“Барон М.Василько помер 2 серпня 1924 р. в німецькій курортній місцевості Райхенгаль.”


http://www.archives.gov.ua/Publicat/Researches/MaterialyConfer_07.php

Дипломатична діяльність Української Народної Республіки у листуванні Миколи Василька
(за документами ЦДАВО України)

У багатогранній діяльності української дипломатії доби визвольних змагань вагоме місце посідало зовнішньополітичне представництво Української Народної Республіки у країнах Центральної та Західної Європи. Слід зауважити, що саме за доби Директорії, спираючись на діяльність попередніх державних утворень і незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні умови, вдалося розбудувати якнайширшу мережу своїх дипломатичних представництв у десятках країн світу та інтегрувати справу боротьби українського народу за свою державність у світовий зовнішньополітичний контекст.

Одним із традиційних центрів міжнародних зв’язків в Європі вважалась Швейцарія. Дипломатичне представництво України в цій країні могло стати трампліном для зав’язання контактів з державами Антанти, а також з усім західноєвропейським світом. Посада дипломатичного представника УНР у цій країні стала однією з ключових з огляду на те, що Україна, втрачаючи свої шанси на отримання міжнародного визнання країнами Антанти, прагнула одержати підтримку нейтральних країн. Дипломатичне представництво України в Швейцарії було створено ще за часів гетьмана П.Скоропадського. 10 жовтня 1918 р. Рада міністрів затвердила закон про заснування української місії у Швейцарії. Її головою було призначено українського громадсько-політичного діяча і вченого Є.Лукасевича. Одночасно були створені українські консульства у Женеві, його очолив Є.Сакович, колишній міністр шляхів сполучення УНР (доби Центральної ради), і Цюріху – на чолі з директором департаменту професійної освіти Міністерства освіти О.Вілінським.

9 травня 1919 р. ухвалою Директорії УНР замість Є.Лукасевича головою української надзвичайної місії в Швейцарії було призначено М.Василька[2]. Відомий громадсько-політичний діяч, один з найвпливовіших українських депутатів австро-угорського парламенту, М.Василько мав великий авторитет у західноєвропейських дипломатичних колах.

Микола Василько народився 1868 р. у шляхетській православній родині на Буковині. Здобувши дипломатичну освіту в Терезіумі у Відні, М.Василько в тридцять років (1898 р.) був обраний послом до Буковинського крайового сейму та австро-угорського парламенту, де відстоював українські національні інтереси. Він виявляє надзвичайний дипломатичний хист, завдяки якому український парламентарний клуб зростає чисельно і набирає політичної ваги. М.Василько докладає чимало зусиль до створення у Буковинському сеймі “Вільнодумного союзу”, за допомогою якого українським парламентарям вдалося досягнути чималих зрушень в культурно – освітньому житті українців Буковини, посиленню їх впливу в адміністрації краю.

Після вибуху Першої світової війни М.Василько став одним із співзасновників і членом Головної Української Ради (1914 р.) і Загальної Української Ради (1915 р.). Був одним з організаторів Гуцульсько-Буковинського Легіону, який у 1915-1916 рр. брав участь у бойових діях у складі австро-угорських військ. М.Василько був прихильником т.зв. австро-угорської концепції вирішення української проблеми в імперії Ґабсбургів, яка передбачала в разі перемоги країн Четверного союзу відновлення Галицько-Волинської держави, як національно-автономного краю. Завдяки своїм зв’язкам з австро-угорськими дипломатами, сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру, а також укладанню таємного договору про виділення Східної Галичини в окремий коронний край. З жовтня 1918 р. М.Василько входив до Української Національної ради. Після проголошення ЗУНР був її першим дипломатичним представником у Відні[3].

Характеризуючи М.Василька як дипломата і громадсько-політичного діяча, український посол в Туреччині О.Лотоцький писав, що “це була людина з широким досвідом, з еластичною, вихованою в парламентарних та дворових умовах вдачею”, яка “сполучала невичерпну безодню енергії та ініціативи”. О.Лотоцький зазначав, що у Відні, де проходила попередня діяльність М.Василька, “був він на своєму місці” і “робив неоціненні послуги українському урядові та його представникам”. Коли у Відні, немов би в “якомусь розподільному пункті”, зібралась велика кількість українських дипломатів, М.Василько, за його словами, дав велике прийняття, на якому “запала не одному практична думка для нашої “молодої дипломатії”[4].

Інший український дипломат і громадсько-політичний діяч, член української дипломатичної місії в Італії Є.Онацький у своїй книзі “По похилій площі” наводить рядки з українського часопису “De L’Ukraine”, який позитивно відгукнувся на призначення М.Василька головою дипломатичної місії УНР у Швейцарії. “Якщо це призначення підтвердиться, – зазначала газета, – воно визначить важливу політичну подію, наслідки якої себе виявлять. Усі наші дипломати й делегації за кордоном знають, скільки йому завдячують”. Часопис називає його “справжнім провідником української закордонної політики[5].

В.Василько, вступивши на посаду голови місії, переслав до радника Швейцарської Конфедерації Кальондера листа міністерства закордонних справ УНР про своє призначення. У своїй відповіді від 30 липня 1919 р. голова відділу чужоземних зносин Паравічіні робив наголос на тому, що М.Василько був представлений як “голова офіціозної” (“висланої урядом”, але не “офіціально”) української місії у Швейцарії і висловлював надію, що “ті фактичні зносини”, які вони будуть підтримувати з новим дипломатичним представником України “будуть визначатися взаємною щирістю”[6].

У листопаді 1919 р. Директорія мала намір замінити голів дипломатичних представництв в Швейцарії і Німеччині. М.Василько повинен був очолити посольство в Берліні, а М.Порш – в Швейцарії. М.Василько категорично виступив проти такої заміни. “На мою гадку, – писав він у листі до К.Мацієвича, дипломатичного представника УНР в Румунії, – назначення мене послом у Берліні може мати дуже злі наслідки на наші старання з’єднати собі довір’я Антанти для закордонної політики України, і не принесе тим жодного пожитку в відношенні України до Німеччини… Моя участь в Берестю і мої приязні відносини до графа Черніна, – що відомо було дипломатам за кордоном, зробили мені ворогів у Антанті”. Він наголошував, що його призначення до Берліна “викличе в Антанти щонайменше підозріння”, що С.Петлюра “хоче завести нову орієнтацію в закордонній політиці”. Це, на його думку, викликало б дипломатичні ускладнення також і в українсько-чехословацьких, українсько-румунських і українсько-польських стосунках[7]. Опинившись в екзилі, уряд УНР особливу увагу приділяв дипломатичній діяльності на міжнародній арені. Перед українськими дипломатами було поставлено завдання переконати європейські країни у необхідності визнання української державності, яка мала стати запорукою рівноваги на сході Європи і найважливішим чинником локалізації більшовизму та посилення боротьби з радянською Росією. Наголос саме на такому призначенні УНР визначило закордонну пропаганду її дипломатичної служби. У листі від 11 грудня 1920 р. до міністра фінансів Х.Барановського міністр закордонних справ А.Ніковський відзначав, що “одиноким засобом в боротьбі за здійснення… державних змагань осталась пропаганда і політично-дипломатична робота наших установ за кордоном”. У зв’язку з цим А.Ніковський звернувся до Х.Барановського з проханням призначити грошові суми, які будуть отримані з австрійських і угорських банків на виключні потреби МЗС і передати їх в розпорядження М.Василька, “який є уповноважений до фінансування всії існуючих закордонних установ МЗС”[8].

11 грудня 1920 р. М.Василько, який на той час очолював українські місії в Швейцарії та Італії і фактично зосереджував у своїх руках всю українську дипломатію в Центральній Європі, був уповноважений МЗС УНР “розпоряджатися всіма грошовими фондами”, що були виділені урядом на утримання посольств і місій та на “пропагандистські цілі”. Він одержав повноваження: “1) виплачувати довги, які мали місії і посольства УНР, 2) робити видатки на пресу і утримання пресових бюро”. Йому надавалось право в порозумінні з міністерством встановлювати утримання урядовцям дипломатичних представництв України. Таким чином, наприкінці 1920 р. М.Василько перебрав на себе функції керівника департаменту чужоземних зносин, але із значно більшими правами, оскільки в його розпорядження переводились значні суми грошей. Так, протягом листопада 1920 р. він одержав 5 676 527 австрійських крон і 13 грудня 1920 р. ще 1 613 962 австрійських крон від угорського уряду (з конто Української Держави в Австрійському та Угорському банках)[9].

Передача уповноважень М.Василькові на фінансування дипломатичної служби УНР свідчила не тільки про його високий авторитет як дипломата, який користувався великою прихильністю головного отамана С.Петлюри, але і про чітку орієнтацію зовнішньополітичного курсу України на Польщу, палким прихильником якого був М.Василько. В своїй дипломатичній діяльності він намагався привернути на бік України румунських, польських і чеських дипломатів, які мали більш високий рівень акредитації в Європі і які, як він вважав, могли сприяти її виходу на міжнародну арену. На відміну від молодих дипломатів УНР, які продовжували знаходитись під гіпнозом партійно-політичних гасел і “соціалістичних ідеалів”, М.Василько реально оцінював шанси України зберегти свою самостійність. “Страх, який має Румунія і Польща перед відновленням великана Росії, – писав він у листі до К.Мацієвича 14 листопада 1919р., – і економічні інтереси Чехії в утворенню української держави, піддержують симпатії тих трьох держав до української ідеї, але цілком природно жадають відповідної заплати. Це вже собі застерегла “Руська Країна” Чехословаччина. Бесарабія і Буковина є гонораром Румунії (гадаю, що головну частину української Буковини вдасться ще врятувати). Лишається ще Польша, яка добре знає, як то для нас потрібно, щоб польські дипломати заступилися за нашу справу перед Антантою… і з тої причини буде певно жадати найбільшої заплати. Хоч, здається, будуть дорогі ці адвокати, я обстою за уділенням тих гонорарів, бо не бачу іншої можливости осягнути нашу мету: суверенність і самостійність України”[10].

Протягом 1921 р. М.Василько неодноразово одержував нові повноваження від голови Директорії УНР С.Петлюри. Зокрема, 28 вересня 1921 р. він отримав уповноваження “умовлятися про конвенції політичного, військового та фінансового характеру і брати на себе відповідні зобов’язання”[11].

Епістолярна спадщина М.Василька, який займав одну з ключових посад у дипломатичному корпусі УНР за кордоном, докладно інформує про становлення і розвиток української дипломатичної служби. Вона суттєво доповнює коло архівних джерел, що висвітлюють історію української дипломатії у 1919-1924 рр.

Офіційне та приватне листування М.Василька, яке стосується української дипломатичної служби у Західній Європі, переважно зберігається у фондах Канцелярії Директорії УНР (ф.1429), Міністерства закордонних справ УНР (ф.3696) та особовому фонді М.Василька (ф.4456) Центрального архіву вищих органів влади України (ЦДАВО України). Це, насамперед, офіційні листи М.Василька як голови надзвичайної дипломатичної місії УНР в Швейцарії та Італії до голови Директорії – головного отамана С.Петлюри та міністра закордонних справ УНР А.Ніковського, прем’єр-міністрів УНР А.Лівицького та П.Пилипчука, а також голів інших дипломатичних установ, українських громадсько-політичних діячів.

Значна кількість листів М.Василька адресована міністру закордонних справ УНР А.Ніковському. Вони датовані 1920-1921 рр. Копії цих листів, а також переклади листів французькою та німецькою мовами, написані М.Васильком дипломатичним представникам інших країн, що були акредитовані у Італії, Австрії чи Швейцарії. Значначна частина копій цих листів, що були надіслані для ознайомлення головному отаманові С.Петлюрі, зберігаються у ф.1429 – Канцелярії Директорії УНР.

Основні питання, які зачіпає у своїх листах М.Василько, присвячені становленню та корегуванню зовнішньополітичного курсу УНР, врегулюванню двосторонніх зв’язків з Польщею, Румунією, країнами Антанти та ін. Проте, висвітлюючи ці проблеми у своїх листах, М.Василько не обмежується виключно зовнішньою політикою. Він демонструє державницький принцип мислення, спрямований не лише на досягнення близького результату, а зорієнтований на далеку перспективу. Зокрема, у питанні прийняття УНР до Ліги Націй М.Василько в листі до А.Ніковського висловлює думку, що Україні варто забрати назад заяву про прийняття і уникнути того, аби УНР в “проханню відмовили, та до того ще й одноголосно”. Він вважав позбавленою необхідності подальшу присутність місії О.Шульгина на сесії Ліги Націй та її фінансування, оскільки за “формулою Гюнеуса” (члена комісії Ліги Націй, яка розглядала питання прийняття до цієї організації України та інших країн, що утворилися після Першої світової війни) прийняття України відкладалося до другої асамблеї. Як зазаначав М.Василько у листі до А.Ніковського від 16 грудня 1920 р., делегації УНР варто зупинитись на запропонованій Гюнеусом формулі, згідно з якою українська справа переходить на другу асамблею “приблизно так, як і справи інших держав аложенів”. “Зробило б погане враження, якби ми відокремилися від них”, – наголошував він[12].

Окрема група листів М.Василька стосується проблеми об’єднання українських політичних сил в еміграції. У листі з Відня до міністра закордонних справ УНР А.Ніковського від 28 грудня 1920 р. М.Василько інформує уряд про переговори, які велися представниками різних українських партій з метою створення об’єднавчого центру в еміграції. Він просить міністра приїхати до Відня і очолити переговорний процес, оскільки у переговорах, за його словами “оминають головний пункт – визнання до скликання парламенту (конституанти), законності теперішнього уряду УНР на чолі з Головним Отаманом Петлюрою”[13]. На думку М.Василька, в цій ситуації “дипломатична робота… цілком неможлива, якщо всі українські партії, виключаючи розуміється комуністів та гетьманців, не визнають законности теперішнього українського уряду”. Це, за його словами, може викликати “повну дипломатичну бездіяльність”[14].

Використовуючи свої особисті зв’язки в українських політичних колах, М.Василько намагався вплинути на процес створення Всеукраїнської Національної Ради, аби не допустити переваги у її складі противників уряду С.Петлюри. “Тепер наче поміж цими партіями ведуться перетрактації, і мені пощастило через довірених людей уможливити скликання Національної Ради, в якій сторонники нашого уряду матимуть більшість”, – зазначає він у цьому ж листі до А.Ніковського[15].

Чимало цікавих фактів щодо проведення різних міжнародних конференцій, як то у Парижі, Спа, Гаазі, характеристики українських репрезентацій та їх діяльності, подає М.Василько у своїх приватних листах до А.Ніковського, К.Мацієвича та С.Шелухина. Зокрема, у своєму листі до С.Шелухина від 15 грудня 1919 р. з Берліна він висловлює свої зауваження щодо доцільності існування двох українських делегацій – УНР та ЗОУНР у Парижі. На думку М.Василька, делегація Західної Області УНР “заступала сепаратистичні устремління, які є противолежні інтересам одиноко компетентного правительства” і вважав присутність західноукраїнської делегації на Мировій конференції в Парижі недоцільною. Водночас він наголошував, що після того, як Рада П’ятьох, створена Антантою як керівний орган конференції, припинила свою діяльність у Парижі, постійна українська делегація мала бути розв’язана. “Для Парижу вистачає цілком дипломатичної місії на взір місій у других столицях”, – підкреслював М.Василько у листі до С.Шелухина. У розвиток цієї думки він писав, що “шеф такої місії (посол) мусить але і в Парижі мати таке саме право, як всі голови місій, зіставляти склад своїх співробітників”[16].

Даючи оцінку діяльності української делегації на міжнародній конференції у Спа, М.Василько у листі до С.Шелухина від 17 липня 1920 р. зазначав, що вона не є правомочною. За його словами, конференція “мала займатися лише розгляданням виконання постанов Версальського миру і претензіями Антанти до Німеччини”. Тому її учасниками могли бути держави, які мали претензії до Німеччини. М.Василько підкреслює, що українські дипломати мали право бути присутніми на конференції в Спа лише у випадку, “як би Польща представила нас там, як свого союзника”. Проте М.Василько зазначає, що хоч українська делегація і не мала ніякого права “бути присутньою на конференції”, але використала її проведення для налагодження контактів з міжнародними делегаціями, які були присутні на конференції для обговорення українського питання на неофіційному рівні[17].

М.Василько постійно використовував свої приватні знайомства в політичних і дипломатичних колах зарубіжних країн, шукаючи підтримки для України на різних міжнародних форумах. Зокрема, у своїх листах до Ігнаціо Шебеко – польського посла у Німеччині, близького приятеля міністра закордонних справ Польщі, він прохав його про підтримку української справи та сприяння в одержанні УНР матеріальної допомоги на конференції в Генуї[18].

Шукаючи шляхи відновлення незалежності УНР, М.Василько звертається до головного отамана С.Петлюри з пропозицією відрядити з місією до короля Іспанії ерцгерцога В.Габсбурга, полковника УНР, відомого під псевдонімом В.Вишиваний. На думку М.Василька, В.Габсбург як впливова особа, яка займає високе положення в європейських аристократичних колах, своєю місією може привернути увагу до необхідності боротьби з більшовицькою Росією, що загрожує цілому європейському світові. “Аби тепер звернути увагу цих держав на таку небезпеку, – наголошує М.Василько у своєму листі, – ми мусимо звернутися за посередництвом до впливової займаючої високе положення особи”. Місія В.Габсбурга, на його думку, допомогла б зацікавити Захід у необхідності організації інтервенції через Одесу для відновлення незалежності УНР[19].

Значна частина листування М.Василька з МЗС УНР стосується персонального складу дипломатичних представництв. Після призначення його головою дипломатичної місії УНР в Швейцарії М.Василько звернувся до міністерства з проханням призначити своїм заступником М.Левитського, колишнього дипломатичного представника УНР у Туреччині та члена українського делегації на Мировій конференції у Бересті-Литовському[20]. М.Василько дуже ретельно підійшов до питання комплектування українських дипломатичних представництв, намагаючись поповнювати їх кваліфікованими працівниками з досвідом дипломатичної роботи. Насамперед, українська місія у Берні була доповнена співробітниками представництва ЗОУНР в Австрії, яке до свого нового призначення очолював М.Василько. Зокрема, за пропозицією М.Василька радником місії УНР в Швейцарії було призначено відомого українського вченого і громадсько-політичного діяча В.Залозецького[21].

В умовах відсутності сталого фінансування дипломатичних представництв УНР М.Василько залучив на консульські посади в Швейцарії бізнесменів з цієї країни, які були зацікавлені у відновленні економічних зв’язків з Україною і своїм власним коштом утримували українські консульства: у Берні – Мексіна та у Цюріху – Куоні[22]. У листі до міністра закордонних справ М.Василько зазначав, що призначення за згодою з політичним департаментом МЗС голови фірми “Брати Куоні” українським консулом в Цюріху дає йому “можливость і шляхи до того, щоб не бути примушеним ліквідувати там нашу місію”[23].

Окрему групу складають листи М.Василька про одержання грошей з конто України в банках Австрії, Німеччини та Угорщини та реструктурування боргу Німеччини та Австро-Угорщини Україні ліквідаційною комісією, утвореною на Паризькій мирній конференції. М.Василько щомісячно інформує МЗС УНР про фінансування українських дипломатичних представництв, яке проводилось за рахунок коштів, які він одержував з австрійських, німецьких та угорських банків[24].

Протягом 1921 р. він провів низку переговорів з членами репараційної комісії, урядами Німеччини, Австрії та Угорщини. Процес повернення УНР боргів і визнання її правонаступницею Української Держави був складним і довготривалим. М.Василькові довелося виявити надзвичайний дипломатичний хист, аби досягнути успіху у цій справі. Наскільки цей процес був складним і довготривалим свідчить його листування з МЗС УНР. Зокрема, у листі до міністра закордонних справ він повідомляв, що вже у січні 1921 р. підписав угоду з МЗС Австрії про повернення Австро-Угорським банком УНР грошових коштів з депозитів Української Держави. Проте у листі до міністра закордонних справ України від 21 квітня 1921 р. М.Василько знову повертається до цієї ж самої проблеми і пише про проведення ним нарад з ліквідаційною комісією при австро-угорських урядах, репараційною комісією в Австрії та МЗС Австрії. Результатом цих зустрічей стала офіційна відповідь австрійської сторони, що вона визнає уряд УНР “законним заступником уряду Скоропадського”[25].

У листі до голови уряду УНР в екзилі П.Пилипчука 28 жовтня 1921 р. М.Василько писав, що УНР має три фонди в банках Берліна, Відня та Будапешта. “По трудних переговорах, ведених на протязі місяця, – повідомляє він, – вдалося прийти з Віденським та Будапештським урядами до порозуміння “. Натомість, за його словами, грошові фонди в сумі 300 млн.марок, які знаходились в Державному банку Німеччини, продовжували залишатись під арештом з тієї причини, що Німеччина не визнавала український уряд в екзилі законним урядом України[26].

Ці документи дають підставу стверджувати, що саме на М.Василька було покладено тяжкий обов’язок фінансування та забезпечення діяльності українських дипломатичних представництв. Визначному українському дипломату вдалося протягом 1921-1924 рр. зберегти українську дипломатичну службу у Західній Європі, хоча і доводилося її постійно скорочувати. Одержуючи кошти з українських конто, він не лише утримував закордонні місії УНР, але і надсилав гроші безпосередньо урядові та головному отаманові С.Петлюрі. Слід підкреслити, що існування уряду УНР у Варшаві поруч з близьким сусідством радянської держави було небезпечним. Тому М.Василько був змушений надсилати кошти не поштою, а через довірених осіб. Про це, зокрема, свідчить його лист до Є.Лукасевича від 11 квітня 1923 р. “В найближчих днях Вам перешлють зі Львова три мільйони польських марок, – писав М.Василько. – Я прошу Вас передати цю суму нашому Головному Отаманові… з тим, щоб крім Вас про те ніхто не знав. Прошу також доложити Панові Головному Отаманові, що головним чином він так давно не дістає від мене звітів, що я не можу їх довірити почті…”[27].

У цьому ж листі М.Василько просить Є.Лукасевича доповісти С.Петлюрі, що буде продовжувати підтримувати місії в Італії, Швейцарії та Будапешті, а також в Парижі. Проте, вже у липні 1923 р. він сповіщає голову української дипломатичної місії у Франції, що надсилає йому останню суму на утримання представництва. М.Василько зазначає, що є дві причини, з яких він не може брати на себе зобов’язань подальшого утримання місії. По-перше, високий курс французького франка і по-друге те, що “Головний Отаман може бути примушений виїхати з Польщі, або ж не матиме жодних коштів і… треба буде подбати про його утримання, як також про утримання інших наших діячів, які будуть нам потрібні”[28].

Варто зазначити, що справа повернення боргів з українських конто в австро-угорських та німецькому банках, а також фінансування за їх рахунок українських дипломатичних місій за кордоном вимагала від М.Василька головної уваги та турботи. В одному з своїх листів до міністра закордонних справ А.Ніковського він писав, що ці справи не дають йому можливості проводити “серйозну дипломатичну роботу”[29].

До останніх днів свого життя М.Василько продовжував відігравати важливу роль в координації закордонного життя уряду УНР. Про це, зокрема, засвідчує його лист до головного отамана С.Петлюри від 17 березня 1924 р. “Згідно одержаним мною інформаціям, місцем перебуванням для Вас, як би Ви хотіли переїхати, насамперед, може бути тільки Франція,.. – наголошував М.Василько. – Я подбав про те, щоб з Вашого перебування інкогніто ніде не повстало недорозуміння або недовір’я до Ваших політичних намірів”[30].

Барон М.Василько помер 2 серпня 1924 р. в німецькій курортній місцевості Райхенгаль. Тривалий час свого життя він тяжко страждав від астми, яка і спричинила смерть. Він був одним з небагатьох українських політиків, особа якого була широко відома поза межами України і користувалась повагою в різних українських політичних таборах.


  1. Дорошенко Д. Історія України. – Т.ІІ. – Ужгород,1930. – С.149,154.
  2. ЦДАВО України, Ф.3696, оп.2, спр.8, Арк.32 зв.
  3. Господин А.Три визначні дипломати: граф М.Тишкевич, князь І.Токаржевський-Карашевич і барон М.Василько. – Вінніпег, 1989. -С.33-34; Стрельський Г.В. Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917-1920). – К.,2000. – С.7-8.
  4. Цит. За кн. Господин А. Вказ. праця. – С.35.
  5. Онацький Є. По похилій площі. – Ч.ІІ. – Мюнхен, 1969. – С. 114.
  6. ЦДАВО, ф.3696,оп.2, спр.2. арк.71.
  7. Цит.: Онацький Є. Під омофором барона М.Василька // Український історик. – Нью-Йорк – Торонто-Мюнхен, 1980. – Ч.1-4. – С.126-127.
  8. ЦДАВО, ф.3696, оп.2, спр.315, арк.61-61 зв.
  9. Там само, арк.58-59.
  10. Онацький Є. Під омофором барона М.Василька // Український історик. – Нью-Йорк – Торонто-Мюнхен, 1980. – Ч.1-4. – С.125.
  11. ЦДАВО, ф.3696, оп.2, спр.315, арк.59.
  12. Там само, ф.1429, оп.2, спр94, арк.7.
  13. Там само, арк.185.
  14. Там само.
  15. Там само.
  16. Там само, ф.3695, оп.1, спр.236, арк.30 зв.
  17. Там само, арк.43-48 зв.
  18. Там само, ф.4456, оп.1, спр.1, арк.79-87.
  19. Там само, ф.1429, оп.2, спр.94, арк.132.
  20. Там само, ф.3696, оп.1, спр.24, арк.14; оп.2, спр.315, арк.41-42.
  21. Там само, ф.3696, оп.1, спр.24, арк.22.
  22. Там само, ф.4456, оп.1, спр1, арк.22; спр.2, арк.140.
  23. Там само, спр.2, арк.140.
  24. Там само, ф.3696, оп.2, спр.315, арк.43-44зв., 77-79зв., 80-81, 89, 102, 110, 123; 1429, оп.2, спр94, арк.226 та ін.
  25. Там само, ф.1429, оп.2, спр.94, арк.239-245; ф.3696, оп.2, спр315, арк.117.
  26. Там само, ф.3696. оп.2, спр.315, арк.145.
  27. Там само, ф.4456, оп.1, спр.1, арк.270.
  28. Там само, арк.309.
  29. Там само, ф.1429, оп.2, спр.94, арк.232-233.
  30. Там само, ф.4456, оп.1, спр1, арк.394.
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s