«Кітч і література»


book-image-321_jpg_220x220_q95Політика? Кітч. Демократія? Кітч. Диктатура? Кітч.

Деколонізація? Кітч. ООН? Кітч. Спорт? Кітч.

Телевізія? Кітч. Гастрономія? Кітч. Декорації? Кітч.

Подвійне громадянство? Кітч. Конкурси краси? Кітч.

Жан д’Оста

Чи Джордж Грабович не ІБТ?

Чи Соломія Павличко не ІБТ? Вони стовідсоткові ІБТ.

С.Караванський

…Що ми знали донедавна про кітч, про це, вибачте, мистецтво кліше? Майже нічого, якщо не враховувати нотатку В. Єшкілєва в МУЕАЛ. Також останнім часом з’являлися розрізнені статті Т. Гундорової в «Книжнику-Ревю», «Критиці», «Кур’єрі Кривбасу» і навіть «Телекритиці». У такий спосіб шановна авторка роздруковувала свою нову працю «Кітч і література» (Факт, 2008), про яку, власне, й мова. Отже, так само, як її «Чорнобильська бібліотека», – це чергова збірка статей Гундорової, присвячених висвітленню такого слизького явища, як «кітч». Жанрова ознака праці – «травестії», а ще зазначено, що «подібного дослідження в Україні не існує». Чи існує «подібне дослідження» деінде? Мабуть, так, бо авторкою активно цитуються такі праці, як «Авангард і кітч» К. Грінберга, «Кітч» Ж. Бодріяра і «Нотатки про «кемп» С. Зонтаг. Наразі маємо їхнє переосмислення в «українських» координатах, хоч саме «українській» літературі у лабетах кітчу присвячено лише останній розділ праці. Мабуть, він найцікавіший з усієї збірки «Кітч і література», замисленої авторкою, як «своєрідна альтернативна історія літератури».

Загалом цікаво дізнатися, творчість яких представників сучукрліту авторка зараховує до «образливої» категорії кітчу. «Образливої» тому, що кітч, панове, апріорі не визнаний в Україні за мистецтво, оскільки не має естетичної цінності. Це, до речі, сформульовано класичною «українською» естетикою, до якої належать такі кітчеві твори давнього і новітнього періоду, як «Енеїда» І. Котляревського (колоніальний кітч), «Царівна» О. Кобилянської (жіночий кітч), «Прапороносці» О.Гончара (ідеологічний кітч) і «Маруся Чурай» (героїчний кітч). Більш обережно щодо решти авторів з новітньої літератури, ще не втиснутих у хрестоматійні саркофаги, підходить Гундорова до каталогізації кітчу часів «постмодернізму» в Україні. І зараховує до цієї сумнівної категорії таких знакових письмаків, як Лесь Подерв’янський і Володимир Цибулько, а також учасників гурту «Бу-Ба-Бу». У принципі, така сміливість не дивує. Більше того, не надто дивують ризиковані маніпуляції з «живими» тілами сучукрліту саме тому, що доводиться кітчева правота авторкою дослідження ніби сумлінно, от лишень не має певності, чи самі вищезгадані автори, пишучи свої твори, знали про те, що творять відвертий «кітч», а чи це сумна прерогатива літературознавця – втискати у жанрові колодки їхню «живу» творчість?

Хай там як, але кітчем будь-який твір робить його інтерпретація у відповідних методологічних категоріях. Якщо правильно інтерпретувати, спираючись на закордонний грант (бо рідні установи на таке паплюження української культури не погодяться), то, крім «своєрідної альтернативної історії літератури», ґрунтованої на зарахуванні наших священних корів та інших дочок Прометея і кобзарів з каменярами до «кітчу», вільно буде погратися навіть з категорією «графоманії», нехай навіть у новішій українській літературі. Тут взагалі поле неоране, і просити грошей в Джорджа Грабовича (а чи в Джорджа Сороса) на дослідження цього явища (чи пак, остаточний розвал спілчанського колгоспу) треба удвічі більше через:

а) завелику кількість піддослідних авторів – від шістдесятників зразка Скуратівського до двотисячників кшталту Стронґовського;

б) небезпеку конфронтації з офіційними структурами, в яких авторові дослідження доведеться працювати, а також з окремими представниками ображених мас, бо «масовий» автор обов’язково образиться, а якщо він спонсорує який-небудь спілчанський журнал типу «Дніпра», премії роздає і гонорари сплачує, а його вірші не те що до «кітчу», а взагалі до «графоманії» зараховують? Скандал, як не крути, але також можливість отримання авторові дослідження про графоманію візи «літературного» біженця, наче якийсь Ульянов чи Ульяненко.

Тож, вертаючись до «Кітчу і літератури» Т. Гундорової, зауважимо, що для того, аби якось загладити радикалізм оцінок, авторка, користаючи з жанрових ознак образотворчого мистецтва, розділяє кітч на «наївний» (виникає спонтанно, як пісні М. Поплавського і вірші Є. Юхниці) і «ненаївний» (твориться усвідомлено, як, скажімо, «Шедеври» Ю. Позаяка). Виходячи з таких міркувань, не дуже зрозуміло, до якої ж категорії зарахувати вищезгаданих представників українського «постмодерну» – зокрема В. Цибулька і Л. Подерв’янського – яких важко назвати як «наївними» творцями «народних» співомовок, так і «свідомими» авторами відверто «другорядної» продукції. Бо навряд чи вони, працюючи свого часу в традиції «соцарту», погодяться з тим, що виробляли, виявляється «ненаївний» кітч. Або будь-якій «кітч» взагалі. Мовляв, це був стьоб, фронда, провокація, але не комерція в стилі Вєрки Сердючки. Бо згадані автори «жили» своїми творами (які ставали «народними»), а Сердючка своїми творами «заробляє» (будучи «масовою», а не «народною» авторкою).

Але про що ніколи не напишуть у будь-якій «альтернативній історії літератури», так це про справжні причини появи такого явища, як кітч. Про це вільно буде прочитати лише у «Задзеркаллі 1910 – 30-х років» не скажу-чийого-авторства, про яке ось тут.

Наприклад, та сама Гундорова, цитуючи К.Грінберга, лише підбігцем згадує, що одна з причин появи «кітчу» – це занепад аристократії з її культурою і переселення сільських мешканців до міста. Хоч саме у цьому полягає онтологічна причина виникнення будь-якого «низового» явища в історії «високого» мистецтва. Адже утворення «вульгарної» культури в Україні, як предтечі «кітчу», починається з появою великих міст, тож на відміну від Просвіт XIX-го століття, що існували по всій Україні, а не лише в міському середовищі, «вульгарна» культура УРСР – це була культура переміщених у місто сільських мас. Якою була психологія майбутніх майстрів «кітчу» й «графоманії» новітніх часів? Згадаймо, що в рідному селі наші «смолоскипи» – господарі й пани. Натомість у місті – хоч 1920-х років, а хоч 1990-х і 2000-х – вони ніхто. Стати з «нікого» – «усім» селюк міг і може, лише «окультурившись», себто вступивши, відповідно, в компартію, СПУ, чи АУП із «Смолоскипом». Тому найважливіше для селянина вмісті – це привернути до себе увагу, заявивши про себе як особистість. Завдання, погодьмося, майже нездійсненне для вчорашнього селюка, і тому сьогодні воно реалізується або у вигляді скандальних «порнографічних» романів, або в неоковирному «народному» слемі, або в недолугих «аристократичних» перекладах зарубіжного непотребу.

Постійна адреса сторінки:

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s