спорожнілих слів, Продовжувати читання Коли висота визначається висотою самого Святого Духа

Як складається родинне життя поетеси з чоловіком-феміністом?


Наталка БілоцерківецьНаталка Білоцерківець – поетеса і дружина відомого культуролога Миколи Рябчука- в інтерв’ю Євгенії КОНОНЕНКО ( “Україна молода”)


— Наталко, ти так само, як і я, періодично береш інтерв’ю в різних людей. Про що треба говорити, щоб представити їх якнайцікавіше?

— Я завжди намагаюсь бодай трохи показати того, з ким розмовляю, не як службовця, а як людину: запитати про родину, про особисті уподобання. Найкраще, коли раптом людина, можливо, несподівано для себе самої, висловить якусь оригінальну думку про свою діяльність або якісь події.

— А як узагалі ти ставишся до роботи журналіста? Це тягар чи це також творча робота?

— Це і правда буває тягарем. Але робота журналіста також і дисциплінує літератора. Я категорично проти гасла «Ні дня без рядка!». Письменник не повинен себе силувати, якщо писати не хочеться або нема про що писати. Тоді журналістика (або, скажімо, діяльність перекладача) допомагає тримати себе у формі, тренує, організовує.

— По роботі доводиться розмовляти з різними людьми — і з міністерськими чиновниками, і з митцями. Іноді ти розмовляєш з тими, кого бачиш уперше, а іноді зі своїми знайомими. І тому я питаю тебе про те, що питаю багатьох: як узгоджуються три виміри людини — власне, людина, її діяльність та її публічний імідж?

— Звичайно ж, у багатьох, у першу чергу в політиків, публічний імідж розробляється штучно, з урахуванням смаків тих, кому їм потрібно подобатись. Те саме стосується й зірок шоу-бізнесу. А у творчих людей публічний імідж значно ближчий, а іноді навіть і тотожний їхній людській сутності.

— Отже, письменники, навіть у цю добу всевладдя медіаподій, здебільшого не стурбовані творенням свого публічного іміджу?

— Здебільшого, ні. Я можу назвати двох прекрасних авторів, які позиціонують себе як самітників. Це Олег Лишега і Кость Москалець.

— Загалом, ти любиш роботу журналіста?

— Так, у цій роботі є досить багато простору для творчої людини, багато такого, що перебуває на межі з літературою (наприклад, есеїстика).

— Але ж своїм головним покликанням ти вважаєш поезію?

— Якщо говорити про те, чим ми є перед Богом, то родина для мене не менш важлива, ніж поезія. В отроцтві я була дуже хворобливою дівчинкою і писала вірші, які отримували схвальні відгуки тодішніх авторитетів. Та коли мені пророкували долю Лесі Українки, то я дуже не хотіла й навіть боялася такої долі. Я вважаю, що жінка має пережити все, що їй призначено природою. Я б ніколи не відмовилася від материнства навіть заради поезії. На щастя, необхідності в аж такому виборі насправді не існує.

— Твоя відповідь є подвійно цікавою й символічною, оскільки твого чоловіка, Миколу Рябчука, ідентифікують як одного з небагатьох українських чоловіків-феміністів. Продовжувати читання Як складається родинне життя поетеси з чоловіком-феміністом?

Cамоідентифікація чи ідентифікація з Заходом?


БерлінВ традиції редакції запрошувати в гості гостей Берліна (літераторів, кіношників та інших цікавих особистовстей). Більшість з них відвідують Берлін на запрошення німецьких організацій. Інколи організації з Києва, що відповідають за зв’язки з діаспорою, спустять згори як правило для Центральної Спілки українців Німеччини (ЦСУН) зустріти того чи іншого гостя. Той і виступить в наближеній до ЦСУН аудиторії для обмеженого кола діаспорян  зустрічі, організованій в стилі ЦСУН для відчиту перед замовниками.

Поскільки українська діапора Берліна має специфіку не були об’єднаною під штучно нав’язаною зверху структурою в обличчі Центральної спілки українців Німеччини, в ряди якої мають вступати, як колись в ряди комуністичної партії, то проблема кваліфікованового діалогу громадських суспільств залишається не вирішеною.

Діаспора шукає свої форми. А поки процес  самоідентифікації триває, нагальною є потреба в якомога щиршому обміні думками, інформацією і досвідом з української тематики в Берліні принаймі віртуально. Приїжджі гості з України чи інших частин світу, що несуть український вектор, є тим каталізатором, що не дає діаспорі залишатись законсервованою у власному соусі. Загроза стати заповідником совєтскості і фольклоризації у одному взятому місті проте досить велика. Тому ред.  намагатиметься наблизити до читача позиції тих чи інших політиків, публіцистів чи громадських діячів, з якими є можливість зустрітись в Берліні безпосередньо.

Одним з досить частих гостей Берлінських політдискусійних зустрічей є публіцист Микола Рябчук. 18-19 березня 2009 року він брав участь в конференції ” Freiheit im Blick: Europa 1989/2009. Geschichte einer Hoffnung – Ende einer Illusion?”, організованою Гeте інститутом, Польським інститутом в Берліні і Deutche Geselschaft für Osteuropa Kunder (DGO). Микола Рябчук відомий своїми ессеями про сучасну Україну і, зокрема, книгою ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ: парадокси запізнілого націєтворення.

В демократичному європейському середовищі науковців і громадських діячів, що прагнуть правди і бодай якого аналізу про Україну, все ж почала вималювуватись тенденція, що навіть вони впадають в старі кліше сприймати правду з уст однієї особи. Тенденцію затягати одного вигідного глашатая, що говорить їх мовою не тільки в мовному аспекті, починає укріплюватись принаймі в Берліні, де так люблять обговорювати тему захід-схід і запрошувати експертів зі сходу. Такий спікер, як показує досвід, запрошується на всі можливі події, де український наголос має бути зроблений в певному тоні.

За час інування нашого часопису, коли українські події в Німеччині були моніторовані особливо детально,  ім”я Миколи Рябчука як спікера зустрічалося особливо часто. Не віднімаючи важливості наукових праць пана Рябчука,  слід зауважити, що вони все ж не можуть бути правдою в останній інстанції принаймі тому, що європейське суспільство орієнтоване на плюралізм і багатогранність позицій. Продовжувати читання Cамоідентифікація чи ідентифікація з Заходом?