На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі.

Дмитро Мірецький, Міжнародна асоціація журналістів (IFJ)

Кінбурн, Очаків, Київ (Україна)

Кінбурн: уроки історії

Нотатки подорожнього

Мій шлях з Південного Заходу Німеччини, зі старовинного міста Есслінген на Неккарі, що у Вюртемберзі, до села Покровка на Кінбурнській косі, був досить довгим. Я подолав приблизно дві з половиною тисяч кілометрів. Спочатку був великий автобус, який долаючи дорожні корки привіз мене на летовище «Манфред Роммель» біля столиці швабської метрополії Штутгарту. Регіональний літак «Ембраер» польської авіакомпанії LOT, переборюючи потоки турбулентності, сів на Варшавському летовищі «Фридерік Шопен». Через кілька годин польський «Боїнг» із незначним запізненням відлетів на Київ.

Кілька кроків по рідній земли і Міжнародний аеропорт «Бориспіль», запропонував мені місце в зручному «Скай Басі». Трохи менше години і я на Київському Південному залізничномувокзалі. Купейний вагон швидкого потяга «Рівне – Київ – Миколаїв» вироблений ще в Німецькій Демократичній республіці. Він – ветеран часів СРСР бачив капітальні ремонти, але не мав жодної модернізації. Гарячий чай в склянці з підстаканником створив затишок в старому вагоні. Безкінечні зупинки швидкого потяга свідчили про те, що реформування української залізниці не те що не завершене, а ще в далекому майбутньому проектуванні.Тоненький матрац, муляв боки і краще підходив не для сну, а для пляжного відпочинку на піску. Туалет, з якого все йшло безпосередньо на колії, своїм специфічним запахом повертав до часів розвиненого соціалізму. На станції «Долинська» Одеської залізниціелектровоз замінюють тепловозом і під повільний рух потяга вдалося якусь годину все ж поспати. Склянка залізничного чаю збадьорила.

І от він Миколаїв. Перон – вокзал. Довгоочікувана зустріч з моїм старим товаришем та однокурсником по Національному Київському університету імені Тараса Шевченка, журналістом Павлом Демо. Ми не бачились 22 роки. Разом з ним миколаївський журналіст Володимир Генералов. Ми вирішили спільно під’їхати на авто до Соборної площі. Стан доріг у Миколаєві та благоустрій центральної Соборної площі обласного центру неприємно здивував. А біля Миколаївської обласної державної адміністрації недільного ранку нас урочисто зустріла зграя бродячих псів.

НІБУЛОН: європейський сервіс з повагою до клієнтів. Трохи проїхавши розбитими вулицями до Чорноморського судно_будівного заводу ми опинилися на Каботажному молі і потрапили в інший сучасний європейський світ. Ми прибули до терміналу української фірми «НІБУЛОН – ЕКСПРЕС». Пасажирський термінал «НІБУЛОН» дуже органічно вписався в оточення Каботажного  Молу, він додає веселих фарб до місцевості біля Чорноморського заводу. Зазначу, що квитки на потрібний рейс я забронював з Німеччини безпосередньо через «гарячий»телефон диспетчерської служби Компанії, хоча можна було це зробити і шляхом відправки електронної пошти через мережу «Інтернет». Швидкісне судно можна зачекати на комфортних лавках під модерновим навісом, відвідати ще і біотуалети на терміналі. Нас привітно вітає черговий, що вбраний по-флотськи в темносиній корпоративній уніформі Кампанії. Я називаю своє прізвище та номер бронювання, оплачую квитки. Можна безпосередньо в касі зробити це і в безготівковій формі за допомогою банківської пластикової картки.

І ось я на борту. Вітаюся з екіпажем та капітаном словами «СлаваУкраїні!». Від моряків швидкісного судна «Нібулон – Експрес» чую у відповідь «Героям слава!». На модернізованій «Кометі» два салони: маленький з панорамними вікнами наносу судна та великий в центральній частині. Отримую ще і фірмовий проспект з розкладом рейсів. Сідаю в комфортне крісло. Рівно о 9-й годині б’є ринда і «Комета» чітко за розкладом відправляється на Кінбурн. Судно на підводних крилах, немов регіональний авіалайнер, йде на південь униз по Південному Бугу до Чорного моря. Виходжу на корму і милуюся видами Миколаєва та його околиць. Майже не чутно шуму потужної суднової машини, лише тихо грає у салоні приємна музика. Трохи стомлений після сервісу від«Укрзалізниці» я просто засинаю на м’якому авіакріслі.

Звучить по трансляції оголошення, що ми вже підходимо до Кінбурнської коси. Судновий годинник показує половину одинадцятої ранку. Отже, наша «космічна» подорож на«ракеті» тривала лише біля півтори години. Разом з туристами ступаю на новий довгий причал «НІБУЛОН», що на вістрі Кінбурнської коси. З особливою відповідальністю фахівці Компанії поставилися до організації належного рівня причальної інфраструктури на Кінбурнській косі. Установка спеціального плавучого причалу для швартування пасажирських суден на підводних крилах дозволила не порушувати екосистему і зберегти біорізноманіття Національного природного парку «Білобережжя Святослава».

Цей плавучий причал є унікальним для України: він виготовлений з пінобетону, має 100-відсотковий запас плавучості і непотоплюваності. Причал встановлено в зоні стаціонарної рекреації на відстані близько 150 метрів від берега з метою забезпечення необхідної глибини для безпечного підходу судна. До плавучого причалу підведено підхідний місток, що складається з металобетонних конструкцій. На нас чекає вже автобус – всюдихід, що має далі закінчити мій шлях у селі Покровка біля екоготелю «Ларіна дача». Хочу подякувати команді швидкісного судна «Нібулон – Експрес– 2» та генеральному директору Компанії «НІБУЛОН» Герою України пану Олексію Вадатурському за європейський сервіс.

На пам’ять мені приходить нещодавна поїздка швидкісним катамараном Боденським озером. Це найбільше озеро у Німеччині, яке біля Альп з’єднує собою дві південно-німецькі федеральні землі Баден-Вюртемберг і Баварію, а також Австрію та Швейцарію. Недалеко від цього озера знаходиться і Франція. Йшов я тоді з Констанца до Фрідріхгафена на білому катамарані. Хоча відстань між цими старовинними містами буламеншою і подорож тривала близько години, квитки коштували маже 15 Євро на особу. До того ж ця лінія субсидується частково з бюджету. А соціальний тариф від «НІБУЛОН» більше, ніж вдвічі дешевший і сервіс кращий, ніж німецький.

Проїзд на високошвидкісних пасажирських судах «НІБУЛОН Експрес» по кишені більшості пасажирів. Така цінова політика є проявом соціальної відповідальності компанії «НІБУЛОН». Як пояснив генеральний директор компанії Олексій Вадатурський, це поки соціальний проект для«Нібулона», в який не закладено прибуток. Єдине зауваження до Компанії, це відсутність ранішнього рейсу від причалу на Косі до Миколаєва. Швидкісні судна о 9:50 роблять рейс лише до Очакова, а до обласного центру це було б набагато зручніше при поверненні назад. Можу помріяти і про рейс швидкісних ракет «Миколаїв – Херсон – Київ». Я б з великим задоволенням скористався послугами Компанії на цьому маршруті, ніж їхати до столиці України потягами чи автобусами. На жаль авіарейс «Миколаїв – Київ» відсутній, може його «НІБУЛОН»водним шляхом якісно виконає.

А далі мене чекав екологічний відпочинок на Кінбурнській косі – українського натурального курорту для тих, кому потрібне перезавантаження на природі, мальовничій місцевості, куди не дісталася цивілізація. А найкраща частина мого неблизького шляху до Українських Мальдівів відбулася завдяки Кампанії «НіБУЛОН». На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі подорожній опиняється в майже первозданному світі природи: ідеально прозоре море, білий пісок, давній ліс,безмежний степ, безліч птахів. Кінбурнська коса – це місце, де можна повністю розслабитися, забути про час, відпочити душею і тілом від міської метушні, послухати шум морської хвилі, засмагнути, накупатися, попірнати, насолодитися тишею, свіжим вітром і крикомчайок. Розташована вона в Очаківському районі Миколаївської області між Дніпро-Бузьким лиманом і Ягорлицькою затокою. Частина півострова Кінбурн належить до Миколаївської області, а частина — до Херсонської. У травні тут квітнуть орхідеї, а над головою кружляють пелікани. З одного боку косу омиває Чорне море, а з іншого – Дніпро-Бузький лиман. Тут 22 кілометри майже безлюдного пляжу –скільки очі бачать. Кінбурнська коса – національний заповідник. Тут знаходиться Національний природний парк «Білобережжя Святослава», де живуть рожеві фламінго.

Сам по собі Кінбурнський півострів має довжину близько 40 кілометрівта ширину 8-10 км. Із півночі півострів омивають води Дніпро-Бузького лиману, з південного сходу — Ягорлицької затоки, з півдня — Чорного моря і лише на сході він з’єднаний із сушею. Кінбурнська коса – один із семи великих піщаних масивів, який утворився на місці древньої дельти Дніпра. Неоцінимим природним багатством цього куточка Причорномор’я є велика кількість озер. Частина з них розміщена вище рівня моря іживиться переважно атмосферними опадами. Ці озера прісні, мілководні, відомі ще як «солодкі саги». У живленні інших водойм важливе значення мають морські води, які просочуються крізь піщані товщі. Вода в цих озерах солона. У спеку вона випаровується, утворюючи на дні суцільний шар солі. Споконвіку чумаки на волахпо Чумацькому шляху приїздили сюди за сіллю. Іноді тут залягають товщі цілющих грязей. Багато хто приїздить сюди для лікування суглобних хвороб в озерах лікувальної грязі.

Одна з цікавих і визначних особливостей природного оточення Кінбурнської коси – невеличкі дубово-березові, осикові й вільхові гайки, розкидані по низинах серед піщаних просторів півострова. Це рештки знаменитої Гілеї – країни лісів у пониззі Дніпра, яка за описами старогрецького історика Геродота, існувала тут у V столітті до нашої ери. Трохи згодом, у 971 році, на косі зимував і князь Святослав із своїм полком. Місце козацької слави Кінбурн перекладається з турецької як “гострий, вузький мис, коса”. Півострів був названий на честь форту Кінбурн XVI століття, який був побудованийосманами для захисту річки Дніпро. Фортеця часто була в центрі конфлікту між османами, з одного боку, і українськими козаками, з іншого боку.Разом з Очаківською фортецею, що розташовувалася напроти, Кінбурнська фортеця контролювала судноплавство між Дніпровсько-Бузьким лиманом і Чорним морем. Мала кілька бастіонів з далекобійною артилерією, довжина її кам’яних стін становила близько 100 метрів. У її межах розміщувалися 80 будинків і мечеть. Тут знаходився один з центрів работоргівлі.

У 1669, 1688 і 1692 роках на Кінбурн нападали запорозькі козаки. 8 червня 1736 року фортецею оволоділи російські та запорозькі війська, але 1739 року вона була повернена Туреччині. У 1771–73 роках перебувала в облозі російських військ і нераз ними штурмувалася, а 1774 року була приєднана до Російської імперії. 7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. У цій війні запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями-задунайцями, які були вимушені увійти до складу турецьких військ. І зустріч їх в бою не забарилася. В кінці вересня 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився російський генералОлександр Суворов зі своїм корпусом. Бій був жорстоким. На оточену фортецю турки кидали десант за десантом. Російські війська спливали кров’ю, сам Суворов був важко поранений, але бою не покидав. 1 жовтня на допомогу корпусу яничарів турки направили майже 4 тисячі козаків Задунайської Січі. Побачивши свіжий десант, Суворов запросив допомоги Лиманської козацької флотилії.

«Мій тато брав первітин.»

Джерело:

http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська, 1.11.2019, Берлін

Вона відрізнялася від інших в групі тим, що кожного дня була вбрана в білу блузку або білий блазер. Джинси підкреслювали її тендітність. Фарбовано-мілероване волосся приховувало її справжній вік. Їй 56 років. Тестостерон в крові піднімався з кожний днем все вище і вище, перемагаючи свого суперника – екстрогена, який полишав її тіло, забираючи з собою її жіночість. Війна гормонів спричиняла хаос в її психіці. Їй нелегко було справлятися з хвилями агресії, яких вона раніше не знала. Не знала вона і станів відчаю. Кар‘єра, родина, добробут – все це було в її житті самозрозумілим. Вона довіряла своїй долі аж поки та не показала їй своє справжнє обличчя. Чоловік віддалився, син виріс, робота стала нестерпною і вона відмовилася від неї. Залишилися лише її думки.

Цей колись кимось розбитий і пізніше кимось склеєний барельєф я побачила в берлінському антикваріатному магазині.

З чоловіком в шлюбі вона не була, бо це було немодно. Сина виховувала за стандартами суспільства, віддаючи себе повністю роботі.

Образ в перуці.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 20.07.2018

Іноді зробиш снепшот, а він як витрішка вчепиться в тебе і так і ходитиме за тобою цілий день. Він чіплятиме за собою інші, подібні, складаючи цілий файл образів, з якими хочеться поділитися. Сьогодні –  файл «Перука».

Вбиральня спортклубу оснащена модерним устаткуванням для комфортного самопочуття  відвідувачів. Зпоміж високих в два ряди шафок зиркають продовгуваті дзеркала. До них приставлені маленькі столики з фенами для спільного користування. Під час напливу відвідувачів біля них товчеться купа розпарених саунами і розмоченими басейнами тіл. Ціль – якнайшвидше дістатися до гарячого струменя і вкласти себе в той образ, який зайшов і має вийти зі спортклубу. Кожен відвідувач завжди має одне око, відкладене на зиркання того, коли  має закінчитися процедура входження в образ біля дзеркала. По стану висушеності волосся можна ввести себе в модус «напоготові» і вскочити на місце, яке у вбиральні ніколи порожнім не буває.

Я так само зиркала в бік зеркала, з нетерпінням чекаючи звільнення фена. Дивилася на чорне закручене як в щойно вистреженого барана волосся. Це була африканка. На темній шкірі голови волосся було мало. Закрученців було навіть менше, аніж на витертій каракулевій шапці-вушанці. Вона щось сушила феном в руках. Я невимушено спустила погляд вниз в бік потоку повітря і звуку. Африканка підставляла під фен чорну перуку. Вона сушила так, як сушать перукарі своїх клієнтів після стрижки. Продовгуватими пальцями з нанесеним манікюром вона поправляла пасма штучного волосся перуки. Його теж було небагато, зате воно було рівне, європейсько-арабське. Вона це робила повільно, смакуючи перебирання мало не кожної штучної волосинки. Однозначно цей процей приносив їй масу насолоди.

Я згадала, що до акватренування, яким я насолоджуюсь час від часу в спортклубі, приєдналися дві африканки. Вони прийшли з великим запізненням. Десять хвилин запізнення на курс вважається в клубі великим криміналом. Того, хто пізно ходить, можуть не допустити до тренування і навіть викинути з басейну на подив всієї хекаючої у воді публіки.Так тренери привчають непривчених до німецького порядку іноземців або нестандартних місцевих. Німці приходять на курс як правило дуже заздалегідь, як мініму за 15 хвилин, щоб зайняти вигідні місця в басейні. Деякі, які займаються аквагімнастикою постійно, навіть мають свої «заброньовані» місця, які ніхто не має права займати і які вони оберігають від зазіхальників, наперед маркуючи територію спортивними водними гантелями і «трубами» ( «вермешеллю» як їх називають німці). Ці знаряддя – частина програми, яка починається без запізнення в часовій точці А і так само закінчується  в іншій часовій точці Б.

Африканки зайшли у воду якраз між цими двома непорушними точками. Тренер кинув на них незадоволений погляд, але нічого не сказав. Але навіть якби він наважився щось сказати, ці дві непорушні статури здавалося нічого не  могло зупинити. Вони як дві великі черепахи, які відрізняли лише тим, що одна мала чорний, а інша білий купальник, повільно ввійшли у воду і застигли на тому місці, на яке спустилися. Вони дуже поволі рухали своїми дуже заокругленими тілами, контрастуючи групі аквастрибунів. І лише зараз я зрозуміла, що з перукою на голові мабуть не дуже настрибаєшся.

Так, переді мною зараз стояв інший образ, аніж я бачила в басейні. Підмочена частина образу тим часом сушилася в руках у його носительки. Вона знову нагадала мені черепаху, яка зняла тимчасово свою панцерову накидку, щоб трохи просушити її під гарячим нап‘яттям повітря.  Я чекала, коли ж образ знову зійдеться докупи, забувши, що чекала на чергу до фена.

За деякий час черепахова волосяна накидка повернулася на своє місце, сховавши під собою рідкі африканські каракулі. Тепер переді мною стояла європейка з шиковно викладеною зачіскою «під хлопчика».

«Обана!» – я витріщилася на новий образ як на перевтіллення привида. Лише не могла розібратися, де привид, де африканка, а де європейка. На всяк випадок я вчепилася поглядом за перуку і трималася її, поки дві темношкірі між собою щось африканили. Поміж слів їх материнської мови лише долітало знайоме німець «алзо» – слово паразит, яке чіпляється до кожної чужої мови іноземця як міль до каракуля. «Алзо» (від нім. Also на українську означатиме «Ось воно що») допомогло мені прийти в себе і зрозуміти ось що воно було.

Іноземці африканського походження, так само як і турки, є численною громадою в Берліні. В порівнянні ж Лондоном, вони тут виглядають досить блідо. Їх затемняють турки і араби, яких в Берліні в рази більше. Тим не менше, негритянське населення так само як і турецьке, зайняло свою нішу в цьому поділеному на тисячі ніш місті.

Більшість з них живе в районі Веддінґ, в африканському кварталі, де має розвинену структуру африканських магазинів, забігаловок, перукарень тощо. Навіть назви вулиць в цьому кварталі теж африканські, що говорить про колоніальну історію Німеччини:Тоґоштрассе, Камерунерштрассе.

Африканський квартал в Берліні почав забудовуватись в кінці 19 століття, коли Німеччина перебувала в стані ейфорії після Конґо-конференції. Ця конференція європейських політичних важковиків відбувалася в Берліні в 1884-1885 роках і самовільно поділила африканський континент на зони впливу. Нові кордони порізали століттями складені родинні землі африканців. Німцям проте дісталося не так вже й багато: Камерун, Тоґо, німецький південний захід (сьогодні Намібія), німецька східна Африка і Зансібар (сьогодні Танзанія).

В ім‘я цих так званих «протекторатів» і були названі перші вулиці в африканському кварталі. Також три кити німецької колоніальної політики увічнили свої імена в вулицях: Ґустав Нахтіґаль, Франц Адольф Людерич і Карл Петерс. Вони заслужили таку честь тим, що забезпечили Німеччині частини континенту або зі застосуванням сили, або з допомогою торгових контрактів. Ніхто не звернув уваги на той факт, що для цього  було насильно подавлено повстання народу Гереро в 1904-1908.

Після втрати німецьких колоній в 1918 році афроперейменування вулиць продовжувалось. Німці ніяк не могли змиритися з втратою колоній. Сьогодні різні антирасистські організації критикують такий підхід до застиглої у вулицях колоніальної історії Німеччини. Відповідні органи влади вирішили зробити з африканського кварталу музей колоніальної історії під відкритим небом. В деяких місцях поставили навіть інфостенди з описом цієї ганебної сторінки.

Найкращим же носієм цієї історії є живе африканське населення Берліна.Воно не особливо цікавиться минулим, бо більше його цікавить виживання сьогодні в середовищі досконалої європейської громади. Для цього і виглядати потрібно відповідно. Тож і зустрінеш часто на вулицях гарно зачесаних з випрямленим волоссям африканців, з купою біжутерії на заокруглених обрисах, з гарним макіяжем, який важко розгледіти, але й важко не помітити. І лише в спортклубах сушать вони свої перуки рівного волосся. А в коротку паузу між входженням і виходженням з образу можна запримітити чорняві каракулі на голові або в гіршому випадку ці каракулі без перуки, але знеточені хімічними речовинами до образу блондин . Саме ця витрішка або снепшот і не полишає мене сьогодні цілий день.

Тіло.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 19.07.2018

Вирішила започаткувати новий літературний жанр – снепшоти або витрішки. Технічно англійською Snapshot означає миттєвий знимок. Йдеться про моменти в житті, які самі кидаються ввічі без того, щоб ти їх спеціальну вишукував. Вони як заставки на моніторі комп‘ютера на час його відключення від роботи основних програм включаються самі і дають змогу комп’ютеру відпочити. Щось подібне відбувається i з мозком. Коли ти пересуваєшся між основними точками в твоєму житті: місцем, де спить і їсть твоє тіло, місцем заробляння грошей для підтримки тіла і місцем трати цих грошей на тіло, в роботу включається дух, який висмикує з ноосферного хаосу картинки, показуючи тобі життя і іншого незвичного боку. В Берліні такий снепшотів можна назбирати стільки, що  не вміститься в жодну Хмаринку (Cloud). Розповім вам про один.

Я зустріла її тіло на виході зі спортклубу. Американська масивність структури, груди, які звисали на обвислий живіт

Про шлаґбаум.

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

17.07.2018

«Люди добрі, подивіться, що наробила наша Меркель. Вона пустила сюди цих арабів!» – кричав на весь вагон охайно вдягнутий турок, однією рукою вказуючи на молодого араба, а другу простягував всередину вагону метро. Він ніби просив про допомогу, про розуміння, про підтримку.

Таку сцену я застала, вскочивши в метро на своїй Зюдштерн, що на лінії У7. Це сполучення веде в глибину Нойкьольну – найбагатонаціональнішого району Берліна і перевозить найбільшу кількість іноземців у всьому місті. Хто ж власне є іноземцем або мігрантом, а хто місцевий з міграційним підгрунтям? На це питання тут однозначно не може відповісти ніхто. Все змішалося в купу як у в лермонтовському «Бородино». Та і поле битви у вагоні метро було не менш бородинським.

Головний герой, він же лицар проти політики Меркель, був турком, з вигляду симпатичним, але занадто вже європейським. Світла сорочка і штани в бежевий тон. Все на ньому сиділо бездоганно по-німецьки. Навіть видавалося, що він взагалі забув, що він насправді турок. Таких в Берліні називають західними турками. Вони живуть в престижних колишніх західний районах Берліна серед багатих німців і власне такими себе вважають. Вони ненавидять своїх земляків з Туреччини, особливо тих, які носять хустки і довгі пальта, крутять вервечки в руках і курять кальян. Вони – заможні, асимільовані, розчинені в німецькому соусі, не пахнуть і не смердять. Їх протагоністи ж автентичні, традиційні, ведуть турецькі ґешефти, голосно святкують свої турецькі весілля, одним словом, не цураються ні мови своєї, ні звичаїв. Вони почуваються в Берліні комфортно, бо їдять свою їжу з турецьких магазинів, яка чартерами доставляється до Берліна – другого Стамбула як тут кажуть в простонароді, вдягаються в турецьких магазинах, одяг до яких привозять «вояжери»  з Турції, ходять до своїх шіша-барів, яких кожен перший на кожній вулиці в турецьких районах і навіть мають свої школи, куди водять дітей вчити своєї мови і культури. Такі два турецькі світи існує в Берліні.

Представник одного з них, західного, якраз розпинався в берлінському вагоні. Спеціально йду в гущу подій, щоб зрозуміти, чим же не вгодила люб‘язна до всіх Фрау Меркель в даному випадку? Сідаю якраз напроти розговтаної сварки. Тепер вже можу бачити і араба, на якого вказував західний турок. Це був невеликого зросту як власне і більшість арабів хлопчина. Весь в чорному спортивному одязі і чорній кепці набакир. Руками він притримував скейтборд.

«Та я тут родився, що ти з мене хочеш?» – голосно відгавкувався той в бік турка. Емоційність арабів відома кожному берлінцю. Вони голосно говорять і так само сваряться. Іноді навіть важко відрізнити, коли араби насправді «в серцях», а коли просто розмовляють. В першому і другому випадку завжди то буде голосно і емоційно. Оскільки останньої доби на вулиці говорять всі з мобілками, то минути арабські розмови практично не можливо.

Але сварка в метро була не просто голосною, вона рвала простір навпіл. Одні – за араба, інші – за турко-німця. Але всі учасники словесної перепалки – лише вихідці зі сходу, ближнього і далекого. Я не знала причину сварки, бо зайшла, коли вона вже тривала. Мені видавалося, що про причину сварку вже і забули, бо тепер у вагоні всі були розлючені популістським зверненням турко-німця. Всі добре обізнанні, що питання біженців із арабського Сходу є зараз для Німеччини болючим. Кожен кому лише не ліньки намагається ним шуганути або по Меркель, або по біженцям самих. Право-радикальна партія «Альтернатива для Німеччини» взагалі навчилася заробляти на цьому політичні бали. Де б не проштрафився біженець, відповідальна за це або канцелерша, або її партія, при владі яких в країну ввалила багатотисячна масса втікачів від війни в Сирії, а з ними й інші бажаючі мешкати в країнах соціального захисту.

Сьогодні за цапа-відбувайла був звичайний арабський хлопець, народжений в Німеччині, який себе мабуть і за араба особливо не рахує. Дітям мігрантів в Німеччині, незалежно чи арабських, чи українських переселенців, непереливки. Країни своїх батьків вони майже не знають або знають лише з відпусток туди до родини, мовою батьків говорять погано, зате досконало володіють німецькою. Вони не те, що є інтегрованими, вони є просто громадянами країни, в якій народилися. Лише їх зовнішній вигляд збиває іноді зпантелику. Вони мають іноді проблеми отримати роботу, бо їх все одно вважають за “другий сорт”. Політкоретно їх ще називають мігрантами або німцями з міграційним минулим і невідверто вважають за непотріб в монотонно організованому суспільстві.

Так сталося і цього разу. Хлопця-араба одні захищали, інші звинувачували. Приєдналися інші мігранти зі Сходу, яких завжди є в достатній кількості в кожному вагоні маршруту У7. Поступово вагон перетворювався на Євромайдан. Коли емоції почали зашкалювати і здавалося зараз дійде до бійки, вагон зупинився на наступну зупинку Германплатц. Один середнього віку араб, який визвався підримати молодого атакованого турком-німцем араба, схватив жертву дискусії від гріха подалі насильно вивів з вагону. За ним послідували інши араби.

У вагоні запанувала тиша. Декорації змінилися. Всі раптово замовкли. Я розгублено розглядаю оточення, яке стало тепер виразнішим для мене, бо вийшли араби. Виявляється біля арбітра-араба сидів теж середнього віку німець у навушниках. Він їх так і не знімав під час сварки. Лише напружене тіло виказувало, що арабські емоції торкнулися його тіла, за виключенням вух. Біля мене теж сидів німець. Повертаюсь до нього, щоб дізнатись, що ж власне слугувало причиною сварки, що ж такого сказав молодий араб, що викликав таку реакцію турко-німця. Радію з того, що принаймі в нього не має на вухах навушників. Останнім часом не можна ні в кого нічого запитати в транспорті, бо навушникові шлаґбауми заблокували всю соціальну комунікацію в місті. Питаю: «Чи знаєте Ви, що такого сказав цей араб?» У відповідь твердо: «Не знаю, я не слухав. Мене це не цікавить». Шлаґбаум.

 

Ліфт.

 

Джерело: http://olhasamborska.de

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 12.07.2018

Коли ліфт піднімає тебе з підземки на поверхню, ти встигаєш лише видихнути прохолодний шарм урбанних (від лат. Urbanus міський) убанних (від. німецького U-Bahn або Untergrundbahn підземні колії) капілярів. На поверхні на тебе вже чекає запилене місто з брудним повітрям, бетонно-асфальтовими сонячними батареями без застосування аккумульованої ними енергії зверху  і захеканими на своїх траєкторіях берлінцями. Сполучення між підземкою і поверхнею не зазначено в жодному з транспортних довідників. Триває воно кілька хвилин і не заслуговує на увагу бути занесеним до транспортних засобів мобільного берлінця. Насправжді ж тут, в цій стальній кабіні об‘ємом два на два метри, можна прожити найцікавіші моменти життя, якщо надати надати цьому бодай якогось значення. Тут час приймає свій особливий сповільнений вимір між двома контрастами: підземний світом урбанки-убанки і світом С-бану (від нім. S-Bahn, штрассен-бан, вуличні колії). Тут перевозять «риб у банці» або пассажирів зі застиглим на обличчях часом в соусі спокою. Явище досить рідке для міста і заслуговує на особливу увагу.

Час у ліфті зупиняється рівно настільки, щоб подолати відстань знизу наверх. За цей час пасажири ліфту мають стояти в положені «струнко», щоб надати місце для всіх бажаючих скористатися послугами ліфту. Досить незвичне для берлінців положення, так само як і позбавленя необхідності зберігати дистанцію протяжністю як мінімум один метр один від одного. Таку розкіш звиклий до окреслених меж берлінець зберігає для себе в банку і біля банкомату, в черзі на вокзалі або просто там, де володіння кредитною карткою вимагає дискретності. Тільки не в ліфті.

Змушений миритися з відсутністю будь-яких бар‘єрів між людськими тілами, пасажир не залишається поза увагою «великого спостерігача» у формі камери спостереження. Як «третє око» вона зиркає на подорожуючих з одного верхнього кутка ліфта. Перед ним можна швиденько потренувати акторські здібності в грі перед камерою, якщо ти в ліфті сам. А можна  і знехтувати такою нагодою, бо маєш її власне на кожному кроці в Берліні. Відео-камери в режимі цілодобового спостереження проводять відео-спостережницькимй кастинґ з кожним, хто відвідує це місто скульптурних ведмедів з піднятими по-кельтські лапами, не запитуючи дотичних про їх бажання бути зафіксованими на камеру. Навіть в ліфті два на два метри ти у фокусі.

Якщо ж маєш тих камер по вуха, можна зайнятися вивченням облич і характерів, які стоять перед тобою на відстані кількох сантиметрів і дихають мало не як під час рятувальних операцій зі зупинки серця: «з рота в рот». Зустріч з твоїм подорожником так само, як і в потязі, може запам‘ятатися на все життя. Триває коротко, але довго тримається в пам‘яті. Я пам‘ятаю майже кожного персонажа моїх ліфтових подорожей. Вони в мене живуть в особливому місці у відділені довготривалої пам‘яті. Я їх іноді виймаю як експонати з музею, стираю з них пил, наглянцовую і кладу назад, щоб пізніше подивитися на них знову. Сьогодні покажу вам нове надходження до моєї колекції.

Вона хекала мені прямо в обличчя. До мене дійшло, що це було саме хекання, коли мої очі намагалися втекти на подальшу відстань, на її шию. Там висів величезний ошийник з шипами, які зазвичай вдягають на собак. Металеві шипи бочилися на мене зі всіх боків, погрожуючи їжачою помстою в разі наближенні до своєї господарки. Тендітна бліда шия господарки ошийника контрастувала з його масивністю, який посунув людську природу його носительки на другий план. На перший план виходив булгаківський персонаж. Його німецьке походження видавав величезний алюмінієвий кулон у формі сердечка. “Собаче серце,” – подумала я.  На бляшковому сердечку було викарбувано: «2016-2022» і номер.  Це ознака реєстрації четверолапого берлінця. Саме так реєструють псів. Я вчепила свій погляд поводком за ошийник, як я це роблю кожного дня зі своїм псем. Хотілося прогулятися з цієї дівчиною з масивним ошийником і реєстраційний номером пса і послухати оповідь її життя, як це часом роблять з випадковим супутником в потязі далекого спрямування. Але час в ліфті сконденсований до мінімуму. За хвилину ліфт вже стояв. Дівчина в ошийнику вистрибнула в обійми панкового Берліна, порядно наслідивши в моїй пам‘яті.

Коли ліфт піднімає тебе з підземки на поверхню, ти встигаєш лише зафіксувати реальність між двома світами, які насправді існують лише в уяві світоносіїв. Реальність ж – вона тут, де застиг час, у ліфті, де кожен у своєму образі як він є в очах іншої особи, у відзеркалені її дзеркальних нейроклітин. Цікаво, якою бачила мене вона, адже «пси» теж мають дзеркальні нейрони.