На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі.

Дмитро Мірецький, Міжнародна асоціація журналістів (IFJ)

Кінбурн, Очаків, Київ (Україна)

Кінбурн: уроки історії

Нотатки подорожнього

Мій шлях з Південного Заходу Німеччини, зі старовинного міста Есслінген на Неккарі, що у Вюртемберзі, до села Покровка на Кінбурнській косі, був досить довгим. Я подолав приблизно дві з половиною тисяч кілометрів. Спочатку був великий автобус, який долаючи дорожні корки привіз мене на летовище «Манфред Роммель» біля столиці швабської метрополії Штутгарту. Регіональний літак «Ембраер» польської авіакомпанії LOT, переборюючи потоки турбулентності, сів на Варшавському летовищі «Фридерік Шопен». Через кілька годин польський «Боїнг» із незначним запізненням відлетів на Київ.

Кілька кроків по рідній земли і Міжнародний аеропорт «Бориспіль», запропонував мені місце в зручному «Скай Басі». Трохи менше години і я на Київському Південному залізничномувокзалі. Купейний вагон швидкого потяга «Рівне – Київ – Миколаїв» вироблений ще в Німецькій Демократичній республіці. Він – ветеран часів СРСР бачив капітальні ремонти, але не мав жодної модернізації. Гарячий чай в склянці з підстаканником створив затишок в старому вагоні. Безкінечні зупинки швидкого потяга свідчили про те, що реформування української залізниці не те що не завершене, а ще в далекому майбутньому проектуванні.Тоненький матрац, муляв боки і краще підходив не для сну, а для пляжного відпочинку на піску. Туалет, з якого все йшло безпосередньо на колії, своїм специфічним запахом повертав до часів розвиненого соціалізму. На станції «Долинська» Одеської залізниціелектровоз замінюють тепловозом і під повільний рух потяга вдалося якусь годину все ж поспати. Склянка залізничного чаю збадьорила.

І от він Миколаїв. Перон – вокзал. Довгоочікувана зустріч з моїм старим товаришем та однокурсником по Національному Київському університету імені Тараса Шевченка, журналістом Павлом Демо. Ми не бачились 22 роки. Разом з ним миколаївський журналіст Володимир Генералов. Ми вирішили спільно під’їхати на авто до Соборної площі. Стан доріг у Миколаєві та благоустрій центральної Соборної площі обласного центру неприємно здивував. А біля Миколаївської обласної державної адміністрації недільного ранку нас урочисто зустріла зграя бродячих псів.

НІБУЛОН: європейський сервіс з повагою до клієнтів. Трохи проїхавши розбитими вулицями до Чорноморського судно_будівного заводу ми опинилися на Каботажному молі і потрапили в інший сучасний європейський світ. Ми прибули до терміналу української фірми «НІБУЛОН – ЕКСПРЕС». Пасажирський термінал «НІБУЛОН» дуже органічно вписався в оточення Каботажного  Молу, він додає веселих фарб до місцевості біля Чорноморського заводу. Зазначу, що квитки на потрібний рейс я забронював з Німеччини безпосередньо через «гарячий»телефон диспетчерської служби Компанії, хоча можна було це зробити і шляхом відправки електронної пошти через мережу «Інтернет». Швидкісне судно можна зачекати на комфортних лавках під модерновим навісом, відвідати ще і біотуалети на терміналі. Нас привітно вітає черговий, що вбраний по-флотськи в темносиній корпоративній уніформі Кампанії. Я називаю своє прізвище та номер бронювання, оплачую квитки. Можна безпосередньо в касі зробити це і в безготівковій формі за допомогою банківської пластикової картки.

І ось я на борту. Вітаюся з екіпажем та капітаном словами «СлаваУкраїні!». Від моряків швидкісного судна «Нібулон – Експрес» чую у відповідь «Героям слава!». На модернізованій «Кометі» два салони: маленький з панорамними вікнами наносу судна та великий в центральній частині. Отримую ще і фірмовий проспект з розкладом рейсів. Сідаю в комфортне крісло. Рівно о 9-й годині б’є ринда і «Комета» чітко за розкладом відправляється на Кінбурн. Судно на підводних крилах, немов регіональний авіалайнер, йде на південь униз по Південному Бугу до Чорного моря. Виходжу на корму і милуюся видами Миколаєва та його околиць. Майже не чутно шуму потужної суднової машини, лише тихо грає у салоні приємна музика. Трохи стомлений після сервісу від«Укрзалізниці» я просто засинаю на м’якому авіакріслі.

Звучить по трансляції оголошення, що ми вже підходимо до Кінбурнської коси. Судновий годинник показує половину одинадцятої ранку. Отже, наша «космічна» подорож на«ракеті» тривала лише біля півтори години. Разом з туристами ступаю на новий довгий причал «НІБУЛОН», що на вістрі Кінбурнської коси. З особливою відповідальністю фахівці Компанії поставилися до організації належного рівня причальної інфраструктури на Кінбурнській косі. Установка спеціального плавучого причалу для швартування пасажирських суден на підводних крилах дозволила не порушувати екосистему і зберегти біорізноманіття Національного природного парку «Білобережжя Святослава».

Цей плавучий причал є унікальним для України: він виготовлений з пінобетону, має 100-відсотковий запас плавучості і непотоплюваності. Причал встановлено в зоні стаціонарної рекреації на відстані близько 150 метрів від берега з метою забезпечення необхідної глибини для безпечного підходу судна. До плавучого причалу підведено підхідний місток, що складається з металобетонних конструкцій. На нас чекає вже автобус – всюдихід, що має далі закінчити мій шлях у селі Покровка біля екоготелю «Ларіна дача». Хочу подякувати команді швидкісного судна «Нібулон – Експрес– 2» та генеральному директору Компанії «НІБУЛОН» Герою України пану Олексію Вадатурському за європейський сервіс.

На пам’ять мені приходить нещодавна поїздка швидкісним катамараном Боденським озером. Це найбільше озеро у Німеччині, яке біля Альп з’єднує собою дві південно-німецькі федеральні землі Баден-Вюртемберг і Баварію, а також Австрію та Швейцарію. Недалеко від цього озера знаходиться і Франція. Йшов я тоді з Констанца до Фрідріхгафена на білому катамарані. Хоча відстань між цими старовинними містами буламеншою і подорож тривала близько години, квитки коштували маже 15 Євро на особу. До того ж ця лінія субсидується частково з бюджету. А соціальний тариф від «НІБУЛОН» більше, ніж вдвічі дешевший і сервіс кращий, ніж німецький.

Проїзд на високошвидкісних пасажирських судах «НІБУЛОН Експрес» по кишені більшості пасажирів. Така цінова політика є проявом соціальної відповідальності компанії «НІБУЛОН». Як пояснив генеральний директор компанії Олексій Вадатурський, це поки соціальний проект для«Нібулона», в який не закладено прибуток. Єдине зауваження до Компанії, це відсутність ранішнього рейсу від причалу на Косі до Миколаєва. Швидкісні судна о 9:50 роблять рейс лише до Очакова, а до обласного центру це було б набагато зручніше при поверненні назад. Можу помріяти і про рейс швидкісних ракет «Миколаїв – Херсон – Київ». Я б з великим задоволенням скористався послугами Компанії на цьому маршруті, ніж їхати до столиці України потягами чи автобусами. На жаль авіарейс «Миколаїв – Київ» відсутній, може його «НІБУЛОН»водним шляхом якісно виконає.

А далі мене чекав екологічний відпочинок на Кінбурнській косі – українського натурального курорту для тих, кому потрібне перезавантаження на природі, мальовничій місцевості, куди не дісталася цивілізація. А найкраща частина мого неблизького шляху до Українських Мальдівів відбулася завдяки Кампанії «НіБУЛОН». На Українських Мальдівах – Кінбурнській косі подорожній опиняється в майже первозданному світі природи: ідеально прозоре море, білий пісок, давній ліс,безмежний степ, безліч птахів. Кінбурнська коса – це місце, де можна повністю розслабитися, забути про час, відпочити душею і тілом від міської метушні, послухати шум морської хвилі, засмагнути, накупатися, попірнати, насолодитися тишею, свіжим вітром і крикомчайок. Розташована вона в Очаківському районі Миколаївської області між Дніпро-Бузьким лиманом і Ягорлицькою затокою. Частина півострова Кінбурн належить до Миколаївської області, а частина — до Херсонської. У травні тут квітнуть орхідеї, а над головою кружляють пелікани. З одного боку косу омиває Чорне море, а з іншого – Дніпро-Бузький лиман. Тут 22 кілометри майже безлюдного пляжу –скільки очі бачать. Кінбурнська коса – національний заповідник. Тут знаходиться Національний природний парк «Білобережжя Святослава», де живуть рожеві фламінго.

Сам по собі Кінбурнський півострів має довжину близько 40 кілометрівта ширину 8-10 км. Із півночі півострів омивають води Дніпро-Бузького лиману, з південного сходу — Ягорлицької затоки, з півдня — Чорного моря і лише на сході він з’єднаний із сушею. Кінбурнська коса – один із семи великих піщаних масивів, який утворився на місці древньої дельти Дніпра. Неоцінимим природним багатством цього куточка Причорномор’я є велика кількість озер. Частина з них розміщена вище рівня моря іживиться переважно атмосферними опадами. Ці озера прісні, мілководні, відомі ще як «солодкі саги». У живленні інших водойм важливе значення мають морські води, які просочуються крізь піщані товщі. Вода в цих озерах солона. У спеку вона випаровується, утворюючи на дні суцільний шар солі. Споконвіку чумаки на волахпо Чумацькому шляху приїздили сюди за сіллю. Іноді тут залягають товщі цілющих грязей. Багато хто приїздить сюди для лікування суглобних хвороб в озерах лікувальної грязі.

Одна з цікавих і визначних особливостей природного оточення Кінбурнської коси – невеличкі дубово-березові, осикові й вільхові гайки, розкидані по низинах серед піщаних просторів півострова. Це рештки знаменитої Гілеї – країни лісів у пониззі Дніпра, яка за описами старогрецького історика Геродота, існувала тут у V столітті до нашої ери. Трохи згодом, у 971 році, на косі зимував і князь Святослав із своїм полком. Місце козацької слави Кінбурн перекладається з турецької як “гострий, вузький мис, коса”. Півострів був названий на честь форту Кінбурн XVI століття, який був побудованийосманами для захисту річки Дніпро. Фортеця часто була в центрі конфлікту між османами, з одного боку, і українськими козаками, з іншого боку.Разом з Очаківською фортецею, що розташовувалася напроти, Кінбурнська фортеця контролювала судноплавство між Дніпровсько-Бузьким лиманом і Чорним морем. Мала кілька бастіонів з далекобійною артилерією, довжина її кам’яних стін становила близько 100 метрів. У її межах розміщувалися 80 будинків і мечеть. Тут знаходився один з центрів работоргівлі.

У 1669, 1688 і 1692 роках на Кінбурн нападали запорозькі козаки. 8 червня 1736 року фортецею оволоділи російські та запорозькі війська, але 1739 року вона була повернена Туреччині. У 1771–73 роках перебувала в облозі російських військ і нераз ними штурмувалася, а 1774 року була приєднана до Російської імперії. 7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. У цій війні запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями-задунайцями, які були вимушені увійти до складу турецьких військ. І зустріч їх в бою не забарилася. В кінці вересня 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився російський генералОлександр Суворов зі своїм корпусом. Бій був жорстоким. На оточену фортецю турки кидали десант за десантом. Російські війська спливали кров’ю, сам Суворов був важко поранений, але бою не покидав. 1 жовтня на допомогу корпусу яничарів турки направили майже 4 тисячі козаків Задунайської Січі. Побачивши свіжий десант, Суворов запросив допомоги Лиманської козацької флотилії.

Козацька ескадра Сидора Білого вийшла назустріч ворожому десанту, але,побачивши в чайках своїх братів-запорожців, домовилися з ними не воювати і, пострілявши для вигляду з гармат, козацькі ескадри повернулися кожна до своїхберегів: Сидір Білий — до Суворова, а задунайці — до Очакова. Фактична відмова задунайських козаків від штурму позицій російських військ дозволила Суворову разом з пішими козаками скинути яничарів у лиман, чим і завершилась оборона Кінбурна.

Після невдалого штурму Кінбурна зі Стамбула на підмогу туркам в Очаків незабаром прибула ескадра із 50 кораблів на чолі з капудан-пашею Ескі-Гасаном.

Рано-вранці 21 травня турецькі кораблі вийшли на рейд Васильківської Січі і розпочали інтенсивний обстріл коша. Запорожці якраз відбували молебень і неспішили, турки не наближалися, а їхні ядра з далекої дистанції шкоди флотилії не чинили. Після молебню Сидір Білий посадив козаків на весла і, вишикувавшись бойовим порядком, розпочав атаку турецьких кораблів. Та Гасан-паша бою не прийняв і відвів свою ескадру до Очакова. Це була, так би мовити, проба сил. І сил нерівних. У складі турецької ескадри нараховувалося 10 лінійних кораблів, 6 фрегатів та понад 40 менших кораблів. У козаків — лише чайки і скампавеї. Та більша маневреність козацьких чайок, ніж трьох палубних фрегатів і визначила перевагу козацького флоту у великій битві, що сталася у Дніпровському лимані 7червня.

Гасан-паша повів на Лиманську флотилію аж 57 своїх грізних бойових кораблів. Під час сильного вітру на веслах зі спущеними вітрилами, взявши на буксир неповороткі скампавеї, Сидір Білий атакував турецький флот. У цьому бою турки втратили три лінійних кораблі і змушені були відступити в Очаків.17 червня у лимані поблизу Очакова спалахнув новий морський бій. Кілька кораблів Ескі-Гасана, маневруючи на мілководді, сіли на мілину. Лиманська козацька флотилія сміливо їх атакувала. Від дії знаменитих козацьких «мін» в повітря злетіло шість турецьких фрегатів, три лінійних кораблі та біля десятка сандалів. Берегові батареї Суворова не дозволяли турецькому флоту організувати бойовий ордер, що змусило турецький флот втікати від козацької флотилії у відкрите море. Проте і запорожці, хоч і виграли битву, понесли втрати. Під час абордажних боїв загинуло 18 козаків, в полон потрапило 235 козаків, картеччю було смертельно поранено і кошового отамана Сидора Білого.

Після бою козаки доставили пораненого Сидора Білого в Кінбурнську фортецю. Для його лікуванняОлександр Суворов, вражений козацькою звитягою у морському бою, надіслав своїх найкращих лікарів. Та це не допомогло кошовому. Помер Сидір Білий 20 червня 1788 року у віці 53 років. Поховали свого отамана козаки за старим запорозьким звичаєм — під гарматну пальбу — в Олександрійській церкві Кінбурнської фортеці.

Протягом 1789 року бої біля Кінбурну продовжувалися, у них брали участь чорноморські та бузькі козаки. 1790 року Кінбурнську сторону з фортецею приєднали до території Чорноморського козацького війська і створили тут центр військової паланки. За умовами Ясського мирного договору 1791 року Туреччина визнала перехід Кінбурну до Російської імперії. На середину 19 століття фортеця являла собою квадратний форт з кутовими бастіонами, круговою батареєю таземляним укріпленням з боку коси.1855 року під час Кримської війни 1853–1856 років на Кінбурнській косі висадився англо-французький десант і відрізав фортецю з суші, а флот союзників бомбардував її укріплення. Після нетривалого опору залога фортеці капітулювала. По закінченні війни фортецю не відновлювали, а 1857 року ліквідували.На сьогодні тут збереглися лише залишки земляних валів…

Зелений туризм: наодинці з морем та природою

Пройшли роки. У кінці 1991 році нарешті закінчилася багаторічна російська окупація Кінбурну, нащадки чорноморських козаків отримали можливість вільножити на власній землі.У найбільшому селі Покровці на Кінбурні нині зареєстровано близько 800 мешканців. Колишня закрита для відвідувачів прикордонна зона знайшла свою спеціалізацію у зеленому туризмі. Хоча туристичний сезон триває на Кінбурськійкосі лише з початку травня по кінець вересня, зелений туризм здатен якщо неповністю, то хоча б частково зайняти місцеве населення. Він дає змогу жителям Покровки та навколишніх хуторів збільшувати свої доходи, створювати економічні передумови для розвитку територіальної громади.

Традиція виїжджати на лоно природи виникла ще в стародавньому Римі. Тепер цей напрямок одержав широке поширення на теренах Європи. Зелений туризм нетільки дозволяє істотно заощадити бюджет, але також дозволяє долучитися дочогось нескінченно величного і прекрасного.Тетяна Ларіна свого часу приїхала відпочивати на Кінбурську косу з Миколаєва, але закохалася в Українські Мальдіви, та згодом придбала тут стару хату, яка стала початком екоготелю «Ларіна дача». Нині двохзірковий готельний комплекс складається з декількох котеджів та двох невеликих будинків. Туристам три рази надень на веранді пропонується меню зі страв домашньої кухні, а також тут можна ще замовити страви на мангалі. Під час відпочинку на «Ларіній дачі» мені особливо до вподоби стали рибні страви. За тиждень я поласував тут і запеченою кефаллю, і смаженими бичками, і котлетами з карася. Зіркою бази відпочинку є кіт Маклай, доброзичливий, чарівний і спокійний, він поводиться як справжній менеджер екоготелю.Від бази відпочинку до морського пляжу – 15 – 20 хвилин пішки.

Дорога до моря йде через степ та вбрід через солоні озерця. Але яка тут краса. Віддаленість екоготелю від цивілізації зробила мій український відпочинок дійсно спокійним та приємним. Сидячи ввечері біля багаття, під яскравими південними зірками, слухаючи шум моря, я відчував повне єднання з природою.

Українці, ми врятовані.

Мешканці кінбурських хуторів сформували свою культуру та звичаї. Перший на Кінбурні біля причалу «Нібулон» мене привітанням «Слава Україні!» зустрів пан Віктор – водій мініавтобуса-всюдихода, котрий по пісках Кінбурну доставляє туристів до місць відпочинку. До речі, на Кінбурні немає ані метру дороги з твердим покриттям, тому їздити місцевими шляхами можна тільки на позашляховиках. Лобове скло мініавтобуса прикрашає національний прапор. Як раз був день позачергових виборів до Верховної Ради України і пан Віктор проінформував, що місцеві українці проголосували саме за «Європейську солідарність» та «Голос». А ще дорогою він згадав про свої приємні враження від зустрічі з покійним В’ячеславом Чорноволом у Миколаєві. Виявилося, що в нас був спільнийзнайомий, достойний син України. Біля частини садиб у Покровці та Ковалівці на щоглах постійно знаходяться національні прапори. Це означає, що тут мешкають українці. Їх авто теж прикрашає національна символіка. Вмикаючи вечорами радіоприймач, я не міг на різних хвилях впіймати хоча б однуукраїнську радіостанцію, проте добре транслювалося «Радіо Росії». Про інформаційну безпеку в цьому краї лише можна говорити.

Питання віри тут теж складні. Щонеділі скликає дзвонами вірних Московська церква, що збудована за підтримки місцевої влади на місці старої ще козацької церкви. Місцевий піп тут явно не бідує, збудував собі цілу садибу за швейцарським проектом та приймає ціле літо на відпочинок своїх колег. А свідомим українцям потрібно їхати на Службу Божу в Миколаїв чи в Херсон. Але московську церкву в Покровці українці просто ігнорують. Також вони мають повну недовіру до політичних проектів на кшталт «Владімір Зєлєнський та його слуги народу». Люди відчувають недовіру до таких неукраїнських політиків та вважають нижче своєї гідності за таких голосувати.

Під час прогулянки Покровкою на сільській вулиці «Дерибасівська» радує саморобний дороговказ українською мовою «Баштан. Кавуни, дині, огірки.». Заходжу до садиби та вітаюся української мовою до господаря пана Олександра. Господар радісно повідомляє , що українцям він продає свою продукцію дешевше і запрошує на баштан вибрати собі кавуна. Він родом із Хмельницькоїобласті, хата його збудована згідно з подільськими традиціями. На жаль, на Кінбурні свідомі українці не є у повній більшості, але місцева влада вимушена з ними рахуватися.

Зворотній шлях.

З Кінбурну до Очакова я повертався на катері «Бригадир Горич». Над рубкою на вітрі гордо розвивається національний прапор. Підходячи до Очакова, впадає в око Очаківська військово-морська база. Для Військово-морських сил України військові будівельники зі США там створюють Центр оперативного управління флотом. Його зводять на території Очаківської військово-морської бази, де зараз дислокується 5-а бригада надводних кораблів ВМСУ. Американські фахівці вже здали три об’єкти – оперативний центр ВМС України, ремонтну майстерню для катерів, а також контрольно-пропускні пункти попериметру охорони бази. Всі ці роботи оплачує американська сторона в рамках програми військової допомоги Україні.

Чому саме Очаків? Вибір Очакова як місця докладання зусиль американцями зовсім не випадковий. Тут базується 5-а бригада надводних кораблів ВМСУ, де зібрані кілька різнокаліберних суден, які вдалося вивести з Криму. Саме в Очакові базується дивізіон 406-ї артилерійської групи і вже легендарний через свої операції на Донбасі 73 центр спеціальних операцій. В операції під Іловайськом у серпні 2014 року брали участь 30 військовослужбовців 73-го Центру. При виході з оточення двоє з них загинули, троє потрапили в полон. Прорвалися25 спецпризначенців, серед них і шестеро поранених. Слава героям!Таким чином, можна сміливо говорити, що нині реалізується вкрай амбітний план формування українського флоту без опори на радянську спадщину.

 

На світлинах автора та Віктора Деренюка: «Нібулон – Експрес»; Козацька чайка убою; Символічна могила Сидора Білого на місці Кінбурнської фортеці; краєвидКінбурнської коси; Чорноморська кефаль у «Ларіній дачі»; Кіт Маклай – головнийменеджер екоготелю; Квадроцикл ідеальний для подорожей Кінбурном; Тут будується українська садиба; У мініавтобусі-всюдиході; На баштані; Катер«Бригадир Горич»;