М’який варіант емансипації Наталії Кобринської


http://www.umoloda.kiev.ua

Нагадаючи про міжнародний жіночий день, редакція не передруковуватиме посилань на інтернаціональну історію цього свята. Своїми хата багата.

ред.

Іван КРАЙНІЙ

Біля пам’ятника Кобринській дух фемінізму «найконцентрованіший». (Фото автора.)

У цьому невеликому передгірському місті з неофіційним статусом «західних воріт Прикарпаття» нині мало що залишилося від колишньої ремісничої слави — чинбарства, солеваріння, деревообробки та виготовлення цегли. Зате демократія процвітає: недобре пахне зі шкірзаводів чи АЗС «ліплять» у самому центрі — болехівці тут як тут із пікетами. Можуть і центральну вулицю перекрити, хоча в межах міста — це частина дороги державного значення. Місцеве жіноцтво, звісно ж, — у гущі подій. Воно і в інших краях тепер не пасе задніх, але болехівчанки мають історичні переваги перед рештою українок — у їхньому місті жила і похована перша вітчизняна феміністка Наталія Кобринська, котра понад століття тому взялася жіночі права наближати до чоловічих. І дещо встигла зробити на цьому тернистому поприщі. Читати далі

В “бункері” для політичних в’язнів були також українки


Тисячі жінок-патріоток, учасниць визвольних змагань ОУН-УПА, стали жертвами страшного жіночого гітлерівського концтабору Равенсбрюк. І списки полонених постійно сьогодні поповнюються.

Територія концтабору, розташованого в Східній Німеччині, з 1945 по 1994 рр. була штаб-квартирою Червоної армії. А плац контабору слугував площею для військових вправ червоноармійців. У сімдесятих роках минулого сторіччя тут засновано Меморіальний музей, де кожній країні, що зазнала гітлерівських катувань, присвячена зала пам‘яті.

Дві зали займає історія країни, що ще досі названа “Радянський Союз”, в якій особливу увагу викликає величезна карта Союзу, до котрої пришпилено листи партизанок-комуністок.

Слід відмітити, що в тодішньому “бункері” для політичних в’язнів були також українки: Дарія Гнатківська-Лебідь – колишній в’язень польських тюрем; її засуджено в судовому процесі у справі вбивства міністра Пєрацького – з двохрічною дочкою Зоєю та двоюрідною сестрою Іванкою Григорців-Головатою. Після розвалу Берлінського муру та об’єднання Німеччини у 1990 р. вперше після другої світової війни відвідала сумнозвісні місця Ліда Укарма-Марцюк (теж жертва цього концтабору) разом з дочкою. Вона ще застала російське військо та німецьких господарів – спадкоємців світогляду комуністичної імперії, перед якими від того часу виступає як представниця українських патріоток, за що й була ув’язнена 1942 р.

Очевидці знають, що серед полонених, які вважалися тоді всі радянськими, українських жінок було майже три чверті. Сьогодні з тих полонених у живих залишилися одиниці. Проте щороку колишні жінки-політв’язні офіційно зустрічаються у Равенсбрюку, адже історія ще не дописана…

А правда чомусь сьогодні не всім до вподоби. Постійні – щорічні! – прохання створити окрему меморіальну залу України проходили повз увагу дирекції. Відмовляли то у зв‘язку з історичністю держави Радянський Союз, то пропонували натомість окрему меморіальну дошку перед входом до музею… Читати далі

Жіноче Пекло


revensbruck-monumentРавенсбрюќ, знаний ще як Жіноче Пекло — німецький нацистський концентраційний табір, розташований коло однойменного села в місцевості Мекленбург, Північно-Східна Німеччина, та напроти озера Фюстенбурґ (у групі озер оточених болотяними землями) кілометрів із 80 на північ від Берліну. Табір Равенсбрюк засновано з початком війни в 1939 році. Відомий як «Концентраційний табір Равенсбрюк», він складався з головного та допоміжного таборів. Головний табір містив лише жінок: з дня його заснування до часу його звільнення радянськими військами понад 123.000 жінок було тут увязнено. Велике число громадянок Франції перебувало в ньому, завдяки чому них табір отримав поширену назву «Л’Енфер дес Фемм» (Жіноче Пекло). Весною 1941 року СС добудовало до нього менший чоловічий табір. Серед ув’язнених були і військовополонені, як наприклад, радянські (звісно, що й українські) медсестри Червоного Хреста, захоплені на полі бою, але більшість — це цивільні. Були й члени руху опору або раби-робочі, депортовані з рідних країн на роботи в Німеччині, чия виробнича віддача вважалася недостатньою. Усіх ув’язнено без попереднього суду — і 90 % були з антинацистських країн-союзників. Дарма що головний табір побудовано на 6000 в’язнів, з 1944 в Равенсбрюку ніколи не було менш ніж 12 000 полонених, а в січні 1945 було навіть аж 36 000. Щонайменш 50 000 загинуло в цьому таборі, безсумнівно тисячі зустріли свою смерть у процесі переселення до інших таборів. Крім убитих, головні причини смерті — недохарчування, перепрацювання, переюрблення, повня відсутність санітарії, та систематичне брутальне зловживання вязнями зі сторони штату табору. Щодня в таборі ліквідували 50 в’язнів вистрілом у потилицю, відтак убитих спалювали. Ця процедура почалася з кінцем 1944 року після рутинного візиту Гіммлера в Равенсбрюк. Читати далі

Керстін Мюллер: “В суспільстві мало що змінюється через 8 Березня”


kerstin-muller Українкам Берліна до 8го Березня…..

До дня 8 березня жінки зеленої фракції Бундестагу влаштували святковий прийом. На ньому виступили промінентні політкині з промовами про про те, в якому стані знаходяться права жінок на сучасному етапі розвитку суспільства в Німеччині. Наголосили, що жінки ще не повністю зрівняні в правах з чоловіками. Нерівність в оплаті праці, зокрема в Німеччині, є досі актуальним питанням. Жінки отримують на 23 проценти меншу зарплатню, аніж чоловіки. Після урочистої промови жінки перейшли до спілкування між собою. Я мала нагоду запросити до розмови Керстін Мюллер (Kerstin Müller), зовнішньополітичного речника партії Зелених в Бундестазі.

Пані Мюллер розпочала нашу розмову зніяковіло висловом:

– Це вже стало ритуалом збиратися на 8 березня, спілкуватися одна з одною. Але це лиш ритуал. В суспільстві мало що змінюється через 8 Березня. Ми повинні шукати інші рівні. Читати далі

“Це був жіночий концентраційний табір Равенсбрюк, неподалік від Берліна”


ЗАВДЯКИ ПІДТРИМЦІ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ
В Німеччині невелику групу остарбайтерів виділили на роботу в місто Лімбах. Чоловіки будуть працювати на ремонті залізничних колій, а жінки – впорядковувати прилеглу до колій територію. В цю групу потрапила і я з дітьми — старшій дочці було п’ятнадцять років, меншій — лише п’ять. Нелегка робота, довгі переходи, голод дуже нас виснажували. Тому нерідко, повертаючись із роботи, ми ходили в сусідні селища просити щось поїсти. Я трохи знала німецьку мову і могла пояснити, що хочу їсти, попросити чого-небудь. І ніколи не було випадку, щоб мені відмовили. Німки завжди виносили щось поїсти, хоч на той час і в них було нелегко з продуктами. Таким чином я познайомилася з двома німками. Читати далі