Тіло.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 19.07.2018

Вирішила започаткувати новий літературний жанр – снепшоти або витрішки. Технічно англійською Snapshot означає миттєвий знимок. Йдеться про моменти в житті, які самі кидаються ввічі без того, щоб ти їх спеціальну вишукував. Вони як заставки на моніторі комп‘ютера на час його відключення від роботи основних програм включаються самі і дають змогу комп’ютеру відпочити. Щось подібне відбувається i з мозком. Коли ти пересуваєшся між основними точками в твоєму житті: місцем, де спить і їсть твоє тіло, місцем заробляння грошей для підтримки тіла і місцем трати цих грошей на тіло, в роботу включається дух, який висмикує з ноосферного хаосу картинки, показуючи тобі життя і іншого незвичного боку. В Берліні такий снепшотів можна назбирати стільки, що  не вміститься в жодну Хмаринку (Cloud). Розповім вам про один.

Я зустріла її тіло на виході зі спортклубу. Американська масивність структури, груди, які звисали на обвислий живіт

Про шлаґбаум.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

17.07.2018

«Люди добрі, подивіться, що наробила наша Меркель. Вона пустила сюди цих арабів!» – кричав на весь вагон охайно вдягнутий турок, однією рукою вказуючи на молодого араба, а другу простягував всередину вагону метро. Він ніби просив про допомогу, про розуміння, про підтримку.

Таку сцену я застала, вскочивши в метро на своїй Зюдштерн, що на лінії У7. Це сполучення веде в глибину Нойкьольну – найбагатонаціональнішого району Берліна і перевозить найбільшу кількість іноземців у всьому місті. Хто ж власне є іноземцем або мігрантом, а хто місцевий з міграційним підгрунтям? На це питання тут однозначно не може відповісти ніхто. Все змішалося в купу як у в лермонтовському «Бородино». Та і поле битви у вагоні метро було не менш бородинським.

Головний герой, він же лицар проти політики Меркель, був турком, з вигляду симпатичним, але занадто вже європейським. Світла сорочка і штани в бежевий тон. Все на ньому сиділо бездоганно по-німецьки. Навіть видавалося, що він взагалі забув, що він насправді турок. Таких в Берліні називають західними турками. Вони живуть в престижних колишніх західний районах Берліна серед багатих німців і власне такими себе вважають. Вони ненавидять своїх земляків з Туреччини, особливо тих, які носять хустки і довгі пальта, крутять вервечки в руках і курять кальян. Вони – заможні, асимільовані, розчинені в німецькому соусі, не пахнуть і не смердять. Їх протагоністи ж автентичні, традиційні, ведуть турецькі ґешефти, голосно святкують свої турецькі весілля, одним словом, не цураються ні мови своєї, ні звичаїв. Вони почуваються в Берліні комфортно, бо їдять свою їжу з турецьких магазинів, яка чартерами доставляється до Берліна – другого Стамбула як тут кажуть в простонароді, вдягаються в турецьких магазинах, одяг до яких привозять «вояжери»  з Турції, ходять до своїх шіша-барів, яких кожен перший на кожній вулиці в турецьких районах і навіть мають свої школи, куди водять дітей вчити своєї мови і культури. Такі два турецькі світи існує в Берліні.

Представник одного з них, західного, якраз розпинався в берлінському вагоні. Спеціально йду в гущу подій, щоб зрозуміти, чим же не вгодила люб‘язна до всіх Фрау Меркель в даному випадку? Сідаю якраз напроти розговтаної сварки. Тепер вже можу бачити і араба, на якого вказував західний турок. Це був невеликого зросту як власне і більшість арабів хлопчина. Весь в чорному спортивному одязі і чорній кепці набакир. Руками він притримував скейтборд.

«Та я тут родився, що ти з мене хочеш?» – голосно відгавкувався той в бік турка. Емоційність арабів відома кожному берлінцю. Вони голосно говорять і так само сваряться. Іноді навіть важко відрізнити, коли араби насправді «в серцях», а коли просто розмовляють. В першому і другому випадку завжди то буде голосно і емоційно. Оскільки останньої доби на вулиці говорять всі з мобілками, то минути арабські розмови практично не можливо.

Але сварка в метро була не просто голосною, вона рвала простір навпіл. Одні – за араба, інші – за турко-німця. Але всі учасники словесної перепалки – лише вихідці зі сходу, ближнього і далекого. Я не знала причину сварки, бо зайшла, коли вона вже тривала. Мені видавалося, що про причину сварку вже і забули, бо тепер у вагоні всі були розлючені популістським зверненням турко-німця. Всі добре обізнанні, що питання біженців із арабського Сходу є зараз для Німеччини болючим. Кожен кому лише не ліньки намагається ним шуганути або по Меркель, або по біженцям самих. Право-радикальна партія «Альтернатива для Німеччини» взагалі навчилася заробляти на цьому політичні бали. Де б не проштрафився біженець, відповідальна за це або канцелерша, або її партія, при владі яких в країну ввалила багатотисячна масса втікачів від війни в Сирії, а з ними й інші бажаючі мешкати в країнах соціального захисту.

Сьогодні за цапа-відбувайла був звичайний арабський хлопець, народжений в Німеччині, який себе мабуть і за араба особливо не рахує. Дітям мігрантів в Німеччині, незалежно чи арабських, чи українських переселенців, непереливки. Країни своїх батьків вони майже не знають або знають лише з відпусток туди до родини, мовою батьків говорять погано, зате досконало володіють німецькою. Вони не те, що є інтегрованими, вони є просто громадянами країни, в якій народилися. Лише їх зовнішній вигляд збиває іноді зпантелику. Вони мають іноді проблеми отримати роботу, бо їх все одно вважають за “другий сорт”. Політкоретно їх ще називають мігрантами або німцями з міграційним минулим і невідверто вважають за непотріб в монотонно організованому суспільстві.

Так сталося і цього разу. Хлопця-араба одні захищали, інші звинувачували. Приєдналися інші мігранти зі Сходу, яких завжди є в достатній кількості в кожному вагоні маршруту У7. Поступово вагон перетворювався на Євромайдан. Коли емоції почали зашкалювати і здавалося зараз дійде до бійки, вагон зупинився на наступну зупинку Германплатц. Один середнього віку араб, який визвався підримати молодого атакованого турком-німцем араба, схватив жертву дискусії від гріха подалі насильно вивів з вагону. За ним послідували інши араби.

У вагоні запанувала тиша. Декорації змінилися. Всі раптово замовкли. Я розгублено розглядаю оточення, яке стало тепер виразнішим для мене, бо вийшли араби. Виявляється біля арбітра-араба сидів теж середнього віку німець у навушниках. Він їх так і не знімав під час сварки. Лише напружене тіло виказувало, що арабські емоції торкнулися його тіла, за виключенням вух. Біля мене теж сидів німець. Повертаюсь до нього, щоб дізнатись, що ж власне слугувало причиною сварки, що ж такого сказав молодий араб, що викликав таку реакцію турко-німця. Радію з того, що принаймі в нього не має на вухах навушників. Останнім часом не можна ні в кого нічого запитати в транспорті, бо навушникові шлаґбауми заблокували всю соціальну комунікацію в місті. Питаю: «Чи знаєте Ви, що такого сказав цей араб?» У відповідь твердо: «Не знаю, я не слухав. Мене це не цікавить». Шлаґбаум.

 

Про “чортеня”.

Джерело: http://olhasamborska.de/2018

Автор: Ольга Самборська, Берлін, 9.07.2018

«Чортеня».

Автор: Ольга Самборська, Берлін, 9.07.2018

Цю постать я свідомо відмовилася фотографувати навіть скрито. Але її образ п‘явкою вчепився в мій мозок і голодно висмоктує з мене комфорт. Спішу викласти все у простір, щоб зупинити цей процес.

Вона вискочила переді мною як чортеня. А може і була ним, хто знає. Перше, що зупинило мої кроки, було вимальоване чорною фарбою обличчя. Такий образ мають шахтарі, коли піднімаються після зміни в шахті на поверхню. Бракувало лише каски. З-під наведених чорним жирним «вуглем» брів визирали маленькі світлі оченята. Це все, що можна було зафіксувати на обличчі «чортеняти». Все інше було чорне. В тон обличчю пасувало вбрання: заковзана жилетка з чорної шерсті, перетягнута чорним паском, під якою нічого не було, чорні легінси. Одна нога була боса, інша – перемотана якимось шматтям. «Чортеня» постійно підстрибувало на одній нозі. Перемотана ганчір‘ям і пластиком нога ковзала по бетонних поверхнях гладко-глянцевої німецької землі і створювала шорохувати звук. Так воно намагалася привернути до себе увагу. Але його ніхто не помічав чи робив вигляд, що не помічає.

Я стояла як вкопана. Мій погляд вп‘ялився в «чортеня». Воно помітило це, але швиденько відстібнуло свій погляд від мого. Його очі нагадували очі персонажу чорта з відомого новорічного фільму «Вечори на хуторі близь Диканьки» – класики совєтсько-української екранізації Гоголя. Вони постійно бігали і не могли ні на секунду зупинитися. В них був виведений на поверхню хаос з хворго головного мозку.

Жахнувшись мого сфокусованого на нього погляду, “чортеня” відскочило і вже за секунду було за багато метрів від мене, впірнувши в двері супермаркету. Я як зачарований Вакула послідувала за ним. Щось мене зачепило в ньому. А може мені було цікаво, що вона робитиме в супермаркеті?

Місцевий діскаунт «Алді» – Норд (північний) –  типовий німецький торгівельний барак – забігаловка за дешевими кормом-поживою для заощадливих мешканців міста відкриває двері кожному. Бери – не хочу – це той принцип, за яким функціонує сітка супермаркитів найбагатшої родини Німеччини Альбрехт (Albrecht). Власне і назва Алді походить від імені родини і означає Албрехт діскаунт. Чого тільки тут не має. Ну хіба-що лише чорти тут не водяться. Поки сюди не вскочило перестріте мною «чортеня».

Захожу до простору «Алді»-бараку і відразу навожу навігацію на страчену постать «чортеняти». Дарма. Від нього і слід простиг або ж воно стерло його своїми ганчірками на одній нозі? Я пробігла поглядом прискіпливо один ряд, другий, третій. Більше рядів в «Алді» не має. Але «чортеняти» теж не має. «От, чорте. Як крізь землю провалилася»-подумала я всерцях. Примітивши мою розгубленість,  в роботу включилася реклама з дешевої продукції супермаркету. Ті, з верхніх полиць, пропонували себе за велику ціну. До дешевших треба було вклонитися, а то і стати на коліна, щоб вони пішли тобі в руки. Найнижчі ціни завжди на найнижчих полицях. І найтемніше світло теж там. Проходжу як тестовий робот поміж рядів, бо знаю, що все одно переможе та реклама і її продукт, розробники якої найхитромудріше придумали, як вплинути на мій мозок і примусити дати команду рукам покласти продукт в купівельний кошик. Коли реклама-продукт мали мене вже в своїх тенетах і я наблизилася за товаром, як біля мене раптом нізвідкіля винирнуло «чортеня». Воно схватило навмання якийсь продукт, покрутило в руках, і шмарило назад. Далі поскакало до розкладки з промисловими товарами. «Алді» відомий своїми пропозиціями одягу, електроніки, меблів, канцтоварів, за якими навіть досі займають черги за багато годин до відкриття магазину, щоб відхватити бажаний лімітований продукт. Це такий собі «совок» в капіталістичних капцях. Він сприймається як данність системи. В совєтський час за товарами «билися», бо їх не було на прилавках. При заваленому товарами капіталізмі «битва» продовжується, тільки тепер за найдешевшим товаром. Марксово-ленінська діалектика живіша всіх живих і навіть пережила всіх «вічно живих». Боротьба класів одні з одними переросла зі загнившого капіталізму і недобродившого комунізму в суміші з помішаним на собі лібералізмом в боротьбу класів з продуктом їх же праці або точніше за володіння ним з метою виживання в умовах повного коктейлю всіх набутих людством систем.  В цій боротьбі гинуть не в крові, але ментально. Ментально поранені відходять першими, залишаючи товарні гори тим, кому вони даються легше.

«Чортеняті» цього всього не було треба. Воно стрибало між рядами супермаркету, перекидало різнокольоровний товар з місця на місце і йшло далі з порожніми руками.  Ніхто її за це не сварив. Реклама її теж не брала.

Місто звикло до божевільних, до психічно-хворих, до блаженних. Їх кількість в урбанному просторі складає вже навіть не одиниці, але десятки, якщо не сотні. Вони як і місцеві пташки, живлять підножним кормом і мають повну свободу лету. Вони вільні від всього: від повинностей, від податків, від сплат до численних нікому не потрібних страховок і страху за виживання. Вони збирають в метро дрібні «шпенде» (пожертви), які не обкладаються податками, і все одно якось виживають як і птахи. А може це про них Ісус казав Від Луки 12:22-34:

«Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся. Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу. Погляньте на гайвороння, що не сіють, не жнуть, нема в них комори, ні клуні, проте Бог їх годує. Скільки ж більше за птахів ви варті!»?

Я не стала більше нічого чекати від мого візиту в супермаркет, бо зрозуміла, що так «чортеня» просто збиває час, якого в нього так багато в розпоряджені. А поруч вовтузилися стресовані німці, яким постійно бракує часу на все і вся, і які навіть не помічали біля себе присутність «чортеняти». Та на це врешті-решт теж треба мати час. А «Час – гроші!» – улюблений німецький вираз. А гроші де? Залишені в діскаунті «Алді», бо їх як і часу у німця постійно не вистачає. Не вистачає, бо решта зароблених грошей йде на оплату несвободи: квартиру, транспортні засоби, нікому не потрібні страховки, кредити, абонементи тощо. Свобода ж – занадто дороге задоволення для німця і на неї не має часу. Чорт його знає, як вийти з цього замкненого кола?
Наступного разу спитаю у «чортеняти», коли побачу. Воно постійно крутиться на пятачку біля Германплятц. А може і ви його зустріните. Зверність увагу, не полініться, бо час – не лише гроші, але і дещо цінніше за це.

Про “принцесу”.

www.olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 20.06.2018

Я мушу про це розповісти тим, хто думає, що Берлін – це розкішний торгівельний центр з приємно подразнюючими нюх парфумами, блискучими підлогами і бездоганними у своїй мертвій тиші манекенами. Так, Берлін – це торгівельний центр, в який заходять покупці з товстими гаманцями і бідною уявою, де їх або радше їх банківські картки обслуговують добре вишколені для цілоденного стояння на ногах касири. Час зупиняється там якраз на стільки, скільки покупець може собі дозволити. На жодній стіні ви не знайдете жодного годинника, який би нагадував покупцям про їх зобов‘язання поза царством торгового центру. Царство почуттів та іллюзії задоволення цих почуттів. Царство!

• Супроводжуй цю «принцесу» аж до виходу! – порушив царський спокій торгового центру трубастий голос з мікрофону переносного пристрою в руках працівника сервісу безпеки торгового центру. Той поволі слідував за дивною постаттю жіночої статті з накинутою на голову хусткою-палестинкою. Наблизитись до неї впритул не дозволяв нестерпний смрід, який як захисний скафандр оточував її зі всіх боків. Та і вигляд її загалом нагадував радше вигляд космонавта, аніж «принцеси». Перше, що кидалося ввічі, були «позолочені» кроссівки. Наступими претендентами на увагу були баварського стилю буро-зелені штани до колін. Там, де закінчувалося товсте сукно штанів, починалися сніжно-білі підколготники спортивного стилю з вистроченим лоґо якоїсь фірми. Весь цей традиційно-модерний стиль доповнювала тепла спортивна куртка на змійці сірого кольору. Обличчя «принцеси» було важко розгледіти. Мої очі запримітили лише блідість шкіри і беззубість ротової порожнини. На випростаних перед собою руках вона несла білосніжний шалик. Цю річ вона хотіла купити, бо з нею прямувала до каси. Її переслідував працівник безпеки торгівельного центру. «Принцеса» не відчувала свого переслідника позаду. Мова її тіла видавала спокій і одночасне захоплення сніжною білизною шалика в її брудних руках.

Біля каси вона поклала шалик на стіл для оплати. Касирка пробкою відскочила на кілька метрів від свого робочога місця. Затуляючи ніс і махаючи руками, вона щось намагалася сказати «принцесі». Та засунула руку в штани, саме туди, де це не прийнято робити в публічних місцях,  і витягла звідти гроші. Можна лише здогадатись, в якій схованці вона ховала свій грошовий скарб. Біля каси – мертва сцена. Працівник безпеки і касирка не наважуються наблизитися тепер вже не лише до «принцеси», але і до грошей. Зрозумівши складність ситуації, «принцеса» вирішує дати касиру час прийти в себе і повертається до розкладок товарів. Там вона згрібає дещо з позолоченої біжутерії, уважно розглядаючи золотаві блиски намиста. Касирка поволі оговталась, а працівник безпеки навів різкість в органах нюху.

«Принцеса» повернулася до каси і ще раз перерахувала смердючі гроші, подавши їх касирці. Та вимушено взала готівку. Після пробиття рахунку, касирка запитала чи потребує покупчиня кульок. Після ствердної відповіді, вона склала білосніжний шалик і позолочені намиста в кульок і зневажливо подала «принцесі». Та відрахувала двадцять центів за кульок. Решту грошей пішли знову у штани у потаємне інтимне місце, відоме лише «принцесі». На підлогу посипались дрібні гроші. Вона нагнулась, щоб їх підібрати. З цим рухом посипався дальший дріб‘язок. Це означало, що джерело нестерпного смерду ще деякий час наводило жах своєю присутністю в магазині для чистих і ґламурних. Можливо у своєму минулому ця «принцеса» теж була чистою і ґламурною, поки в неї не всилилася важка психічна хвороба. З того часу здорового часу залишився лише ґламур у формі позолочених кроссівок і тяга до прикрас. А от потяг до чистоти зжерла психічна хвороба.

«А зараз йди і помийся,» – видусила з себе касирка навздогін «пахучій» покупчині. Концентрований запах парфум з відділення косметики поруч не міг вже нікого врятувати від смердючої «принцесеної» присутності в магазині. Натхненна своїм придбанням, психічно хвора пішла до виходу з магазину. Прикрившись долонею, за нею послідував працівник безпеки і переконавшись, що «принцеса» вийшла з його «царства», полегшено зітхнув. Скляні автоматизовані двері зробили «принцесі» прощальний реверанс, а вулиця радо прийняла її знову в свої обійми. Там, на вулиці, царює демократів запахів. Там «принцеса» в своєму царстві. Ніби отримавши заморський подарунок, вона обережно витягла вміст з кулька. В тому місці, де мало бути гарне жіноче обличчя, світилася радість. Брудними руками «принцеса» перебирала позолочені намистинки, підставляла їх під сонячні промені, насолоджувалася ними так, як це робить дитина, якій дісталася вимріяна іграшка. Білосніжний шалик ніби уособлював білизну цього світу, якого «принцесі» чомусь не дісталося, але вона про нього дуже мріяла. Вона ще довго не відривала погляду від білизни шалика. Ніби вкопана, вона тримала його перед собою на двох руках так само бережно, як це вона робили в магазині, коли я її вперше побачила.

До нестями брудна і смердюча психічно-хвора дівчина бережно тримає в руках білосніжний шалик як символ білизни і чистоти цього світу, якого їй чомусь не дісталося. А може дісталося більше, аніж касирам і працівникам безпеки? Ми це не в змозі побачити так само, як не можемо побачити Бога. Але можемо відчути, бо це єдине, як ми пізнаємо Його.

 

Фетте йарен зінд ворбай.

Про берлінський “совок”.

Автор: Ольга Самборська

18 травня 2018 року,  Берлін

Фото автора.

Раніше мені здавалося, що “совок” – це явище унікальне, притаманне лише нашій особливій системі раптового переходу від системи прихованого споживання матеріальних благ під ширмою духовної від них відмови. Мимоволі одною ногою опинившись на самому краю землі, яка плекала цю систему, а другою ногою ступивши на початок землі, яка плекала іншу систему відвертого споживання матеріальних благ під ширмою прихованої потреби в духовному споживанні, я зрозуміла, що і та, невідома мені раніше достеменно система, теж має свій “совок”. Йому лише варто дати іншу назву. Це може звучати як “вестерняк”. Йдеться про покоління західних берлінців, яке виросло в ізоляції від зовнішнього світу в умовах “холодної” війни. Воно насолоджувалося всіми благами і привілеями свого особливого заповідного положення в епіцентрі перепалок між Сходом і Заходом, між табором “союзників” і самовідколотого “червого” блоку.

В західному Берліні на відміну від східного (червоного) було все і навіть більше, аніж все. Америка тримала планку високо, щоб не дати тодішньому радянському керівництву вскочити далі, аніж це передбачали відповідні домовленності. Сюди тягали найкращі товари і продукти. Сюди привозили найкращих артистів, музикантів. Сюди “кололи” свободу в таких дозах, щоб “ворог” дивився і заздрив, стискуючи залізні зуби військового монстра Варшавського блоку.

Мало хто думав тоді про побічні ефекти цих високих доз свободи для західних берлінців. Вільне пересування лише в межах свого “острова свободи” під американською і французькою опікою виплекало у західних берлінців характер власної вибранності, вседозволенності і легкої аррогантності по відношенню до східняків (східних берлінців). Вони добре говорили англійською і боялися “русскіх”, вони слухали американську музику, кантрі і вестерн, споживали американське кіно і навчилися їсти поп-корн в кінотеатрах.

І лише в шестидесятих роках багатьом від всього цього стало зле. Молодь піднялася на протести проти американської політики у В”єтнамі і близькому Сході. Дехто подейкує, що це була робота “ворога” зі сходу. Студентські протести шестидесятих додали ще більше “свободи”, яка більше стосувалася сексуальної орієнтації і свободи від повинностей пруського спадку. Культурна ж американо-центриська складова залишилася. Під неї з”являлася німецька поп-музика в стилі кантрі, вестерн. В клубах танцювали буґі, рок-н-ролл, палили американці цигарки. Під парканами молодь кололася наркотиками або в найкращому випадку обкурювался джоінами з коноплі. Життя було безтурботне і насичене задоволеннями. Політики грали в свої ігри, берлінці-західняки — в свої. Західний берлінець жирнів і ставав все більше подібним до американця. Східняк в свою чергу в Берліні носив стандартно покроєне без зайвих акксесуарів дедееро-радянське вбрання, відрізнявся скромністю і легкою боязливістю.

Девяності роки все зрівняли. Східняки розчинилися в західняках. Залишилася лише легка ароґантність останніх по відношенню до перших і хронічна незадоволенність життям у перших. Ті “перші” або східні берлінці мають дещо рацію, бо після падіння Берлінської стіни американцям вже не потрібно було так прикладатися до Берліна. Ґламур і шик потроху стали зі всього спадати. Ціни почали зростати, роботи стало менше, а товари стали доступними для всіх по договірній ціні. Конкуренція між політичними блоками спала, а з нею спала і напруга з цього міста. Натомість народилася настальгія за західним Берліном.

“Фетте йарен зінд ворбай (укр. “жирні роки позаду”) – з сумом в голосі кажуть берлінці. Це звучить приблизно так, як кажуть у нас ті, хто сумує за радянською ковбасою. Саме цю категорію я називаю берлінським або німецьким “совком”. Вони збираються часто разом на свої ретро-концерти, вдягають ковбойські капелюхи і жилетки, шкіряні куртки з тороками і хустки під шию, і співають свої улюблені шляґери. Гелену Фішер, сучасну німецьку поп-зірку, вони не розуміють. А їх не розуміє жодний сучасний берлінець.

Старий кантрі-співак Рольф Шуба (Rolf Schuba), який до свого неприхованого слов”янського імені додав артистичне Ларрі, є одним з тих стовпів минулої доби. Відвідавши його концерт, я зрозуміла, що в Німеччині є свій “совок”. Я його відчула нутром. Цей “совок” на америнканський манер є продуктом свого буремного часу.

Ларрі Шуба як розважальник публіки дозволяє собі неполіткоректні жарти так, як це собі може дозволити лише західний берлінець семидесятих і восьмидесятих. Відверті сексистські ремарки, загравання з публікою, типова стареча критика молодого покоління — це вже не катить, не запалює, не піднімає на ноги звичайного берлінця. На його концерт прийшли лише фани-“ветерани”. Я дивилася на них ззаду, а на мене дивилися ті самі ковбойські атрибути на старечих тілах бабусь і дідусів: шкіряні куртки з тороками, барвисте вбрання, ковбойське взуття. Жіночки завдяки довгому розпущеному волоссю здавалися підлітками. Чоловікам було важко прикинутися хлопаками, бо розмиті образи їх масивних тіл видавали затятих любителів пива і засмажених ковбасок.

Коли вони розверталися до мене обличчям, то це виглядало так, ніби я оглядала фотоальбом “до” і “після”. Ця публіка видається саме застряла якраз у проміжку “до” і “після”. Для мене це і є ознакою “совка”. Берлінського, який нікуди не вписується, але гарно описується.

Карнавал Культур 2017 в Берліні

Традиційно на початку червня в Берліні проходить Карнавал Культур. На відео відзнятий фрагмент свята. Індійський танець в сучасній обробці у виконані представників індійської громади Берліна.