“— Привезли до Берліна, — згадує нині, — а тоді — в містечко Люствельде”


 

http://www.unf.kiev.ua/

Пасічник Олег

Лелеки

Ніяку хату так не любили бусли, як дідову. Торохтіли у небо довгими червоними дзьобами, потім били крилами, спихаючи одне одного з гребеня даху. Перемагали старожили, а молоді пари розліталися в пошуках зручного місця для вимощування гнізда.

Над нашою хатою кружляє лелеча пара. Що вона видивляється? Може, вість яку принесла?

Нікого не залишилося в стародвір’ї з нашого роду, стоїть лише хата, стара й похила, неначе столітня бабуся. Поросла мохом, ледь світиться маленькими вікнами.

А було ж … Коли надходили святки, не було де в оселі  яблуку впасти. Прадід Василь малописьменний, його шкарубка від важкої праці рука може виписати тільки прізвище. А Святе письмо читає непогано. На наші запитання відповідає лукаво: `Слово Боже… О!`

У хаті, яка ніколи не була біленою, на стіні під образами ще й досі можна вичитати слова: `Шануй матір і батька свого`, яка випалила на дилях чиясь тремтлива рука.

Уже було намірився гайнути у Козубець на велосипеді, але враз перед очима заясніли записані у дідовій хаті слова. Аж мороз пробіг по спині. Чого це? Мабуть, тому, що минулого тижня чув дорікання: `Забудеш козубівські мудрості, знехтуєш — роду, вважай, не було`.

Тільки наступного дня ми змогли вирушити в мандри. Такою була воля бабусі. А вона опікувалася влітку і мною, і прадідусем однаково.

Підморгнувши один одному, ми вийшли з дому ще далеко до сходу сонця. Дідусь час від часу звертав мою увагу за небокрай. Що він там бачив, я ніяк не міг зрозуміти, бо чогось особливого не спостерігав. Темрява та й годі.

Вийшли за село. Не розмовляли. Порушив мовчанку я:

— Дідусю, а до чого ви отак прислухаєтеся?

— Хе… Які ж бо ви, діти, черстві душею. Стій і слухай. Тільки уважно. Чуєш — земля дихає. — Це були якісь, здавалось, не земні слова.

— Не чую, — відповідаю.

— А ти прислухайся.

Я навіть старався вдивлятися у землю, у ту, що під ногами, і у ту, що в полі… Аж чую (а, може, то мені видалося): хфу-у, хву-у… Так дихає сплячий. А тут? Звідки такі звуки? Думаю — дідусь. Оглядаюся — його немає. Прислухаюся — ці ж звуки. Я (як часто любила приговорювати бабуся) второпів. Не знаю, скільки й простояв подивований. А все ж дійшов розуміння: це піднімалася напоєна вранішньою росою трава.

Обрій зашарівся, як дівчина. Блідо-рожевий серпанок оповив схід. На його фоні сива дідусева голова теж видавалася рожевою. Небокрай наливався барвою. Боязкий відсвіт, що тільки-но народився у небі, ще не спустився додолу.

Перші промені списами пронизали небо коли ми завернули на обійстя роду Неліповичів. Дідусь умить роззувся, босоніж пройшовся росяним споришем і перед порогом впав навколішки.

Схвильований підбігаю до дідуся — він молиться, щиро, слізно. Не зауважую, як в унісон голосно читаю `Отче наш`.

— Прости нам провини наші, Господи, — двічі повторив дідусь.

— Ви ж — сама святість, — пробую звернути на себе увагу.

— Грішний, ще й як! Оця сива голубка (показує на хатину) — лебедина пісня Козубця. А я з неї слова викидаю. Нинішньої зими перебрався до вас. Але це було вперше і востаннє. Подивись — вона плаче.

Дивлюсь у заплакані очі старості… А в них — туга, великий біль. Одне страждання.

Вікна справді плакали. Великі краплі роси застигли на склі. Поглядом обвів хату. Жахнувся. Вона підперта кіллям з обох боків, була схожа на буслиху, яка після минулорічного смерчу розпростертими крилами ховала від граду тіло свого мертвого мужа. Спочатку била крилами, а втомившись, обіперлася на них, як на милиці, і стояла наперекір вітру, градові, дощу. Стояла поки не злягла поруч.

— А я залишив свою лебідку, — ніби почитав мої думки дідусь.

— Та про що, ви?

— А про те, що он хрест моєї Мотроні сумує на кладовищі. З вікон цієї хати світ бачиться по-новому.

— Щось дивне є у ваших словах, — пробую перевести мову в інше русло.

А дідусь своєї:

— Вдома скажеш, що в літній табір перейшов. У свій табір…

Ми ввійшли в хату. Важкі тесані лави причаїлися попід стінами. Поряд з піччю, біля вікна, стоїть міцний рублений стіл. Далі — дерев’яний мисник із розмальованим глиняним посудом, який тепер рідко зустрічається у вжитку, а прикрашає хіба що вітрини музеїв.

Із покуті світлицю озирають образи, старі, вицвілі, але охайно прибрані вишитим червоними і чорними нитками рушником, єдиним у хаті. Вони пахнуть воском та ладаном.

Оселя дихає ароматом сухих трав. Прадід звікував душа в душу з природою, навчився розуміти її таємничу мову, віднайшов еліксир сили та довголіття. Не одного страдника вирвав з обіймів смерті.

Сонячні промені заглянули в хату, засміялися ликами святих і зупинились у сінях. Тут ми їх і залишили.

У лісі було тихо. Дідусь щось говорив із духмяними травами, обіймав дерева, немовби просив у них сили. А тоді припав на коліно, неначе до молитви. Та ні. Він кидав пригорщами ягоди суниць до кошівки. Вони, здавалося, самі просилися йому до рук.

— Пам’ятай, — звернувся він до мене, — сонце, повітря, вода, трави дають здоров’я хворій людині. Страждаючій — більше ніщо не радісне.

— Так перебування у нашому селі було для вас тягарем?

— Так, дитино. Вибач, що говорю це тобі. Але душа болить. У селі її нічим лікувати. А тут… Ти лишень поглянь.

Він пестив кожну травинку, кожний листок, приговорюючи: `Скарбе мій, здоров’я моє`. П’янів від того повітря та пахощів, душа його розпросторювалася, якесь святе торжество виходило із серця. І ніхто у цю мить не дав би дідусеві — 82, ніхто б і не подумав, що довелося пережити йому на віку.

Це було на світанку 26 жовтня 1943 року під Запоріжжям. Штурмовий батальйон почав переправлятись на Хортицю. В одному з перших човнів разом з піхотинцями відплив підрозділ артилерійських корегувальників на чолі із старшиною.

У човен влучила міна. Хвилі сивого Дніпра освятилися кров’ю героїв (там же був і мій дідусь). Вибухова хвиля жбурнула їх у воду. На щастя, берег був поруч. Але то не був рятівний берег. Гітлерівці нападали з трьох боків. Контужений Василь Неліпович потрапив у полон.

— Привезли до Берліна, — згадує нині, — а тоді — в містечко Люствельде, що кілометрів за п’ятнадцять від столиці. Поселили в бараки по 16-20 чоловік. Говорили пошепки, і тільки про неволю. Що буде завтра?

Наступного дня перевіряли вміння. Недарма кажуть, що вміння за плечима не носять. Вільгельму потрібний був чоботар. Взяв у майстерню. Щодня приходив, спостерігав. Якось зайшов і кивком голови запросив вийти. Завів у гарно облаштовану майстерню і сказав по-німецьки: `Добрий ти є робітник`.

Не скаржусь, працював допізна, роботи було багато, але голодним не був. А хлопці… Страшно й згадувати. Того дня вийшли з майстерні з опухлими пальцями. Щодення важка праця перетворювала людей в рабів. Та були й серед німців ЛЮДИ…

У Люствельді зустрів землячку Кулину з Горохівщини. Працювала на заводі, що був серед лісу. Тягала важкі колоди, залізяччя.

Коли з’явилися радянські солдати в 1945, після допитів бранцям дозволяли повертатися додому.

Я був щасливий. Домашні — всі живі, неушкодженою залишилася і хата.

А Кулина… Два місяці йшла до свого села. Ночувала, коли в стодолах, коли просто неба… Боліли порепані ноги, а в очах усе ж спалахували блискітки надії: з кожним днем наближалося свято. Свято зустрічі з родиною, отчим краєм, де навіть дим здається солодкавим.

До Антонівки Кулина прийшла саме на Трійцю. Оце було свято! Але невдовзі… Без слідства і суду завезли на пересильний пункт. А відтак — знову в товарний вагон. Тільки потяг тепер поїхав на схід аж у Ердем, що за 80 км. від Улан-Уде. 24-літню волинянку разом з новоприбулими женуть на лісоповал. А хіба ж то жіноча робота? І за що?

Дідусь замовк. Спогади обснували його, зависли на віях, застигли на губах.

Скільки їх… Скільки. Викотилася сльозина і борозною зморшки сповзла додолу.

Вони скроплювали землю не сльозами — кров’ю. Скільки їх залишилося на чужих землях. І ніхто не знає, як болить серце за рідною стороною. На крилах летів би. Та літати можуть лише птахи, люди — тільки мріяти.

Вдома легко вмирати.

— Отакої… Гляньте, уже повна кошівка ягід. Я так не вмію.

— Радше, не спішиш.

— Так слухаю ж вас. Вдома ви не щедрі на розповіді.

— Тут душі вільно.

Ми завернули на іншу поляну, де війна залишила велику вирву. Хтось тут копав.

— Бачиш, тривожать війну, — стурбовано мовив дідусь. — А не можна. Прах імені її.

Вирва була всіяна ягодами. Дідусь не зірвав жодної, пішов далі. Чи то вони нагадали йому минуле, чи то душі вбитих отак проростають.

Набравши повні кошівки, поверталися додому. Я в Угринів, дідусь — в Козубець.

Мої вмовляння не допомогли. Усміхаючись мовив:

— Допоки мого віку, допоки й Козубця. А житиму ще довго. Бачиш — оселилися лелеки. Кожен хотів би, аби на хаті бусли жили. Вони — символ спокою, безпеки, миру, повернення до рідних місць, щастя. І нехай навіть короткого.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s