Вірменин Параджанов: ” Треба мати смак до істини, до Біблії, до української нації, яка має свою Біблію, свою розмову і свої думки. І своє горе, і свої думи”


Мирослава Олексик-Бейкер
На початку розмови Сергій Параджанов співає українську народну пісню «Вербовая дощечка». Співає натхненно, виводить кожне слово.

 

– Що ви хотіли сказати цією казкою? (1)

– Головне, що я хотів зробити в цьому фільмі, який знімав у дуже важких умовах, – це довести кінематографістам, що поетичне кіно має свою специфіку і що Лермонтов – велика кінематографічна персона. Сьогодні екранне прочитання його великих творів є подвигом. А радянські режисери бояться його, не зробили «Демона», не зробили заново «Княжну Мері». Насправді Бела і Печорін – це образ «хандрящєй» Росії, це великі проблеми, які поет порушував. І молодим, 27-річним він був убитий на дуелі за свою жорстокість і за свої твори, такі, як «Демон». «Демон» є великим твором великого громадянина, який звинувачує своє покоління в бездіяльності, бо в бездіяльності зістариться воно…

У цьому фільмі, який я присвячую дітям, є щось і для дорослих. І це найважливіше, що я зробив. І ще я дуже люблю цей фільм, тому що його героям властиві чарівність і пластика. Ця мусульманська притча дуже схожа на чудову скриньку, розписану персидським малюнком. Ми бачимо часто фільми Сходу. Це Індія, Японія або Китай. А от персидських фільмів не бачимо. Вони не доходять до нас. Вони є, і, мабуть, є велика кінематографія, але ми не знайомі з цими творами. І оту спробу радянського режисера зробити цю персидську притчу, я вважаю не експериментом, його реалізацією. Я залишився задоволений цією роботою. Фільм я показав у Мюнхені, на фестивалі у Венеції, в Римі, у Нью-Йорку. Чудова преса і філософські узагальнення, яких я удостоївся в газетах російських емігрантів і в центральних газетах Нью-Йорка, принесли мені дивну радість і відчуття, що роботу зроблено не просто так. Вона торкається і проблем сьогоднішнього дня.

Ця казка дуже мала, малесенька, чотири сторіночки. Але я зробив повнометражний фільм, додав якісь епізоди, близькі до Лермонтова. Та й хто сказав, що, якби був живий Лермонтов, він не дописав би мої епізоди для того, щоб зробити таку казку-епос? Це митарство молодого мусульманина, ашуга-хариба, який не має при собі ні гроша, він бідний. Це притча, насправді, про митарство поета, який любить життя і дарує людям свої пісні. Це може бути менестрель, це може бути кобзар, це може бути російський гусляр, який людям дарує свою пісню. І піснею своєю він заробляє, і володіє душею своєї коханої, чудової красуні, теж дуже ліричної і доброї.

– Режисери бояться Лермонтова?

– Коли я кажу, що бояться, то це не тому, що вони буквально бояться його великої поезії і його великої майстерності. Вони бояться втратити свій авторитет, не розшифрувавши його великі твори. А бояться режисери не тільки Лермонтова. Бояться Кобзаря, бояться Коцюбинського, коли беруться екранізувати його, бояться Івана Франка, найдужче бояться Лесі Українки. Тому що аж двічі було здійснено експеримент на зйомках «Лісової пісні». Але велика поезія вийшла некінематографічною, вона залишилася літературною. Сам твір поетичний, а кінорозшифровка не стала великою, незважаючи на те, що талановитий режисер Юрій Іллєнко знімав цей фільм. Він переміг в екранізації «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Гоголя (2), а от у Лесі Українки до кінця не розкрив ту велику поезію, яка була в авторки. Бояться не тільки літератури, бояться себе, втрати авторитету, теплих квартир, машин. Це – доля режисерів. Ті, які не бояться, вони не мають ні квартир, ні постійної зарплати, а так, блукають по світу. Таке страшне сталося з Тарковським.

А ми беремо тему, наприклад: Анна Павлова, велика балерина. В Радянському Союзі не було режисера, який міг би втілити цю тему. Для цього треба знати балет, треба розкрити епоху. Треба показати психологічну трагедію Анни Павлової. А вони зробили поверховий фільм. Американські, англійські, французькі продюсери вклали в це гроші, але фільму немає і не могло бути. Тому що Еміль Лотяну – режисер, який це зробив, він не боявся, коли брався. Бо танцювала його жінка. Але ж вона не може танцювати, як Анна Павлова! І поверхове ставлення не дало тієї глибини, яка б зачаровувала. Хіба Галина Уланова сказала б, що це чудовий фільм? А прості глядачі, робітники були задоволені, бо вони не розуміють суті балету, вищої форми високого мистецтва. Я вважаю, що фільм провалився. Тема провалилася! Тема! Скільки років треба чекати, щоб Москва чи Главк знову дозволили знімати Анну Павлову?

Нині час такий, час перебудови. Режисери трохи знахабніли, беруться за будь-яку тему, але знімають сірі фільми. Вся класика наша – і Толстой, і Чехов, і великий Достоєвський – усе втілилося не в тих екранізаціях, у яких мало б бути. Що таке «Війна і мир»? Це чотири- чи семиспальний варіант картини. Чи «Злочин і кара», «Воскресіння»… Все це кіномакулатура, це не твір, не філософська витяжка з твору. А що «Війна і мир»? Баталії і дим, і погано одягнені люди, які знімаються в натягнутих лосинах, які зображають княжий двір російського дворянства. І режисери живуть безкарно, мають звання народних і роблять усе, що хочуть, а суду над ними і, я сказав би, Божої кари, немає.

От знімав Володимир Денисенко картину про Кобзаря. Молодий Миколайчук, талановитий. Все було ніби здорово, а фільм – декоративний, пустий. Ні Шевченка, ні епохи, ні імператора всеросійського, ні режиму! Нічого не вийшло! Хор співав «Реве та стогне», і Миколайчук кидався від панів до селян! Нічого не зрозуміло! Коли порівняти цей фільм із фільмом «Тарас Шевченко» мого педагога, Ігоря Андрійовича Савченка, де грав молодий Бондарчук, то там є такі епізоди, як Новопетрівський форт, де Шевченко відбував заслання. Оце стосується прямо Тараса Шевченка, його митарства, трагедії великого поета й українця.

Але нічого, кінематограф ще молодий, йому тільки 65 чи 70 років. Для кіно, як і для архітектури, це не велика дата. Прийде молодий кінематографіст, прийде ще Довженко, прийде Савченко, прийде Кавалерідзе, прийде ще багато-багато талановитих людей і знімуть фільм про великого Кобзаря. Я в цьому абсолютно впевнений.

Хочу сказати глядачам, які дивляться цю передачу, що я вірменин. Я колись закінчив інститут у таких великих майстрів, як Олександр Довженко та Ігор Савченко. І був направлений на Україну, де полюбив українську поезію, етнографію, костюм, просту хату, які, як гриби, самі виросли. Тоді було ще багато солом’яних хат, це було 30 років тому. І я розмовляю українською мовою. Це моя мова. Мабуть, я не зовсім оволодів нею, бо 15 років сидів у радянській тюрмі, а за цей час міг вивчити цю велику мову і краще розмовляти. І не ображати моїх глядачів тим, що я роблю якісь помилки орфографічні і діалектичні. Прошу не ображатися на мене, бо для мене це – велика шана, що я жив на Україні, любив цю землю. І коли мене вислали з цієї землі, я залишив тут своє серце. Я горець, але любив степ, великий український степ.

Ви знаєте, коли робити тільки поверхово, це ще не жах. Жах – це коли хочуть дістатися глибини і роблять помилки. Ця перебудова і гласність, які прийшли, вони кінематографа взагалі не торкнулися. Всі молоді режисери і старі, наше покоління, ще мають мозолі на мізках, серці, руках, на нашій кінематографічній дійсності. Не можна одним словом, сказаним зверху, зробити перестройку. Я думаю, що режисери неправильно зрозуміли перебудову. Вони тільки знахабніли, вимагають, щоб їм дали дорогу, а, знімаючи, роблять не тільки дурницю, а щось страшне, незрозуміле! Я ще не бачив картини, яка могла б відповісти на проблеми, що їх поставили оці перестройка і гласність. Але на фестивалі в Одесі з’явився режисер, не знаю прізвища, і не пам’ятаю, як називається фільм… Він, кажуть, зробив чудовий фільм про якийсь дім, у якому відбувається якесь соцзмагання. І коли радянській владі знадобилися світло й електрика, люди вимкнули світло і жили без нього, бо так наказала партія. Гонта рухнула, і п’яниці, які живуть у цьому домі, випили літр горілки і тримають цю гонту, щоб вона не впала. І потім, коли до них приходять і запитують, чому ви робили це? Вони кажуть: «Як же, мені дали горілку, і я тримав». От ми відключили воду, бо вона була потрібна радянській владі… Ці епізоди дуже цікаві. Я не бачив картини і хочу вам сьогодні сказати, щоб ви десь подивилися цей фільм. Можливо, це й «Сатирикон», зроблений на тему гласності й ентузіазму радянського народу. Це може бути дуже великий памфлет, який узагальнює філософську трагедію, що з’являється з новими проблемами. Бо проблема знищення горілки нічого не дала, крім того, що образила, наприклад, мене. Ну, я не п’ю горілку, але хочу пригостити людей, які приходять до мене. У мене жодного друга-п’яниці немає. Всі п’яниці на обліку, всі знають, і міліція їх знає. Можна було б забрати їх, відіслати на БАМ, і хай там собі працюють у Сибіру. А відібрати у людей право купити шампанське чи вино, коли свята, що це таке?? Москва була ображена тими чергами від зупинки до зупинки. Водій в автобусі оголошував: «Наступна зупинка – кінець черги». Одна зупинка – це стояла черга. Вони стояли ще тиждень тому, я бачив у Москві. Все добре змінилося, горілка є, і можна її купити і навіть уранці. Те ж саме з проблемою гласності. Ці страшні історії, які зараз відбуваються в Радянському Союзі, у Вірменії, з Карабахом, з конфліктом з азербайджанцями. Це ж щось страшне в нашому братанні, те, що проливається кров, люди голодують. У Вірменії співчувають, виявляється, і українці приходять і лягають на білі простирадла і по 30 по 40 днів голодують, їх відвозять напівмертвими, Червоний хрест їх рятує. Військові танки в радянському місті через небезпеку виникнення у Вірменії якихось бунтів… Я думаю, це ті гнійники, які носили в собі ображені нації, що їм у революції віддавали комісари шматки землі від однієї республіки до іншої. Це виявилось образами колосальними. Карабах – вірменська земля. Вона прагне об’єднатися з Вірменією, жити в одній сім’ї. Там багато вірмен, там близько 200 пам’ятників архітектури, не мусульманських, а християнських пам’яток. І це страшно.

Я от думаю, що гласність породила цю трагедію, і високоталановита персона Михайла Горбачова, от так може бути… От так небезпечно складається ситуація довкола його долі, його талановитості, яку народ по-своєму зрозумів. Тези Михайла Сергійовича надзвичайно талановиті – і гласність, і перебудова, і все, що відбувається сьогодні. Я був невиїзний, тричі сидів у тюрмі, у мене було 15 років обвинувачень за три судимості. Я зараз їжджу по капіталістичних країнах, представляю радянське мистецтво і захищаю інтереси моєї великої держави, великих проблем держави. Але оці відрижки і неточності можуть створити конфлікт іншого порядку, нерозуміння. От так я вважаю, що ми, режисери, не зовсім зрозуміли право робити, що ми хочемо і як ми хочемо. Все-таки є відповідальність перед глядачем, є кінематографічна мова. Я вважаю, що Кіра Муратова – одна з видатних кінорежисерів Радянського Союзу, але, отримавши право робити, що хочеш, вона зняла менш цікаву картину, незважаючи на те, що високоталановиту. Це радше патологія, ніж необхідність створити великий твір на ту ж тему. Вона, схоже, винесла на екран свої митарства і переживання, і в першу чергу – жіночі, а не громадянські. Я вважаю її видатним майстром кінематографії. Та її твори просто талановиті не можуть бути. Коли творить майстер, талановитості мало, потрібні ще громадянськість, відповідальність і патріотизм. «Партійність», та «партійність», у якій ми живемо і в яку віримо. Якщо ми будемо це розхитувати, то виявимося просто ворогами системи, народів, кінематографа. Згадайте радянський кінематограф, який був великим кінематографом, коли робилися «Виборзька сторона», «Максим», коли робилися такі фільми, як «Чапаєв», як «Мати» Пудовкіна, фільм Донського – «Райдуга», «Вони захищали Батьківщину» – кінематограф, який є основою італійського неореалізму. Росія – велика кінодержава. І от цей період кіномакулатури, бо для того, щоб робити фільм, потрібно було мати партбілет, а партбілетом володіли люди хитрі, які влазили в партію заради того, щоб отримати якісь пільги на квартиру, машину і постановку фільму. А талановиті люди постаріли, пішли з життя цілі покоління шукачів правди. Режисери пішли з кінематографа, ціле покоління. А на екрані залишилися кілометри бездарних творів, бездарних! Як «Війна і мир»… Не кажу про неталановитість. Бондарчук – я сам його привів у кінематограф на Шевченка, і сам гордився тим, що в ньому побачив перший Тараса Григоровича і привів його на зйомки, на проби Савченка. Якщо він зробив талановитий твір «Ватерлоо» і блискуче зіграв роль у «Попрыгунье» Чехова, то у «Війні і мирі» йому не вистачило майстерності зробити образ війни і миру, а не буквально прочитати твір, це може зробити робот чи якийсь комп’ютер. От я так трохи розсердився.

– Чи ви маєте надію, що режисери зрозуміють незабаром, що вони можуть зробити в цей час гласності і перебудови?

– Я думаю, що ваше питання дуже цікаве і дуже філософський має настрій. Я думаю, що чисто організаційно п’ять чи десять, чи 15, а може, 20 режисерів треба було особисто Михайлу Сергійовичу викликати в Кремль і поставити завдання, щоб вони зробили великий фільм. Грузинський режисер Абуладзе робить великий фільм на тему культу особи і того фашизму, який панував у епоху деспота, великої особистості, якою був Йосип Сталін. Абуладзе робить фільм, який називається «Покаяння», який ми зродили на грузинській студії.

Це було страшне, це стосувалось мого сина і моєї дружини, яка нині працює в Шанхаї. Вона народилася в Оттаві, вона канадійка, батько її працював у Посольстві, був дипломатичним кур’єром. Вона дитинство своє до семи років провела в Оттаві. Вона дуже красива, і схожа на велику американську актрису Бет Девіс. Вона на 14 років молодша за мене, але, знаєте, всі красиві жінки дуже примхливі, вона – єдина донька своїх батьків, от у нас є син, архітектор, Сурен Параджанов. Але за настроєм своїм і за кольором обличчя він – усе ж українець. Але характер у нього вірменський. Трошки такий упертий.

– Чи більш жорсткий?

– Не жорсткий – упертий.

– Упертий?

– Але він – талановитий архітектор, мабуть, щось зробить.

– Фільм «Ашик-Керіб» мав пресу?

– Фільм «Ашик-Керіб» мав пресу, чималу і була навіть виказана думка, що, на жаль, цей фільм поза конкурсом. Я його показав у Мюнхені і втратив право бути в конкурсі. Показував поза конкурсом. Дуже сподобався фільм, і була така розмова: просити комітет з нагородження «Оскаром» подивитися цей фільм і дати мені премію. Ну, це проблема. Справа не в «Оскарі». Я маю 23 золоті медалі, які я одержав в Аргентині, Парижі, Лондоні, Америці. Справа не в цьому, а в здоров’ї, щоб створити той шедевр, на який ти розрахований. Треба зробити такий великий фільм – це буде «Інтермеццо» Коцюбинського. Ще буде та «Сповідь», яку я зараз знімаю у Вірменії. Це фільм про те, як теодоліти навели, бульдозери приїхали і зруйнували кладовище. І предки мої, яких вигнали з могил, прийшли до мене, до живого ще, вони були духи. Це, як я зустрів своїх предків, як я не міг прийняти їх, бо я повинен сповістити міліцію, що якісь люди прийшли до мене, а це – духи. Це конфлікт професій, які відійшли, це трагедія життя. Вони не розуміють, що є електричне світло, вони запалюють лампи свого часу, вони шукають щось, що було в них у стінах замуровано, ще золото з імператорськими ликами. Вони знають усе в цьому домі, а я, їхній нащадок, я не знаю, що от в такій-то стінці зарито. В моєму дитинстві, коли приходили чекісти, наші радянські фашисти приходили, щоб зробити обшук і арештувати мого батька, мати знімала свої сережки, я ковтав їх, носив ці діаманти в череві. Все дитинство я носив у череві материнське добро. Це сповідь, яку я вже знімаю.

– Який вплив мало на вас ваше ув’язнення, заслання?

– Що воно мені дало?

– Так.

– Безсмертя. Радянська влада, коли чинила цей жах, вона не знала, що люди симпатизують мені, бо були вже «Тіні забутих предків», було закрито картину «Київські фрески», було закрито «Інтермеццо», і я був розп’ятий на хресті, ще перебуваючи на свободі. І коли забрали мене, був наказ мене ще й знищити. А я вижив, тому що думав: або я помру серед цього тюремного середовища, або я щось нове зроблю. І я почав малювати. І сьогодні Вірменія, велика моя земля (хоча я, мабуть, і не знаю мови вірменської), вірменська влада побудувала триповерховий дім із мармуру, де буде виставлено ці мої роботи, мої малюнки, мій живопис. У липні наступного року відбудеться відкриття цього музею. І сьогодні народ, студенти, піонери ходять щодня, працюють на цьому будівництві, щоб зробити оце чудо, щоб за життя Сергія Параджанова з’явився меморіальний музей. У чудовому, ма-льовничому місці, над річкою, з садом, фонтанами, і, мабуть, із могилою. І давно вже мій друг, талановитий скульптор Толя Фуженко, який створив пам’ятник Шевченкові в Москві, зробив мій портрет із граніту і подарував мені. Я це все повезу туди, повезу все, що я зродив, ось одягнутий як венеціанський купець, але це костюм, який я сам шив, щоб подарувати моєму великому другові й колезі Фредеріко Фелліні, італійському режисерові, який я ще зміг вдягнути сьогодні на примірку і потім відіслати. Оці малі лоскути, це – карабахські килими. Там зараз відбувається страшне, в Карабасі. Я використав елементи карабахського килима в цій венеціанській робі. Тут є і берет, і якісь панчохи.

– А що ваше ув’язнення дало вам усередині. Як воно відкликається у вашій праці, у ваших фільмах?

– Я став добрішим. У зоні, куди я потрапив, було 2000 рецедивних злочинців. Мене посадили за дуже образливою статтею, тож я повинен був не працювати, а йти в гарем і стати любаскою всієї зони. Таке буває, це була гомосексуальна стаття. І я мав вижити там, бути чоловіком, бути мужиком, і приймати сповідь 2000 тисяч розгублених злочинців. І кожна сповідь, що її мені шептали на вухо, була геніальним сценарієм. І ось тепер, коли я вийшов, ми разом із Юрієм Іллєнком будемо знімати ці новели мої про мою ізоляцію. Вони не змогли мене вбити, а залишили мене живим, вони не знали, що я перетворююся в літописця цієї страшної касти людей, які є в ізоляції.

– Чому ж ви не знімете той фільм?

– Я не можу сам, це для мене просто смерть, коли я візьмуся відновлювати цю правду. Іллєнко дуже тонкий художник і дуже подобається мені як режисер. Він матьорий, він мужик. У ньому є та грубість і та ніжність, яка потрібна для цієї теми. А те, що я написав, то хай він розшифрує і зробить аналогію, тому що, якщо зняти тільки правду, це людям не потрібно, це страшне. Це для людей не насолода і не мистецтво, це буде страшна хроніка жахливого середовища. Середовище!

– Людям не треба те знати?

– Це знають вони. Знімають хроніки, і в фондах вони є. Сьогодні говорять, що Сталін був деспот і узурпатор. Хай вони покажуть, як радянські люди хоронили вождя. Там є мільйони кілометрів хроніки, яка розповідає, як хоронили вождя. Злякана радянська громадськість хоронила вождя. Хай виймуть і покажуть.

– У цьому році в Торонто відбувся фестиваль, на якому показали 50 фільмів із Радянського Союзу, котрих ми ще не бачили. Котрі давно були недозволені. Це довгий час. І ваш фільм «Тіні забутих предків». Організатор тієї збірки фільмів так написав: «Про «Тіні» кажуть у Москві, що це є український націоналістичний фільм. Але ваші пізніші фільми, котрі в основному виявляють грузинську чи вірменську культуру, доводять до висновку, що ваш вхід у «Тіні забутих предків» не був націоналістичним, а більше виявив глибоке розуміння фольклору. Чий би він не був – вірменський чи грузинський. Чи ви погоджуєтеся з цим аналізом? Тобто, ви не були українським націоналістом?

– (Сміється) Я був українським режисером. Педагоги мої були великими українцями. Олександр Петрович Довженко. Студія, що має його ім’я, чекала, коли він помре і візьмуть його ім’я, украдуть у нього і приб’ють до стінки і сріблом, і золотом напишуть, що це студія ім. Довженка. Довженко – це сенс мріяння, це чоловік із крилами. Йому рубали крила, Довженка не пускали на студію, та хотіли запопасти його славу, щоб назватися студією Довженка. Я екранізував твори українського письменника М.Коцюбинського. Мені передали, що в салонах серед цековських жон казали: «Звідки цей ахверист вірменин Паріжанов розуміє нашу мову, ще й дитина його в українську школу ходить імені І. Франка!»

Мовляв, це випадково. Це тому, що Параджанов – горець, тому він зробив цей фільм. Йому вдалося, бо він горець, вірменин, грузин, який жив у дитинстві в горах. Але коли мене викликали в Главк, сказали: «Сергію Йосиповичу, треба зробити московський варіант, російський варіант». Я кажу: «Як же це може бути?? Мати Івана оплакує свого чоловіка:

(Співає) Петрику мій дорогий,

На кого ти мене лишив?

Це той варіант.

(Співає) Петя-петушок,

На кого ти меня оставил?

Це російський варіант. Як може бути? Можете зробити субтитри, можете поставити диктора, але як передати аромат цих голосінь жіночих. А трембіту як можна зробити на москальський лад, на московську мову? І тоді почались оці гоніння, за те, що я відмовився робити російський варіант цього фільму. Вони покарали мене за мій трепет і любов. Мій педагог Ейзенштейн поїхав у Мексику і зробив великий національний фільм про Мексику «Віва, Мексика!». То що – радянський режисер був націоналістом, коли поїхав туди?

Я воскресив красу Карпат. Туди ринувся народ, весь Ленінград. Пограбували цей край, ці пацьорки, киптарі, ці горбатки – усе було вивезено звідти, прибульці побачили край чудової краси, чудової пісенної поезії. Що їх злякало, який націоналізм? Що мій син, вірменин, пішов в українську школу, чи те, що я мав смак до українських жінок? Що їх злякало, який я націоналіст? Коли я приїхав у Вірменію і зробив суто вірменський фільм, заснований на мініатюрах серед-ньовічних, вони не казали цього, а сказали навпаки, що це великий майстер, який відкрив наші резерви, фонди. А що було зроблено ще, крім «Камінного хреста» або «Білого птаха з чорною ознакою»? Скільки разів вони поверталися назад і робили плоский і непотрібний фільм, де одягали киптарі і танцювали гуцульські плясуни? Але це не стало твором. А просто фіксацією якихось етнографічних моментів. А «Тіні забутих предків»… І Юра Іллєнко, і Миколайчук, і Лариса Кадочникова, і Мольфар, грузин привезений Багашвілі, і Палагна, і я сам все більше і більше втягувалися в роботу. У мене не виходив фільм спочатку. Я жив у готелі. Щось бачив – не те, не те. Я пішов жити в гуцульску хату. Така у Верховині є сім’я – Соліків. Євдокія, вона мені казала, «О, Сергію Йосиповичу, ви не знаєте, що таке австрійський поцілунок, дайте я вам покажу». І вона мені показала цей австрійський поцілунок, як любаски, ці жіночки, приходили в корчму жидівську і цілувалися й одержували за це гроші… Показала парасолю червону, яка була у неї захована ще з давніх часів. Показала, як приїжджали офіцери і ловили форель, щоб гуляти з австрійськими жінками. І от я зрозумів, що Євдокія, її звуть Євдоха Солік, вона є співавтором моїм, вона зробила мене націоналістом, бо вона відкрила для мене красу Карпат через кулешу, яку я їв, через ряжанку (гуслянка зветься), я їв цю гуслянку і розумів, що вона несе мені добро. А готель, у якому я жив, готель – то була б для мене смерть. Я зробив би третьосортний фільм.

– Чи ви себе тепер вважаєте націоналістом якоїсь країни?

– Те, що є в мистецтві фанатичне захоплення етнографією, поезією, ритмами танців, архітектурою, пейзажами, горами, степом, – це і є мистецтво режисера вміти узагальнити і створити символ, образ. Я пишаюся, якщо це називається українським націоналізмом. Український націоналізм – це не тільки розмовляти мовою і дитину віддавати в українську школу. Це формальності такі, зовнішні ознаки. Треба мати смак до істини, до Біблії, до української нації, яка має свою Біблію, свою розмову і свої думки. І своє горе, і свої думи. Що таке націоналізм? Як це зветься? Це породжує генія, породжує патріота, який обороняє свою землю, тому що він її любить. А що – я повинен любити тільки москальські пісні? Я любив і співав українські пісні. І люблю їх, і співаю, коли приходить свято якесь. (Співає)

Во Вифлиємі нині новина –

Пречиста Діва породила Сина.

В яслях повитий поміж бидлями

Спочив на сіні Бог необ’ятний.

Чому я не повинен співати? Це чудова притча, ренесансова. Вона захоплювала б і Леонардо да Вінчі і Мікеладжело. Чи ця друга пісня. (Співає)

Вербовая дощечка, дощечка,

По ній ходить Настечка, Настечка.

Червоніють чоботи, чоботи,

В Криворівні зроблені, зроблені,

А в Космачі зношені, зношені.

Це геніально! Вона здається примітивною, а яка чудова ця Настенька, ці чоботи, червоні, зроблені тут, а там зношені. Це не примітив, це наївність народна. Це поетичність народна. Який український націоналізм? Хто націоналіст? Коли вони йшли одержувати премії і ордени, вони одягали українські сорочки, а в Москву приїжджали не в сорочках українських, а в краватках, ще й із заколкою янтарною. Ото були націоналісти, які краватки носили, а не українську сорочку. Такий учений, як Іван Дзюба. Який він був націоналіст? Чому його звільнили, а він не помер у підвалах, хворий, тяжко хворий чоловік сидів у підвалах КДБ. Ніжний, добрий чоловік. Подивіться на його обличчя, це ж український інтелігент, просвітитель! Український націоналіст Іван Дзюба. Вчений, філософ. Ось такі діла бувають на нашій сумній Україні.

– Чи ви маєте якесь таке саме почуття до вірменського чи взагалі до будь-якого народу?

– Так. Там це називається вірменський націоналізм, тут це називається український націоналізм, там білоруський, там грузинський… Це і є страшне, що всі перефирії і всі радянські, зведені докупи республіки мають… це страшне.

– Чи ви можете почувати ті самі почуття до Радянського Союзу?

– Так. Це страшніше Росії – великодержавний націоналізм. Російське – це найстрашніше. Але це закон. Вони – господарі. Вони можуть сказати звідти, що це український націоналізм. А те, що великодержавний націоналізм зароджується в центрі, – зазнайство.

– Ви недавно були в Нью-Йорку. Чи ви б хотіли, щоб у Нью-Йорк прийшли Вірменія чи Україна?

– Я знаю одне: що Сполучені Штати – велика держава. І ніяких там ображених негрів немає. Я бачив, як вони жують банани і ананаси і їздять на машинах, і мають кадилаки, і бачив українців, я бачив жидів і бачив вірмен, які ходять зграйками неприкаяних людей, чужих, але вони громадяни Америки, вони вільні, у них є свобода. Я не бачив американців. Я не бачив людей, які будують ці казкові будинки, цю архітектуру, і я знаю одне, що Радянський Союз як велика держава повинен зрозуміти і подати руку дружби. Вони нам потрібні! Ми маємо велику енергію, але не маємо тих формул, які є у них. І їм потрібна дружба з Росією. Бо наші формули і їхні – це великий ренесанс на землі. Коли Америка буде розвиватись тільки собою, вона буде як планета, куди ми зможемо приїжджати, дивуватись і казати: «Як це все здорово!». А дружба з Радянським Союзом створить надзвичайне. Наш мозок, розум, з’єднавшись із розумом американців і в роззброєнні, і в темі миру, і в темі мистецтва, – ми тільки можемо доповнити одне одного. І створити дивне взаєморозуміння і здобути могутність. Я завжди вибирав друзів, якщо міг мати від них вигоду. Дружити з Америкою – мати вигоду. І Америці дружити з Росією – теж мати вигоду. Росія – країна дивної енергії і дивної потенції, нерозшифрованої ще. Ми могутня держава і в космосі , і в благородстві, і мистецтво наше велике, незважаючи на те, що нещодавно втратили Тарковського, Ростроповича, балетних акторів, як-от Нурієв, і ще ряд знаменитих – ми багато втратили. Втратили Висоцького. Це – велика втрата. Нині є такий період маленької паузи. Немає великих режисерів. Тарковський був еталоном величі, еталоном російського кінематографа. І залишити його в чужій могилі у Франції – це один із злочинів. Я вважаю, що з жінкою в даному випадку, з дружиною, можна було б не рахуватися. Тарковський і мертвий наш. Так, як нашим мертвим виявився Шаляпін, якого перевезли недавно в Москву. І це було торжество нації – володіти останками великого Шаляпіна. Настане час – ми перевеземо Тарковського, і Рахманінова, і Росія, як мовиться, «воспрянет ото сна». На щось відволікаються інколи, інколи не вистачає якоїсь дипломатії, щоб заполучити Тарковського. Як це можна було, від великого поета Росії Арсенія Тарковського відірвати сина і залишити його в могилі білогвардійців. Він не один лежить, він лежить із білогвардійцями. Андрій Тарковський, я знаю, був релігійним чоловіком, і залишити його в могилі з чужим… Нехай він і росіянин, білогвардієць, це зрозуміло. Але це могила чужа! Останки Тарковського треба повернути. І от я був у Франції, перше, що просив міністра, Жака Ланга, нового міністра, дуже гуманного, показати мені могилу і порушити проблему перевозу. Тому що я особисто як друг не буду рахуватись із дружиною, яка має вигоду від того, що у французькій землі лежить Тарковський. Тарковський повинен лежати зі мною в одній землі. Він – мій друг, і я вважаю його своїм учителем. Він першим вдався до метафори на екрані. Він перший відкрив нам асоціацію кінематографічну. Він зробив «Іванове дитинство». Великий фільм. Цього було б достатньо.

– Отож неправи

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s