Ольга Самборська
Промова на протестній акції проти замороженя підписання Угоди про Ассоціацію України з Європейським Союзом.
м. Берлін. 24.11.2013
Шановні земляки, шановна українська громадо!
За час свого більш як десятирічного перебування за кордоном я не пам’ятаю такої мобілізації українців в Берліні. Навіть вибори при посольстві України не можуть похвалитися такою активністю українців. Дякую вам щиро за вашу активну громадську позицію по відношенню до подій в Україні, про небайдужість до долі Угоди про Ассоціацію між Україною і ЄС. Вітаємо у нас в Берліні Гамбург, Дрезден, Магдебург, Халле та українців інших міст і містечок Німеччини, які приїхали на протест в Берліні! Надсилаємо наші вітання акціям протесту, які зарад відбуваються у Франкфурті-на-Майні, Мюнхені та Штуттгарті.
На жаль, нас зібрала тут разом не радість, а біда.
Біда ця переслідує українців вже на протязі багатьох десятиліть. Біда ця – антиукраїнська влада, не наша влада, не та, яка стоїть на боці українця. Цю біду принесено свого часу ззовні на на правий і лівий береги Дніпра, де спокон віків живе мирний, працювитий і справедливий народ з багатою культурою і традиціями. Цінності українського народу, його мова і пісня – це те, що залишилося в нас. Решту – право жити за власними принципами і обирати своїх політиків – в нас відібрала чужинецька влада. І зараз вже не важливо, як вона називалася, чи то Ржеч Посполита, автро-угорська чи совітська. Вона була не наша, не автентична. І всі ці десятиліття український нарід намагався позбутися цієї біди. Але марно. Всі спроби встановити українське правління: козацька республіка, Західно-Українська Народна Республіка, Українська Народна Республіка, відновлення Української Держави в 1941 і незалежна Україна 1991 році, закінчувались відстороненням українських політиків і інтелигенції від своєї справи нахабними і безпринципними.
Свідченням цьому є українська міграція з її урядами в екзилі. Її причина – це несумістність українських політичних принципів з матрицею нав’язуваного українцям устрою з його узаконеною несправедливістю в судах, зрадництвом державних інтересів і відсутністю будь-якої бодай примітивної політичної культури.
Перша хвиля міграції відбулася кінцем 19го століття, друга – після першої світової, третя – після другої світової, тепер вже і четверта після олігархічної окупації України. Хвилі міграції українців за кордон – це не просто потоки мігрантів на інші континенти. Це – лакмусовий папір на фальшивість в політичній системі України. Українська діаспора – це потенційні члени наших урядів, наших міністерств, наші президенти і прем’єр-міністри. Тепер вони – члени інших урядів, члени інших міністерств. Це також– ми з вами, участю яких стало бути „вічними революціонерами“.
Ця акція протесту – це не лише акція різних хвиль міграції. Це ще й акція ветеранів двох новітніх українських революцій – студентської революції на граніті 1990 року і помаранчевої революції 2004 року. Це говорить про те, що влада в Україні і досі залишається чужинецькою.
Мені особисто як учаснику студентського голодування 1990 року, відомого як „Революція на граніті“, дуже прикро усвідомлювати і навіть не віриться, що знову потрібно виходити на майдан і знову заявляти про свою незгоду з діями Уряду. Нагадаю, що студентська революція 1990 року відбулася в час загрози підписання Союзного Договору. Саме проти його підписання студенти вийшли на площу Жовтневої Революції і оголосили безстроковий голодний страйк. Ми тоді домоглися зняття з посади Голови Ради Міністрів Масола разом з задоволенням низки інших вимог. Але неповним.
Двадцять років роздумів про те, що ми тоді не доробили чи не додумали? Одне ми однозначно прогледіли. Це – Люстрація, тобто очищення української політики від влади колишніх партійних можновладців. Відгороджені від Європи, ми не відразу зрозуміли, що першим пунктом у всіх подальших революціях мала би бути люстрація членів злочинної КПРС. Це було зроблено в східній Німеччині, в Чехії та багатьоїх інших країнах. Ми сп’яніли від ейфорії отриманої незалежності і розійшлися розбирати намети. Ні, нам не хотілося тоді після 10-денного голодування їсти. Ми були голодні свободою, яка все не приходила і не приходила. Натомість прийшла інша підступна влада з нелюстрованих директорів колгоспів і заводів. Вона уявила себе елітою і маючи фінансові ресурси совєтської спадищини утворила українського політичного монстра – суміш політики і криміналу. Вона звела нанівець все, що прийдешніми поколіннями і нами вимріювалося і виборювалося. Ми їм дозволили це зробити самі. Ми дозволили вбити тих, хто був за нас. Ми вибрали тих, хто проти нас. Ми дозволили ошукати себе.
Це сталося не тільки з нашої вини. Наша спільнота жила і живе в інтелектуальній і візовій ізоляції від світу. І навіть якщо впала „Залізна Завіса“, то на польсько-українському кордоні з її уламків виросла інша. Нас хочуть зробити дикунами наодинці зі справжніми дикунами. Нам страшно наодинці з криміналом в законі, нам боляче постійно переживати за родини в Україні. Нам моторошно від диктаторських режимів в сусідній Росії і Білорусії. Ми розуміємо, що не солодко і російським і білоруським народам. Але як ми можемо їм допомогти? Нам потрібні відкриті двері в Європейську спільноту. За нами ввійдуть і вони. Ми замучились жити в візових категоріях і постійно бути залежними від рішень посадовців, яких ми не уповноважували визначати куди нам рухатися.
Як українська спільнота, а з нею і європейська 2 роки тому могли повірити, що кандидат в Президенти, який зфальшував одні вибори, може чесно прийти до влади в наступні? Українців і європейців – ошукано! Давайте визнаємо це і об’єднаємось бодай зараз, щоб зломити те зло, яке набирає шалених обертів за Схилами Карпат аж до Тихого океану. Це зло – олігархія, зведена в ранг політичних сил.
Нам, українському народу, мало би бути все одно, які зачіски чи годинники носить український олігарх. Але не все одно – що він робить. На жаль, жодний олігагарх незалежно від статі, не вивів Україну на такий рівень, за який її поважали б в міжнародній спільноті. Саме тому нам, українським людям, потрібно відмежуватися від українських політиків-клоунів різних політичних і навіть опозиційних структур і відшукати серед нас здібних політиків, уповноважити їх до представлення українських демократичних інтересів в своїй країні і за її межами. А перед тим провести люстрацію. Це хотілося б сказати Україні.
Європі ми кажемо, що український народ – це поняття, яке не є тотожним сьогоднішній владі. І українська влада – це не український народ. Саме тому ми відмежовуємося від рішення Уряду на чолі Азаровим призупинити підписання Ассоціації між Україною і Європою. Ми просимо Європу зрозуміти, що Україна – не Росія і Янукович – не Україна. Так само й інші олігархічні клани – теж не Україна. Спини українців прогнулися під тягарем олігархічної системи, але ніхто не хоче брати їх на лікування за кордон. Ми мало чули про долю українців у висловлюванях європейських політиків. Їх більше цікавлять закони і параграфи.
Але ми, прості люди України і Німеччини наближаємося одні до одних швидше, аніж цього хочуть бачити політики. Понад сто тисяч українців живе в Німеччині. Серед них висококваліфіковані спеціалісти різних галузей, студенти, підприємці. Сотні українсько-німецьких подруж проклами свої доріжки між Україною і Німеччиною. І мені боляче чути, коли мій син мене запитує: „Чому Україна не в Європі?“ Тож заради наших дітей ми прийшли сюди, щоб сказати нашим європейським сусідам: „Ми тут, бо наші земляки там в біді. Підтримайте нас.“
Де як не на чужині найсильніше відбуваєш біль за рідних і близьких. Дякуючи медійним засобам, ми хочемо найблизитись до України і передати наше велике солідарне “Ми разом з вами. Ми в Європі, а значить і ви теж. Процес наближення України до Європи є безповоротним. Його не зупинити. Ми цього не допустимо. Саме тому ми тут, біля Бранденбурзьких воріт, де впала „Залізна Завіса“, де німецький народ об’єднався і славив демократію. Ми хочемо славити демократію в Україні – країні демократичних цінностей. Відкиньмо особисті амбіції і об’єднаймося заради нашої свободи!
Слава Україні!
Героям слава!
Хата скраю Hata skraju 