«Мій тато брав первітин.»

Джерело:

http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська, 1.11.2019, Берлін

Вона відрізнялася від інших в групі тим, що кожного дня була вбрана в білу блузку або білий блазер. Джинси підкреслювали її тендітність. Фарбовано-мілероване волосся приховувало її справжній вік. Їй 56 років. Тестостерон в крові піднімався з кожний днем все вище і вище, перемагаючи свого суперника – екстрогена, який полишав її тіло, забираючи з собою її жіночість. Війна гормонів спричиняла хаос в її психіці. Їй нелегко було справлятися з хвилями агресії, яких вона раніше не знала. Не знала вона і станів відчаю. Кар‘єра, родина, добробут – все це було в її житті самозрозумілим. Вона довіряла своїй долі аж поки та не показала їй своє справжнє обличчя. Чоловік віддалився, син виріс, робота стала нестерпною і вона відмовилася від неї. Залишилися лише її думки.

Цей колись кимось розбитий і пізніше кимось склеєний барельєф я побачила в берлінському антикваріатному магазині.

З чоловіком в шлюбі вона не була, бо це було немодно. Сина виховувала за стандартами суспільства, віддаючи себе повністю роботі.

Автодорожні жилети.

Джерело: http://olhasamborska.de/2019/08/26/%d0%b0%d0%b2%d1%82%d0%be%d0%b4%d0%be%d1%80%d0%be%d0%b6%d0%bd%d1%96-%d0%b6%d0%b8%d0%bb%d0%b5%d1%82%d0%b8/

 Ольга СамборськаБерлін, 26.08.2019

У світі всі дороги ведуть до Риму, який проголосив себе релігійним центром християнства або до Єрусалиму – духовного центру провідника християн Ісуса Христа. Інші релігії мають свої Мекки. В Україні всі дороги ведуть до Києва, куди навіть “язик” доведе. В Європі всі цілеспрямовані до Парижу, де намагаються торкнутися таємства любові і від побаченого готові навіть померти. В Німеччині всі дороги поєднанні вузлово з Берліном – містом найглибших сподівань, розчарувань і поновлених ейфорій. В Берліні не має центру, куди б вели всі дороги. Місто Берлін розпорошене на окремі райони (бецірки), а ті в свою чергу на мікрорайоні (кітци). Кожен такий кітц має свій магнетичний центр, куди і ведуть всі місцеві дороги. В східному Берліні всі дороги ведуть до Олександрплятцу з його шпилястою телевізійною вежею, в західному – до Вітенбергплятцу з його еталоном споживацької культури чи безкультур‘я КаДеВе (торгового центру) або до поблизу розпорошених локальних точок забав західного насолодо-насичення плоті, які після об‘єднання Німеччини і відповідно чотиридесятелітнього „сіамського“ Берліну втратили свою привабливість.

Берлінці в новій об‘єднанній берлінській реальності вибудували нові «мекки». Туристи окуповують музейний острів біля ново-вибудованого палацу Гогенцоллернів, колишніх правителів пруських, яких експерементуюча з соціалізмом історія декваліфікувала в ранг приватних підприємців без права володіння престолом. В гробницях Берлінського Дому покояться рештки тих, які колись вибрали дорогу з тодішнього аахенського владного плато на Берлін, щоб закласти тут новий владний камінь нових пограничних володінь (Марків). Тут, в цій гробниці, закінчились не лише життєві дороги Гогенцоллернів. Тут історія поставила крапку на прусській історії.

З другого боку річки Шрее, яка артеріального членує Берлін, розмістився новий владний центр – політично-партійний демократично-репрезентативний комплекс будівель з центром – Бундесканцлерамтом. Він теж нагадує острів. На ньому, в бетонно-скляних спорудах, які нагадують комплексні установки пришельців  з інших планет, проводять денний час політичні «пришельці», які вирішують долю міста, до якого вони прилетіли, і країни, яку вони іноді відвідують в час передвиборчої компанії. Сюди дороги не ведуть. Тут глухий кут, тому звідси просто вийдемо.

Нам туди, де ще ходять прості люди. Це бецірки з найчисельнішим населенням і найнижчим рівнем виживання: Кройцберґ і Нойкьольн. В цих районах великі торгові центри відіграють другорядну роль. Є родини, які ніколи не відвідують такі споживацькі годувальниці. Тут привабливішими є секондхенди, дискаунтні продовольчі магазини або турецькі, арабські, африканські або китайські лавки з завезеними з дотичних країн продуктами, які відповідають споживацьким традиціям мігрантського населення Берліна.

Іншими дорогами ходять або правильніше їздять на роверах ті, хто не відносить себе до жодного «класу» і етносу. До середнього класу цей фольк (від німецького фольк – народ) не доріс, бо занадто мало заробляє, а з малозабезпеченого вже виріс – бо має руки і ноги, говорить національною мовою без акценту і відповідно має роботу. Те, скільки він отримує за цю роботу, питання другорядне. Головне в Німеччині – не те, скільки людина заробляє, але що працює, не ржавіє і як гвинтик десь треться, старається-стирається, десь платить податки і скидає крихти в пенсійний фонд. За всіма цими ознаками людину можна рахувати за «свою» згідно старих прусських традицій, коли доблесна праця рахувалася національною рисою.

Щоб заслужити право бути «своїм» у прискіпливого товариства, в якому мав щастя народитись, треба не лише доблесно працювати. Треба ще народити дитину або кілька дітей, знайти ресурси для виховання дитини, знайти місце для догляду за дитиною, коли цього вимагатиме пошук ресурсів, до чого має бути залучена і мати як винуватиця продовження роду. Тож батько і мати кожного дня встають на дорогу за пошуками ресурсів для своєї родини. По дорозі за ресурсами вони відвозять дитину до дитячого садочка, де інші відробляють свої ресурси для своїх родин. Кожного ранку гвинтики-виховательки саджають маленьких пухкеньких малят в дерев‘яний возик (бьолерваген) і везуть дітей до парку на прогулянку.

Кожного дня я зустрічаю їх на возику по дорозі в парк зі своїм псем. Кожного ранку місце перестрівання з ними інше. Сьогодні я їх зустріла перед дверима їх приватного садочку, який розмістився в квартирі першого поверху одного з старих будинків нашої вулиці.

Дев‘ята година ранку. Трійко вихователів обступили візок, в якому як каченята гелготіли дітки-однолітки. Їм було по одному рочкові, а можливо навіть і менше. Саме в такому віці батьки «здихуються» своїх «новоприбульців».

Дітки виглядали як щойно з інкубатора. На всіх були одинакові капелюшки блакитно-квітчастого зразка. Тендітно-ніжні тільця щільно прикривали отруйно-жовтого кольору автодорожні жилети з люмінесцентно-виблискуючими смужками. Зазвичай такі жилети носять асфальтозакладальники як попереджувальний знак посеред інтенсивного автодорожнього руху. Якби діткам замість блакитних капелюшків вдягнути помаранчеві каски асфальтозакладальників, то виглядало би правдоподібно, що малюки годувальної групи дитячого садка Кройцберга вирушають на асфальтування місцевих покоцаних німецькою автоіндустрією доріг в супроводі трьох вихователів.

Ця автодорожня команда проте ніяк не могла зрушити з місця. Одне з «асфальтозакладальників» привертало на себе увагу більше за інших. Дитина голосно плакала, розтираючи по зчервонілому обличчі струмки сліз. «Мамі! Мамі!» – чувся речитатив з-під блакитно-квітчастого капелюшка. Мами поблизу не було. Старшого віку вихователька намагалася вмовити дитину перестати плакати. Вона настирливо тулила дитині-плаксі до рота банан. Дитина пручалася і випльовувала штучного банана-кляпа.

Моя увага довго не могла зупинитися на дитинчаткові, бо її відволікали незвичні подразники: взуті на босу ногу зимові чобітки вихотельки, коли на вулиці 35 градусів, її засмалене солярне обличчя (а може клала вона роками асфальт?).

Коли я зі псем вже майже вирівнялася з візком діточок в автодорожніх жилетах, то почула і голос виховательки. Він був хриплуватий, такий, яким говорять прогорілі в життєвих задоволеннях адепти. «Подивися, який песик!» – намагалася вона відвернути увагу дитини, що кликала на неприсутню маму. Дитині ж було абсолютно рівно-планово, який пес зараз проходить повз неї, яким голосом говорить вихователька, якого кольору в неї обличчя і чи на босу ногу вдягнути зимові черевики в літну погоду і чому вони вдягнуті. Дитину цікавило лише одне: «Де її мама і чому вона не поруч?!». Мами поруч не було. Дитина все сильніше натягувала струни своєї нервової системи, ставала голоснішою і настирливішою.

Вихователька швидше за все не здогадувалась, що дитині в цей час було боляче. Свій біль вона сигналізувала навколишньому світові. Цей світ її не чув. Дитині сунули в рота банана-кляпа, її увагу відвертали песиком. Дитина плакатиме стільки, скільки витримають її нервові струни, на яких закручений біль від розлучення з мамою. Дитина інтуїтивно відчуває, що їй бути в маминому затишку принаймні ще кілька років, яких у неї відібрали. Дитина підсвідомо відчуває відключення від системи самозбереження і сигналізувала збудженням нервової системи про небезпеку для себе. Без тепла, без материнської любові її дитячо-маляча система приречена на смерть. Струни її нервової системи в найвищому напруженні. Скоро вони порвуться. Система емоційної інтелігенції, життєрадісності відключиться, бо дитина вже не зможе витримати біль розлучення. Але дитина не вмре фізично. Природна інтелігенція введе її в стан розщепленої психіки, в якому притупиться дитяча біль. Нервова система відключить деякі життєво важливі функції: прифронтальні півкулі перестанують формуватися. Дитина ніколи не дізнається, що таке співчуття і справжнє кохання. Відтепер вона імітуватиме любов, радість і щирість. Це буде її ціною за те, що природа залишила її живою умовах відсутності люблячих батьків. Вона стане зомбі. І вже за кілька десятків років вона сама стане такою мамою, яка породивши дитину, поспішить віднести її до садочка. А можливо те саме колись зробила її бабуся, відлучивши її матір ранесенько від грудей або навіть ніколи до цих грудей долучала?

Колись давним-давно забракло любові на землі. Можливо це сталося тоді, коли стало забагато грошей в людей. Саме тоді народилася психологічна травма. Вона породила іншу психологічну травму, а та наступну і так триває до сьогодні. З недолюблених, рано відлучених від грудей, від материнсько-батьківського тіла дітей виростають недолюблені батьки, які не люблять своїх дітей, але дуже люблять гроші і фінансову незалежність. Їх нервові системи працюють в режимі мінімального емоційного напруження, бо на більше вони не здатні. Емоційні «мертвяки» здатні на великі кар‘єрні досягнення. Їм не заважає жодна емоція, яка зазвичай є досить енергомісткою. Вони енергетично високо-ефіціентні. Їм не загрожує самоспалення в родині і на роботі. Вони є тим мутантом, за рахунок якого функціонує сучасна загально планетна людська матриця з її вимогами до максимальної віддачі на виробництвах і в сервісах і мінімальним інвестуванням в матрицю родини, яку замінила матриця дитсадків, виховальних закладів і доглядальниць за дітьми. Останні одягають на пів-метрові тільця автодорожні жилети і вивозять їх на дорогу до парку. Дякувати, що хоч так і що не дають до рук черпачки і примушують закладати асфальт. Вони це робитимуть трохи пізніше, вимощуючи дороги до Риму, Єрусалиму, до Києва, до Парижу і до Берліна. Тоді, коли їх діточок возитимуть у возиках і в автодорожніх жилетах до парку і коли ті рватимуть свої нервові струни: «Мамі! Мамі!», бо колись забракло любові на землі. По неї, по любов, вони поїдуть до Парижу, але не зможуть за неї вмерти, так і не пізнавши її, бо вони вже мертві емоційні розвузлені зомбі-“метрвяки”, умертвлені своїми батьками, заживо закопані в світ, всі дороги якого ведуть до Риму, Парижу, Києва і Берліну або в глухий кут нелюбові і крику від болі в автодорожньому жилеті.

“вдихнув на повні груди і відповів: “Ні.”

Бертольд Брехт.

Протидія насиллю.

Одного разу інтелектуал Койнер високопарив про насилля в одній залі перед численною публікою. Раптом він помітив, що багато хто з публіки розвернувся і вийшов. Коли і він сам розвернувся, то остовпів: перед ним стояло Насилля. “І що ти тут таке городиш?” – запитало Насилля. “Я якраз говорю про користь насилля”- відповів Койнер.

Коли Койнер пішов, студенти йому навздогін закинули безхребетність. Той відреагував: “ Я не збираюся мати зломлений хребет, бо хочу жити довше, ніж Насилля.” Тоді він повідав наступну історію: “Одного разу в темні часи в квартиру обивателя Еґґе, який добре вмів відмовляти, постукав Аґент. Він показав “корочку”, яку йому видали ті, які були при владі у місті. На ній було вказано, що аґенту повиннен належати кожен дім, поріг якого він переступить, так само і їжа, якої він забажає і кожен, кого він вибере, має йому служити.

Аґент всівся на стілець, зажадав їжі, помився, влігся до постелі і коли вже відвернувся до стіни, запитав: “Будеш мені служити?”.

Еґґе прикрив аґента покривалом, повиганяв мух з кімнати і став охороняти його спокійний сон. І так прослужив він йому сім років. Він все робив, і лиш одного остерігався — сказати одне-однісіньке слово.

Як збігло сім років, аґент, розстовстілий від непомірної їди, спання і команд, помер. Еґґе завив його в пошматовану ковдру і витягнув його з будинку, помив приміщення, побілив стіни, вдихнув на повні груди і відповів: “Ні.”

переклад з німецької Ольги Самборської, Берлін, 5.03.2019

Про Ганса, Івановича, корупцію і ідилію життя у Львові.

Джерело: http://olhasamborska.de/

Автор: Ольга Самборська

7 листопада 2018 року

В кожній країні є бодай один куточок, на який не падає світло політиків так, як воно падає на інші. В тиші, поза прожекторами медійний камер, живе північно-східна Німеччина з географічним позначенням Мекленбурґ-Ворпоммерн. Так само приховано, в тіні політичних катаклізмів, живуть мекленбуржці-ворпоменці, колишні дедеерівці або ще далі історично мекленбуржці і померанці, а ще далі рани, украни, венeди або слов’яни.

Сьогодні вже ніхто точно не може визначити достеменне походження місцевого населенння в дельті торгового шляху «із варягів в греки», колишньої слов»янської столиці Аркони, що на острові Рюґен, великих і малих князівських курганів-валів. Спокійні, врівноважені, зі слов»янським характером і заокругленими формами обличчя і тіла мекленбуржці-померанці непереймаються своєю другорядністю в німецькому соціумі так, як це роблять їх родичі на півдні країни баварці. Вони не претендують на відокремлення від країни і на статус самостійної землі. Їм не має чим хизуватися. Заробляє мешканець Мекленбург-Ворпомен значно менше, аніж його західний родич, якому пощастило успадковати капітал колишньої Бундес Републік Дойчланд. Останній сплачує спеціальний податок, соліґельд, для підтримки захирілої економіки колишніх дедеерівських земель, щоб східний родич зміг вижити і підтримувати цілістність об»єднаної Федеративної Республіки Німеччини.

А виживати в нових умовах після об»єднання двох в діаметрально-протилежних політичних системах розвинутих частин важко. Велика частина населення звільнених від соціалізму територій відразу емігрувала на західні території, де були робочі місця і відповідно більша зарплатня. Великі підприємства поволі позакривалися за відсутності інвестицій. Рівень безробіття зріс в рази. І лише туристична ланка економіки, в яку входять численні курорти на північному морському побережжі, не дає цьому реґіону остаточно загнутися.

Ті, хто залишився, не емігрував, імігрували у власний світ залишенців. Вони відразу впадають в око приїжджій людині, туристу, подорожуючому. Вони відрізняють особливим залишеницьким виглядом і таким же залишеницьким способом життя. Їх залишила, зрадила  їх система – колишній монолітний соціалізм з видами на комунізм. Їх  політичний еґрегор Комунізм, якому вони «молилися» і якому обіцяли вірне служіння за моральним кодексом комуніста, був переможений іншим потужнішим еґреґором Капіталу, який не керується жодними моральними кодексами і пропонує вільний стиль життя, не захищає і не піднімає в дусі, але пропонує просту схему свободи через володіння матеріальними і грошовими засобами для її реалізації. Тож рівень нової свободи залишенців став вимірятися виключно можливістю заробити гроші і піднятися до рівня володіння новою свободою, про яку так довго мріялося в часі дедеерівської несвободи. Для багатьох залишенців досягнення такого рівня стало неможливим. Вони відтягнулися в тили, які залишилися після падіння дедеерівської системи – дачі.

Дача або німецькою хютте, хатина з невеликою присадибною ділянкою для вирощування овочів і кількома овочевими деревами є невід»ємним атрибутом залишенця. Свого часу він отримав таку ділянку, бо вірно служив системі. Тут він міг згадати про свої людські потреби у відпочинку, контакті з природою, проводжені часу з родиною. По-сусідству він мав таких самих дачників-гвинтиків системи, які розгвинчувались на вихідних, що з понеділка знову дати себе закрутити на виробництвах і бюрах. Поки механізм системи крутився налагоджено і справно, гвинтики почувалися стабільно. Як механізм системи дав збої і з понеділка гвинтику вже не було куди йти, він залишився жити на дачі, розгвинчений,  став ржавіти від відчуття непотрібності, зчищати іржу алкоголем або загвинчувати себе в землю, обробляючи зранку до вечора 50 квадратних метрів землів вздовж і впоперек, зранку до вечора, і кожного дня.

Коли зима сковувала земляний покрив і гвинтик вже не міг вгвинтитися у звиклий режим самореалізації на дачі, він відтягувався у свою міську квартиру дедеерівського зразка панельного блоку – берлоги, де він споживав продукти своєї роботи на грядках: численні закрутки з ікри, помідорів, повидла, джемів та іншої смакоти, яку можна було вже купити в супермаркеті і у свіжому вигляді, але не в смаковому варіанті, який відповідав вкладеній у продукт енергії. Смакував і чекав приходу тепла, щоб знову загвинтитись в землю, в робою, не почуватися залишенцем, забутим, покинутим.

Я зустріла і познайомилась збігом обстивин з багатьма такими гвинтиками колишнього дедеерівського мекленбург-ворпоменського дачного міста залишенців. Я познайомлю вас з кожним з ним, розповім про їх універсум і про їх стратегія виживання залишенця системи. Знайомтесь.

Ганс.

Він найбільше зі всіх мешканців дачного села на замуленому Грайсфальдському дні, який розділяє Німеччину, її острів Рюґен і Данію, наближений до України і українців. Та і схожий він всім своїм нутром, хоча тілом мабуть ще більше, дещо на українців. Округлі форми, круглі очі, добра відкрита душа, вмілі руки і схильність до випивки у великих дозах.

А ще Ганс має добрий знайомих в Україні, зокрема у Львові, куди він частенько навідується. В своєму рідному Грайсфальді, університетському місті на півночі Німеччини, Ганс спонсорує спортивний клуб для людей з фізичними вадами. Коли учасники клубу були на змаганнях у Львові, куди їх возив Ганс, у нього як це часто стається, з‘явилося баагато нових знайомих. Серед них і самий крутий представник української нації – місцевий шеф поліції. Через нього він пізнав українську постмайданівську культуру, традиції, хватки і стиль життя на верхах і внизу.

Ганс вже багато років поспіль відвідує дачу друга-поліцейського. Багатий на рибу ставок пообік вілли, розлогий сад, шашликова ідилія – все це Ганс випробував під час своєї гостьовою місії.

Шеф місцевої поліції, якого Ганс називав Іванович, бо не міг виговорити ні першого, ні останнього його імені, зупинившись на середнього побатьківському, не приховував перед Гансом жодних деталей свого поліцейсько-корупційного буття. Він навіть більше того посвятив його у всі ньюанси свого поліцейського «бізнесу». Ганс знав, що все, що Іванович збудував для себе у формі вілли і навколо неї, потрапило до нього з камазів, які доставляли будматеріали до стадіону поруч з віллою під час підготовки до Євро-2012. Матеріал перед вїз‘дом до стадіону зупинявся на вулиці перед стадіоном і продавався спочатку місцевим жителям за доступною ціною. Залишки доставлялися на стадіон. Щоб не бачити цього неподобства, поліцейський шеф перелаштувався на будівництво власної вілли  з камазів, тобто з бюджету Євро-2012, і тим самим поміг не лише собі, а багатьом львів‘янам з будматеріалами. Неображеними залишилися і водії-перепродавачі європейського футбольного проекту.

Ображеними були лише ті, кому нічого з того не дісталося. Ганс вже давно помітив, що кожного року він приїжджає і помічає таку картину: будинки навколо вілли Івановича будуються довго, роками. Кожного року – нова ступінь у будівництві. Він запитав Івановича:» Чому так довго йде будівництво?» У відповідь почув: « В українців не має грошей на ціле будівництво відразу, тому будують вони крок за кроком по мірі заробляння грошей. До цього додається ще такий факт, що з недобудованого будинку крадеться багато, тому поки дійде будівництво до кінця, половину розкрадається.» Для німця, навіть бідного, таке пояснення є лише приводом для сміху.

Ганс пишається своїм українським другом-корупціонером, бо там, в його царстві, він почувається як в раю. В його залишенецькому дачному городі таких забаганок не багато. Колишній дедеерівський будиночок-дача складає не багато-не мало за німецькими стандартами приблизно 15 квадратних метрів. Одна кімнатка, душ на 5 літрів, невеличка кухня. На ділянці кілька дерев, три на три метри землі для вирощування городини і затишний куточок для багаття. Рибу ловити Ганс ходить на Грайсфальдське дно, де з такими самими як він в складчину користується моторкою. А ще в нього є мала дедеерівська квартира, яку він знімає за 400 Євро в місяць і якою майже не користується, бо весь свій час проводить або в бюро своєї захудалої фірми або на дачі. Колись він мав власний будинок, який вибудував власними руками, цеглинка за цеглинкою, віконце за віконцем. Його колишня дружина виперла його з нього, коли будівництво будинку завершилося. Ганс, довірливий як слов»янин і обачливий як німець, свого часу не вніс свого імені до будинкової книги, бо боявся, що коли його власна фірма зазнає банкроту, йому доведеться сплачувати борги будинком. Цим і скористалася подруга, на якій був записаний будинок, і помінявши замок, виставила Ганса за двері.

З того часу Ганс більше почав заглядати в чарку. Справи у його фірми погіршились. Він часто змінював подруг, але вже на жодній не зупинявся надовго. Він знайшов собі дачу для аренди, в яку став вкладати душу і сили. Коли йому все набридало, він сідав в машину і їхав до Львова, де почував себе людиною в царстві друга поліцейського, корупціонера і шефа місцевої поліції. Не залишенцем, не гвинтиком, а великим гостем у великого хазяїна – шефа місцевої поліції Івановича, який тримає у міцній хватці всю йому підконтрольну територію.

Іванович нічого не вміє робити своїми руками, але він вміє керувати і володорювати. Ганс вміє все робити, але нічого не може втримати. Івановичу не потрібна Німеччина. Але Гансу потрібна Україна. Німеччина не сприймає корупцію. А німець користується її плодами в Україні. Звичайний мекленбуржський померанець Ганс, з округлими формами і слов‘янською душею, знайшов себе в Україні, але завжди повертається назад, на свою 15-метрову дачу з кількома деревами і затишним куточком для шашликів, де він час від часу влаштовує вечірки в пам‘ять старих дедеерівських свят як-то свято Нептуна для місцевих дітей або просто шашлики для друзів і сусідів по дачі. Там я почула цю захоплюючу історію від нього про Івановича, корупцію і ідилію життя у Львові. Історія німця про Україну – країну мого народження.

 

Чанка.

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 20.07.2018

-Ти бабку ще застала живою?

-Вже ні. Бабка померла за кілька днів до мого приїзду. Я була на похороні, але краще, аби я там не була.

-Чому?

-Такого похорону я ще не бачила. Всі собі так спокійно розмовляють, жартують, сміються. Попіл бабки в урні закопали і розійшлися. Та ще й в не те місце закопали, яке попередньо замовляли. Але дід сказав, що сам розкопає і перенесе урну там, де замовив. В «правильному» місці би мало бути більше місця для плити і пам‘ятника бабці.

Українська заробітчанка в Берліні розповідала мені про свої враження після її короткого візиту до Берліна.

Тіло.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 19.07.2018

Вирішила започаткувати новий літературний жанр – снепшоти або витрішки. Технічно англійською Snapshot означає миттєвий знимок. Йдеться про моменти в житті, які самі кидаються ввічі без того, щоб ти їх спеціальну вишукував. Вони як заставки на моніторі комп‘ютера на час його відключення від роботи основних програм включаються самі і дають змогу комп’ютеру відпочити. Щось подібне відбувається i з мозком. Коли ти пересуваєшся між основними точками в твоєму житті: місцем, де спить і їсть твоє тіло, місцем заробляння грошей для підтримки тіла і місцем трати цих грошей на тіло, в роботу включається дух, який висмикує з ноосферного хаосу картинки, показуючи тобі життя і іншого незвичного боку. В Берліні такий снепшотів можна назбирати стільки, що  не вміститься в жодну Хмаринку (Cloud). Розповім вам про один.

Я зустріла її тіло на виході зі спортклубу. Американська масивність структури, груди, які звисали на обвислий живіт