“Тепер я для них своя.”


Автор: Ольга Самборська
Берлін, 12.06.2018
В суботу я поховала білочку в парку Газенгайде. Ніколи не думала, що ця історія з бурою шубкою (див. http://olhasamborska.de/…/%d0%bf%d1%80%d0%be-%d0%b1%d1%83%…/) матиме своє продовження. Час від часу мине шарпала думка, а чи не можна щось зробити, щоб реально запобігти загибелі білок в парках? Можливо можна поставитиа інші закриті смітники, щоб тварини не мали доступу до харчових відходів і не труїлися ними? Треба до когось звернутися, когось про це запитати. Сьогодні ж відповідь сама зустрілася мені в парку.

В понеділок зранку парк був заповнений прибиральниками. Сервіс від бецірксамту, як його тут називають, або по-нашому районної адміністрації, три рази на тиждень влаштовує чистку парку від сміття і підримує в ньому порядок. То тут, то там були помітні зелені комбінізони. Одні розтинали поміж посохлих від довготривалої спеки рослин гумові шланги для автоматичної поливки зеленого шару парку. Інші збирали у відерця сміття, наколюючи на сміттєзбиральні шампури залишки від вчорашніх грилів. На асфальтованій стежці шириною в чотири метри вартує прибиральна машина. Біля неї перекурюють троє зелених комбінізонів. Відчуваю розкуту атмосферу і спонтанно вирішую запитати, хто ж відповідає за смітники в парку. З перших слів розумію, що влучила прямо в ціль. Зелені комбінізони виявилися працівниками відділу районної адміністрації, яка піклується парком. Зав”язалася розмова. Короткий зміст почутого можна подати так:

Металеві гратові смітники, в які вільно влазить білка і не оминає жодна ворона, є найкращим вирішенням проблеми зі сміттям в парку (з позиції районної адміністрації). Це пов”язано з тим, що велика кількість сміття в парку вимагає великих смітників. Їх спорожнення в свою чергу вимагає застосування спеціальної техніки — кранів. Ті піднімають смітники вгору, переносять їх на машину-контейнер і завдяки спеціальному дну можу миттєво спорожнити смітник-клітку. Така конструкція-смітник коштує біля тисячі Євро. Кришки в таких смітників не доцільні, бо культурні відвідувачі парку їх все одно ламають. Існує ще й інший тип смітників. Зелений комбінізон показує на смітник в дитячому майданку, який знаходиться поруч. Вони менші, мають стабільну кришку, але значно дорожчі. Їх важко спорожнювати, хоча їх присутність є більш естетичною завдяки монолітним стінкам смітника. Сміття на дитячому майданчику — це ще одна проблема. Зелені комбінізовни закурюють ще по одній цигарці і повідують мені історію паркового життя:

Парк Газенгайде є чи не найкращим парком Берліна. Такий імідж він заслужив великою кількістю зелені, гущавин і розлогих полян під дубами і липами. Інші парки Берліна вже давно обскубали як липку. Причиною такої скубки є драматична ситуація зі споживанням наркотиків у місті. Щоб запобігти їх продажу, поліція і органи порядку (орднунґсамти) прийняли відповідні заходи і вирубали всі дерева і кущі в парках, де б могли ховатися продавці наркотиків. Так облисів Гьорліце парк, відомий тим, що там пасуться споживачі твердих наркотиків. Коли парки стали лисими, продавці наркотичного зілля перемістилися на вулиці і навіть у двори житлових будинків. Це в свою чергу ускладнило роботу поліції, бо їм важче стало відслідковувати торговців наркотою. А мешканці прилеглих до парку районів опинилися в загрозливій зоні, бо бомжі і споживачі наркотиків відтягувалися на їхніх квартирних сходах, під”їздах, дворах і стали небажаним елементом житлової комірки міста.

Після такого повороту ситуації із запобігання наркоторгівлі поліція вирішила змінити стратегію. Вони більше не вирубували дерева і кущі в парках. Натомість вирішили тримати парки у повному фокусі, локалізуючи проблему в одному місці. Іншими словами, хай вже краще продавціі наркоти ховаються в паркових джунглях, але принаймі знаходяться під наглядом. Саме тому парк Газенгайде як основний постачальних легких наркотиків залишили в спокої. Мешканці Берліна можуть насолоджуватись і далі зеленим ландшафтом з понатиканими то тут, то там темношкірими продавцями “рілексу для рілаксуючих” і робити вигляд, що продавці наркотиків є такою ж частиною парку, як і білочки.

Поки я довідуютьсь про жахливі реалії парку,

про голки від споживання наркотиків в піску дитячого майданчику,

про закон, який дозволяє кожному мешканцю міста мати при собі певну кількість грамів наркотиків, завдяки чьому продавці наркотиків є невловимими, бо вони і мають при собі саме цю “потрібно-законну” кількість грамів наркотиків,

про те, що решту наркотиків продавці ховають в деревах, в листяній ковдрі парку, в тільки їм відомим схованках,

до нас прибігла білочка. Вона ніби хотіла приєднатися до розмови, щось сказати, а можливо і щось запропонувати. Вона знову нагадала мені про мій початковий намір розмови з працівниками-прибиральниками. Я розумію, що моє питання на рахунок зміни смітників, або принаймі якесь мале вдосконалення на кшталт спеціальних мішків для викидів (власне, і гігієнічний стан парку у випадку відкритих смітників не є ідеальним), залишається риторичним. Так само зникнення продавців наркотиків з парку є нереальним, бо зло, закріплене в законах, примушує себе толерувати. З такими важкими відповідями віддаляюся від зелених комбінізонів.

По дорозі спостерігаю інший десант. Двоє прибиральників дзьобають поодиноке сміття з дороги. За їх роботою детально спостерігають африканці – члени караулу наркоділерового бізнесу. Один з прибиральників звернув зі свого маршруту в кущі, куди його завело сміття на видзьобнуті. За ним послідував м”язистий африканець. Мене пронизує догадка: “Та це ж вони відслідковують, щоб прибиральник ненароком не дзьобнув його схованку з наркотичним товаром.” Думаю, треба поцікавитися, а що станеться, якщо прибиральник розпорпає коштовне “зерно”? За кілька хвилин наздоганяю один зелений комбінізон і задаю йому це свербляче питання.

“Так, ми звичайно можемо знайти схованку з наркотиками, але брати знайдене на маємо права. Він має прийти і забрати свій клад,” – відповідає збирач сміття. “Вони навіть підходять до нас і заглядають у відро, чи не потрапив туди їх товар. Нам краще в кущі взагалі не заходити”- поставив крапку у відповіді і попрямував радче світлою поляною на підвердження того, що сказав.

А я попрямувала сісти на лавку поруч. Приголомшливі відкриття закулісного життя парку заблокували міг мозок. Як тільки я сіла на лавку, звідки не візьмись переді мною з”явилась білочка. Я ніколи не бачила її так близько. Ніколи білочка не наближалась до мене так близько. А тут раптом цієї відстані між мною і білочкою не було. Вона була досяжна на відстані руки. Вона мене не боялася. Склавши по-японськи свої лапки, вона дивилася мені у вічі. Вона хотіла мені щось сказати. А може вона хотіла мені подякувати за поховання бурої шубки? А може загиблою білочкою був хтось з її родини? А може то була її мама? В мене перехопило подих. Всередені дуже защеміло. Здавалося, ще мить і білке скочить мені на роки. Автоматичнго включаю камеру на телефоні. Це зупинило білко і вона відскочила. Парк мені видався казковим лісом з дитячих фільмів радянської доби, в яких говорять звірі і дерева. Я відчула в грудях дотик природи і безсилля протистояти людському безглуздю. Від важких думок мене знову відвернула білочка. У мене з”явилося нове незнане досі відчуття, що мене прийняли в білчину родину. Тепер я для них своя.

Читати далі

Advertisements

“час який ми позичили в борг віддає нам японський бог”


До ред. надійшов новий вірш від Василя Махна як поетична рефлекція від останніх подій в світі.

ред.

Автор: Василь Махно

Перед  цвітінням сакури

бути вибраним серед покликаних

що пропахли овечими сиками

що в гафтованій нитці пришиють

тінь ріки до лиця і шиї

щоб землею щоразу смикати Читати далі

По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа


http://poetry.uazone.net/kobzar

Тарас ШЕВЧЕНКО

І мертвим, і живим,
і ненарожденним землякам моїм
в Украйні і не в Украйні
моє дружнєє посланіє

Аще кто речет, яко люблю бога,
а брата своего ненавидит,
ложь есть.

Соборно[е] послание Иоанна.

Глава 4, с.20

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу Читати далі

“Проблема одного вірша Бродського «На независимость Украины».”


Венеціянський лев: Про Iосіфа Бродського
21:10/02.03.2011

Василь Махно (м. Нью-Йорк)

Почну з того, що холодною весною 2008 року, сидячи на веранді італійського ресторану в мангетенському районі Литтл Італі з Евою Гоффман, ми розмовляли про усякі дрібниці.
Ева попивала джин із тоніком, а я — пиво, Ева — колишня редакторка «Нью-Йорк Таймсу», письменниця та есеїстка, що 13-літньою дівчинкою виїхала з родиною з Кракова до Ванкувера, переклавши виїзд на власні відчуття життя у новій мові. І як виявилось: частково пов’язана із Тернопільщиною.
Зовсім випадково мова зайшла про Іосіфа Бродського Читати далі

” наступного року полечу за лаврами не до Греції а у Берлін чи Париж”


В ред. надійшло з американського континету е-мейлом вітання чортківсько-нью-йоркське і одночасно одноманітно діаспорське  бо старий новий рік у діаспорі по-старому так само проходить кожен рік. Поза святом. Меланхолічно. Вітання від Василя Махна. Дай Бог побачити Василя в Берліні, бо в ніч на Василя бажання збуваються.
ред.
Василь Махно
Старий Новий рік

окрім трьох празників – в гості ніхто не прийшов – забудь

лиш один старий – Новий рік та ще січень – та кілька дощів

із дерев познімали ґірлянди – і прогнали овечок – залишили бруд

і той старий мені каже: understood

себто якщо перекласти – то мовляв знаємо – що й по чім Читати далі

“Матіос наголошує, що таких дій не розуміють і її літературні агенти та перекладачі в Америці, Німеччині…”


Письменниця Марія Матіос заявляє, що силовики влаштували на неї “лови”
http://www.pravda.com.ua

Середа, 12 січня 2011, 13:48

Письменниця Марія Матіос заявляє про політичне переслідування її з боку Генеральної прокуратури.

З цього приводу вона звернулася з відкритим листом до генпрокурора Віктора Пшонки.

Матіос пише, що з кінця минулого року її “публічна діяльність, а саме – письменницька творчість” потрапила у сферу зацікавлення Генпрокуратури та Міністерства внутрішніх справ.

За словами письменниці, 17 грудня працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ Львова за дорученням ГПУ розшукували її у видавництві “Піраміда”, щоб вилучити з продажу примірники книги Матіос “Вирвані сторінки з автобіографії”, яка визнана “Книгою року-2010”. Читати далі

“на 94 році життя, він і досі вболіває на розвиток видавництв і розповсюдження українських книжок серед своїх земляків. “


Нашого цвіту — по всьому світу
Коломия ВЕБ Портал
Автор: Микола ЖИБАК
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу

Розповім про нашого земляка Олексу Вінтоняка зі Струпкова, який у молоді роки пройшов крізь пекло сталінських і гітлерівських таборів через активний рух у боротьбі за волю України, але не зламався, залишившись вірним своїм національним переконанням.

Олекса Вінтоняк, син Максима, народився 1915 р. у Струпкові. Хлопець з дитинства зазнав чимало горя, адже його батько загинув на фронтах Першої світової війни, залишивши дружину з п’ятьма малими дітьми. Олекса добре вчився. Читати далі