“українській справі він присвятив все своє життя в еміграції.”


http://novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=8350(інтерв’ю взяв В’ячеслав Полятинчук, м.Кам’янець-Подільський)(1 червня 1993 в.)
Ясновельможна Її Світлість Пані Гетьманівна
Олена Отт-Скоропадська

«Мій батько ніколи не був зрусифікований»

(Кам’янець на Поділлі, 1.06.1993 р.)

Павло Гай-Нижник: 31 травня я з М.Железняком привезли Гетьманівну О.Скоропадську до Кам’янця-Подільського. ЇЇ Світлість відвідала центральний корпус та історичний факультет Інституту (нині – Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). Протягом двох днів своїх відвіден і гостин у П.Гай-Нижника пані Гетьманівна відвідала у його супроводі архітектурні та історичні пам’ятки Кам’янця-Подільського і Хотина. Саме під час перебування Кам’янецької фортеці спадкоємниця гетьманського роду зустрілася з членами «Подільського братства», провідник якого (В’ячеслав Полятинчук) записав цю розмову.


Людвіг Отт, Олена Отт-Скоропадська, Павло Гай-Нижник, Ольга Гай-Нижник (13.09.2005. Київ)В Києві 13-15 травня 1993 року відбулася міжнародна науково-практична конференція, присвячена 120-й річниці дня народження Гетьмана Павла Скоропадського та 75-ї річниці відновлення Гетьманату в Україні.

З усього світу до Києва з’їхалися високоповажні гості та відомі українці. З далекої Швейцарії прибула донька останнього гетьмана України, ясновельможна пані Гетьманівна Олена Отт-Скоропадська.

Відвідавши Батьківщину свого батька ясновельможна пані Гетьманівна здійснила приватну поїздку до Кам’янця-Подільського, в якому разом зі своїм чоловіком перебувала два дні, а саме 31 травня та 1 червня.

В Кам’янці на Поділлі донька гетьмана провела дві зустрічі: з членами Історико-культурологічного Подільського Братства та студентами і викладачами педагогічного інституту. Відповіла на численні питання.

На зустрічі з «братчиками» 31 травня Ясновельможна пані Олена розповідає:

– Під час перебування в Україні довелося нам відвідати Гамаліївку біля Глухова, де знаходився маєток родини Скоропадських. Там до цього часу збереглась церква і монастир, побудований в XVІІ столітті на кошти та при сприянні Гетьмана Івана Скоропадського (помер 1722 року).

Приємно було бачити, що збереглись до цього часу будівлі монастиря. Ми входили в келії, де колись жили монахи. В цьому монастирі похований Гетьман Іван Скоропадський. Збереглась також надгробна плита Гетьмана та деякі надгробки його родини.

Прикро, але в теперішній час на території монастиря розташована тюрма. Як повідомив нам комендант, третина засуджених скоїли важкі злочини.

Ми були першими громадянами з-за кордону, яким дозволили відвідати монастир і на могилі Гетьмана спільно з священиком та церковним хором відправили панахиду. А позаду нас стояли ось ці засуджені люди і разом з нами молились… Мої батьки, коли ще жили в Україні кожного року їздили до монастиря і відправляли панахиду.

Нам уже давно казали, що необхідно відвідати Кам’янець-Подільський, де під час Гетьманату 1918 року був заснований Український Державний Університет. Ми трохи боялися довгої подорожі, але раді, що поїхали.

Старий Кам’янець – це справжні заповідник, де кожний будинок говорить про історію міста. Ми як ходили вулицями міста, то бачили там дивну вулицю: з однієї сторони вона – вулиця Рози Люксембург, а з другої – вулиця Довга.


(на території Кам’янець-Подільської Фортеці, 31 травня 1993 р.): Мирослав Мошак, – голова Історико-культорологічного Подільського Братства, Віталій Лозовий, – історик, член “Подільського Братства”, Олена Отт-Скоропадська, – Її Світлість Ясновельможна Пані Гетьманівна, В’ячеслав Полятинчук, – член Історико-культорологічного Подільського Братства.1 червня відбулася зустріч зі студентами та викладачами педагогічного інституту. Розповідає пані Олена Отт-Скоропадська:

– Перш за все я вибачаюсь за мою не зовсім досконалу українську мову. Адже я живу уже 46 років в Швейцарії, де українську мову майже не чую. Ви можете мене про все запитувати, лиш не по математиці та українській граматиці. Я буду старатися, спробую на все відповісти. Але мушу сказати, що не зможу відповідати на всі питання як слід, тому що я все ж таки ніколи на Україні не була. А перший раз приїхала 1991 року. І коли мої батьки були ще живі, я була дуже і дуже молода, в той час не дуже цікавилася українською політикою, я жила життям молодої дівчини.

Головне, я знаю українську історію з прочитаних книг і з того часу, коли почала перекладати спогади мого батька.

Я навіть не знала, що такі спогади збереглись. Це виявилось в тисяча дев’ятсот … році під час нашого перебування в Америці. Я забрала їх до себе в Швейцарію. Майже три роки над ними працювала. Над перекладом на німецьку мову. Я відчула, побачила яка це є історична цінність і актуальність їх видання. Спочатку я почала переклад головне для нашої родини та для друзів. А потім я побачила, що це така річ, яка мусить бути відома для більшого кола. І з’явилась угода, що вони будуть видані німецькою мовою Східно – Європейським університетом Берліну. А тепер сталось так, що їх видання стало актуальним саме на Україні. Видані вони будуть в Києві Українською Академією Наук. І я маю надію, що це буде в цьому році.

Питання:

– Пані Скоропадська, чи не могли б Ви розповісти більш детально про діяльність Вашого батька в період проживання в еміграції.

– Мій батько виїхав і попав до Німеччини в кінці грудня 1918 року. Вирвався один. А моя мати залишилась ще на Україні. Батько дуже турбувався за родину і мою матір. І в той період він почав писати свої спогади. Після того, як родина виїхала з України і приєдналася до батька, влітку, в липні 1919 року народилась я і наша родина зустрілась в Швейцарії.

З самого початку перебування в еміграції батько налагодив стосунки з діячами українських організацій в еміграції. В першу чергу, з В’ячеславом Липинським, котрий очолював Український Союз хліборобів – державників. І повністю віддався в політиці українській справі. Ще довгий час батько мав стосунки з Києвом та діячами, які приїздили з України. Переїхав до Берліну. Добрі стосунки батько мав також з деякими німецькими діячами, особливо з генералом Грегором, який в той час був Міністром військових справ в Німеччині.

Саме в той час почалася дуже активна праця серед українців в основному через В’ячеслава Липинського, який працював у Відні, але часто приїздив до мого батька. Тоді було відкрито видавництво «Хліборобської України» і в 1926 році вперше було видано частину спогадів мого батька.

Здається в 1925 році мій батько заснував при сприянні та фінансовій підтримці німців Український Науковий Інститут в Берліні, який мав досить великий вплив на видатних українців. То були Дмитро Дорошенко, Іван Мірчук, Дорошівський, Новозерський, Куделя. Це був такий науковий центр українців за межами України. Крім того, як раз на початку 20-х років, на Захід прибула велика кількість українців, серед яких був і Осип Назарук. Він розпочав тут плідну працю і створив Українську Січ. Це мало великий вплив на всіх українців. І мій батько, коли був в еміграції він весь час працював на українську справу. У нас вдома,майже не було такого дня, щоб ми не приймали когось з українців або інших діячів, котрі цікавились українськими справами. Багато було чужинців – журналістів.

Українська справа, якою займався батько, дуже поширювала знання про Україну і український народ за кордоном.


(в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, 1 червня 1993 року.): В’ячеслав Полятинчук, – член Історико-культорологічного Подільського Братства, Віталій Мацько, – редактор видання “Кам’янець-Подільський Вісник”, (?) Євгенія Сохацька, – Декан філологічного факультету, Олена Отт-Скоропадська, – Ясновельможна Пані Гетьманівна.– Пані Скоропадська, недавно був надрукований Указ Президента Леоніда Кравчука про надання громадянства України Миколі Плав’юку. Ви громадянка Швейцарії. Чи не виявляли Ви бажання отримати українське громадянство.

– Я громадянка Швейцарії 46 років. Законами Швейцарії не визнається подвійне громадянство. Я дуже вдячна, що я можу там добре жити. Я себе почуваю там дома, але все це не заважає мені відчувати себе українкою.

– Пані Скоропадська, справа в тому, що Ви належите до української аристократії, яка була досить чисельна і переважна більшість якої була цілком зрусифікована і відійшла від справи української боротьби, за український народ, українську державу. Ваш батько царський генерал. Що примусило Вашого батька на такий досить таки непевний з огляду результатів шлях, стати Гетьманом України і займатися українською справою.

– По-перше, я мушу сказати, що мій батько ніколи не був зрусифікований. (Аплодисменти). Мій батько в своїх спогадах пише про своє дитинство до 13-ти років. Все своє дитинство він провів в маєтках своїх дідів. Це був Іван Михайлович Скоропадський, якому належав Тростянець. Це був маєток наповнений духом і речами української старовини. Мій батько зростав і виховувався в умовах, де все дихало українськими звичаями, духом та історією, старовиною.

Рід Скоропадських ніколи не вважав себе малоросами, але завжди українцями. Інший маєток – це був його діда Петрашевського. Також старовинний український рід, який дивився більше на Захід, ніж на Схід. А дід мого батька, Скоропадський, ніколи зі свого обійстя – острівця не виїздив і там провів все своє життя, працюючи для України. Кожен четвер до нього з’їжджалися друзі, котрі спілкувалися лише українською. Він, Іван Скоропадський, давав гроші на українські гімназії, поширював, як міг, і дбав про українські культуру. Його донька Єлизавета Скоропадська, по чоловікові, графиня Милорадович, була фундаторкою товариства імені Шевченка у Львові. Вона дала на це товариство величезні на той час гроші. Вона була справжній український діяч. Скоропадські почували себе справжніми українцями, хоч батько мій і пише в своїх спогадах: «Ми вірно служили нашим царям». Не дивлячись на те, що він завжди відчував себе українцем, але всі вони служили у війську московського царя. Тоді так було. На той час то була російська армія. Але пішов на шлях гетьманства, тому що він був патріот України. Із обставин того часу, він українізував свій перший український корпус і його вибрали Отаманом Українського Вільного Козацтва. В цей час серед українства він займав досить вагому позицію. Він розумів, яка велика відповідальність лягає на нього. В листопаді 1917 року його корпус роззброїв перший наступ збільшовичених військ на Київ. Не виступив на фронт, всупереч наказу вищого свого командування. Він сказав, що мусить виступити проти Совєтів, ставши на захист України, що мусить допомогти своєму рідному краю. Саме тоді прийшло до нього переконання працювати на українську державність.

– Чи підтримував зв’язки з Вашою родиною Іван Огієнко в еміграції?

– О то я навіть сама його дуже добре пам’ятаю. Як він уже був висвячений митрополитом, він часто приїздив до нас. Мій батько був у дуже добрих відносинах з Огієнком. Сприяв тому, що Огієнко був висвяченим в митрополити і вважав його видатним діячем. І мені було дуже приємно почути, що ваш інститут буде перейменовано іменем Огієнка.

– Пані Олено, нажаль, прем’єр Жулинський, ще не відреагував на наше рішення про перейменування. Тут пані Сохацька порушила питання про перейменування інституту, а наша громада Кам’янця порушила питання про відновлення дітища Вашого тата – Університету. Пані Олено, із династії Скоропадських, починаючи ще із Гетьмана Івана Скоропадського, який був Гетьманом в період після Полтавської битви 1709 року, сьогодні на еміграції чи велика є родина і чи маєте ви зараз стосунки між собою?

– Ні, нажаль, я остання Скоропадська. Ви знаєте, у нас родина, якщо подивитися на родовід, то Гетьман Іван Скоропадський мав лише двох доньок. Нажаль, Скоропадські, вони не були такі плодовиті і мали багато чомусь дівчат і мало хлопців. Здається у 18-му столітті одні із Скоропадських попали в Югославію. А вже під час останньої війни одна із доньок приїхала і сказала, що вона є остання із того роду Скоропрадських. Вона вийшла заміж за серба і це був кінець роду.

Тут на Україні в Білій Церкві є ще одні Скоропадські, але до нашої родини вони не мають відношення. Я маю дуже далекого родича по лінії тітки батька в Канаді – Милорадовича. От і все. Взагалі за кордоном із древніх українських династій, нас залишилось дуже мало. В Іспанії та Відні є ще Розумовські.

(Віктор Притуляк) – Пані Скоропадська, із скупих публікацій в українській пресі нам відомо, що Ваш батько в роки Другої Світової війни порятував багато українців, над якими нависла загроза знищення. Йдеться мова про провідників українського визвольного руху. Що б Ви могли додати до цього?

– Так, це правда. Мій батько з початку свого проживання в Німеччині був дуже відомою людиною. Мав дуже добрі стосунки з Міністерством закордонних справ. Він мав добрі стосунки з деякими військовими угрупуваннями. Навіть з деякими членами нацистської партії. Ця партія фашистської Німеччини не була такою однорідною, мала багато течій, людей, які раніше були в старому уряді при владі, вони опинились при владі і в нацистському уряді. І серед них було багато зовсім порядних людей, з якими можна було співпрацювати. Мій батько мав навіть друзів серед них, які моєму батькові багато допомагали. І коли були заарештовані Степан Бандера, Левицький та інші діячі ОУН, мій батько домагався, щоб їх звільнили. Це був час спроби згуртувати, об’єднати всі українські сили в боротьбі проти Совєтів, з одної сторони. А з другої, щоб це була та сила, яка би змогла бути перед союзниками виразником інтересів України. Це була маленька частина з діяльності Скоропадського під час війни. Ще з самого початку війни мій батько все робив для того, щоб полегшити долю українських полонених і декілька разів це йому вдавалось. Звичайно, він не міг допомогти всім.

– Пані Скоропадська, скажіть будь-ласка, хто був Вашим вчителем української мови?

– Українська мова постійно звучала в нашому домі, в якому було завжди багато людей. Коли ми сідали за стіл, нас ніколи не було менше, аніж 10 чоловік. З однієї сторони сиділа наша мати та стара няня, я, мій брат Петро, його вихователь, гувернантка сестри мого батька. З другої, сидів мій батько. Я знаю декілька мов. Коли мені було 14-15 років, я отримувала уроки української мови. Мені давав їх юнак, син українського діяча діаспори. Я не буду називати прізвища. Він походить із досить відомої української родини. Я пам’ятаю як він, читаючи лекції з української історії та мови, дивився на мене такими дивними широкими очима.

У нас був гарний будинок, гарний сад, але часто бували фінансові труднощі. Мій батько з самого початку перебуваючи в Німеччині, отримував від німецького уряду пенсію. Не досить таку велику, але таку, приблизно, як отримував німецький генерал. Із цієї пенсії менша частина йшла на потреби родини, а більшу частину він віддавав на українську справу. Тому що українській справі він присвятив все своє життя в еміграції.

Я закінчила гімназію та школу секретарок. Оволодівши добре різними мовами. Знаннями про Україну я збагатила тим, що читала і читаю дуже багато книг і завжди цікавилась історією України. Через те дома ми навіть не маємо телевізора.

– Пані Олено, чим займаються і де працюють внуки Гетьмана Скоропадського в еміграції?

– Ми маємо двох доньок-близнюків, обидві заміжні, Олександра та Ірена, мають по 39 років. Одна заміжня за швейцарським журналістом. А друга за юристом, який працює в Уряді.

Внучка Олеся 8 років. Внук Дмитро 4 роки. Одна донька працює в часописі. Але в Швейцарії, коли одружуються, то жінки дуже рідко працюють, в основному, виховують дітей. Нас було п’ятеро: два брата, дві сестри і я. Я наймолодша. Марія, Єлизавета, Петро, Данило і я. Батько загинув 26 квітня 1946 року в місті Оберсдорф, на Півдні Німеччини. Там похована і родина.

Коли почалася війна з Совєтами, у всіх на еміграції з’явилася надія. Ми всі думали, що це одна із можливостей звільнитися від більшовиків. Німці не розуміли, який великий потенціал захований в українського народу, щоб стати на шлях національно-визвольної боротьби. В Цюриху тепер почало працювати швейцарсько-українське Товариство.

Запис провів В’ячеслав Полятинчук, 1993 року.

Місто Кам’янець-Подільський.

(Полятинчук В’ячеслав Володимирович, 1961 р.н. – член Історико-культорологічного Подільського Братства, журналіст Всеукраїнського видання «Вісник Меморіалу», член Національної Спілки журналістів, Голова Кам’янець-Подільського міського об’єднання Товариства «Просвіта» ім.Т.Г.Шевченка)

P.S. Про цю зустріч Її Світлість Олена Скоропадська, доречі, згадує у своїх спогадах (Отт-Скоропадська О. Остання з роду Скоропадських. – Л.:Літопис, 2013. – С.520-524).


(зустріч Гетьманівни Пані Олени з членами “Подільського Братства” 31 травня 1993 р.): Перший ліворуч – студент Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, Павло Гай-Нижник.;
Лист В’ячеславу Полятинчуку від Ясновельможної Пані Гетьманівни.

(світлини з приватного архіву В’ячеслава Полятинчука)
http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1993%2806%2901.intervju_getmanivny.php

 

 

Олена ОТТ-СКОРОПАДСЬКА:
Пятниця, 12 Грудня 2008
Олена ОТТ-СКОРОПАДСЬКА:
“МІЙ БАТЬКО НАМАГАВСЯ ВРЯТУВАТИ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ”

— Вельмишановна пані Отт-Скоропадська, Ваш батько — особа досить-таки суперечлива в українській історії XX сторіччя. Ще й досі постать останнього Гетьмана оповита всілякими міфами й упередженнями, ще й досі так до кінця й не з’ясована його роль в українській революції 1917 — 1920 рр. То хто ж такий Павло Скоропадський?

— Насамперед мушу зазначити, що я свого батька знала, будучи ще дуже молодою. Тоді політика не цікавила мене анітрохи. І все, що знаю про нього, я довідалася з численних розповідей, публікацій та інших джерел. А проте найбільше інформації про Павла Скоропадського змогла почерпнути, працюючи над перекладом його “Спогадів” на німецьку мову. Та навіть після цього мені важко однозначно оцінити роль останнього Гетьмана в процесі українського державотворення.

— Успішне закінчення Петербурзького Пажеського корпусу, кількарічна служба в чи не найпрестижнішому полку російської гвардії — Кавалергардському, вдале командування на фронтах російсько-японської та Першої світової воєн, посада флігель-ад’ютанта в почті Його Імператорської Високості царя Миколи ІІ — ось так виглядає військова кар’єра Генерала російської армії Павла Скоропадського. Як Ви поясните це блискуче сходження малоросійського шляхтича?

— Після скасування гетьманських привілеїв та повної інтеграції України в Росії за часів правління Катерини ІІ більшість української шляхти подалася на військову службу Російській імперії. Тому майже всі предки Павла Скоропадського були військовиками, що, як написав він у статті “Моє дитинство на Україні”, вірно служили своїм царям. Наприклад, мій дід, Петро Іванович Скоропадський (1834 — 1885 — О.З.), воював на Кавказі. Блискучий військовик, він за подвиги на Кавказі заслужив золотий палаш і ще кілька високих царських нагород. Маючи такий добрий приклад для наслідування, мій батько ще змалку мріяв про військовий вишкіл. Тому овдовіла мати, Марія Андріївна Скоропадська (уроджена Миклашевська, 1839 — 1901 — О.З.) через світські зв’язки своєї сестри Олександри, одруженої з генералом графом Олсуф’євим, одержала дозвіл Олександра ІІІ, коли той саме перебував у Києві, поселити свого сина у Пажеському корпусі. А всього іншого мій батько, завдяки наполегливості й неабияким здібностям, домігся сам.

— Поговорімо про політичну діяльність Вашого батька. Як відомо, влітку 1917 року головнокомандувач 34-го корпусу російської імперської армії Павло Скоропадський українізував свій корпус, названий згодом Першим Українським, і цей крок став початком політичної діяльності майбутнього Гетьмана.

— Як мені думається, тоді, під час Першої світової війни, мій батько був перш за все військовик і, почуваючись небайдужим до боєздатності підпорядкованого йому корпусу, спочатку дивився на його українізацію трохи скептично. Але згодом, усвідомивши всю важливість цього кроку, він доклав чимало зусиль для того, щоб його корпус, незважаючи ні на що, досягнув високого рівня боєздатності. Однак Центральна Рада, на жаль, не підтримала це починання, ба навіть навпаки — дуже перешкоджала йому.

Справжнім початком політичної діяльності Павла Скоропадського став, на мою думку, той момент, коли на станції Деражня він вирішив не іти зі своїм корпусом на німецький фронт, а захищати Київ.

— Невиконання Центральною Радою умов Берестейської мирної угоди, укладеної 9 лютого 1918 року між Українською Народною Республікою та Центральними державами, призвело до крайнього загострення політичної ситуації в Україні. Наскільки реальною була б загроза встановлення окупаційного режиму у формі німецько-австрійського військового губернаторства під керівництвом російських офіцерів, якби 29 квітня того ж таки року до влади не Прийшов Павло Скоропадський? І чи змогла б тоді Проіснувати українська держава, яка, за словами Вашого батька, “реально з’явилася на світовій арені … у … короткому періоді Гетьманства”?

— Загроза перетворення України в німецьке генерал-губернаторство, очолюване російськими офіцерами, була цілком реальною. Наскільки мені відомо, про це свідчать тогочасні німецькі документи. На запитання: чи українська гетьманська держава мала шанс проіснувати чи ні, — історія вже відповіла. Але можна припустити, що вона мала б реальний шанс утриматися значно довше, якби, скажімо, не було ні Листопадової революції в Німеччині, ні повстання Директорії проти Скоропадського. Зрештою, ці події і призвели до руїни української держави. До того ж слід зазначити, що тоді Червона армія, будучи нечисленною, ще не становила реальної загрози. І от якщо б на той час Україна вже мала своє боєздатне військо, яке мій батько квапився сформувати до січня 1919 року, то можна уявити собі, що все склалося б по-іншому.

— Будучи, як і, скажімо, його політичні супротивники Грушевський та Винниченко, радше федералістом, аніж самостійником, Павло Скоропадський вірив у “відновлення Великої Росії”, в її “велике майбутнє”. Провідна роль в “утворенні всеросійської федерації”, на думку Гетьмана, належала Україні. Чи не вважаєте Ви “Грамоту про федерацію з Росією” фатальною політичною помилкою Вашого батька, яка звела нанівець усі здобутки Центральної Ради щодо державної незалежності?

— Це справді була велика помилка. Але досить пригадати, як розвивалися події, і все стає більш зрозумілим. Крім того, в поняття “федерація” мій батько вкладав зовсім інший зміст, ніж це роблять тепер. Адже в ті часи Україна вже мала всі атрибути справжньої держави: діючий уряд, зовнішню політику та армію, сформовану, щоправда, не цілком. А втім, це досить чітко висвітлив у передмові до “Спогадів” професор Ярослав Пеленський.

У тому, що мій батько намагався врятувати українську державу, в мене не виникає ніяких сумнівів. Покладаючи великі сподівання на Антанту, яка, звісно, хотіла федерації з Росією, Павло Скоропадський стояв перед проблемою остаточного вибору. Зрештою, не треба забувати й те, що і без того напружену ситуацію загострювала підготовка повстання проти Гетьмана під проводом Петлюри й Винниченка.

— У “Спогадах” Павла Скоропадського можна знайти опис усього того, що було зроблено за Гетьманату в царині мистецтва, науки, освіти, у справі книговидавничій, бібліотечній тощо. Що спонукало Вашого батька дбати про українську культуру в такий складний і буремний час?

— Вважаючи, що розвиток української культури — одна з найнагальніших потреб у розбудові української держави, він уживав усіляких заходів для того, аби підняти культурний рівень і зміцнити національну свідомість простого народу. Та й, зрештою, “Спогади” мого батька красномовно свідчать, що робив він це з великим задоволенням.

— Окремою темою у “Спогадах” є Галичина та її жителі. Вважаючи галичан людьми демократичними, він, проте, часто звинувачує їх у крайній ненависті до всього російського, ба навіть у … шовінізмі. Незрозумілою є і думка про те, що, мовляв, власної культури галичани не мають і що живуть вони, як пише Ваш батько, “об’їдками від німецького та польського стола”. Як би Ви пояснили це упереджене ставлення Павла Скоропадського до Галичини?

— Питання це важке й доволі болюче. Коли уважно прочитати “Спогади”, то можна помітити, що мій батько поважав галичан передовсім за їхню справжню любов до України. А ще він розумів, що, порівняно з українцями інших земель, галичани більш демократичні й освічені. Скажімо, на еміграції мій батько мав вірних соратників саме з кола галичан, яких він високо цінував.

Однак примиритися з ненавистю галичан до росіян він не міг аж ніяк.

Що ж стосується галицької культури, то вона відрізняється від культури лівобережних українців, як міркував Павло Скоропадський, історично. І зумовлене це тим значним впливом, якого Галичина зазнала, перебуваючи декілька століть у складі Речі Посполитої та Австро-Угорської монархії.

— Зупинімося на українсько-російських культурних відносинах. Судячи з міркувань колишнього Гетьмана, вони аж надто нагадують його погляди на українсько-російські політичні відносини, адже відірватися від Росії в царині культури Павло Скоропадський вважав чи не смертельною загрозою для України. Та скажіть, будь ласка, як же бути тій культурі, що впродовж кількох століть живила “російську науку, російську літературу, музику і малярство”?

— Мій батько мав побоювання, що культурний сепаратизм може призвести до провінціалізму серед українців, хоча він, звичайно, добре знав, що Санкт-Петербург — тодішня столиця Росії — постійно намагався нехтувати українською культурою, не визнаючи її автентичності. А той факт, що чимало українських мистців їхали до Росії, аби здобути там визнання, свідчить, либонь, про те, що на той час в Україні не існувало достатніх можливостей для подальшого розвитку їхніх талантів.

Що ж до України, то Павло Скоропадський твердо стояв на тому, що до розвою її культури можуть прислужитися й усі ті мистці, рідною мовою яких не була українська.

— У листі до брата Михайла від 24 лютого 1905 року російський військовик Павло Скоропадський, пишучи про російсько-японську війну, називає Росію своєю “дорогою Вітчизною”. Через чотирнадцять років український Гетьман Павло Скоропадський, щойно зрікшись влади, пише “Спогади”, в яких своєю Батьківщиною вважає … не тільки Росію, а й Україну. Цікаво було б знати, а який край Ваш батько вважав рідним на еміграції?

— До Гетьманату в його уявленнях не існувало чіткого розмежування між Україною та Росією. Служачи у царській армії і будучи передовсім військовиком, він неухильне виконання своїх службових обов’язків ставив над усе. Та попри те він завжди вважав себе за українця, щоправда, це усвідомлення не було політичне виваженим, іншими словами, це не було прагненням до самостійності України. Він прийшов до цього набагато пізніше — в часи Гетьманату. На еміграції ж він непохитно стояв за державну незалежність України, яка однозначно була його Вітчизною.

— Як писала у своїх післявоєнних спогадах Ваша сестра Єлизавета, “вся праця батька на чужині полягала в тому, щоб зберегти, розвинути і в слушний час здійснити ідею великої незалежної Української Держави”. Далі з її мемуарів можна довідатись і про те, що саме оцю “працю на чужині” дочка найбільше й цінувала в батькові. Якщо я правильно зрозумів, мова йде про те, що на еміграції Павло Скоропадський уже остаточно сформував свої погляди на питання державної незалежності України?

— Так, на еміграції наш батько свідомо стояв на позиції самостійної України, будучи твердо переконаним, що вона має бути незалежною державою. Заслуга ж моєї сестри полягає в тому, що, згадуючи той період, вона дуже влучно звернула увагу на те, як батько розгортав свою політичну діяльність на еміграції, дивлячись на українську справу як на основне завдання свого життя. Цю ідею він сповідував аж до самої смерті. Їй же було підпорядковане і все наше родинне життя у Ванзеє, що в західному передмісті Берліна.

Прагнучи єдності серед українців, мій батько стояв біля витоків багатьох організацій, заснованих ним у Берліні, як-от, наприклад, Український науковий інститут, Українська православна церква та ін. Під час Другої світової війни він завдяки зв’язкам, які підтримував іще з часів Гетьманату, допомагав українським в’язням та полоненим. І от саме в цьому моя сестра слушно вбачала найбільшу заслугу Павла Скоропадського в його прагненні до втілення української ідеї.

— Аналізуючи період свого державного правління і намагаючись зазирнути в майбутнє, Павло Скоропадський провіщає лихі часи: “…далі буде гірше, більшовизм залиє всю Україну. Не буде ні України, ні Росії”. Так воно, зрештою, і сталося. А от цікаво було б дізнатися, якими засобами боровся Ваш батько, перебуваючи вже за кордоном, проти північної пошесті, яка лютувала тоді по всій Україні?

— За кордоном Павло Скоропадський постійно намагався переконувати чужинців у тому, що співпраця з більшовиками становитиме неабияку загрозу. Він невтомно працював над тим, щоб поширювати відомості про Україну як окрему країну, що не належить до Росії.

— У “Спогадах мого дитинства” Ви згадуєте ім’я людини, яка залишила у Вашій пам’яті “незабутнє враження”. Мова йде, як Ви здогадалися, про В’ячеслава Липинського. Що Ви можете розповісти про цю особу?

— Коли Липинський відвідував нас, я була ще зовсім мала. Вперше я побачила його, коли мені було років п’ять, а востаннє — у 1930 році, тоді мені щойно минуло одинадцять. Однак я дуже добре запам’ятала його, позаяк він був людиною, яку нелегко забути. Липинський, здавалося, випромінював щось незвичайне, і тому його погляду, пильного й пронизливого, я навіть трохи боялась. Крім того, я завжди під час його візитів мусила мовчати, а для мене, тоді ще маленької дівчинки, це було важко. Уже на той час він був душевно хворий. І коли він приходив до нас, робилося все для того, щоб догодити гостеві.

— В’ячеслав Липинський був, як відомо, ідеологом Гетьманства, що його він охарактеризував як “символ єдності української нації і сили Української Держави”. Та на еміграції між ним і Павлом Скоропадським виникли суттєві непорозуміння. В чому ж полягала основна причина конфлікту?

— Наскільки я зрозуміла, перечитавши батькові “Щоденники”, Липинський не погоджувався з висвітленням деяких організаційних моментів, які там згадані тільки побіжно. Усе листування Павла Скоропадського з В’ячеславом Липинським зберігається в Східноєвропейському дослідному інституті ім. В. К. Липинського у Філадельфії.

Та незважаючи на всі ці непорозуміння, колишній Гетьман завжди ставився до Липинського з глибокою пошаною. Усі розбіжності в поглядах він сприймав як наслідок хвороби Липинського. Цю думку підтверджує і листування визначного політолога з іншими людьми, де можна знайти речі, які здорова людина ніколи б не писала.

— Поговорімо про рід Скоропадських…

— Перша згадка про Скоропадських стосується Федора (? — 1648 — О.З.), вихідця із західноукраїнських земель і прибічника Богдана Хмельницького, у війську якого він служив, полігши в бою під Жовтими Водами. Він мав сина Іллю (? — 1674 — О.З.), який, одержавши від гетьманів маєтки, переїхав з Правобережної України на Лівобережну разом з двома синами: першого — на ймення Іван (бл. 1646 — 1722 — О.З.) — обрали гетьманом відразу після Мазепи; другого звали Василь (? — 1727 — О.З.), від якого й походить вся наша родина.

Усі предки Скоропадських в той чи інший спосіб служили Україні. До них належало чимало видатних українських старшин. Значна частина великої української шляхти певним чином споріднена зі Скоропадськими.

— Скажіть, будь ласка, чи є серед Ваших предків особи, перед якими Ви глибоко схиляєтеся?

— Найбільший вплив на мене справили, безсумнівно, мої батьки. Я дуже любила й шанувала їх не лише як моїх батьків, але і як надзвичайно освічених людей, наділених такими рисами характеру, котрі притаманні тільки визначним особам.

Принагідно хочу зазначити, що я остання представниця нашого роду.

— А як на сьогодні стоїть справа з виданням родинного архіву Скоропадських? Адже, наприклад, відомо, що ця праця, започаткована авторитетним знавцем історії Гетьманщини Вадимом Модзалевським, так і не була доведена ним до кінця у зв’язку з наглою смертю дослідника. Ну і, звичайно ж, невтомні Генеалогічні пошуки Вашої матері Олександри Скоропадської (уродженої Дурново, 1873 — 1951). Про них теж забувати не можна.

— Я дуже б хотіла, аби родинний архів, зібраний і впорядкований моєю матір’ю, з’явився окремою книжкою, тому що це справді цікава й унікальна праця, яка дає чітке уявлення про родові зв’язки в Україні. Те ж, що про рід Скоропадських зібрав Модзалевський, залишилося, наскільки мені відомо, не опрацьоване до кінця. Крім того, про наш рід писав ще й професор Омелян Пріцак. Однак найбільш ґрунтовним вважаю дослідження моєї матері, бо вона вивчала генеалогічні зв’язки не лише між Скоропадськими і Дурново, а й усіма іншими родами, спорідненими з нашим.

Що ж до материного роду Дурново, то він бере початок ще з часів Київської Русі. Його родоначальником вважають Їндриса, фламандського графа, який у XІ столітті разом зі своєю дружиною та синами прийшов у Київську Русь, де породичався з деякими представниками роду Рюриковичів та Гедимінів.

Одну копію родинного архіву, укладеного моєю матір’ю, я передала до Київського міського архіву, з керівництвом якого вестиму подальші переговори про видання цих матеріалів окремою книжкою.

— З ваших спогадів про дитинство можна чимало довідатися про довге (48 років) й щасливе подружнє життя Ваших батьків, початком якого слід, мабуть, вважати датований 2 квітня 1897 року лист молодого офіцера Павла Скоропадського до свого майбутнього тестя Петра Павловича Дурново, адже саме в цьому листі малоросійський шляхтич попросив у П.П.Дурново його батьківського благословення на шлюб. А от цікаво, наскільки ця майже півстолітня любов між батьками передалася дітям?

— Шлюб моїх батьків видався напрочуд вдалим. Це був шлюб з любові, а не з корисливого розрахунку, як злорікували деякі недоброзичливці. Адже, як відомо, Павло Скоропадський сам був спадкоємцем кількох великих родинних маєтків, хоча мій дід Дурново і без того завжди ставився до свого зятя дуже прихильно.

Нас, дітей, постійно зворушувала та любов і теплота, з якою батько згадував у “Щоденниках” свою дружину.

— З дня смерті Вашого батька минуло більш як півстоліття. А якою бачиться Вам особа Павла Скоропадського сьогодні?

— Відтоді, як Україна здобула незалежність, постать останнього Гетьмана набуває дедалі більшого значення. Часто я думаю про те, що казав би мій батько, будучи живим тепер, і як сприймав би події, котрі відбулися на батьківщині в останні роки. Гадаю, що, незважаючи на всі ті труднощі, пов’язані зі становленням молодої держави, шлях, обраний Україною, Павло Скоропадський схвалив би словами: “Будьте єдиними, ненастанно працюйте і вірте в Україну!”

Розмову вів Олег ЗАЯЧКІВСЬКИЙ
Березень 1997 р
http://www.universum.org.ua/book/2001/skorop_1.html

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s