“час який ми позичили в борг віддає нам японський бог”

До ред. надійшов новий вірш від Василя Махна як поетична рефлекція від останніх подій в світі.

ред.

Автор: Василь Махно

Перед  цвітінням сакури

бути вибраним серед покликаних

що пропахли овечими сиками

що в гафтованій нитці пришиють

тінь ріки до лиця і шиї

щоб землею щоразу смикати

” наступного року полечу за лаврами не до Греції а у Берлін чи Париж”

В ред. надійшло з американського континету е-мейлом вітання чортківсько-нью-йоркське і одночасно одноманітно діаспорське  бо старий новий рік у діаспорі по-старому так само проходить кожен рік. Поза святом. Меланхолічно. Вітання від Василя Махна. Дай Бог побачити Василя в Берліні, бо в ніч на Василя бажання збуваються.

ред.

Василь Махно

Старий Новий рік

окрім трьох празників – в гості ніхто не прийшов – забудь

лиш один старий – Новий рік та ще січень – та кілька дощів

із дерев познімали ґірлянди – і прогнали овечок – залишили бруд

і той старий мені каже: understood

себто якщо перекласти – то мовляв знаємо – що й по чім

Weekend американської родини

Василь Махно

Weekend американської родини

щосуботи NN купує телефонну картку
переважно у найближчому Deli Grocery
власниками якого є банґладешці
і економить один долар

дорогою він заходить
до крамниці з алкоголем
і купує
півторалітрову пляшку Absolut’у
і витрачає двадцять доларів

щосуботи NN
випорожнивши майже літру

виконує ритуал
наче шлюбний танець птахів у пониззі ріки
яку він переплив на надутому пластиковому мішку
з боку Мексики – сім років тому –
а потім кілька місяців відсидів в американській
іміґраційній тюрмі

він набирає
– код країни – код міста – і число телефону –
він знає ці числа напам”ять
що в’їлися наче іржа

він міг би і не телефонувати
але це святе

поки він чекає на сполучення
його американська дружина
– нелеґалка і ревна християнка –
– і не менш хтива самиця –
готує обід

нарешті чути гудки
з іншого життя

шлюбна дружина
– котра випхала його за океан
а тепер спить час від часу
з сусідом
– дружина якого
також нелеґалить
в Італії –

увесь час скаржиться на
погане телефонне
сполучення

перекинувшись
про здоров’я
дітей
гроші

нічого не бажають
одне одному
і нічого не вимагають
одне від одного

за останніх два роки у їхніх
розмовах не має навіть натяку
на словесну еротичну гру
ну – якісь натяки –
якісь словесні знаки
знані – як правило – лише
їм двом

сухо:
про гроші
дітей
здоров’я

завершивши
розмову NN тупо дивиться
на жовту стіну
улюблений колір
домовласника

а його американська дружина
уже набирає числа телефону
щоби додзвонитись
до свого дому

як завше дає розпорядження
чоловікові
розпитує
про дітей і онуків

і тихо
– щоби не чув ΝΝ –
виплачеться у сито слухавки
дочці

а потім вони
довго займаються сексом
гіп-гоп
за це вирване з м’ясом серце
за бажання жити по-людськи
і за життя
як вдасться
гіп гоп
за це добровільне тюремне ув’язнення;
за цей one way ticket;
за ці зароблені гроші;
за ці вигиблі почуття;

за це
нікому не потрібне
жертвоприношення

гіп-гоп

гіп-гоп

гіп-гоп
***
Петрові Морозу

український поет

мусить писати римовані вірші
пішли ви…

тягти на собі черепашу ношу викривленої історії
хвороби з підозрою на алкоголізм

хоч
можна о 12-й вночі вповзти у мушлю майстерні
приятеля і пити з ним до ранку закусуючи запахом свіжої олійної фарби і тирси підрамників
забувши зателефонувати дружині, так, про всяк випадок…

зранку стовбичити біля магазину разом із воронням яке чорними ґудзиками пришите до пальта снігу
і як дадаїст вправлятися з коренями слів доходячи до повного абсурду
– алкоголь продають з 11-тої –

знати що естетика трикутних кіл і еліптичних квадратів замкнеться у чорному квадраті
– а в очах чорніє насправді –

читати спеціяльну літературу про алкоголізм – і дивуватись скільком із наших не пощастило

згадати що шевченко також був…
і півгодини бути щасливим від порівняння

не згадуючи:
бодлера – квітникаря
верлена – рембо – паризьких богемників
еліота – банкіра ялової землі
павнда – радіокоментатора і психа (на переконання американських військових)

на ріках вавилонських уже нічого не висидиш
– бо ти не квочка –

на берегах сени: 14 тисяч художників намалюють аби продати
джоконду: голу чи з бородою – байдуже
аби не впізнав її да вінчі – він не знав про copyright –

на межиріччі гудзону та іст-ривер – поетом у нью-йорку – голубом небесним –
знаєш з останніх вістей що 138 тисяч наркоманів тричі на день займаються голкотерапією –
а гомосексуалісти та лесбійки – брати і сестри милосердя – любов’ю до ближнього

а гебреї чекають на месію

що ж залишається:
несплачені борги

виклик до суду
квиток до белґрада

– ручка – папір
– засохле чорнило – чорна кров комп’ютера –

і ця наркотична залежність: записувати слова
– коли морфологія схожа до морфію –

чи не боїшся передозувати?

– питають –

бо кохаються у мистецтві одноразових шприців
із засохлою людською кров’ю
Бруклінська елегія

щоранку пекарні єврейські відчиняють з пітьми
перше що добігає – схожий на прудкість лисиць –
запах цинамону – розтертих із цукром яєць –
до цегляних синагог – і це є початком зими
бо тісто пахне сосною і зірваний вчора жасмин
разом із часником і цибулею сиґналить тобі з полиць

од сьомої починається лящання металевих замків
іржання сабвею – перегуки вуличних продавців –
вантажники носять фрукти залежно від попиту й цін
і кавуни смугасті схожі на тигрів з боків
а гарбузи галувинські – на голівудських дів
вантажники мексиканці – на олімпійських борців

а школярі підскакують: ось – жовтий шкільний автобус
стара підмітає вулицю – смердить дешевий тютюн
бруклін вовтузиться зранку – скаржачись на самоту
на драконячу ненажерливість і на свою хворобу
на металевий міст, що вигнувся наче хобот
на це муравлище люду що знищить колись сатурн

хасиди – мов чорна смородина – обліпили гілля синагог
вони виноград арамейський – уманська глина і клей
дратва якою зшиває темні слова юдей
накинувши талес на голову – йому щось шепоче бог
і діти його щебечуть – мов райські пташки – бо
виспівує йому бруклін хлібом і рипом дверей

кожним коліном юдейським – рядком що теплий як сир
геометрією кабали – камінням єрусалиму
співом жінок в пекарні які наковтались диму
калаталом перед суботою – і молоком від кози
християнин – до пекарні; до синагоги – хасид
і – зголоднівши бруклін – ковтає слину

На каві у «Starbucks»

у грудні – у долішньому нью-йорку – п’ючи каву в «Starbucks» – спостерігаю
як два мексиканці вкладають мармурові плити до парадного входу в будинок

у кав’ярні крутять нав’язливий Jingle bells
вулицями миготять нью-йоркці з різдвяними подарунками й авта
вуличні торговці розпродують туристам усілякий непотріб
поліціянти мирно дрімають у теплому авті
до церкви черга – ні, сьогодні не неділя – відкриття якоїсь виставки

ну, ось і 12-й апостол року – грудень сідає за стіл тайної вечері
нещедрі плоди твоїх днів викладеш із пакета щоб пригостити 12 апостолів
по дорозі забіг до крамниці та купив нашвидкоруч
але вони знають усе
і ви мовчки разом доїсте прісний хліб завершення року

ну, ось і надходить час коли згірклий досвід плодів і скисле молоко днів
усе частіше з’являються на твому щоденному столі
коли шум океану все частіше висить у просторі твоїх слів
усе частіше ти дріботиш п’ятилітнім до кошари щоби подихати випарами
овець бо – казали – відпустить твій сухий кашель

ну, ось ти – сорокалітній мужчина – ще укладаєш слова
ще записуєш їх – що ж тут нового?
з античних часів лише кільком удалося перепливти океан тисячоліть
сьогодні – разом із тобою 100 тисяч поетів укладають словники своєї мови
чи хоч уламок строфи допливе (якщо буде куди плисти)
чи хоч звук твоєї мови – за законами астрономії – уподібнюючися звізді –
якої вже нема – (якщо ті закони не брехливі)

ну, ось виживаєш останні дні старого року – наче оплачений готельний номер –
попиваєш каву – і дивишся як:

два мексиканці – розпилюють камінь – обидва підносять його – допасовуючи до стіни – знову поволі опускають і знову надпилюють

камінь тяжкий

життя легке

Лист до Петра Мідянки
1
нью-йорк у старому човні мангетена
співає прокуреним голосом гіпі
також старого – його естетика
зіпсована часом – в косу заплетена –
немов рукави місисипі
сюрреалізму і гіпер

нью-йорк – це тепле гніздо гарлему
імені джазу й марихуани
інколи ходить заблудлий лемко
на прізвище Воргол – ой леле –
білий як янгол – трапляються іґуани
в повітрі: хуани й івани

нью-йорк чорний від співу та джазу:
саксофона – флейти – труби
зими що завжди на межі сказу
приплив океана у місячну фазу
чайок на коні-айленд – й без них
фієсти бронзовий бик

нью-йорк – це свято з тобою яке
триває не більше п’яти хвилин
два літаки вже заходять в піке
збоку парчевого слова – ріки
й двох обгорілих скляних рослин
для довгих – як вічність – зим

2
зима тут довга – наче бродвей або хасидська молитва –
гіпі вимерли – як динозаври – останнього бачив учора
у місті яке продовжує самотність і вічну битву
поміж янем та інем – правим берегом й лівим – хворе

на курячу сліпоту – тому тут побачиш не все
а тільки білок яких годуєш з руки і яким зручно
бігати доокруж свого життя – дельфінів яких течія занесе
слухати музику манґо та бубнів що кашляють гучно

споглядай – як каже конфуцій – за всім що спотворює дух
за життям його учнів – власниками крамниць –
монахами із непалу – фігурками будди – сандалями що йдуть
кожного ранку в чайна-тавн і чаєм рудих лисиць

тому тут японська вишня на лексинґтон-авеню
немов сестра і поезія – як вірш без парчі та шовку –
цвіт її сну засушений в конверті тобі відішлю
якщо він дійде за адресою і по дорозі не зжовкне

Шевченко, Грабович плюс американізація всієї країни

Автор: Василь МАХНО (Нью-Йорк)

Не знаю — чи кожного року американці святкують день народження найбільшого свого поета модерних часів Волта Вітмена і чи сказав би американський професор про «імпортовану методологію» якогось свого колеги, приміром з Англії, котрий також вивчає розміри строф вітменівських віршів? Однак ні той ні другий не захотіли б обстригати бороду Вітменові, а про його гомосексуалізм (чи ні) спокійно продискутував би у якомусь із наукових журналів. І наукової етики дотримали б, і з вітменівської бороди не випала би жодна волосина.

Інша країна, інші поети, інші професори.

Скажімо, в одній із недавніх публікацій у «Дзеркалі тижня» львівський професор Тарас Салига доволі спрощено намагається «розвінчати» шевченкознавство Григорія Грабовича. Не заперечуючи жодної тези гарвардського професора, просто оповіщає читачів, що, мовляв, Грабович тільки те й робить, що «роздягає» Шевченка. А от він, Тарас Салига, стоїть на сторожі з плащем, а може з киреєю, аби накинути на голе тіло генія, бо, бачте, генія потрібно оберігати. Якби це була аргументована полеміка з обстоюванням своїх концепцій, може й не здивувала б мене така професорська методологія, а то виходить щось не те…

А поміж тим, до шевченківських днів в Україні напевно з’явилася не одна сотня статей, і не одна сотня вечорів відбулася у прохолодних клубах, де Шевченко вкотре названий генієм, батьком і пророком, над садком пролетять хрущі, а кохайтеся чорнобриві, та не…

Країна, яка так шанує своїх поетів, саме виповзла з-під руїн іншої країни, великої і безмежної. Виповзти-то вона виповзла, але шлейф, що назвімо його совком, як неприємний запах, потягся за нею у новітню добу. І хоч що робили окремі її жителі з цим, перефарбовуючи навіть лавки у жовто-сині кольори, але запах не вивітрився.

А тут іще Європа й Америка, — ні, особливо Америка, дратувала всіх, хто хоч ще на крихту залишив у собі здатність мислити. Ну, Америка ще сама по собі наче б то й нічого, але от українці з Америки, сиріч діяспора, ті вже дістали сповна: придумали якусь нью-йоркську групу, оголосили Нью-Йорк центром світу, почали (ви ж, тільки уявіть собі) прочитувати Шевченка як міфотворця, себто зазіхнули на святе.

Приміром, у Польщі ситуація у стосунках з еміграцією дещо інша. Мабуть, також не ідеальна, але польська еміграція була завжди, ще від ХІХ століття важливим складником політичної та інтелектуальної думки, еміграція завжди мала вплив. Останній за часом великий польський емігрант Єжи Гедройц і його журнал «Культура», по праву вважаються архітекторами нової теорії і практики Центральної та Східної Європи, і цілком виправдано «Культура» вважалася паризькою, бо під Парижем була садиба її редакції.

Поет запитав поета

Андрій Любка, молодий поет з Ужгорода, який теж не оминав Берліна в своїх літературних турне (про це в наступних випусках Хати скраю), запитав героя нашого минулого випуска Василя Махна  про те і се літературне  і оприлюднив в інтернеті на Сумно.ком. Інтерв’ю доповнює портрет Василя Махна як поета, як людини в пошуку, для кого “Україна там, де я “. Прочитаємо його і в нашій Хаті скраю.

-Василю, після переїзду до Нью-Йорка чи якимось чином реформувалося в тебе поетичне світобачення – чи змінилися теми, метафори, список улюблених письменників?

Це цікаве питання. Я багато разів на подібні питання уже відповідав, однак тепер хотів би дещо розширити тему. Так склалося, що мій переїзд до США збігся із моїм внутрішнім бажанням дещо змінити у своїй поетичній творчості (формально і тематично). Я уважаю, що кожен поет, якщо він серйозно ставиться до свого ремесла, обдумуючи свою творчість, – бунтує супроти себе, щоби увиразнити, або упорядкувати структуру своєї мови, поетичної форми etc. Звичайно, що творчість взагалі, а поетична зокрема, – це поєднання раціональних та ірраціональних елементів у різних комбінаціях. Отож, починаючи формувати свою книжку «Плавник риби», я відчув певну в’язкість мови та опір форми. На той час, я мав доволі широке уявлення про сучасну европейську літературу завдяки, в першу чергу, можливості протягом року жити у Кракові. У середині 90-х польські книжкові крамниці рясніли виданнями сучасної польської та іноземної літератури, котрих в Україні попросту не було. Переїзд до США безпосередньо вплинув на зміну моїх віршів. Якось нараз у Нью-Йорку я вивільнився від певних тем, метафор і способу поетичного мислення, заповнюючи їх чимось новим, принаймні, для себе. В якийсь момент, особливо, мабуть, це помітно у збірці «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», Нью-Йорк ожив для мене, став живим організмом моїх думань та відчуттів, усе – від архітектури до поезії – ставало подразником і стимулювало писати нові вірші. Сьогодні я б уже не ризикнув обрати собі за центральну тему для поезії саме Нью-Йорк, бо по-перше гострота відчуття, котра спочатку приходить від візуальної та звукової навали та інакшості – стала дещо іншою. Пам’ятаю як на нью-йоркській презентації моєї, перекладеної на польську мову збірки Богданом Задурою, її ведуча Анна Фрайліх відзначила свіжість моїх нью-йорських візій, додавши, що вони цінні тим, що це погляд неофіта. Свіжака. По-друге – усе-таки Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт. Мій західний досвід якось перетопився в українську мову, тому з моїх віршів позникали абстаркції і влилось більше конкретики, живого матеріялу. Хоча, зрештою, збоку видніше.

– Під час твого останнього поетичного вечора в Тернополі ти зауважив, що культурне життя в країні і місті наче завмерло. Це враження викликане контрастом із галасливим Нью-Йоркським культурним життям?

Вірші Василя Махна переклали малаяламською мовою, однак на батьківщині його творчість сприймають не всі

Після Берліна, де Василь Махно був брав участь у 8 му Міжнародному літературному фестивалі, він поїхав далі в Україну. Потяг потугнув на схід берлінські враження, які мабуть недовго мали шанс супроводжувати поета. Українська публіка, земляки, зустріли Василя Махна по-своєму. Про це в інтервю, надрукованому початково в “20 хвилин“:

“Поки всі охочі не отримали автографи, українсько-американського поета Василя Махна із зали не випустили. Хоча й фурору його приїзд у Тернопіль не спричинив.

Слухати вірші колишнього земляка нещодавно в арт-клубі “Коза” зійшлися здебільшого студенти. Було там і декілька викладачів педуніверситету та редакторів деяких тернопільських видавництв.

– Такі виступи потрібні, адже лише на публіці можна перевірити, чи викликають тексти певні емоції, – каже Василь Махно (44 р). – Автор має викликати людину на розмову, адже без діалогу з читачем твір не може існувати.

Розчарували митці

Наступного дня після творчого вечора поет у “Козі” замовляє чай. Василь Махно — у джинсах, темно-оранжевому светрі і сірій куртці зі вставками. Каже, що востаннє приїжджав в Україну два роки тому і то лише на декілька днів.

– Тоді батьківщина зустріла мене дощем. Тепер і поїздка набагато довша, і погода краща, – розповідає поет. – Я днями ходив вулицями і спостерігав за людьми…

Перше, що здивувало поета в  Тернополі – на наших вулицях дуже багато красивих дівчат. Натомість деякі чоловіки – художники та письменники подивували не дуже приємно.

– Вони мене весь час переконували, що Америка – це погано і що там немає ніякої культури, – скаржиться поет. – І це говорили ті люди, які у США ніколи не були. Та й узагалі за останні роки не виїздили за межі країни. Окрім того, будь-які аргументи ці люди не сприймають. Але це велика їхня помилка, адже митці мають бути відкриті до діалогу, а також не мають боятися змін.