Автор: Ольга Самборська
Берлін, 20.06.2018
Я мушу про це розповісти тим, хто думає, що Берлін – це розкішний торгівельний центр з приємно подразнюючими нюх парфумами, блискучими підлогами і бездоганними у своїй мертвій тиші манекенами. Так, Берлін – це торгівельний центр, в який заходять покупці з товстими гаманцями і бідною уявою, де їх або радше їх банківські картки обслуговують добре вишколені для цілоденного стояння на ногах касири. Час зупиняється там якраз на стільки, скільки покупець може собі дозволити. На жодній стіні ви не знайдете жодного годинника, який би нагадував покупцям про їх зобов‘язання поза царством торгового центру. Царство почуттів та іллюзії задоволення цих почуттів. Царство!
- Супроводжуй цю «принцесу» аж до виходу! – порушив царський спокій торгового центру трубастий голос з мікрофону переносного пристрою в руках працівника сервісу безпеки торгового центру. Той поволі слідував за дивною постаттю жіночої статті з накинутою на голову хусткою-палестинкою. Наблизитись до неї впритул не дозволяв нестерпний смрід, який як захисний скафандр оточував її зі всіх боків. Та і вигляд її загалом нагадував радше вигляд космонавта, аніж «принцеси». Перше, що кидалося ввічі, були «позолочені» кроссівки. Наступими претендентами на увагу були баварського стилю буро-зелені штани до колін. Там, де закінчувалося товсте сукно штанів, починалися сніжно-білі підколготники спортивного стилю з вистроченим лоґо якоїсь фірми. Весь цей традиційно-модерний стиль доповнювала тепла спортивна куртка на змійці сірого кольору. Обличчя «принцеси» було важко розгледіти. Мої очі запримітили лише блідість шкіри і беззубість ротової порожнини. На випростаних перед собою руках вона несла білосніжний шалик. Цю річ вона хотіла купити, бо з нею прямувала до каси. Її переслідував працівник безпеки торгівельного центру. «Принцеса» не відчувала свого переслідника позаду. Мова її тіла видавала спокій і одночасне захоплення сніжною білизною шалика в її брудних руках.
Біля каси вона поклала шалик на стіл для оплати. Касирка пробкою відскочила на кілька метрів від свого робочога місця. Затуляючи ніс і махаючи руками, вона щось намагалася сказати «принцесі». Та засунула руку в штани, саме туди, де це не прийнято робити в публічних місцях, і витягла звідти гроші. Можна лише здогадатись, в якій схованці вона ховала свій грошовий скарб. Біля каси – мертва сцена. Працівник безпеки і касирка не наважуються наблизитися тепер вже не лише до «принцеси», але і до грошей. Зрозумівши складність ситуації, «принцеса» вирішує дати касиру час прийти в себе і повертається до розкладок товарів. Там вона згрібає дещо з позолоченої біжутерії, уважно розглядаючи золотаві блиски намиста. Касирка поволі оговталась, а працівник безпеки навів різкість в органах нюху.
«Принцеса» повернулася до каси і ще раз перерахувала смердючі гроші, подавши їх касирці. Та вимушено взала готівку. Після пробиття рахунку, касирка запитала чи потребує покупчиня кульок. Після ствердної відповіді, вона склала білосніжний шалик і позолочені намиста в кульок і зневажливо подала «принцесі». Та відрахувала двадцять центів за кульок. Решту грошей пішли знову у штани у потаємне інтимне місце, відоме лише «принцесі». На підлогу посипались дрібні гроші. Вона нагнулась, щоб їх підібрати. З цим рухом посипався дальший дріб‘язок. Це означало, що джерело нестерпного смерду ще деякий час наводило жах своєю присутністю в магазині для чистих і ґламурних. Можливо у своєму минулому ця «принцеса» теж була чистою і ґламурною, поки в неї не всилилася важка психічна хвороба. З того часу здорового часу залишився лише ґламур у формі позолочених кроссівок і тяга до прикрас. А от потяг до чистоти зжерла психічна хвороба.
«А зараз йди і помийся,» – видусила з себе касирка навздогін «пахучій» покупчині. Концентрований запах парфум з відділення косметики поруч не міг вже нікого врятувати від смердючої «принцесеної» присутності в магазині. Натхненна своїм придбанням, психічно хвора пішла до виходу з магазину. Прикрившись долонею, за нею послідував працівник безпеки і переконавшись, що «принцеса» вийшла з його «царства», полегшено зітхнув. Скляні автоматизовані двері зробили «принцесі» прощальний реверанс, а вулиця радо прийняла її знову в свої обійми. Там, на вулиці, царює демократів запахів. Там «принцеса» в своєму царстві. Ніби отримавши заморський подарунок, вона обережно витягла вміст з кулька. В тому місці, де мало бути гарне жіноче обличчя, світилася радість. Брудними руками «принцеса» перебирала позолочені намистинки, підставляла їх під сонячні промені, насолоджувалася ними так, як це робить дитина, якій дісталася вимріяна іграшка. Білосніжний шалик ніби уособлював білизну цього світу, якого «принцесі» чомусь не дісталося, але вона про нього дуже мріяла. Вона ще довго не відривала погляду від білизни шалика. Ніби вкопана, вона тримала його перед собою на двох руках так само бережно, як це вона робили в магазині, коли я її вперше побачила.
До нестями брудна і смердюча психічно-хвора дівчина бережно тримає в руках білосніжний шалик як символ білизни і чистоти цього світу, якого їй чомусь не дісталося. А може дісталося більше, аніж касирам і працівникам безпеки? Ми це не в змозі побачити так само, як не можемо побачити Бога. Але можемо відчути, бо це єдине, як ми пізнаємо Його.
Українська культура на закуску до горілки подається в Європі як експортно-імпортний продукт. Особливо взялися за це наші Діджеї.
Хата скраю Hata skraju 