“Тепер я для них своя.”


Автор: Ольга Самборська
Берлін, 12.06.2018
В суботу я поховала білочку в парку Газенгайде. Ніколи не думала, що ця історія з бурою шубкою (див. http://olhasamborska.de/…/%d0%bf%d1%80%d0%be-%d0%b1%d1%83%…/) матиме своє продовження. Час від часу мине шарпала думка, а чи не можна щось зробити, щоб реально запобігти загибелі білок в парках? Можливо можна поставитиа інші закриті смітники, щоб тварини не мали доступу до харчових відходів і не труїлися ними? Треба до когось звернутися, когось про це запитати. Сьогодні ж відповідь сама зустрілася мені в парку.

В понеділок зранку парк був заповнений прибиральниками. Сервіс від бецірксамту, як його тут називають, або по-нашому районної адміністрації, три рази на тиждень влаштовує чистку парку від сміття і підримує в ньому порядок. То тут, то там були помітні зелені комбінізони. Одні розтинали поміж посохлих від довготривалої спеки рослин гумові шланги для автоматичної поливки зеленого шару парку. Інші збирали у відерця сміття, наколюючи на сміттєзбиральні шампури залишки від вчорашніх грилів. На асфальтованій стежці шириною в чотири метри вартує прибиральна машина. Біля неї перекурюють троє зелених комбінізонів. Відчуваю розкуту атмосферу і спонтанно вирішую запитати, хто ж відповідає за смітники в парку. З перших слів розумію, що влучила прямо в ціль. Зелені комбінізони виявилися працівниками відділу районної адміністрації, яка піклується парком. Зав”язалася розмова. Короткий зміст почутого можна подати так:

Металеві гратові смітники, в які вільно влазить білка і не оминає жодна ворона, є найкращим вирішенням проблеми зі сміттям в парку (з позиції районної адміністрації). Це пов”язано з тим, що велика кількість сміття в парку вимагає великих смітників. Їх спорожнення в свою чергу вимагає застосування спеціальної техніки — кранів. Ті піднімають смітники вгору, переносять їх на машину-контейнер і завдяки спеціальному дну можу миттєво спорожнити смітник-клітку. Така конструкція-смітник коштує біля тисячі Євро. Кришки в таких смітників не доцільні, бо культурні відвідувачі парку їх все одно ламають. Існує ще й інший тип смітників. Зелений комбінізон показує на смітник в дитячому майданку, який знаходиться поруч. Вони менші, мають стабільну кришку, але значно дорожчі. Їх важко спорожнювати, хоча їх присутність є більш естетичною завдяки монолітним стінкам смітника. Сміття на дитячому майданчику — це ще одна проблема. Зелені комбінізовни закурюють ще по одній цигарці і повідують мені історію паркового життя:

Парк Газенгайде є чи не найкращим парком Берліна. Такий імідж він заслужив великою кількістю зелені, гущавин і розлогих полян під дубами і липами. Інші парки Берліна вже давно обскубали як липку. Причиною такої скубки є драматична ситуація зі споживанням наркотиків у місті. Щоб запобігти їх продажу, поліція і органи порядку (орднунґсамти) прийняли відповідні заходи і вирубали всі дерева і кущі в парках, де б могли ховатися продавці наркотиків. Так облисів Гьорліце парк, відомий тим, що там пасуться споживачі твердих наркотиків. Коли парки стали лисими, продавці наркотичного зілля перемістилися на вулиці і навіть у двори житлових будинків. Це в свою чергу ускладнило роботу поліції, бо їм важче стало відслідковувати торговців наркотою. А мешканці прилеглих до парку районів опинилися в загрозливій зоні, бо бомжі і споживачі наркотиків відтягувалися на їхніх квартирних сходах, під”їздах, дворах і стали небажаним елементом житлової комірки міста.

Після такого повороту ситуації із запобігання наркоторгівлі поліція вирішила змінити стратегію. Вони більше не вирубували дерева і кущі в парках. Натомість вирішили тримати парки у повному фокусі, локалізуючи проблему в одному місці. Іншими словами, хай вже краще продавціі наркоти ховаються в паркових джунглях, але принаймі знаходяться під наглядом. Саме тому парк Газенгайде як основний постачальних легких наркотиків залишили в спокої. Мешканці Берліна можуть насолоджуватись і далі зеленим ландшафтом з понатиканими то тут, то там темношкірими продавцями “рілексу для рілаксуючих” і робити вигляд, що продавці наркотиків є такою ж частиною парку, як і білочки.

Поки я довідуютьсь про жахливі реалії парку,

про голки від споживання наркотиків в піску дитячого майданчику,

про закон, який дозволяє кожному мешканцю міста мати при собі певну кількість грамів наркотиків, завдяки чьому продавці наркотиків є невловимими, бо вони і мають при собі саме цю “потрібно-законну” кількість грамів наркотиків,

про те, що решту наркотиків продавці ховають в деревах, в листяній ковдрі парку, в тільки їм відомим схованках,

до нас прибігла білочка. Вона ніби хотіла приєднатися до розмови, щось сказати, а можливо і щось запропонувати. Вона знову нагадала мені про мій початковий намір розмови з працівниками-прибиральниками. Я розумію, що моє питання на рахунок зміни смітників, або принаймі якесь мале вдосконалення на кшталт спеціальних мішків для викидів (власне, і гігієнічний стан парку у випадку відкритих смітників не є ідеальним), залишається риторичним. Так само зникнення продавців наркотиків з парку є нереальним, бо зло, закріплене в законах, примушує себе толерувати. З такими важкими відповідями віддаляюся від зелених комбінізонів.

По дорозі спостерігаю інший десант. Двоє прибиральників дзьобають поодиноке сміття з дороги. За їх роботою детально спостерігають африканці – члени караулу наркоділерового бізнесу. Один з прибиральників звернув зі свого маршруту в кущі, куди його завело сміття на видзьобнуті. За ним послідував м”язистий африканець. Мене пронизує догадка: “Та це ж вони відслідковують, щоб прибиральник ненароком не дзьобнув його схованку з наркотичним товаром.” Думаю, треба поцікавитися, а що станеться, якщо прибиральник розпорпає коштовне “зерно”? За кілька хвилин наздоганяю один зелений комбінізон і задаю йому це свербляче питання.

“Так, ми звичайно можемо знайти схованку з наркотиками, але брати знайдене на маємо права. Він має прийти і забрати свій клад,” – відповідає збирач сміття. “Вони навіть підходять до нас і заглядають у відро, чи не потрапив туди їх товар. Нам краще в кущі взагалі не заходити”- поставив крапку у відповіді і попрямував радче світлою поляною на підвердження того, що сказав.

А я попрямувала сісти на лавку поруч. Приголомшливі відкриття закулісного життя парку заблокували міг мозок. Як тільки я сіла на лавку, звідки не візьмись переді мною з”явилась білочка. Я ніколи не бачила її так близько. Ніколи білочка не наближалась до мене так близько. А тут раптом цієї відстані між мною і білочкою не було. Вона була досяжна на відстані руки. Вона мене не боялася. Склавши по-японськи свої лапки, вона дивилася мені у вічі. Вона хотіла мені щось сказати. А може вона хотіла мені подякувати за поховання бурої шубки? А може загиблою білочкою був хтось з її родини? А може то була її мама? В мене перехопило подих. Всередені дуже защеміло. Здавалося, ще мить і білке скочить мені на роки. Автоматичнго включаю камеру на телефоні. Це зупинило білко і вона відскочила. Парк мені видався казковим лісом з дитячих фільмів радянської доби, в яких говорять звірі і дерева. Я відчула в грудях дотик природи і безсилля протистояти людському безглуздю. Від важких думок мене знову відвернула білочка. У мене з”явилося нове незнане досі відчуття, що мене прийняли в білчину родину. Тепер я для них своя.

Читати далі

Advertisements

” персонал судно-ремонтного заводу терміново евакуювали на Захід, а про українців забули. “


02Доброго дня, шановна пані Ольга Самборська,   пише до Вас Румак Василь Андрійович. Ви – одна людина в Німеччині, до якої можна звернутися рідною мовою без перекладу і висловити свою думку. Мова йде про мого батька Румака Андрія, 1921 року народження, який восени 1941 року поїхав на роботу в Німеччину. Якраз в цей час у Львові перебував високий чин, офіцер воєнно-морського флоту Німеччини, і підбирав для себе молодих обдарованих юнаків (мій батько з дитинства працював помічником коваля). У цю групу потрапив і мій батько. Їх привезли в м. Гамбург у школу, де навчали профессій і мови. Після навчання вони працювали на судно-ремонтних заводах у містах Гданськ, Гдиня, Калінінград, Лієпая. Читати далі

“українці непохитно вірили – Господь ніколи не залишить нас.”


pashaХристос Воскрес!
Шановна пані редакторко Олю (САМБОРСЬКА)!
Вітаю  Вас і родину зі святом світлого Христового Воскресіння!
Святий Великдень несе нам усім довгоочікувану радість перемоги Сина Божого, дарує надію та впевненість у завтрашньому дні, поселяє спокій у серцях, укріпляє віру та живить душу.
Чудо Христового Воскресіння також об’єднує усіх нас, українців,  вірою у перемогу світла над темрявою, добра над злом, життя над смертю.
В цей час ми відкриваємо Богові свої душі й просимо наповнити їх духовною силою та надією. У цей день ми дякуємо Господу Богу за те, що у дні найтяжчих випробувань ми відчували його захист й підтримку. У неймовірно складні та трагічні часи ми, українці, непохитно вірили – Господь ніколи не залишить нас. Читати далі

“А що робить, як на усій землі – всі хати скраю?”


Здрастуйте, шановна колего! Нещодавно я написала верлібр про крайню хату 🙂
Любов Потапенко

 Вже добре: не болить печаль.

Вже славно: не печалять зради й

неможливість раю.

А що робить, як на усій землі –

всі хати скраю?

http://h.ua/story/363847/#ixzz29vgctLaQ

З повагою Любов Потапенко

Хто репрезентуватиме українство Німеччини Світовому Конгресу Українців?


До ред. звернулися українці Берліна з інформацією про те, що 19 листопада 2011 року “Центральна” спілка українців Німеччини (ЦСУН) уповноважена Світовим Конгресом Українців організувати зустріч голови СКУ Євгену Чолію з українською громадою Німеччини. На разі ред. не отримувала жодних офіційних запрошень чи повідомлень  про вищезгадану зустріч. Відомо лише, що в недавньому минулому пан Чолій вже відвідував Німеччину (див. СКУ “обговорив з провідниками української громади справу створення української крайової центральної репрезентації в Німеччині”).

Очевидно зараз йдеться про зустріч голови світового українства з Євгена Чолія з організацією, яка вже довший час є членом СКУ і звітує про свою діяльність на теренах Німеччини в своїх звітах до СКУ, чим викликає неабиякий протест серед українів Німеччини. Громадська робота останніх часто приписується на рахунок  діяльності ЦСУН, хоча та не має жодного відношення до окремих громадських організацій Німеччини. З багаторічним дослідженння ред. діяльності ЦСУН можна познайомитись за посиланням  Діаспора демократична (дайджест). Читати далі

“залиште свій підпис у формі коментаря”


Шановні українці Німеччини,
звертаємося до Вас з проханням підтримати Вашим підписом лист до німецького керівництва з висловленням подяки за проявлену активність у виявлені їх позиції з приводу останніх подій в Україні навколо арешту Юлії Тимошенко і закликом продовжити дипломатичну роботу з метою повернення України на шлях побудови правової держави. Якщо Ви згідні зі змістом листа, розміщеного за посиланням http://checkpointeast.info/?p=1719  або в групі українців в фейсбуці http://www.facebook.com/groups/ukinim/, то залиште свій підпис у формі коментаря. Якщо не згідні, то повідомте свої аргументи проти. Лист буде відправлено на зазначені в листі електронні адреси.

з повагою, Ольга Самборська, модератор групи українців Німеччини в фейсбуці.

“Жорж, там знову твої земляки…” або “я того просто не розумію.”


Відомий у Франкфурті-на-Майні як український вільний журналіст і як захисник “нелегальних” українців. Чому саме пан Георгій Жемевка визволяє українських “нелегалів” в Німеччині від штрафних санкцій і покарань, ми говорили з паном Жемевкою в редакції “Іммігради”.

Георгій Жемевка в Берліні, 2011 р.

“Жорж, там знову твої земляки…” або “я того просто не розумію.”

Автор: Ольга Самборська, @Immigrada

Фото автора.

Минулого четверга до Берліна навідався українець з Франкфурта-на-Майні. Метою його перебування в Берліні було оформлення статусу “закордонного українця”. Відразу направився до своєї цілі — посольства України в Німеччині. Дзвінок в перші двері. Зачинено. Дзвінок в другі — зачинено, але голос десь зсередини посольського “бункеру” через зовнішній гучномовець направив пана до дошки об’яв біля вхідних дверей посольства. З’ясувалось, для того, щоб відвідувач з написаного на дошці дізнався про вихідний день посольства — четвер! Чолов’яга з багатодесятилітнім досвідом проживання в Німеччині і німецьким громадянством, нахмурив спочатку брови. Але все ж був українцем, то лиш іронічно посміхнувся із жалості над тими, хто ще має звичку примітивно поводитися з людьми. Звався той пан – Георгій Жемевка. Читати далі