На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі.

Дмитро Мірецький, Міжнародна асоціація журналістів (IFJ)

Кінбурн, Очаків, Київ (Україна)

Кінбурн: уроки історії

Нотатки подорожнього

Мій шлях з Південного Заходу Німеччини, зі старовинного міста Есслінген на Неккарі, що у Вюртемберзі, до села Покровка на Кінбурнській косі, був досить довгим. Я подолав приблизно дві з половиною тисяч кілометрів. Спочатку був великий автобус, який долаючи дорожні корки привіз мене на летовище «Манфред Роммель» біля столиці швабської метрополії Штутгарту. Регіональний літак «Ембраер» польської авіакомпанії LOT, переборюючи потоки турбулентності, сів на Варшавському летовищі «Фридерік Шопен». Через кілька годин польський «Боїнг» із незначним запізненням відлетів на Київ.

Кілька кроків по рідній земли і Міжнародний аеропорт «Бориспіль», запропонував мені місце в зручному «Скай Басі». Трохи менше години і я на Київському Південному залізничномувокзалі. Купейний вагон швидкого потяга «Рівне – Київ – Миколаїв» вироблений ще в Німецькій Демократичній республіці. Він – ветеран часів СРСР бачив капітальні ремонти, але не мав жодної модернізації. Гарячий чай в склянці з підстаканником створив затишок в старому вагоні. Безкінечні зупинки швидкого потяга свідчили про те, що реформування української залізниці не те що не завершене, а ще в далекому майбутньому проектуванні.Тоненький матрац, муляв боки і краще підходив не для сну, а для пляжного відпочинку на піску. Туалет, з якого все йшло безпосередньо на колії, своїм специфічним запахом повертав до часів розвиненого соціалізму. На станції «Долинська» Одеської залізниціелектровоз замінюють тепловозом і під повільний рух потяга вдалося якусь годину все ж поспати. Склянка залізничного чаю збадьорила.

І от він Миколаїв. Перон – вокзал. Довгоочікувана зустріч з моїм старим товаришем та однокурсником по Національному Київському університету імені Тараса Шевченка, журналістом Павлом Демо. Ми не бачились 22 роки. Разом з ним миколаївський журналіст Володимир Генералов. Ми вирішили спільно під’їхати на авто до Соборної площі. Стан доріг у Миколаєві та благоустрій центральної Соборної площі обласного центру неприємно здивував. А біля Миколаївської обласної державної адміністрації недільного ранку нас урочисто зустріла зграя бродячих псів.

НІБУЛОН: європейський сервіс з повагою до клієнтів. Трохи проїхавши розбитими вулицями до Чорноморського судно_будівного заводу ми опинилися на Каботажному молі і потрапили в інший сучасний європейський світ. Ми прибули до терміналу української фірми «НІБУЛОН – ЕКСПРЕС». Пасажирський термінал «НІБУЛОН» дуже органічно вписався в оточення Каботажного  Молу, він додає веселих фарб до місцевості біля Чорноморського заводу. Зазначу, що квитки на потрібний рейс я забронював з Німеччини безпосередньо через «гарячий»телефон диспетчерської служби Компанії, хоча можна було це зробити і шляхом відправки електронної пошти через мережу «Інтернет». Швидкісне судно можна зачекати на комфортних лавках під модерновим навісом, відвідати ще і біотуалети на терміналі. Нас привітно вітає черговий, що вбраний по-флотськи в темносиній корпоративній уніформі Кампанії. Я називаю своє прізвище та номер бронювання, оплачую квитки. Можна безпосередньо в касі зробити це і в безготівковій формі за допомогою банківської пластикової картки.

І ось я на борту. Вітаюся з екіпажем та капітаном словами «СлаваУкраїні!». Від моряків швидкісного судна «Нібулон – Експрес» чую у відповідь «Героям слава!». На модернізованій «Кометі» два салони: маленький з панорамними вікнами наносу судна та великий в центральній частині. Отримую ще і фірмовий проспект з розкладом рейсів. Сідаю в комфортне крісло. Рівно о 9-й годині б’є ринда і «Комета» чітко за розкладом відправляється на Кінбурн. Судно на підводних крилах, немов регіональний авіалайнер, йде на південь униз по Південному Бугу до Чорного моря. Виходжу на корму і милуюся видами Миколаєва та його околиць. Майже не чутно шуму потужної суднової машини, лише тихо грає у салоні приємна музика. Трохи стомлений після сервісу від«Укрзалізниці» я просто засинаю на м’якому авіакріслі.

Звучить по трансляції оголошення, що ми вже підходимо до Кінбурнської коси. Судновий годинник показує половину одинадцятої ранку. Отже, наша «космічна» подорож на«ракеті» тривала лише біля півтори години. Разом з туристами ступаю на новий довгий причал «НІБУЛОН», що на вістрі Кінбурнської коси. З особливою відповідальністю фахівці Компанії поставилися до організації належного рівня причальної інфраструктури на Кінбурнській косі. Установка спеціального плавучого причалу для швартування пасажирських суден на підводних крилах дозволила не порушувати екосистему і зберегти біорізноманіття Національного природного парку «Білобережжя Святослава».

Цей плавучий причал є унікальним для України: він виготовлений з пінобетону, має 100-відсотковий запас плавучості і непотоплюваності. Причал встановлено в зоні стаціонарної рекреації на відстані близько 150 метрів від берега з метою забезпечення необхідної глибини для безпечного підходу судна. До плавучого причалу підведено підхідний місток, що складається з металобетонних конструкцій. На нас чекає вже автобус – всюдихід, що має далі закінчити мій шлях у селі Покровка біля екоготелю «Ларіна дача». Хочу подякувати команді швидкісного судна «Нібулон – Експрес– 2» та генеральному директору Компанії «НІБУЛОН» Герою України пану Олексію Вадатурському за європейський сервіс.

На пам’ять мені приходить нещодавна поїздка швидкісним катамараном Боденським озером. Це найбільше озеро у Німеччині, яке біля Альп з’єднує собою дві південно-німецькі федеральні землі Баден-Вюртемберг і Баварію, а також Австрію та Швейцарію. Недалеко від цього озера знаходиться і Франція. Йшов я тоді з Констанца до Фрідріхгафена на білому катамарані. Хоча відстань між цими старовинними містами буламеншою і подорож тривала близько години, квитки коштували маже 15 Євро на особу. До того ж ця лінія субсидується частково з бюджету. А соціальний тариф від «НІБУЛОН» більше, ніж вдвічі дешевший і сервіс кращий, ніж німецький.

Проїзд на високошвидкісних пасажирських судах «НІБУЛОН Експрес» по кишені більшості пасажирів. Така цінова політика є проявом соціальної відповідальності компанії «НІБУЛОН». Як пояснив генеральний директор компанії Олексій Вадатурський, це поки соціальний проект для«Нібулона», в який не закладено прибуток. Єдине зауваження до Компанії, це відсутність ранішнього рейсу від причалу на Косі до Миколаєва. Швидкісні судна о 9:50 роблять рейс лише до Очакова, а до обласного центру це було б набагато зручніше при поверненні назад. Можу помріяти і про рейс швидкісних ракет «Миколаїв – Херсон – Київ». Я б з великим задоволенням скористався послугами Компанії на цьому маршруті, ніж їхати до столиці України потягами чи автобусами. На жаль авіарейс «Миколаїв – Київ» відсутній, може його «НІБУЛОН»водним шляхом якісно виконає.

А далі мене чекав екологічний відпочинок на Кінбурнській косі – українського натурального курорту для тих, кому потрібне перезавантаження на природі, мальовничій місцевості, куди не дісталася цивілізація. А найкраща частина мого неблизького шляху до Українських Мальдівів відбулася завдяки Кампанії «НіБУЛОН». На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі подорожній опиняється в майже первозданному світі природи: ідеально прозоре море, білий пісок, давній ліс,безмежний степ, безліч птахів. Кінбурнська коса – це місце, де можна повністю розслабитися, забути про час, відпочити душею і тілом від міської метушні, послухати шум морської хвилі, засмагнути, накупатися, попірнати, насолодитися тишею, свіжим вітром і крикомчайок. Розташована вона в Очаківському районі Миколаївської області між Дніпро-Бузьким лиманом і Ягорлицькою затокою. Частина півострова Кінбурн належить до Миколаївської області, а частина — до Херсонської. У травні тут квітнуть орхідеї, а над головою кружляють пелікани. З одного боку косу омиває Чорне море, а з іншого – Дніпро-Бузький лиман. Тут 22 кілометри майже безлюдного пляжу –скільки очі бачать. Кінбурнська коса – національний заповідник. Тут знаходиться Національний природний парк «Білобережжя Святослава», де живуть рожеві фламінго.

Сам по собі Кінбурнський півострів має довжину близько 40 кілометрівта ширину 8-10 км. Із півночі півострів омивають води Дніпро-Бузького лиману, з південного сходу — Ягорлицької затоки, з півдня — Чорного моря і лише на сході він з’єднаний із сушею. Кінбурнська коса – один із семи великих піщаних масивів, який утворився на місці древньої дельти Дніпра. Неоцінимим природним багатством цього куточка Причорномор’я є велика кількість озер. Частина з них розміщена вище рівня моря іживиться переважно атмосферними опадами. Ці озера прісні, мілководні, відомі ще як «солодкі саги». У живленні інших водойм важливе значення мають морські води, які просочуються крізь піщані товщі. Вода в цих озерах солона. У спеку вона випаровується, утворюючи на дні суцільний шар солі. Споконвіку чумаки на волахпо Чумацькому шляху приїздили сюди за сіллю. Іноді тут залягають товщі цілющих грязей. Багато хто приїздить сюди для лікування суглобних хвороб в озерах лікувальної грязі.

Одна з цікавих і визначних особливостей природного оточення Кінбурнської коси – невеличкі дубово-березові, осикові й вільхові гайки, розкидані по низинах серед піщаних просторів півострова. Це рештки знаменитої Гілеї – країни лісів у пониззі Дніпра, яка за описами старогрецького історика Геродота, існувала тут у V столітті до нашої ери. Трохи згодом, у 971 році, на косі зимував і князь Святослав із своїм полком. Місце козацької слави Кінбурн перекладається з турецької як “гострий, вузький мис, коса”. Півострів був названий на честь форту Кінбурн XVI століття, який був побудованийосманами для захисту річки Дніпро. Фортеця часто була в центрі конфлікту між османами, з одного боку, і українськими козаками, з іншого боку.Разом з Очаківською фортецею, що розташовувалася напроти, Кінбурнська фортеця контролювала судноплавство між Дніпровсько-Бузьким лиманом і Чорним морем. Мала кілька бастіонів з далекобійною артилерією, довжина її кам’яних стін становила близько 100 метрів. У її межах розміщувалися 80 будинків і мечеть. Тут знаходився один з центрів работоргівлі.

У 1669, 1688 і 1692 роках на Кінбурн нападали запорозькі козаки. 8 червня 1736 року фортецею оволоділи російські та запорозькі війська, але 1739 року вона була повернена Туреччині. У 1771–73 роках перебувала в облозі російських військ і нераз ними штурмувалася, а 1774 року була приєднана до Російської імперії. 7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. У цій війні запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями-задунайцями, які були вимушені увійти до складу турецьких військ. І зустріч їх в бою не забарилася. В кінці вересня 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився російський генералОлександр Суворов зі своїм корпусом. Бій був жорстоким. На оточену фортецю турки кидали десант за десантом. Російські війська спливали кров’ю, сам Суворов був важко поранений, але бою не покидав. 1 жовтня на допомогу корпусу яничарів турки направили майже 4 тисячі козаків Задунайської Січі. Побачивши свіжий десант, Суворов запросив допомоги Лиманської козацької флотилії.

«Мій тато брав первітин.»

Джерело:

http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська, 1.11.2019, Берлін

Вона відрізнялася від інших в групі тим, що кожного дня була вбрана в білу блузку або білий блазер. Джинси підкреслювали її тендітність. Фарбовано-мілероване волосся приховувало її справжній вік. Їй 56 років. Тестостерон в крові піднімався з кожний днем все вище і вище, перемагаючи свого суперника – екстрогена, який полишав її тіло, забираючи з собою її жіночість. Війна гормонів спричиняла хаос в її психіці. Їй нелегко було справлятися з хвилями агресії, яких вона раніше не знала. Не знала вона і станів відчаю. Кар‘єра, родина, добробут – все це було в її житті самозрозумілим. Вона довіряла своїй долі аж поки та не показала їй своє справжнє обличчя. Чоловік віддалився, син виріс, робота стала нестерпною і вона відмовилася від неї. Залишилися лише її думки.

Цей колись кимось розбитий і пізніше кимось склеєний барельєф я побачила в берлінському антикваріатному магазині.

З чоловіком в шлюбі вона не була, бо це було немодно. Сина виховувала за стандартами суспільства, віддаючи себе повністю роботі.

«Бо для Бога нема неможливої жодної речі»

Автор: Дмитро Мірецький, Штутгарт

Цими словами з Євангелія від Луки («Бо для Бога нема неможливої жодноїречі» (Лк.1,37)) на прекрасній англійській мові розпочав свою недільну проповідь 20 жовтня греко-католицький священик, доктор теології Атанасій Маквей в Українській греко-католицькій церкві в Штутгарті. 20 квітня 1945 року війська союзників назавжди звільнили Штутгарт від нацистської нечисті. Серед звільнених і були українські робітники, котрих насильно вивезли напрацю до Вюртембергу. Деякі з них дали згоду на повернення додому, але з них майже  ніхто не побачив рідної України, на них чекали обійми тодішнього «Руського міра» у вигляді каторжних робіт у Сибіру. Частина українців залишилася в Американській окупаційній зоні, де для них Американською військовою адміністрацією були створені табори для переміщених осіб.

Як свідчать архівні документи,початком регулярного українського парафіяльного життя слід вважати повоєннийперіод. У двох таборах для переміщених осіб Ludwigsburg та Stuttgart-Zuffenhausenу 1945 – 1950 роках існували українські душпастирства. Регіон Штутгарт став місцем дислокації численних підрозділів Армії США. ДоУкраїнської громади в Штутгарті в різні роки входили і нині входять військовослужбовці Армії США українського походження разом з членами їх сімей.

У 2019 році до Штутгарту прибула американська родина Мікельсен. Вони родом зі штату Монтана, належать до Української греко-католицької церкви, але, на жаль,не володіють українською мовою У родині було двоє дітей: хлопчик та дівчинка. А нещодавно пані Христина Міккельсен народила ше двійню. Родина Мікельсен регулярно відвідує Українську церкву в Штутгарті, а ще запрошують на Святі Літургії своїх близьких та знайомих. Містер Едвард Мікельсен звернувся до отця-пароха Романа Врущака з проханням похрестити немовлят згідно українського греко-католицького обряду, але на англійській мові. До вирішення цього завдання долучилися члени Церковної ради і громадянин США  дяк Стефан Карабін. Було вирішено запросити до Штутгарту англомовного українського священика та підготуватися до двомовної Літургії, були підготовлені канонічні тексти англійською мовою.

20 жовтня до Штутгарту на запрошення Української громади прибув священик Атанасій Маквей з Риму. Отець Атанасій народився у провінції Вінніпег у Канаді, здобув звання доктора теології, нині служить у Римі, а на великі свята виїжджає до Лондона. Батько отця Атанасія має ірландське походження, а мама родом з України з Заліщицького району Тернопільської області. На Святу Літургію до Штутгарту прибули численні американські гості. Співслужили отці Роман Врущак та Атанасій Маквей, дякували Стефан Карабін та Єгор Парсяк. У своїй проповіді на двох мовах отець Атанасій наголосив: “Ісус творив чудеса, щоб перші апостоли, а згодом і ми, зрозуміли, що кожний аспект нашого життя знаходиться під Його проводом. Спаситель порадив рибалкам прибути до глибин Галилейського моря та закинути їм свої сіті в те місце, де вони ніколи не шукали рибу. Тут символічно бачимо, що апостоли були послані до всіх кінців Землі і як каже Псалом «по всій Землі залунав їх голос, на край Світуїхні слова». Слуга Божий Іван Павло ІІ часто звертався до цього вірша, щоб ми відчули глибину Віри Христової. Того, хто Христа не знає, треба спасти, і кожен з нас, якщо ми дійсно Його учні, покликаний передати на різних мовах божественне слово, що перебуває в наших душах.

Після Божественної літургії відбувся обряд хрещення на англійській мові. До християнства долучилися маленькі Анна та Катерина Мікельсен. Родина Мікельсен частувала всіх святковими півметровими тортами, зробленими за американськими рецептами.Отець Атанасій Маквей був дуже задоволений своєю візитацією до Штутгарту та відзначив: ” Щиро Вам дякую! Отець Роман та вірні так щиро мене тут приймали, що я будутримати вас усіх у своєму серці та молитві назавжди.”

Тродель-лялькa.

Джерело: http://olhasamborska.de

7. Juli 2019

Автор тексту і фото: Ольга Самборська

07.07.2019

“З якої країни ця лялька?” – запитала я продавчиню на блошиному базарі РАВ або німецькою RAW (Reichsbahn-Ausbeserungswerk). Останнє скорочення-абревіатура – це пам’ять про сторічної давності будівлю потягової майстерні з 1867 року, знищеної під час бомбардування Берліну, на території якої розмістилися різні альтернативні проекти, клуби, ресторани і цей блошиний ринок, на якому мене зацікавилa барвиста лялька і її походження. Продавчиня втупила в мене очі. Такі питання зазвичай не задають на базарах, бо на них або купують і питають про ціну або йдуть далі. Врешті-решт, блошиний базар – не етнографічний музей.

Не музей, але для мене – це найкращий музей з найкращими експонатами, які можна витягнути зі схованок тродлярів (так в Німеччині називають продавців блошиних базарів) і провітрити їх берлінським вітром. Троделярі отримують свій товар з потаємних джерел, про які можна лише здогадуватись: опустілі господарства відійшлих в інші виміри колекціонерів антикваріату або переселених в будинки пристарілих пенсіонерів, які змушені позбуватися своїх заничок або просто від тих, кому набридло різне барахло. Тродель-маркти або барахолки зі вмістом чиїхось історій, коллекцій, пам’яті є чи на найкращим автентичним музеєм під відкритим небом, де можна віднайти все, що шукаєш. І навіть тотожність, по яку я прийшла сюди.

“Тож ж з якою країни ця лялька? Латинська Америка?” – повторила  я своє запитання, розширив його натяком на відповідь. Продавчиня видається вже і сама хотіла б задати комусь подібне запитання. Вона витримала ще кілька cекунд, взяла в руку стару ляльку і почала поглядом вивчати її костюм. “Не думаю, що це Латинська Америка, бо цей фартух і спідниця нагадують радче східну Європу. Я чесно не знаю.” – здалася продавчиння. Продавці-тродлярі і дійсно не переймаються походженням свого товару і рідко коли можуть скласти йому відповідну цінність. В історії були випадки, коли на барахолках віднаходились важливі артефакти археології або історичні документи. Але на таку сенсацію я поки не сподіваюсь. Я лише хочу віднайти німецьку тотожність. Для себе віднайти, щоб зрозуміти країну, в якій живу.

В великому інтернаціональному місті Берліні можна віднайти будь-яку тотожність з будь-якого куточка світу, лише не німецьку, не брандленбуржську, до якої би належав Берлін як неофіційна столиця своїх бранденбургських околиць. Ці околиці були в минулому пограничними в Римській імперії, маркованими як кордон і називалися Марками (Mark). В польодниковий час тут селилися германські племена, які якось залишили болотисту місцевість, і їх місце зайняли слов’янські роди, але і ті довго не залишилися тут панами, бо були поневолені агресивними асканцями з Заходу. Але як би не називалися ці роди-переселенці, всі вони з істотою мали свій особливий етнічний одяг. Наразі пам’ять про нього зберігають лише сорби на півдні Бранденбургу.

“А можливо ця лялька і є образом тієї жіночої лінії, з якої походить продавчиня?” – зачепила мене раптово думка в ту хвилину, коли вона оглядала ляльку. Занадто довго відбувалося це потаємне спілкування між цими двома суб’єктами: новою ніякою берлінською особою і давньою квітчасто-барвистою експресивно-владною лялькою.

Я спостерігала за ними обома. Вони не могли порозумітися, бо втратили місточок для комунікації. Можливо його розбомбили під час Другої світової війни і забули реставрувати? Було щось трагічне в цій відсутній комунікації між модерною берлінкою і тродель-лялькою. Вони не мали що сказати одна одній. Модерна не визнавала своє минуле, не хотіла його знати, про нього чути. Це було табу, суспільне табу, щоб не повертатися до нациського минулого, не бути названим прикрим “наці”. Хай краще лялька буде східно-європейкою. А ще краще, хай ніхто не питає про будь-яке етнічне походження. Його можна замаскувати гельовим спреєм, заретушувати фарбами і заклеїти політкорекними плакатами і мати спокій.

А ляльку так і ніхто не купить. І їздитиме вона з продавчинею з однієї барахолки до іншої, беззапитна, безетнічна, неоціненно-обесцінена як і берлінська тотожність.

 

Фото зроблено на території блошиного базару РАВ (RAW) Revaler Str. 99, Berlin.

 

“вдихнув на повні груди і відповів: “Ні.”

Бертольд Брехт.

Протидія насиллю.

Одного разу інтелектуал Койнер високопарив про насилля в одній залі перед численною публікою. Раптом він помітив, що багато хто з публіки розвернувся і вийшов. Коли і він сам розвернувся, то остовпів: перед ним стояло Насилля. “І що ти тут таке городиш?” – запитало Насилля. “Я якраз говорю про користь насилля”- відповів Койнер.

Коли Койнер пішов, студенти йому навздогін закинули безхребетність. Той відреагував: “ Я не збираюся мати зломлений хребет, бо хочу жити довше, ніж Насилля.” Тоді він повідав наступну історію: “Одного разу в темні часи в квартиру обивателя Еґґе, який добре вмів відмовляти, постукав Аґент. Він показав “корочку”, яку йому видали ті, які були при владі у місті. На ній було вказано, що аґенту повиннен належати кожен дім, поріг якого він переступить, так само і їжа, якої він забажає і кожен, кого він вибере, має йому служити.

Аґент всівся на стілець, зажадав їжі, помився, влігся до постелі і коли вже відвернувся до стіни, запитав: “Будеш мені служити?”.

Еґґе прикрив аґента покривалом, повиганяв мух з кімнати і став охороняти його спокійний сон. І так прослужив він йому сім років. Він все робив, і лиш одного остерігався — сказати одне-однісіньке слово.

Як збігло сім років, аґент, розстовстілий від непомірної їди, спання і команд, помер. Еґґе завив його в пошматовану ковдру і витягнув його з будинку, помив приміщення, побілив стіни, вдихнув на повні груди і відповів: “Ні.”

переклад з німецької Ольги Самборської, Берлін, 5.03.2019

Про Ганса, Івановича, корупцію і ідилію життя у Львові.

Джерело: http://olhasamborska.de/

Автор: Ольга Самборська

7 листопада 2018 року

В кожній країні є бодай один куточок, на який не падає світло політиків так, як воно падає на інші. В тиші, поза прожекторами медійний камер, живе північно-східна Німеччина з географічним позначенням Мекленбурґ-Ворпоммерн. Так само приховано, в тіні політичних катаклізмів, живуть мекленбуржці-ворпоменці, колишні дедеерівці або ще далі історично мекленбуржці і померанці, а ще далі рани, украни, венeди або слов’яни.

Сьогодні вже ніхто точно не може визначити достеменне походження місцевого населенння в дельті торгового шляху «із варягів в греки», колишньої слов»янської столиці Аркони, що на острові Рюґен, великих і малих князівських курганів-валів. Спокійні, врівноважені, зі слов»янським характером і заокругленими формами обличчя і тіла мекленбуржці-померанці непереймаються своєю другорядністю в німецькому соціумі так, як це роблять їх родичі на півдні країни баварці. Вони не претендують на відокремлення від країни і на статус самостійної землі. Їм не має чим хизуватися. Заробляє мешканець Мекленбург-Ворпомен значно менше, аніж його західний родич, якому пощастило успадковати капітал колишньої Бундес Републік Дойчланд. Останній сплачує спеціальний податок, соліґельд, для підтримки захирілої економіки колишніх дедеерівських земель, щоб східний родич зміг вижити і підтримувати цілістність об»єднаної Федеративної Республіки Німеччини.

А виживати в нових умовах після об»єднання двох в діаметрально-протилежних політичних системах розвинутих частин важко. Велика частина населення звільнених від соціалізму територій відразу емігрувала на західні території, де були робочі місця і відповідно більша зарплатня. Великі підприємства поволі позакривалися за відсутності інвестицій. Рівень безробіття зріс в рази. І лише туристична ланка економіки, в яку входять численні курорти на північному морському побережжі, не дає цьому реґіону остаточно загнутися.

Ті, хто залишився, не емігрував, імігрували у власний світ залишенців. Вони відразу впадають в око приїжджій людині, туристу, подорожуючому. Вони відрізняють особливим залишеницьким виглядом і таким же залишеницьким способом життя. Їх залишила, зрадила  їх система – колишній монолітний соціалізм з видами на комунізм. Їх  політичний еґрегор Комунізм, якому вони «молилися» і якому обіцяли вірне служіння за моральним кодексом комуніста, був переможений іншим потужнішим еґреґором Капіталу, який не керується жодними моральними кодексами і пропонує вільний стиль життя, не захищає і не піднімає в дусі, але пропонує просту схему свободи через володіння матеріальними і грошовими засобами для її реалізації. Тож рівень нової свободи залишенців став вимірятися виключно можливістю заробити гроші і піднятися до рівня володіння новою свободою, про яку так довго мріялося в часі дедеерівської несвободи. Для багатьох залишенців досягнення такого рівня стало неможливим. Вони відтягнулися в тили, які залишилися після падіння дедеерівської системи – дачі.

Дача або німецькою хютте, хатина з невеликою присадибною ділянкою для вирощування овочів і кількома овочевими деревами є невід»ємним атрибутом залишенця. Свого часу він отримав таку ділянку, бо вірно служив системі. Тут він міг згадати про свої людські потреби у відпочинку, контакті з природою, проводжені часу з родиною. По-сусідству він мав таких самих дачників-гвинтиків системи, які розгвинчувались на вихідних, що з понеділка знову дати себе закрутити на виробництвах і бюрах. Поки механізм системи крутився налагоджено і справно, гвинтики почувалися стабільно. Як механізм системи дав збої і з понеділка гвинтику вже не було куди йти, він залишився жити на дачі, розгвинчений,  став ржавіти від відчуття непотрібності, зчищати іржу алкоголем або загвинчувати себе в землю, обробляючи зранку до вечора 50 квадратних метрів землів вздовж і впоперек, зранку до вечора, і кожного дня.

Коли зима сковувала земляний покрив і гвинтик вже не міг вгвинтитися у звиклий режим самореалізації на дачі, він відтягувався у свою міську квартиру дедеерівського зразка панельного блоку – берлоги, де він споживав продукти своєї роботи на грядках: численні закрутки з ікри, помідорів, повидла, джемів та іншої смакоти, яку можна було вже купити в супермаркеті і у свіжому вигляді, але не в смаковому варіанті, який відповідав вкладеній у продукт енергії. Смакував і чекав приходу тепла, щоб знову загвинтитись в землю, в робою, не почуватися залишенцем, забутим, покинутим.

Я зустріла і познайомилась збігом обстивин з багатьма такими гвинтиками колишнього дедеерівського мекленбург-ворпоменського дачного міста залишенців. Я познайомлю вас з кожним з ним, розповім про їх універсум і про їх стратегія виживання залишенця системи. Знайомтесь.

Ганс.

Він найбільше зі всіх мешканців дачного села на замуленому Грайсфальдському дні, який розділяє Німеччину, її острів Рюґен і Данію, наближений до України і українців. Та і схожий він всім своїм нутром, хоча тілом мабуть ще більше, дещо на українців. Округлі форми, круглі очі, добра відкрита душа, вмілі руки і схильність до випивки у великих дозах.

А ще Ганс має добрий знайомих в Україні, зокрема у Львові, куди він частенько навідується. В своєму рідному Грайсфальді, університетському місті на півночі Німеччини, Ганс спонсорує спортивний клуб для людей з фізичними вадами. Коли учасники клубу були на змаганнях у Львові, куди їх возив Ганс, у нього як це часто стається, з‘явилося баагато нових знайомих. Серед них і самий крутий представник української нації – місцевий шеф поліції. Через нього він пізнав українську постмайданівську культуру, традиції, хватки і стиль життя на верхах і внизу.

Ганс вже багато років поспіль відвідує дачу друга-поліцейського. Багатий на рибу ставок пообік вілли, розлогий сад, шашликова ідилія – все це Ганс випробував під час своєї гостьовою місії.

Шеф місцевої поліції, якого Ганс називав Іванович, бо не міг виговорити ні першого, ні останнього його імені, зупинившись на середнього побатьківському, не приховував перед Гансом жодних деталей свого поліцейсько-корупційного буття. Він навіть більше того посвятив його у всі ньюанси свого поліцейського «бізнесу». Ганс знав, що все, що Іванович збудував для себе у формі вілли і навколо неї, потрапило до нього з камазів, які доставляли будматеріали до стадіону поруч з віллою під час підготовки до Євро-2012. Матеріал перед вїз‘дом до стадіону зупинявся на вулиці перед стадіоном і продавався спочатку місцевим жителям за доступною ціною. Залишки доставлялися на стадіон. Щоб не бачити цього неподобства, поліцейський шеф перелаштувався на будівництво власної вілли  з камазів, тобто з бюджету Євро-2012, і тим самим поміг не лише собі, а багатьом львів‘янам з будматеріалами. Неображеними залишилися і водії-перепродавачі європейського футбольного проекту.

Ображеними були лише ті, кому нічого з того не дісталося. Ганс вже давно помітив, що кожного року він приїжджає і помічає таку картину: будинки навколо вілли Івановича будуються довго, роками. Кожного року – нова ступінь у будівництві. Він запитав Івановича:» Чому так довго йде будівництво?» У відповідь почув: « В українців не має грошей на ціле будівництво відразу, тому будують вони крок за кроком по мірі заробляння грошей. До цього додається ще такий факт, що з недобудованого будинку крадеться багато, тому поки дійде будівництво до кінця, половину розкрадається.» Для німця, навіть бідного, таке пояснення є лише приводом для сміху.

Ганс пишається своїм українським другом-корупціонером, бо там, в його царстві, він почувається як в раю. В його залишенецькому дачному городі таких забаганок не багато. Колишній дедеерівський будиночок-дача складає не багато-не мало за німецькими стандартами приблизно 15 квадратних метрів. Одна кімнатка, душ на 5 літрів, невеличка кухня. На ділянці кілька дерев, три на три метри землі для вирощування городини і затишний куточок для багаття. Рибу ловити Ганс ходить на Грайсфальдське дно, де з такими самими як він в складчину користується моторкою. А ще в нього є мала дедеерівська квартира, яку він знімає за 400 Євро в місяць і якою майже не користується, бо весь свій час проводить або в бюро своєї захудалої фірми або на дачі. Колись він мав власний будинок, який вибудував власними руками, цеглинка за цеглинкою, віконце за віконцем. Його колишня дружина виперла його з нього, коли будівництво будинку завершилося. Ганс, довірливий як слов»янин і обачливий як німець, свого часу не вніс свого імені до будинкової книги, бо боявся, що коли його власна фірма зазнає банкроту, йому доведеться сплачувати борги будинком. Цим і скористалася подруга, на якій був записаний будинок, і помінявши замок, виставила Ганса за двері.

З того часу Ганс більше почав заглядати в чарку. Справи у його фірми погіршились. Він часто змінював подруг, але вже на жодній не зупинявся надовго. Він знайшов собі дачу для аренди, в яку став вкладати душу і сили. Коли йому все набридало, він сідав в машину і їхав до Львова, де почував себе людиною в царстві друга поліцейського, корупціонера і шефа місцевої поліції. Не залишенцем, не гвинтиком, а великим гостем у великого хазяїна – шефа місцевої поліції Івановича, який тримає у міцній хватці всю йому підконтрольну територію.

Іванович нічого не вміє робити своїми руками, але він вміє керувати і володорювати. Ганс вміє все робити, але нічого не може втримати. Івановичу не потрібна Німеччина. Але Гансу потрібна Україна. Німеччина не сприймає корупцію. А німець користується її плодами в Україні. Звичайний мекленбуржський померанець Ганс, з округлими формами і слов‘янською душею, знайшов себе в Україні, але завжди повертається назад, на свою 15-метрову дачу з кількома деревами і затишним куточком для шашликів, де він час від часу влаштовує вечірки в пам‘ять старих дедеерівських свят як-то свято Нептуна для місцевих дітей або просто шашлики для друзів і сусідів по дачі. Там я почула цю захоплюючу історію від нього про Івановича, корупцію і ідилію життя у Львові. Історія німця про Україну – країну мого народження.