Хата скраю Hata skraju

Чанка.


Автор: Ольга Самборська

Берлін, 20.07.2018

-Ти бабку ще застала живою?

-Вже ні. Бабка померла за кілька днів до мого приїзду. Я була на похороні, але краще, аби я там не була.

-Чому?

-Такого похорону я ще не бачила. Всі собі так спокійно розмовляють, жартують, сміються. Попіл бабки в урні закопали і розійшлися. Та ще й в не те місце закопали, яке попередньо замовляли. Але дід сказав, що сам розкопає і перенесе урну там, де замовив. В «правильному» місці би мало бути більше місця для плити і пам‘ятника бабці.

Українська заробітчанка в Берліні розповідала мені про свої враження після її короткого візиту до Берліна. Читати далі

Образ в перуці.


Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 20.07.2018

Іноді зробиш снепшот, а він як витрішка вчепиться в тебе і так і ходитиме за тобою цілий день. Він чіплятиме за собою інші, подібні, складаючи цілий файл образів, з якими хочеться поділитися. Сьогодні –  файл «Перука».

Вбиральня спортклубу оснащена модерним устаткуванням для комфортного самопочуття  відвідувачів. Зпоміж високих в два ряди шафок зиркають продовгуваті дзеркала. До них приставлені маленькі столики з фенами для спільного користування. Під час напливу відвідувачів біля них товчеться купа розпарених саунами і розмоченими басейнами тіл. Ціль – якнайшвидше дістатися до гарячого струменя і вкласти себе в той образ, який зайшов і має вийти зі спортклубу. Кожен відвідувач завжди має одне око, відкладене на зиркання того, коли  має закінчитися процедура входження в образ біля дзеркала. По стану висушеності волосся можна ввести себе в модус «напоготові» і вскочити на місце, яке у вбиральні ніколи порожнім не буває.

Я так само зиркала в бік зеркала, з нетерпінням чекаючи звільнення фена. Дивилася на чорне закручене як в щойно вистреженого барана волосся. Це була африканка. На темній шкірі голови волосся було мало. Закрученців було навіть менше, аніж на витертій каракулевій шапці-вушанці. Вона щось сушила феном в руках. Я невимушено спустила погляд вниз в бік потоку повітря і звуку. Африканка підставляла під фен чорну перуку. Вона сушила так, як сушать перукарі своїх клієнтів після стрижки. Продовгуватими пальцями з нанесеним манікюром вона поправляла пасма штучного волосся перуки. Його теж було небагато, зате воно було рівне, європейсько-арабське. Вона це робила повільно, смакуючи перебирання мало не кожної штучної волосинки. Однозначно цей процей приносив їй масу насолоди.

Я згадала, що до акватренування, яким я насолоджуюсь час від часу в спортклубі, приєдналися дві африканки. Вони прийшли з великим запізненням. Десять хвилин запізнення на курс вважається в клубі великим криміналом. Того, хто пізно ходить, можуть не допустити до тренування і навіть викинути з басейну на подив всієї хекаючої у воді публіки.Так тренери привчають непривчених до німецького порядку іноземців або нестандартних місцевих. Німці приходять на курс як правило дуже заздалегідь, як мініму за 15 хвилин, щоб зайняти вигідні місця в басейні. Деякі, які займаються аквагімнастикою постійно, навіть мають свої «заброньовані» місця, які ніхто не має права займати і які вони оберігають від зазіхальників, наперед маркуючи територію спортивними водними гантелями і «трубами» ( «вермешеллю» як їх називають німці). Ці знаряддя – частина програми, яка починається без запізнення в часовій точці А і так само закінчується  в іншій часовій точці Б.

Африканки зайшли у воду якраз між цими двома непорушними точками. Тренер кинув на них незадоволений погляд, але нічого не сказав. Але навіть якби він наважився щось сказати, ці дві непорушні статури здавалося нічого не  могло зупинити. Вони як дві великі черепахи, які відрізняли лише тим, що одна мала чорний, а інша білий купальник, повільно ввійшли у воду і застигли на тому місці, на яке спустилися. Вони дуже поволі рухали своїми дуже заокругленими тілами, контрастуючи групі аквастрибунів. І лише зараз я зрозуміла, що з перукою на голові мабуть не дуже настрибаєшся.

Так, переді мною зараз стояв інший образ, аніж я бачила в басейні. Підмочена частина образу тим часом сушилася в руках у його носительки. Вона знову нагадала мені черепаху, яка зняла тимчасово свою панцерову накидку, щоб трохи просушити її під гарячим нап‘яттям повітря.  Я чекала, коли ж образ знову зійдеться докупи, забувши, що чекала на чергу до фена.

За деякий час черепахова волосяна накидка повернулася на своє місце, сховавши під собою рідкі африканські каракулі. Тепер переді мною стояла європейка з шиковно викладеною зачіскою «під хлопчика».

«Обана!» – я витріщилася на новий образ як на перевтіллення привида. Лише не могла розібратися, де привид, де африканка, а де європейка. На всяк випадок я вчепилася поглядом за перуку і трималася її, поки дві темношкірі між собою щось африканили. Поміж слів їх материнської мови лише долітало знайоме німець «алзо» – слово паразит, яке чіпляється до кожної чужої мови іноземця як міль до каракуля. «Алзо» (від нім. Also на українську означатиме «Ось воно що») допомогло мені прийти в себе і зрозуміти ось що воно було.

Іноземці африканського походження, так само як і турки, є численною громадою в Берліні. В порівнянні ж Лондоном, вони тут виглядають досить блідо. Їх затемняють турки і араби, яких в Берліні в рази більше. Тим не менше, негритянське населення так само як і турецьке, зайняло свою нішу в цьому поділеному на тисячі ніш місті.

Більшість з них живе в районі Веддінґ, в африканському кварталі, де має розвинену структуру африканських магазинів, забігаловок, перукарень тощо. Навіть назви вулиць в цьому кварталі теж африканські, що говорить про колоніальну історію Німеччини:Тоґоштрассе, Камерунерштрассе.

Африканський квартал в Берліні почав забудовуватись в кінці 19 століття, коли Німеччина перебувала в стані ейфорії після Конґо-конференції. Ця конференція європейських політичних важковиків відбувалася в Берліні в 1884-1885 роках і самовільно поділила африканський континент на зони впливу. Нові кордони порізали століттями складені родинні землі африканців. Німцям проте дісталося не так вже й багато: Камерун, Тоґо, німецький південний захід (сьогодні Намібія), німецька східна Африка і Зансібар (сьогодні Танзанія).

В ім‘я цих так званих «протекторатів» і були названі перші вулиці в африканському кварталі. Також три кити німецької колоніальної політики увічнили свої імена в вулицях: Ґустав Нахтіґаль, Франц Адольф Людерич і Карл Петерс. Вони заслужили таку честь тим, що забезпечили Німеччині частини континенту або зі застосуванням сили, або з допомогою торгових контрактів. Ніхто не звернув уваги на той факт, що для цього  було насильно подавлено повстання народу Гереро в 1904-1908.

Після втрати німецьких колоній в 1918 році афроперейменування вулиць продовжувалось. Німці ніяк не могли змиритися з втратою колоній. Сьогодні різні антирасистські організації критикують такий підхід до застиглої у вулицях колоніальної історії Німеччини. Відповідні органи влади вирішили зробити з африканського кварталу музей колоніальної історії під відкритим небом. В деяких місцях поставили навіть інфостенди з описом цієї ганебної сторінки.

Найкращим же носієм цієї історії є живе африканське населення Берліна.Воно не особливо цікавиться минулим, бо більше його цікавить виживання сьогодні в середовищі досконалої європейської громади. Для цього і виглядати потрібно відповідно. Тож і зустрінеш часто на вулицях гарно зачесаних з випрямленим волоссям африканців, з купою біжутерії на заокруглених обрисах, з гарним макіяжем, який важко розгледіти, але й важко не помітити. І лише в спортклубах сушать вони свої перуки рівного волосся. А в коротку паузу між входженням і виходженням з образу можна запримітити чорняві каракулі на голові або в гіршому випадку ці каракулі без перуки, але знеточені хімічними речовинами до образу блондин . Саме ця витрішка або снепшот і не полишає мене сьогодні цілий день.

Про “чортеня”.


Джерело: http://olhasamborska.de/2018

Автор: Ольга Самборська, Берлін, 9.07.2018

«Чортеня».

Автор: Ольга Самборська, Берлін, 9.07.2018

Цю постать я свідомо відмовилася фотографувати навіть скрито. Але її образ п‘явкою вчепився в мій мозок і голодно висмоктує з мене комфорт. Спішу викласти все у простір, щоб зупинити цей процес.

Вона вискочила переді мною як чортеня. А може і була ним, хто знає. Перше, що зупинило мої кроки, було вимальоване чорною фарбою обличчя. Такий образ мають шахтарі, коли піднімаються після зміни в шахті на поверхню. Бракувало лише каски. З-під наведених чорним жирним «вуглем» брів визирали маленькі світлі оченята. Це все, що можна було зафіксувати на обличчі «чортеняти». Все інше було чорне. В тон обличчю пасувало вбрання: заковзана жилетка з чорної шерсті, перетягнута чорним паском, під якою нічого не було, чорні легінси. Одна нога була боса, інша – перемотана якимось шматтям. «Чортеня» постійно підстрибувало на одній нозі. Перемотана ганчір‘ям і пластиком нога ковзала по бетонних поверхнях гладко-глянцевої німецької землі і створювала шорохувати звук. Так воно намагалася привернути до себе увагу. Але його ніхто не помічав чи робив вигляд, що не помічає.

Я стояла як вкопана. Мій погляд вп‘ялився в «чортеня». Воно помітило це, але швиденько відстібнуло свій погляд від мого. Його очі нагадували очі персонажу чорта з відомого новорічного фільму «Вечори на хуторі близь Диканьки» – класики совєтсько-української екранізації Гоголя. Вони постійно бігали і не могли ні на секунду зупинитися. В них був виведений на поверхню хаос з хворго головного мозку.

Жахнувшись мого сфокусованого на нього погляду, “чортеня” відскочило і вже за секунду було за багато метрів від мене, впірнувши в двері супермаркету. Я як зачарований Вакула послідувала за ним. Щось мене зачепило в ньому. А може мені було цікаво, що вона робитиме в супермаркеті?

Місцевий діскаунт «Алді» – Норд (північний) –  типовий німецький торгівельний барак – забігаловка за дешевими кормом-поживою для заощадливих мешканців міста відкриває двері кожному. Бери – не хочу – це той принцип, за яким функціонує сітка супермаркитів найбагатшої родини Німеччини Альбрехт (Albrecht). Власне і назва Алді походить від імені родини і означає Албрехт діскаунт. Чого тільки тут не має. Ну хіба-що лише чорти тут не водяться. Поки сюди не вскочило перестріте мною «чортеня».

Захожу до простору «Алді»-бараку і відразу навожу навігацію на страчену постать «чортеняти». Дарма. Від нього і слід простиг або ж воно стерло його своїми ганчірками на одній нозі? Я пробігла поглядом прискіпливо один ряд, другий, третій. Більше рядів в «Алді» не має. Але «чортеняти» теж не має. «От, чорте. Як крізь землю провалилася»-подумала я всерцях. Примітивши мою розгубленість,  в роботу включилася реклама з дешевої продукції супермаркету. Ті, з верхніх полиць, пропонували себе за велику ціну. До дешевших треба було вклонитися, а то і стати на коліна, щоб вони пішли тобі в руки. Найнижчі ціни завжди на найнижчих полицях. І найтемніше світло теж там. Проходжу як тестовий робот поміж рядів, бо знаю, що все одно переможе та реклама і її продукт, розробники якої найхитромудріше придумали, як вплинути на мій мозок і примусити дати команду рукам покласти продукт в купівельний кошик. Коли реклама-продукт мали мене вже в своїх тенетах і я наблизилася за товаром, як біля мене раптом нізвідкіля винирнуло «чортеня». Воно схватило навмання якийсь продукт, покрутило в руках, і шмарило назад. Далі поскакало до розкладки з промисловими товарами. «Алді» відомий своїми пропозиціями одягу, електроніки, меблів, канцтоварів, за якими навіть досі займають черги за багато годин до відкриття магазину, щоб відхватити бажаний лімітований продукт. Це такий собі «совок» в капіталістичних капцях. Він сприймається як данність системи. В совєтський час за товарами «билися», бо їх не було на прилавках. При заваленому товарами капіталізмі «битва» продовжується, тільки тепер за найдешевшим товаром. Марксово-ленінська діалектика живіша всіх живих і навіть пережила всіх «вічно живих». Боротьба класів одні з одними переросла зі загнившого капіталізму і недобродившого комунізму в суміші з помішаним на собі лібералізмом в боротьбу класів з продуктом їх же праці або точніше за володіння ним з метою виживання в умовах повного коктейлю всіх набутих людством систем.  В цій боротьбі гинуть не в крові, але ментально. Ментально поранені відходять першими, залишаючи товарні гори тим, кому вони даються легше.

«Чортеняті» цього всього не було треба. Воно стрибало між рядами супермаркету, перекидало різнокольоровний товар з місця на місце і йшло далі з порожніми руками.  Ніхто її за це не сварив. Реклама її теж не брала.

Місто звикло до божевільних, до психічно-хворих, до блаженних. Їх кількість в урбанному просторі складає вже навіть не одиниці, але десятки, якщо не сотні. Вони як і місцеві пташки, живлять підножним кормом і мають повну свободу лету. Вони вільні від всього: від повинностей, від податків, від сплат до численних нікому не потрібних страховок і страху за виживання. Вони збирають в метро дрібні «шпенде» (пожертви), які не обкладаються податками, і все одно якось виживають як і птахи. А може це про них Ісус казав Від Луки 12:22-34:

«Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся. Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу. Погляньте на гайвороння, що не сіють, не жнуть, нема в них комори, ні клуні, проте Бог їх годує. Скільки ж більше за птахів ви варті!»?

Я не стала більше нічого чекати від мого візиту в супермаркет, бо зрозуміла, що так «чортеня» просто збиває час, якого в нього так багато в розпоряджені. А поруч вовтузилися стресовані німці, яким постійно бракує часу на все і вся, і які навіть не помічали біля себе присутність «чортеняти». Та на це врешті-решт теж треба мати час. А «Час – гроші!» – улюблений німецький вираз. А гроші де? Залишені в діскаунті «Алді», бо їх як і часу у німця постійно не вистачає. Не вистачає, бо решта зароблених грошей йде на оплату несвободи: квартиру, транспортні засоби, нікому не потрібні страховки, кредити, абонементи тощо. Свобода ж – занадто дороге задоволення для німця і на неї не має часу. Чорт його знає, як вийти з цього замкненого кола?
Наступного разу спитаю у «чортеняти», коли побачу. Воно постійно крутиться на пятачку біля Германплятц. А може і ви його зустріните. Зверність увагу, не полініться, бо час – не лише гроші, але і дещо цінніше за це.

Про “принцесу”.


Автор: Ольга Самборська

Берлін, 20.06.2018

Я мушу про це розповісти тим, хто думає, що Берлін – це розкішний торгівельний центр з приємно подразнюючими нюх парфумами, блискучими підлогами і бездоганними у своїй мертвій тиші манекенами. Так, Берлін – це торгівельний центр, в який заходять покупці з товстими гаманцями і бідною уявою, де їх або радше їх банківські картки обслуговують добре вишколені для цілоденного стояння на ногах касири. Час зупиняється там якраз на стільки, скільки покупець може собі дозволити. На жодній стіні ви не знайдете жодного годинника, який би нагадував покупцям про їх зобов‘язання поза царством торгового центру. Царство почуттів та іллюзії задоволення цих почуттів. Царство!

  • Супроводжуй цю «принцесу» аж до виходу! – порушив царський спокій торгового центру трубастий голос з мікрофону переносного пристрою в руках працівника сервісу безпеки торгового центру. Той поволі слідував за дивною постаттю жіночої статті з накинутою на голову хусткою-палестинкою. Наблизитись до неї впритул не дозволяв нестерпний смрід, який як захисний скафандр оточував її зі всіх боків. Та і вигляд її загалом нагадував радше вигляд космонавта, аніж «принцеси». Перше, що кидалося ввічі, були «позолочені» кроссівки. Наступими претендентами на увагу були баварського стилю буро-зелені штани до колін. Там, де закінчувалося товсте сукно штанів, починалися сніжно-білі підколготники спортивного стилю з вистроченим лоґо якоїсь фірми. Весь цей традиційно-модерний стиль доповнювала тепла спортивна куртка на змійці сірого кольору. Обличчя «принцеси» було важко розгледіти. Мої очі запримітили лише блідість шкіри і беззубість ротової порожнини. На випростаних перед собою руках вона несла білосніжний шалик. Цю річ вона хотіла купити, бо з нею прямувала до каси. Її переслідував працівник безпеки торгівельного центру. «Принцеса» не відчувала свого переслідника позаду. Мова її тіла видавала спокій і одночасне захоплення сніжною білизною шалика в її брудних руках.

Біля каси вона поклала шалик на стіл для оплати. Касирка пробкою відскочила на кілька метрів від свого робочога місця. Затуляючи ніс і махаючи руками, вона щось намагалася сказати «принцесі». Та засунула руку в штани, саме туди, де це не прийнято робити в публічних місцях,  і витягла звідти гроші. Можна лише здогадатись, в якій схованці вона ховала свій грошовий скарб. Біля каси – мертва сцена. Працівник безпеки і касирка не наважуються наблизитися тепер вже не лише до «принцеси», але і до грошей. Зрозумівши складність ситуації, «принцеса» вирішує дати касиру час прийти в себе і повертається до розкладок товарів. Там вона згрібає дещо з позолоченої біжутерії, уважно розглядаючи золотаві блиски намиста. Касирка поволі оговталась, а працівник безпеки навів різкість в органах нюху.

«Принцеса» повернулася до каси і ще раз перерахувала смердючі гроші, подавши їх касирці. Та вимушено взала готівку. Після пробиття рахунку, касирка запитала чи потребує покупчиня кульок. Після ствердної відповіді, вона склала білосніжний шалик і позолочені намиста в кульок і зневажливо подала «принцесі». Та відрахувала двадцять центів за кульок. Решту грошей пішли знову у штани у потаємне інтимне місце, відоме лише «принцесі». На підлогу посипались дрібні гроші. Вона нагнулась, щоб їх підібрати. З цим рухом посипався дальший дріб‘язок. Це означало, що джерело нестерпного смерду ще деякий час наводило жах своєю присутністю в магазині для чистих і ґламурних. Можливо у своєму минулому ця «принцеса» теж була чистою і ґламурною, поки в неї не всилилася важка психічна хвороба. З того часу здорового часу залишився лише ґламур у формі позолочених кроссівок і тяга до прикрас. А от потяг до чистоти зжерла психічна хвороба.

«А зараз йди і помийся,» – видусила з себе касирка навздогін «пахучій» покупчині. Концентрований запах парфум з відділення косметики поруч не міг вже нікого врятувати від смердючої «принцесеної» присутності в магазині. Натхненна своїм придбанням, психічно хвора пішла до виходу з магазину. Прикрившись долонею, за нею послідував працівник безпеки і переконавшись, що «принцеса» вийшла з його «царства», полегшено зітхнув. Скляні автоматизовані двері зробили «принцесі» прощальний реверанс, а вулиця радо прийняла її знову в свої обійми. Там, на вулиці, царює демократів запахів. Там «принцеса» в своєму царстві. Ніби отримавши заморський подарунок, вона обережно витягла вміст з кулька. В тому місці, де мало бути гарне жіноче обличчя, світилася радість. Брудними руками «принцеса» перебирала позолочені намистинки, підставляла їх під сонячні промені, насолоджувалася ними так, як це робить дитина, якій дісталася вимріяна іграшка. Білосніжний шалик ніби уособлював білизну цього світу, якого «принцесі» чомусь не дісталося, але вона про нього дуже мріяла. Вона ще довго не відривала погляду від білизни шалика. Ніби вкопана, вона тримала його перед собою на двох руках так само бережно, як це вона робили в магазині, коли я її вперше побачила.

До нестями брудна і смердюча психічно-хвора дівчина бережно тримає в руках білосніжний шалик як символ білизни і чистоти цього світу, якого їй чомусь не дісталося. А може дісталося більше, аніж касирам і працівникам безпеки? Ми це не в змозі побачити так само, як не можемо побачити Бога. Але можемо відчути, бо це єдине, як ми пізнаємо Його.

 

“Тепер я для них своя.”


Автор: Ольга Самборська
Берлін, 12.06.2018
В суботу я поховала білочку в парку Газенгайде. Ніколи не думала, що ця історія з бурою шубкою (див. http://olhasamborska.de/…/%d0%bf%d1%80%d0%be-%d0%b1%d1%83%…/) матиме своє продовження. Час від часу мине шарпала думка, а чи не можна щось зробити, щоб реально запобігти загибелі білок в парках? Можливо можна поставитиа інші закриті смітники, щоб тварини не мали доступу до харчових відходів і не труїлися ними? Треба до когось звернутися, когось про це запитати. Сьогодні ж відповідь сама зустрілася мені в парку.

В понеділок зранку парк був заповнений прибиральниками. Сервіс від бецірксамту, як його тут називають, або по-нашому районної адміністрації, три рази на тиждень влаштовує чистку парку від сміття і підримує в ньому порядок. То тут, то там були помітні зелені комбінізони. Одні розтинали поміж посохлих від довготривалої спеки рослин гумові шланги для автоматичної поливки зеленого шару парку. Інші збирали у відерця сміття, наколюючи на сміттєзбиральні шампури залишки від вчорашніх грилів. На асфальтованій стежці шириною в чотири метри вартує прибиральна машина. Біля неї перекурюють троє зелених комбінізонів. Відчуваю розкуту атмосферу і спонтанно вирішую запитати, хто ж відповідає за смітники в парку. З перших слів розумію, що влучила прямо в ціль. Зелені комбінізони виявилися працівниками відділу районної адміністрації, яка піклується парком. Зав”язалася розмова. Короткий зміст почутого можна подати так:

Металеві гратові смітники, в які вільно влазить білка і не оминає жодна ворона, є найкращим вирішенням проблеми зі сміттям в парку (з позиції районної адміністрації). Це пов”язано з тим, що велика кількість сміття в парку вимагає великих смітників. Їх спорожнення в свою чергу вимагає застосування спеціальної техніки — кранів. Ті піднімають смітники вгору, переносять їх на машину-контейнер і завдяки спеціальному дну можу миттєво спорожнити смітник-клітку. Така конструкція-смітник коштує біля тисячі Євро. Кришки в таких смітників не доцільні, бо культурні відвідувачі парку їх все одно ламають. Існує ще й інший тип смітників. Зелений комбінізон показує на смітник в дитячому майданку, який знаходиться поруч. Вони менші, мають стабільну кришку, але значно дорожчі. Їх важко спорожнювати, хоча їх присутність є більш естетичною завдяки монолітним стінкам смітника. Сміття на дитячому майданчику — це ще одна проблема. Зелені комбінізовни закурюють ще по одній цигарці і повідують мені історію паркового життя:

Парк Газенгайде є чи не найкращим парком Берліна. Такий імідж він заслужив великою кількістю зелені, гущавин і розлогих полян під дубами і липами. Інші парки Берліна вже давно обскубали як липку. Причиною такої скубки є драматична ситуація зі споживанням наркотиків у місті. Щоб запобігти їх продажу, поліція і органи порядку (орднунґсамти) прийняли відповідні заходи і вирубали всі дерева і кущі в парках, де б могли ховатися продавці наркотиків. Так облисів Гьорліце парк, відомий тим, що там пасуться споживачі твердих наркотиків. Коли парки стали лисими, продавці наркотичного зілля перемістилися на вулиці і навіть у двори житлових будинків. Це в свою чергу ускладнило роботу поліції, бо їм важче стало відслідковувати торговців наркотою. А мешканці прилеглих до парку районів опинилися в загрозливій зоні, бо бомжі і споживачі наркотиків відтягувалися на їхніх квартирних сходах, під”їздах, дворах і стали небажаним елементом житлової комірки міста.

Після такого повороту ситуації із запобігання наркоторгівлі поліція вирішила змінити стратегію. Вони більше не вирубували дерева і кущі в парках. Натомість вирішили тримати парки у повному фокусі, локалізуючи проблему в одному місці. Іншими словами, хай вже краще продавціі наркоти ховаються в паркових джунглях, але принаймі знаходяться під наглядом. Саме тому парк Газенгайде як основний постачальних легких наркотиків залишили в спокої. Мешканці Берліна можуть насолоджуватись і далі зеленим ландшафтом з понатиканими то тут, то там темношкірими продавцями “рілексу для рілаксуючих” і робити вигляд, що продавці наркотиків є такою ж частиною парку, як і білочки.

Поки я довідуютьсь про жахливі реалії парку,

про голки від споживання наркотиків в піску дитячого майданчику,

про закон, який дозволяє кожному мешканцю міста мати при собі певну кількість грамів наркотиків, завдяки чьому продавці наркотиків є невловимими, бо вони і мають при собі саме цю “потрібно-законну” кількість грамів наркотиків,

про те, що решту наркотиків продавці ховають в деревах, в листяній ковдрі парку, в тільки їм відомим схованках,

до нас прибігла білочка. Вона ніби хотіла приєднатися до розмови, щось сказати, а можливо і щось запропонувати. Вона знову нагадала мені про мій початковий намір розмови з працівниками-прибиральниками. Я розумію, що моє питання на рахунок зміни смітників, або принаймі якесь мале вдосконалення на кшталт спеціальних мішків для викидів (власне, і гігієнічний стан парку у випадку відкритих смітників не є ідеальним), залишається риторичним. Так само зникнення продавців наркотиків з парку є нереальним, бо зло, закріплене в законах, примушує себе толерувати. З такими важкими відповідями віддаляюся від зелених комбінізонів.

По дорозі спостерігаю інший десант. Двоє прибиральників дзьобають поодиноке сміття з дороги. За їх роботою детально спостерігають африканці – члени караулу наркоділерового бізнесу. Один з прибиральників звернув зі свого маршруту в кущі, куди його завело сміття на видзьобнуті. За ним послідував м”язистий африканець. Мене пронизує догадка: “Та це ж вони відслідковують, щоб прибиральник ненароком не дзьобнув його схованку з наркотичним товаром.” Думаю, треба поцікавитися, а що станеться, якщо прибиральник розпорпає коштовне “зерно”? За кілька хвилин наздоганяю один зелений комбінізон і задаю йому це свербляче питання.

“Так, ми звичайно можемо знайти схованку з наркотиками, але брати знайдене на маємо права. Він має прийти і забрати свій клад,” – відповідає збирач сміття. “Вони навіть підходять до нас і заглядають у відро, чи не потрапив туди їх товар. Нам краще в кущі взагалі не заходити”- поставив крапку у відповіді і попрямував радче світлою поляною на підвердження того, що сказав.

А я попрямувала сісти на лавку поруч. Приголомшливі відкриття закулісного життя парку заблокували міг мозок. Як тільки я сіла на лавку, звідки не візьмись переді мною з”явилась білочка. Я ніколи не бачила її так близько. Ніколи білочка не наближалась до мене так близько. А тут раптом цієї відстані між мною і білочкою не було. Вона була досяжна на відстані руки. Вона мене не боялася. Склавши по-японськи свої лапки, вона дивилася мені у вічі. Вона хотіла мені щось сказати. А може вона хотіла мені подякувати за поховання бурої шубки? А може загиблою білочкою був хтось з її родини? А може то була її мама? В мене перехопило подих. Всередені дуже защеміло. Здавалося, ще мить і білке скочить мені на роки. Автоматичнго включаю камеру на телефоні. Це зупинило білко і вона відскочила. Парк мені видався казковим лісом з дитячих фільмів радянської доби, в яких говорять звірі і дерева. Я відчула в грудях дотик природи і безсилля протистояти людському безглуздю. Від важких думок мене знову відвернула білочка. У мене з”явилося нове незнане досі відчуття, що мене прийняли в білчину родину. Тепер я для них своя.

Читати далі

Ріксдорфівське підвищення (Rixdorfer Höhe).


Автор: Ольга Самборська

Берлін, 23.05.2018

Йшов третів день після карнавальної ночі (вуличної автепарті Карнавалу Культур). Головні вулиці, починаючи з Германнпляцу до Йоркштрассе, якими рухалися строкаті колони берлінських культурних організацій, поволі розчистили місцеві прибиральні служби. На провулки і парки, тротуари і узбіччя, якими снували численні групки супроводжуючих карнавал тусистів, у служб не вистачило не то грошей, не то терпіння, а швидше за все бажання. Парки самотужки відправили на розчистку бригади, яких в простонароді називають «чотириста євро джоб». Ці бригади формують місцеві служби зайнятості, щоб зайняти безробітних роботою, оплачуючи їм мінімальну міс

Bild könnte enthalten: eine oder mehrere Personen, im Freien und Wasser

ячну зарплатню розміром в 400 Євро. Це при умові, що підрядчики зніматимуть соціальне житло і рахуватимуть кожен цент на одяг і їжу і відповідно звітуватимуть за отриману зарплатню. Як платять, так і збирають чотиристаєвроджобісти парками сміття. Вже третій день збирають. Та і збирати є що. Але дякувати Богу, що хоч таке є, бо не будь цих бригад, я зі своїм псем не потрапили б до парку Гасенгайде взагалі.
Обережно як мінним полем проходимо наші улюблені поляни.

Оминаємо залишки скла, щоб не поранитися. Не бажаючи зайвих пригод зі склом, вирішую піднятися на саму вищу точку парку Ріксдорфівське підвищення (Rixdorfer Höhe). “Там би мало бути чисто”, – думаю і вирушаю вгору. Це мої Карпати, хоча не природні, не геологічні. Ріксдорфське підвищення в парку наносили колись під час чистки Берліна від залишків розбомблених будинків німкені, які спокутували дурість своєї країни-агресора у Другій світовій війні. Наносили аж на 68 метрів висотою. Розкинулася ж ця сміттєва купа на 700 тисяч квадратних метрів. Було що збирати, бо американські і радянськи бомбардувальники добре попрацювали. Тоді Берлін був не містом, а решетом. Спочатку його потрібно було розчистити, а потім вже відбудувати. Жінки розчистили. За це їм в 1954 році на вершині штучної гори-підвищення поставили пам‘ятник. На жаль, жіноча доля і в камені жіноча доля. Над пам‘ятником знущалися як хотіли. Після численних актів вандалізму його перенесли вдолину. Сьогодні змарнілий образ жінки-відбудовниці Берліна схований в

Bild könnte enthalten: Pflanze und im Freien

кущах при вході в парк Гасенгайде. А на горі влаштовують фейерверки, техно-парті або просто коляться споживачі наркотичного зілля, яке дуже зручно можна придбати відразу при вході в парк у чорношкірого продавця вищезгаданого товару.
Вранці ж, коли Берлін ще спить, вершина Ріксдорфівської гори-звалища дарує незабутні враження. Тут можна зустріти сонце, яке зазвичай заплутується висотних будинках міста і рідко дивиться берлінцю прямо у вічі. Тут можна привітатися з вітром, якому затісно в промежинах тих самих висоток. А ще тут можна привітатися з купою сміття після чергового відривання-по-повній.
В карнавальну ніч тусовщики дійшли і до Ріксдорфовської гори. Про це розповіли мені полки-пляшки від німецького пива, які привітали мене тут сьогодні. Я остовпіла від побаченого. Це були буквально шиковно вишикувані ряди пляшок у величезній кількості. Може це була якась магічна символіка, яка нагадуавала розстановку “коричневих” в минулих століттях (“коричневими” місцеві називають нацистів)? Кому потрібно було розставляти ці пляшки в такому порядку? Невже стільки пива можна було випити за одну ніч? А може це хтось зробив собі тут схованку, натягавши сюди купу пляшок на «чорн

ий день»?
Разом зі мною одночасно, лише з іншого боку піднялися на гору великі окуляри. Це була молода дівчинаінтелігентного вигляду. За плечима вона мала рюкзак, за яким я зазвичай впізнаю студентів. В руці гойдався великий прозорий кульок для сміття з стрічкою для його затягування. Крізь нього я пом

Bild könnte enthalten: im Freien und Naturітила кілька пластикових пляшок. Випрямлячись від довгого сходження, великі окуляри як і я остовпіли. Полки пляшок струнко вітали не лише мене. Дівчина від шоку присіла на одну з кам’яних брилей, які очевидно замінили жіночий пам‘ятник вандалістам. Вона витягла свою мобілку і так само, як і я, сфотографувала побачене. Можливо вона навіть комусь про це надіслала месседж. Трохи оговтавшись, вона почала збирати пляшки до свого прозор

ого кулька, деякі сунути до рюкзака.
Пляшки були не першої свіжості. Вітер вкрив їх легким шаром пилу. І виглядали вони дійсно як запилені у військових пе

реходах солдати, пошарпані, пересохлі, але браві.
Великі окуляри це не спинило. Дівчина-студентка приєдналася до одного пляшаного полку і як польовий командир посортувала їх у свою тару.

Мені було трохи шкода того, що цюармію пляшок скоро розтягають студенти, пенсіонери, алкоголіки або ті, кому сьогодні не вистачає до хліба. Хай би залишалися вони як пам‘ятник модерного Берліна на самій вищій точці відомого берлінського парку, як пам’ятник склотарі, яка годує і рятує життя багатьом берлінцям двотисячних. Вершина гори для того і існує, щоб на ній встановлювати штоки, прапори, пам‘ятники. Якщо пам‘ятнику жінкам повоєнного Берліна тут не судилося бути, то хай будуть пляшки. Може хтось принаймі п‘є за здоров‘я своїх бабусь?

Kommentare

Де починається ватерланд?


http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

З чого починається батьківщина — знає кожен. В Україні вона починається з батьківської хати і шевченківського садка біля неї. В Росії з “картінкі в твойом букваре”. В Польщі — з Міцкевіча і костела. Чеську отчину важко уявити без халупи (дачі), яку чех любить понад усе. А от де починається ватерланд — я не змогла віднайти.

За роки мого перебування в Німеччині і спостерігаючи розвиток німецького суспільства на правах перелітної пташки, я так і не змогла віднайти те джерело, з якого цей нарід черпає патріотичне натхнення. Та власне патріотичного натхнення і не має. Його відщепили нюрнбергськими процесом, денаціфікацією і тривалим післявоєнним правлінням країн-переможниць в Другій світовій. Німеччина — перша країна-експеримент на планеті Земля, де дітей не вчать любити свою країну. Можна любити себе, свою родину, своє місто, свою футбольну команду, але не країну як таку. Можна пишатися нею, але не дозволяти собі сентиментальних патріотичних думок. А ще краще їх гасити в політкоректності, в сатирі до власної тотожності і в переорієнтації на тотожність глобальну, пан-європейську.

Без чіткого визначення того, де починається країна, важко і мігранту визначитись з тим, ким він є в новому для нього суспільстві. Новоприбулий навіть і якщо має добре сформовану тотожність, все одно підсвідомо шукає в новому для нього середовищі схеми, за якими намагається зрозуміти як тікає це нове для нього суспільство. Він підсвідомо робить кальки на все нове зі свого досвіду, зі своєї культури і своєї соціалізації. А що, якщо ці кальки не спрацьовують, не знаходять аналогів і новому суспільстві? Тоді настає розрив цієї кальки, розрив шаблону і криза набутої тотожності або криза з огляду на відсутність цієї тотожності.
Але мігрант може не здаватися і спробувати віднайти те місце, з якого починатиметься країна, яка його приютила, надала притулок, дала їсти і одягнула. Це буде його відправна точка, його точка відліку, його стартовий майданчик, з якої він зможе бодай якось зрозуміти суспільство, в якому він як мігрант опинився і живе. Спробую промапувати кілька таких місць, які на мій погляд можуть допомогти зрозуміти німецьке суспільство як таке.

Майданчик перший — пункт прийому склотари.

Високий чоловік пенсійного віку біля автомату для здачі пляшок в берлінському супермаркеті “Едека” витягує з одноіменної господарської сумки одну пляшку за іншою і затикає ними гирло пляшаного автомату. Конвейер поглинає одну пляшку за іншою, час від часу випльовуючи пляшки, марки яких йому не подобаються. Фріц-кола не пасує автомату. На диспелії блимає червоний символ заборони цієї марки. Чоловік незадоволено забирає пляшку, але відразу повертає її знову автоматові. Той повторюється, ще раз видаючи на дисплей чіткий текст: “Марка не приймається”. Чолов’яга незадоволено забирає пляшку і , покрутивши нею в різні боки, ще раз випробовує вдачу. Автомат непохитний як німецький бюрґер, звиклий до дисципліни і чітких вказівок. З третього разу здавач склотари все зрозумів, бо власне і сам був цим сумлінним бюрґером. Він сховав пляшку назад до сумки. Так, сховав, а не викинува її в смітник, який знаходиться поруч з автоматом і завжди готовий прийняту неправильної марки пляшку. Надія здати пляшку іншому толерантнішому автоматові і отримати бажані 8 центів вмирає останньою.

Так думаю я, покупець “Едеки”, яка чекає на свою чергу до автомату. Чоловік має багато тари, а я відповідно маю доволі часу за ним спостерігати. Зріст — до двох метрів. Вигляд — до бюро. На трохи згорбленому тілі сіро-блакитна напрасована сорочка, сірі незасиджені штани. Якби не досить похилий вік старого і субота, тобто вихідний, як б зробила висновок, що він щойно завершив працю і по дорозі додому заскочив до супермаркету … здати пляшки. Але я все ще бачу перед собою дідуся-пенсіонера, охайного, приємного, якого його така ж охайна бабуся послала в магазин за покупками і між іншим наказала здати кілька пляшок. Але пляшка Фріц-коли, яку дідусь як снаряд намагався вкинути в пляшковий автомат, не давала мені спокою. “Фріц-кола? Дідусь п”є фріц-колу?”- мій мозок визначив невідповідність між формою і вмістом. Ця пляшка-снаряд вибухнула в моїй голові розумінням того, що і цей шикарний чолов’яга є ні хто інший як збирач пляшок з хіпстарового довкілля.

Я спостерігала різні типи пляшаних збирачів. Ними були кончені алкоголіки, збіднілі безробітні, безхатченки. Були серед них і жінки-пенсіонерки, пенсії яких очивидно не вистачало на все. Всі ці категорії населення вписуються в нові стандарти нового суспільства, категорично поділеного на тих, хто володіє і розподіляє, і тих, хто збирає крихти. Мій двометровий здавач пляшок не вписувався в жодну з цих категорій так само, як жодна пляшка з його едеківської сумки не вписувалася в палітру напоїв, які споживає пенсіонер. Пиво таке і пиво сяке, лимонади і кока-колівські мішанини. До мене дійшло, що все це купувалося в різних супермаркетах, в різний час і з різною метою. До дідуся воно потрапило так само, як потрапляють розкидані шматки сміття до пилососу.

Я пригадала, як минулого тижня інформаційний простір розірвав інший снаряд — агресивний виступ депутки від правої партії Альтернатива для Німеччини Аліси Вайдель. Критикуючи “ідіотів”, які на її думку керують країною, вона наводить приклад пенсіонерів з Бохума, які збирають пляшки в той час, як азиланти (подавачі на притулок в Німеччині) отримують високі дотації і живуть на широку ногу. Німецьке суспільство відреагувало критикою на цей агресивний виступ, звинувативши спікершу у використанні нациських паролів. Хто знає, що думає з цього приводу цей чолов’яга з супермаркету? А може він збирає пляшки, бо йому на пенсії не має більше чим зайнятись?

Ні для кого не є таємницею, що багато пенсіонерів страждають від того, що не знають де себе прикласти в суспільстві, механізмом якого вони були ще до недавна. Звиклі до активного життя, до самовідданої праці як їх вчили цьому діди-прусаки, ці пенсіонери не терплять зупинки ритму. А може пляшаний конвейер заміняє їм конвейер, перед яким вони стояли ціле життя? А може бідність має нове обличчя: охайне, випрасуване, чемне і покірне? Наступного разу запитаю. Цього разу мій попередник швидко зник з поля зору, попередньо запитавши мене де лежить кава, яку він помітив у моєму кошику. “Кава сьогодні в акції” – кинув мені на прощання і побіг шукати відповідну поличку. “Кава тримає дідуся в тонусі?”- запитала я себе. Або ж дідусь вміло маскувався, вгамовуючи сумляння?
„Вегетація” вуличних пляшок триватиме доти, доки німець любить пити пиво на вулиці, в парку, на зупинці, на пляцах, в метро, на парадах.

Апропо. Сьогодні в Берліні Карнавал культур — свято культурних меншин Берліна, які на очах у хіпстерової публіки пройдуть від Германнпляцу до Йоркштрассе через мій коханий Кройцберг. Карнавал залишить за собою купу пляшок. Карнавал Культур – свято для збирачів пляшок? Не знаю, але знаю, що культура збирання пляшок виходить за межі суспільних кальк і шаблонів, наколюється на багнети правоцентриських партій і поволі стає складової урбаністичної культури. Чи може звідси починатися ватерланд? Думаю, що ні. Тому шукатиму далі.

Читати далі

%d блогерам подобається це: