Велобан.


Джерело: http://olhasamborska.de

Берлін, 27.07.2018

Чим відома Німеччина? Своїми швидкісними автобанами. Всі знають, що на них не має обмежень швидкості. Німецькі автобани досконалі як дошки для труни. Не одного вони винесли на той світ. Не одного травмували. Проте свій славний єдино-європейський імідж неперевершеної досконалості тримають як грецькі архітектурні боги, які підпирають німецькі фасади і ніколи не здають своїх позицій. Я ж хочу розповісти про інший бан (Bahn з німецької означає дорогу, колію, потяг, трамвай тощо), про велобан. Читати далі

Про шлаґбаум.


Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

17.07.2018

«Люди добрі, подивіться, що наробила наша Меркель. Вона пустила сюди цих арабів!» – кричав на весь вагон охайно вдягнутий турок, однією рукою вказуючи на молодого араба, а другу простягував всередину вагону метро. Він ніби просив про допомогу, про розуміння, про підтримку.

Таку сцену я застала, вскочивши в метро на своїй Зюдштерн, що на лінії У7. Це сполучення веде в глибину Нойкьольну – найбагатонаціональнішого району Берліна і перевозить найбільшу кількість іноземців у всьому місті. Хто ж власне є іноземцем або мігрантом, а хто місцевий з міграційним підгрунтям? На це питання тут однозначно не може відповісти ніхто. Все змішалося в купу як у в лермонтовському «Бородино». Та і поле битви у вагоні метро було не менш бородинським.

Головний герой, він же лицар проти політики Меркель, був турком, з вигляду симпатичним, але занадто вже європейським. Світла сорочка і штани в бежевий тон. Все на ньому сиділо бездоганно по-німецьки. Навіть видавалося, що він взагалі забув, що він насправді турок. Таких в Берліні називають західними турками. Вони живуть в престижних колишніх західний районах Берліна серед багатих німців і власне такими себе вважають. Вони ненавидять своїх земляків з Туреччини, особливо тих, які носять хустки і довгі пальта, крутять вервечки в руках і курять кальян. Вони – заможні, асимільовані, розчинені в німецькому соусі, не пахнуть і не смердять. Їх протагоністи ж автентичні, традиційні, ведуть турецькі ґешефти, голосно святкують свої турецькі весілля, одним словом, не цураються ні мови своєї, ні звичаїв. Вони почуваються в Берліні комфортно, бо їдять свою їжу з турецьких магазинів, яка чартерами доставляється до Берліна – другого Стамбула як тут кажуть в простонароді, вдягаються в турецьких магазинах, одяг до яких привозять «вояжери»  з Турції, ходять до своїх шіша-барів, яких кожен перший на кожній вулиці в турецьких районах і навіть мають свої школи, куди водять дітей вчити своєї мови і культури. Такі два турецькі світи існує в Берліні.

Представник одного з них, західного, якраз розпинався в берлінському вагоні. Спеціально йду в гущу подій, щоб зрозуміти, чим же не вгодила люб‘язна до всіх Фрау Меркель в даному випадку? Сідаю якраз напроти розговтаної сварки. Тепер вже можу бачити і араба, на якого вказував західний турок. Це був невеликого зросту як власне і більшість арабів хлопчина. Весь в чорному спортивному одязі і чорній кепці набакир. Руками він притримував скейтборд.

«Та я тут родився, що ти з мене хочеш?» – голосно відгавкувався той в бік турка. Емоційність арабів відома кожному берлінцю. Вони голосно говорять і так само сваряться. Іноді навіть важко відрізнити, коли араби насправді «в серцях», а коли просто розмовляють. В першому і другому випадку завжди то буде голосно і емоційно. Оскільки останньої доби на вулиці говорять всі з мобілками, то минути арабські розмови практично не можливо.

Але сварка в метро була не просто голосною, вона рвала простір навпіл. Одні – за араба, інші – за турко-німця. Але всі учасники словесної перепалки – лише вихідці зі сходу, ближнього і далекого. Я не знала причину сварки, бо зайшла, коли вона вже тривала. Мені видавалося, що про причину сварку вже і забули, бо тепер у вагоні всі були розлючені популістським зверненням турко-німця. Всі добре обізнанні, що питання біженців із арабського Сходу є зараз для Німеччини болючим. Кожен кому лише не ліньки намагається ним шуганути або по Меркель, або по біженцям самих. Право-радикальна партія «Альтернатива для Німеччини» взагалі навчилася заробляти на цьому політичні бали. Де б не проштрафився біженець, відповідальна за це або канцелерша, або її партія, при владі яких в країну ввалила багатотисячна масса втікачів від війни в Сирії, а з ними й інші бажаючі мешкати в країнах соціального захисту.

Сьогодні за цапа-відбувайла був звичайний арабський хлопець, народжений в Німеччині, який себе мабуть і за араба особливо не рахує. Дітям мігрантів в Німеччині, незалежно чи арабських, чи українських переселенців, непереливки. Країни своїх батьків вони майже не знають або знають лише з відпусток туди до родини, мовою батьків говорять погано, зате досконало володіють німецькою. Вони не те, що є інтегрованими, вони є просто громадянами країни, в якій народилися. Лише їх зовнішній вигляд збиває іноді зпантелику. Вони мають іноді проблеми отримати роботу, бо їх все одно вважають за “другий сорт”. Політкоретно їх ще називають мігрантами або німцями з міграційним минулим і невідверто вважають за непотріб в монотонно організованому суспільстві.

Так сталося і цього разу. Хлопця-араба одні захищали, інші звинувачували. Приєдналися інші мігранти зі Сходу, яких завжди є в достатній кількості в кожному вагоні маршруту У7. Поступово вагон перетворювався на Євромайдан. Коли емоції почали зашкалювати і здавалося зараз дійде до бійки, вагон зупинився на наступну зупинку Германплатц. Один середнього віку араб, який визвався підримати молодого атакованого турком-німцем араба, схватив жертву дискусії від гріха подалі насильно вивів з вагону. За ним послідували інши араби.

У вагоні запанувала тиша. Декорації змінилися. Всі раптово замовкли. Я розгублено розглядаю оточення, яке стало тепер виразнішим для мене, бо вийшли араби. Виявляється біля арбітра-араба сидів теж середнього віку німець у навушниках. Він їх так і не знімав під час сварки. Лише напружене тіло виказувало, що арабські емоції торкнулися його тіла, за виключенням вух. Біля мене теж сидів німець. Повертаюсь до нього, щоб дізнатись, що ж власне слугувало причиною сварки, що ж такого сказав молодий араб, що викликав таку реакцію турко-німця. Радію з того, що принаймі в нього не має на вухах навушників. Останнім часом не можна ні в кого нічого запитати в транспорті, бо навушникові шлаґбауми заблокували всю соціальну комунікацію в місті. Питаю: «Чи знаєте Ви, що такого сказав цей араб?» У відповідь твердо: «Не знаю, я не слухав. Мене це не цікавить». Шлаґбаум.

 

“Тепер я для них своя.”


Автор: Ольга Самборська
Берлін, 12.06.2018
В суботу я поховала білочку в парку Газенгайде. Ніколи не думала, що ця історія з бурою шубкою (див. http://olhasamborska.de/…/%d0%bf%d1%80%d0%be-%d0%b1%d1%83%…/) матиме своє продовження. Час від часу мине шарпала думка, а чи не можна щось зробити, щоб реально запобігти загибелі білок в парках? Можливо можна поставитиа інші закриті смітники, щоб тварини не мали доступу до харчових відходів і не труїлися ними? Треба до когось звернутися, когось про це запитати. Сьогодні ж відповідь сама зустрілася мені в парку.

В понеділок зранку парк був заповнений прибиральниками. Сервіс від бецірксамту, як його тут називають, або по-нашому районної адміністрації, три рази на тиждень влаштовує чистку парку від сміття і підримує в ньому порядок. То тут, то там були помітні зелені комбінізони. Одні розтинали поміж посохлих від довготривалої спеки рослин гумові шланги для автоматичної поливки зеленого шару парку. Інші збирали у відерця сміття, наколюючи на сміттєзбиральні шампури залишки від вчорашніх грилів. На асфальтованій стежці шириною в чотири метри вартує прибиральна машина. Біля неї перекурюють троє зелених комбінізонів. Відчуваю розкуту атмосферу і спонтанно вирішую запитати, хто ж відповідає за смітники в парку. З перших слів розумію, що влучила прямо в ціль. Зелені комбінізони виявилися працівниками відділу районної адміністрації, яка піклується парком. Зав”язалася розмова. Короткий зміст почутого можна подати так:

Металеві гратові смітники, в які вільно влазить білка і не оминає жодна ворона, є найкращим вирішенням проблеми зі сміттям в парку (з позиції районної адміністрації). Це пов”язано з тим, що велика кількість сміття в парку вимагає великих смітників. Їх спорожнення в свою чергу вимагає застосування спеціальної техніки — кранів. Ті піднімають смітники вгору, переносять їх на машину-контейнер і завдяки спеціальному дну можу миттєво спорожнити смітник-клітку. Така конструкція-смітник коштує біля тисячі Євро. Кришки в таких смітників не доцільні, бо культурні відвідувачі парку їх все одно ламають. Існує ще й інший тип смітників. Зелений комбінізон показує на смітник в дитячому майданку, який знаходиться поруч. Вони менші, мають стабільну кришку, але значно дорожчі. Їх важко спорожнювати, хоча їх присутність є більш естетичною завдяки монолітним стінкам смітника. Сміття на дитячому майданчику — це ще одна проблема. Зелені комбінізовни закурюють ще по одній цигарці і повідують мені історію паркового життя:

Парк Газенгайде є чи не найкращим парком Берліна. Такий імідж він заслужив великою кількістю зелені, гущавин і розлогих полян під дубами і липами. Інші парки Берліна вже давно обскубали як липку. Причиною такої скубки є драматична ситуація зі споживанням наркотиків у місті. Щоб запобігти їх продажу, поліція і органи порядку (орднунґсамти) прийняли відповідні заходи і вирубали всі дерева і кущі в парках, де б могли ховатися продавці наркотиків. Так облисів Гьорліце парк, відомий тим, що там пасуться споживачі твердих наркотиків. Коли парки стали лисими, продавці наркотичного зілля перемістилися на вулиці і навіть у двори житлових будинків. Це в свою чергу ускладнило роботу поліції, бо їм важче стало відслідковувати торговців наркотою. А мешканці прилеглих до парку районів опинилися в загрозливій зоні, бо бомжі і споживачі наркотиків відтягувалися на їхніх квартирних сходах, під”їздах, дворах і стали небажаним елементом житлової комірки міста.

Після такого повороту ситуації із запобігання наркоторгівлі поліція вирішила змінити стратегію. Вони більше не вирубували дерева і кущі в парках. Натомість вирішили тримати парки у повному фокусі, локалізуючи проблему в одному місці. Іншими словами, хай вже краще продавціі наркоти ховаються в паркових джунглях, але принаймі знаходяться під наглядом. Саме тому парк Газенгайде як основний постачальних легких наркотиків залишили в спокої. Мешканці Берліна можуть насолоджуватись і далі зеленим ландшафтом з понатиканими то тут, то там темношкірими продавцями “рілексу для рілаксуючих” і робити вигляд, що продавці наркотиків є такою ж частиною парку, як і білочки.

Поки я довідуютьсь про жахливі реалії парку,

про голки від споживання наркотиків в піску дитячого майданчику,

про закон, який дозволяє кожному мешканцю міста мати при собі певну кількість грамів наркотиків, завдяки чьому продавці наркотиків є невловимими, бо вони і мають при собі саме цю “потрібно-законну” кількість грамів наркотиків,

про те, що решту наркотиків продавці ховають в деревах, в листяній ковдрі парку, в тільки їм відомим схованках,

до нас прибігла білочка. Вона ніби хотіла приєднатися до розмови, щось сказати, а можливо і щось запропонувати. Вона знову нагадала мені про мій початковий намір розмови з працівниками-прибиральниками. Я розумію, що моє питання на рахунок зміни смітників, або принаймі якесь мале вдосконалення на кшталт спеціальних мішків для викидів (власне, і гігієнічний стан парку у випадку відкритих смітників не є ідеальним), залишається риторичним. Так само зникнення продавців наркотиків з парку є нереальним, бо зло, закріплене в законах, примушує себе толерувати. З такими важкими відповідями віддаляюся від зелених комбінізонів.

По дорозі спостерігаю інший десант. Двоє прибиральників дзьобають поодиноке сміття з дороги. За їх роботою детально спостерігають африканці – члени караулу наркоділерового бізнесу. Один з прибиральників звернув зі свого маршруту в кущі, куди його завело сміття на видзьобнуті. За ним послідував м”язистий африканець. Мене пронизує догадка: “Та це ж вони відслідковують, щоб прибиральник ненароком не дзьобнув його схованку з наркотичним товаром.” Думаю, треба поцікавитися, а що станеться, якщо прибиральник розпорпає коштовне “зерно”? За кілька хвилин наздоганяю один зелений комбінізон і задаю йому це свербляче питання.

“Так, ми звичайно можемо знайти схованку з наркотиками, але брати знайдене на маємо права. Він має прийти і забрати свій клад,” – відповідає збирач сміття. “Вони навіть підходять до нас і заглядають у відро, чи не потрапив туди їх товар. Нам краще в кущі взагалі не заходити”- поставив крапку у відповіді і попрямував радче світлою поляною на підвердження того, що сказав.

А я попрямувала сісти на лавку поруч. Приголомшливі відкриття закулісного життя парку заблокували міг мозок. Як тільки я сіла на лавку, звідки не візьмись переді мною з”явилась білочка. Я ніколи не бачила її так близько. Ніколи білочка не наближалась до мене так близько. А тут раптом цієї відстані між мною і білочкою не було. Вона була досяжна на відстані руки. Вона мене не боялася. Склавши по-японськи свої лапки, вона дивилася мені у вічі. Вона хотіла мені щось сказати. А може вона хотіла мені подякувати за поховання бурої шубки? А може загиблою білочкою був хтось з її родини? А може то була її мама? В мене перехопило подих. Всередені дуже защеміло. Здавалося, ще мить і білке скочить мені на роки. Автоматичнго включаю камеру на телефоні. Це зупинило білко і вона відскочила. Парк мені видався казковим лісом з дитячих фільмів радянської доби, в яких говорять звірі і дерева. Я відчула в грудях дотик природи і безсилля протистояти людському безглуздю. Від важких думок мене знову відвернула білочка. У мене з”явилося нове незнане досі відчуття, що мене прийняли в білчину родину. Тепер я для них своя.

Читати далі

” персонал судно-ремонтного заводу терміново евакуювали на Захід, а про українців забули. “


02Доброго дня, шановна пані Ольга Самборська,   пише до Вас Румак Василь Андрійович. Ви – одна людина в Німеччині, до якої можна звернутися рідною мовою без перекладу і висловити свою думку. Мова йде про мого батька Румака Андрія, 1921 року народження, який восени 1941 року поїхав на роботу в Німеччину. Якраз в цей час у Львові перебував високий чин, офіцер воєнно-морського флоту Німеччини, і підбирав для себе молодих обдарованих юнаків (мій батько з дитинства працював помічником коваля). У цю групу потрапив і мій батько. Їх привезли в м. Гамбург у школу, де навчали профессій і мови. Після навчання вони працювали на судно-ремонтних заводах у містах Гданськ, Гдиня, Калінінград, Лієпая. Читати далі

“українці непохитно вірили – Господь ніколи не залишить нас.”


pashaХристос Воскрес!
Шановна пані редакторко Олю (САМБОРСЬКА)!
Вітаю  Вас і родину зі святом світлого Христового Воскресіння!
Святий Великдень несе нам усім довгоочікувану радість перемоги Сина Божого, дарує надію та впевненість у завтрашньому дні, поселяє спокій у серцях, укріпляє віру та живить душу.
Чудо Христового Воскресіння також об’єднує усіх нас, українців,  вірою у перемогу світла над темрявою, добра над злом, життя над смертю.
В цей час ми відкриваємо Богові свої душі й просимо наповнити їх духовною силою та надією. У цей день ми дякуємо Господу Богу за те, що у дні найтяжчих випробувань ми відчували його захист й підтримку. У неймовірно складні та трагічні часи ми, українці, непохитно вірили – Господь ніколи не залишить нас. Читати далі

“А що робить, як на усій землі – всі хати скраю?”


Здрастуйте, шановна колего! Нещодавно я написала верлібр про крайню хату 🙂
Любов Потапенко

 Вже добре: не болить печаль.

Вже славно: не печалять зради й

неможливість раю.

А що робить, як на усій землі –

всі хати скраю?

http://h.ua/story/363847/#ixzz29vgctLaQ

З повагою Любов Потапенко

Хто репрезентуватиме українство Німеччини Світовому Конгресу Українців?


До ред. звернулися українці Берліна з інформацією про те, що 19 листопада 2011 року “Центральна” спілка українців Німеччини (ЦСУН) уповноважена Світовим Конгресом Українців організувати зустріч голови СКУ Євгену Чолію з українською громадою Німеччини. На разі ред. не отримувала жодних офіційних запрошень чи повідомлень  про вищезгадану зустріч. Відомо лише, що в недавньому минулому пан Чолій вже відвідував Німеччину (див. СКУ “обговорив з провідниками української громади справу створення української крайової центральної репрезентації в Німеччині”).

Очевидно зараз йдеться про зустріч голови світового українства з Євгена Чолія з організацією, яка вже довший час є членом СКУ і звітує про свою діяльність на теренах Німеччини в своїх звітах до СКУ, чим викликає неабиякий протест серед українів Німеччини. Громадська робота останніх часто приписується на рахунок  діяльності ЦСУН, хоча та не має жодного відношення до окремих громадських організацій Німеччини. З багаторічним дослідженння ред. діяльності ЦСУН можна познайомитись за посиланням  Діаспора демократична (дайджест). Читати далі