На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі.

Дмитро Мірецький, Міжнародна асоціація журналістів (IFJ)

Кінбурн, Очаків, Київ (Україна)

Кінбурн: уроки історії

Нотатки подорожнього

Мій шлях з Південного Заходу Німеччини, зі старовинного міста Есслінген на Неккарі, що у Вюртемберзі, до села Покровка на Кінбурнській косі, був досить довгим. Я подолав приблизно дві з половиною тисяч кілометрів. Спочатку був великий автобус, який долаючи дорожні корки привіз мене на летовище «Манфред Роммель» біля столиці швабської метрополії Штутгарту. Регіональний літак «Ембраер» польської авіакомпанії LOT, переборюючи потоки турбулентності, сів на Варшавському летовищі «Фридерік Шопен». Через кілька годин польський «Боїнг» із незначним запізненням відлетів на Київ.

Кілька кроків по рідній земли і Міжнародний аеропорт «Бориспіль», запропонував мені місце в зручному «Скай Басі». Трохи менше години і я на Київському Південному залізничномувокзалі. Купейний вагон швидкого потяга «Рівне – Київ – Миколаїв» вироблений ще в Німецькій Демократичній республіці. Він – ветеран часів СРСР бачив капітальні ремонти, але не мав жодної модернізації. Гарячий чай в склянці з підстаканником створив затишок в старому вагоні. Безкінечні зупинки швидкого потяга свідчили про те, що реформування української залізниці не те що не завершене, а ще в далекому майбутньому проектуванні.Тоненький матрац, муляв боки і краще підходив не для сну, а для пляжного відпочинку на піску. Туалет, з якого все йшло безпосередньо на колії, своїм специфічним запахом повертав до часів розвиненого соціалізму. На станції «Долинська» Одеської залізниціелектровоз замінюють тепловозом і під повільний рух потяга вдалося якусь годину все ж поспати. Склянка залізничного чаю збадьорила.

І от він Миколаїв. Перон – вокзал. Довгоочікувана зустріч з моїм старим товаришем та однокурсником по Національному Київському університету імені Тараса Шевченка, журналістом Павлом Демо. Ми не бачились 22 роки. Разом з ним миколаївський журналіст Володимир Генералов. Ми вирішили спільно під’їхати на авто до Соборної площі. Стан доріг у Миколаєві та благоустрій центральної Соборної площі обласного центру неприємно здивував. А біля Миколаївської обласної державної адміністрації недільного ранку нас урочисто зустріла зграя бродячих псів.

НІБУЛОН: європейський сервіс з повагою до клієнтів. Трохи проїхавши розбитими вулицями до Чорноморського судно_будівного заводу ми опинилися на Каботажному молі і потрапили в інший сучасний європейський світ. Ми прибули до терміналу української фірми «НІБУЛОН – ЕКСПРЕС». Пасажирський термінал «НІБУЛОН» дуже органічно вписався в оточення Каботажного  Молу, він додає веселих фарб до місцевості біля Чорноморського заводу. Зазначу, що квитки на потрібний рейс я забронював з Німеччини безпосередньо через «гарячий»телефон диспетчерської служби Компанії, хоча можна було це зробити і шляхом відправки електронної пошти через мережу «Інтернет». Швидкісне судно можна зачекати на комфортних лавках під модерновим навісом, відвідати ще і біотуалети на терміналі. Нас привітно вітає черговий, що вбраний по-флотськи в темносиній корпоративній уніформі Кампанії. Я називаю своє прізвище та номер бронювання, оплачую квитки. Можна безпосередньо в касі зробити це і в безготівковій формі за допомогою банківської пластикової картки.

І ось я на борту. Вітаюся з екіпажем та капітаном словами «СлаваУкраїні!». Від моряків швидкісного судна «Нібулон – Експрес» чую у відповідь «Героям слава!». На модернізованій «Кометі» два салони: маленький з панорамними вікнами наносу судна та великий в центральній частині. Отримую ще і фірмовий проспект з розкладом рейсів. Сідаю в комфортне крісло. Рівно о 9-й годині б’є ринда і «Комета» чітко за розкладом відправляється на Кінбурн. Судно на підводних крилах, немов регіональний авіалайнер, йде на південь униз по Південному Бугу до Чорного моря. Виходжу на корму і милуюся видами Миколаєва та його околиць. Майже не чутно шуму потужної суднової машини, лише тихо грає у салоні приємна музика. Трохи стомлений після сервісу від«Укрзалізниці» я просто засинаю на м’якому авіакріслі.

Звучить по трансляції оголошення, що ми вже підходимо до Кінбурнської коси. Судновий годинник показує половину одинадцятої ранку. Отже, наша «космічна» подорож на«ракеті» тривала лише біля півтори години. Разом з туристами ступаю на новий довгий причал «НІБУЛОН», що на вістрі Кінбурнської коси. З особливою відповідальністю фахівці Компанії поставилися до організації належного рівня причальної інфраструктури на Кінбурнській косі. Установка спеціального плавучого причалу для швартування пасажирських суден на підводних крилах дозволила не порушувати екосистему і зберегти біорізноманіття Національного природного парку «Білобережжя Святослава».

Цей плавучий причал є унікальним для України: він виготовлений з пінобетону, має 100-відсотковий запас плавучості і непотоплюваності. Причал встановлено в зоні стаціонарної рекреації на відстані близько 150 метрів від берега з метою забезпечення необхідної глибини для безпечного підходу судна. До плавучого причалу підведено підхідний місток, що складається з металобетонних конструкцій. На нас чекає вже автобус – всюдихід, що має далі закінчити мій шлях у селі Покровка біля екоготелю «Ларіна дача». Хочу подякувати команді швидкісного судна «Нібулон – Експрес– 2» та генеральному директору Компанії «НІБУЛОН» Герою України пану Олексію Вадатурському за європейський сервіс.

На пам’ять мені приходить нещодавна поїздка швидкісним катамараном Боденським озером. Це найбільше озеро у Німеччині, яке біля Альп з’єднує собою дві південно-німецькі федеральні землі Баден-Вюртемберг і Баварію, а також Австрію та Швейцарію. Недалеко від цього озера знаходиться і Франція. Йшов я тоді з Констанца до Фрідріхгафена на білому катамарані. Хоча відстань між цими старовинними містами буламеншою і подорож тривала близько години, квитки коштували маже 15 Євро на особу. До того ж ця лінія субсидується частково з бюджету. А соціальний тариф від «НІБУЛОН» більше, ніж вдвічі дешевший і сервіс кращий, ніж німецький.

Проїзд на високошвидкісних пасажирських судах «НІБУЛОН Експрес» по кишені більшості пасажирів. Така цінова політика є проявом соціальної відповідальності компанії «НІБУЛОН». Як пояснив генеральний директор компанії Олексій Вадатурський, це поки соціальний проект для«Нібулона», в який не закладено прибуток. Єдине зауваження до Компанії, це відсутність ранішнього рейсу від причалу на Косі до Миколаєва. Швидкісні судна о 9:50 роблять рейс лише до Очакова, а до обласного центру це було б набагато зручніше при поверненні назад. Можу помріяти і про рейс швидкісних ракет «Миколаїв – Херсон – Київ». Я б з великим задоволенням скористався послугами Компанії на цьому маршруті, ніж їхати до столиці України потягами чи автобусами. На жаль авіарейс «Миколаїв – Київ» відсутній, може його «НІБУЛОН»водним шляхом якісно виконає.

А далі мене чекав екологічний відпочинок на Кінбурнській косі – українського натурального курорту для тих, кому потрібне перезавантаження на природі, мальовничій місцевості, куди не дісталася цивілізація. А найкраща частина мого неблизького шляху до Українських Мальдівів відбулася завдяки Кампанії «НіБУЛОН». На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі подорожній опиняється в майже первозданному світі природи: ідеально прозоре море, білий пісок, давній ліс,безмежний степ, безліч птахів. Кінбурнська коса – це місце, де можна повністю розслабитися, забути про час, відпочити душею і тілом від міської метушні, послухати шум морської хвилі, засмагнути, накупатися, попірнати, насолодитися тишею, свіжим вітром і крикомчайок. Розташована вона в Очаківському районі Миколаївської області між Дніпро-Бузьким лиманом і Ягорлицькою затокою. Частина півострова Кінбурн належить до Миколаївської області, а частина — до Херсонської. У травні тут квітнуть орхідеї, а над головою кружляють пелікани. З одного боку косу омиває Чорне море, а з іншого – Дніпро-Бузький лиман. Тут 22 кілометри майже безлюдного пляжу –скільки очі бачать. Кінбурнська коса – національний заповідник. Тут знаходиться Національний природний парк «Білобережжя Святослава», де живуть рожеві фламінго.

Сам по собі Кінбурнський півострів має довжину близько 40 кілометрівта ширину 8-10 км. Із півночі півострів омивають води Дніпро-Бузького лиману, з південного сходу — Ягорлицької затоки, з півдня — Чорного моря і лише на сході він з’єднаний із сушею. Кінбурнська коса – один із семи великих піщаних масивів, який утворився на місці древньої дельти Дніпра. Неоцінимим природним багатством цього куточка Причорномор’я є велика кількість озер. Частина з них розміщена вище рівня моря іживиться переважно атмосферними опадами. Ці озера прісні, мілководні, відомі ще як «солодкі саги». У живленні інших водойм важливе значення мають морські води, які просочуються крізь піщані товщі. Вода в цих озерах солона. У спеку вона випаровується, утворюючи на дні суцільний шар солі. Споконвіку чумаки на волахпо Чумацькому шляху приїздили сюди за сіллю. Іноді тут залягають товщі цілющих грязей. Багато хто приїздить сюди для лікування суглобних хвороб в озерах лікувальної грязі.

Одна з цікавих і визначних особливостей природного оточення Кінбурнської коси – невеличкі дубово-березові, осикові й вільхові гайки, розкидані по низинах серед піщаних просторів півострова. Це рештки знаменитої Гілеї – країни лісів у пониззі Дніпра, яка за описами старогрецького історика Геродота, існувала тут у V столітті до нашої ери. Трохи згодом, у 971 році, на косі зимував і князь Святослав із своїм полком. Місце козацької слави Кінбурн перекладається з турецької як “гострий, вузький мис, коса”. Півострів був названий на честь форту Кінбурн XVI століття, який був побудованийосманами для захисту річки Дніпро. Фортеця часто була в центрі конфлікту між османами, з одного боку, і українськими козаками, з іншого боку.Разом з Очаківською фортецею, що розташовувалася напроти, Кінбурнська фортеця контролювала судноплавство між Дніпровсько-Бузьким лиманом і Чорним морем. Мала кілька бастіонів з далекобійною артилерією, довжина її кам’яних стін становила близько 100 метрів. У її межах розміщувалися 80 будинків і мечеть. Тут знаходився один з центрів работоргівлі.

У 1669, 1688 і 1692 роках на Кінбурн нападали запорозькі козаки. 8 червня 1736 року фортецею оволоділи російські та запорозькі війська, але 1739 року вона була повернена Туреччині. У 1771–73 роках перебувала в облозі російських військ і нераз ними штурмувалася, а 1774 року була приєднана до Російської імперії. 7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. У цій війні запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями-задунайцями, які були вимушені увійти до складу турецьких військ. І зустріч їх в бою не забарилася. В кінці вересня 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився російський генералОлександр Суворов зі своїм корпусом. Бій був жорстоким. На оточену фортецю турки кидали десант за десантом. Російські війська спливали кров’ю, сам Суворов був важко поранений, але бою не покидав. 1 жовтня на допомогу корпусу яничарів турки направили майже 4 тисячі козаків Задунайської Січі. Побачивши свіжий десант, Суворов запросив допомоги Лиманської козацької флотилії.