“Костянтин Ріттель-Кобилянський, який чимало років живе в Німеччині…”


http://www.gazeta.lviv.ua/
архів Костянтина Ріттеля-Кобилянського

фото: архів Костянтина Ріттеля-Кобилянського
Розмова з Костянтином Ріттелем-Кобилянським, земляком, солiстом провiдних оперних театрiв свiту

Його скрізь багато. Яскравий, енергійний, експресивний соліст провідних оперних сцен світу та лауреат міжнародних конкурсів, шанований у західних професійних колах баритон і водночас наш талановитий земляк Костянтин Ріттель-Кобилянський за тиждень, що перебуває у Львові, встиг підкорити не тільки увагу, а й серця колег по сцені та пересічних львів’ян. До нашого міста він приїжджає не вперше. Нічого дивного: колись у Львові, в драматичному театрі, працювали його батьки Світлана Кобилянська й Олександр Ріттель. Тому нині (попри те, що артист народився в Києві й там виріс) львів’яни називають його земляком і пишаються ним. Бо й справді Костянтин Ріттель-Кобилянський, який чимало років живе в Німеччині, таки багато творчо працює, щоб для цієї гордості за нього були підстави. Володар однієї з найпрестижніших музичних нагород у світі — премії Європейського фонду культури при Європарламенті в Страсбурзі — й ордена святої Софії «За талант і славу України», артист водночас активно декларує: його батьківщина — Україна. Минулої неділі на запрошення дирекції Львівського оперного театру він співав в опері «Кармен» Жоржа Бізе. А напередодні дав інтерв’ю для читачів «Газети».

— Кожен Ваш приїзд в Україну супроводжує реклама Ваших родин­них зв’язків з Ольгою Кобилянською. Ви вто­милися вкотре від­пові­дати на тематичні запитання?

— Я був би хамом, якби сказав, що втомився. Адже Ольга Кобилянська належить не лише Україні — вона належить світові. Якось на одному з музичних фестивалів у Німеччині до мене підійшла жінка, яка подарувала мені антикварне видання оповідань цієї письменниці — Kleinrussische Novellen, що побачило світ 1901 року у Відні. До книжки увійшли твори, які О. Кобилянська написала німецькою мовою. Я був зворушений, адже ніколи не спекулював своєю причетністю до родини цієї видатної української жінки. Та й з моїм прадідусем — своїм молодшим на 13 років зведеним братом, офіцером царської армії, який служив у Нальчику, — Ольга Кобилянська не підтримувала зв’язків. Моя прабабуся розповідала, що спілкувалася з нею вже після смерті чоловіка (прабабуся овдовіла у 27 років), однак документального підтвердження цих слів не маю. Просто знаю, що цей родинний зв’язок існує.

— Від чого втомлює­теся?

— Від нецікавої роботи. Якось у старших класах школи отримав характеристику з таким записом: «Працелюбний, але тільки в тих випадках, коли переконаний у доцільності своєї праці». На це моя мама сказала: «Я дуже щаслива, що виховала не ідіота». Мені шалено подобається працювати на сцені. Але не люблю, коли стикаюся з непрофесійністю, зашкарублістю чи небажанням розвиватися. Ось такі перетини дуже втомлюють. Щоразу дивуюся, коли чую, як актори пафосно репетують зі сцени «Я люблю тебе!». Для чого?  Хто в ці крики повірить? Адже хіба таким є це зізнання в реальному житті? Однозначно — ні. Любов має бути помітною в поставі, жестах, ході й головне — в очах. Знаю, про що говорю, бо десять років цілуюся на сцені. Сцена — це щілина замка, в яку спостерігають за подіями глядачі. Вони завжди присутні на інтимному таїнстві, яке має бути щирим. Зіграти щиро, переконливо — це і є талант.

— Як Ви визначаєте для себе, є талант у людини чи ні?

— Як звичайний глядач — вражає мене те, що бачу, чи ні. Не потрібно консерваторської освіти, щоб, як глядач, отримати задоволення від того, що відбувається на сцені. Бо талант — це енергія, а публіка — жінка, яка очікує любові. Тобто талант це — спрямована енергія, а не дядько, який сором’язливо запитує: «А можна я вас поцілую?» Коли мені було 13 років, почув від своєї прабабці: «Чоловік, який запитує жiнку, чи можна її поцілувати, помирає для мене як мужчина, так і не народившись». Те саме з мистецтвом.

— До речі, Ольга Коби­лянська в хрестоматійній повісті «Земля» писала, що чоловік — щось дійсно «божеське, але має своє коріння в землі. Він може розвинутися в прегарний цвіт, але до того треба волі, треба борби і відречення». Ви були в ситуації, коли доводилося від чогось у житті відрікатися? 

— Не належу до людей, які кажуть, що народилися і вже знали: будуть спiваками. Я цього не знав, мрiяв стати драматичним актором, як мої батьки. Перш ніж почав вокальну кар’єру —  з відзнакою закiнчив Одеську консерваторію, аспірантуру та докторантуру у Фрайбурзькiй вищiй музичнiй академії. У моєму житті взагалі було чимало цікавого. Мaю щастя спiлкуватися та спiвпрaцювати з великими музикантами й акторами сучасностi. Нині багато що вмію. Готуючи нову оперну партію, крім музичного малюнка, ґрунтовно працюю над створенням характеру й особистостi ролi. Правду сказав хтось із великих: актор — це не професія, а спосіб існування.

— Українська та ні­мець­ка ментальності — різні. Як почуваєтеся нині в німецькомовному середовищі? Вдалося стати для німців своїм? 

— Напевно, про це було б краще запитати в них. Про себе можу сказати лише, що німцем я наразі не став. Ні за взаєминами з жінками (у Німеччині, приміром, заведено, щоб у ресторані кожен платив сам за себе, часто-густо навіть якщо це подружня пара, що для мого розуміння категорично не прийнятно, бо чоловік повинен залишатися чоловіком), ані за паспортом (і це моя принципова позиція — громадянство України). А німці поважають людей, які не відрікаються від свого коріння. Мені смішно слухати розповіді багатьох емігрантів, які прожили за кордоном декілька років, що, мовляв, утратили здатність говорити рідною мовою, а подекуди — навіть її розуміти. Маячня, фарс — усе, що завгодно! Нормальними таких людей назвати складно. Німці, до слова, дуже поважають, коли ти залишаєшся собою. Я собою намагаюся бути завжди. Тому й особливих проблем у німецькомовному середовищі не відчуваю.

— Чим театральна атмосфера Німеччини відрізняється від україн­ської?

— Україна, попри дати в календарі, ще перебуває у ХХ столітті, а там уже ХХІ. У Німеччині оперний театр — передовсім виробництво, і треба навчитися в цьому виробництві займатися творчістю. В Україні немислимо звільнити літнього актора (бо через це він завтра помре), а в Німеччині українців у цій площині просто не зрозуміли б. Там чітко налагоджено механізм праці, крок уліво чи вправо — «розстріл». Тут цей робочий процес має багато експромту. З іншого боку, в Україні театр — рідний дім, а в Німеччині це далеко не так. Однак не йдеться про те, яка модель існування краща, а яка гірша, бо насправді говоримо про дві різні моделі. Мова про те, що потрібно розвиватися незалежно від того, в яких координатах існуємо, не стояти на місці.

— Є така думка, що сучасний оперний конвеєр визначає не режисер чи диригент і навіть не актор, а менеджер, обіг коштів. Мовляв, значення голосу нині вже на марґінесах, головне для вистави — талановитий імпресаріо. Чи так це?

— На Заході ця проблема справді існує, бо там життя рухається значно швидше й існує велика конкуренція. Хоча… Думаю, директор Львівської опери Тадей Олександрович Едер має слушність: публіка йде до оперного театру не на виставу, не на режисера, а слухати голоси артистів. Однак, не дай Боже, отримати зірку в лобі — ти пропав. Вважати себе генієм — стати ідіотом.

— Ви хворіли на «зір­кову» хворобу?

— Ніколи! Я — диктатор у роботі, перш за все для себе, бо людей, які прийшли на виставу, в кінцевому підсумку треба заразити енергією. Це доволі не просто. Потрібно постійно тримати себе в тонусі. Усвідомлено, інакше можна все провалити.

— Як Ви розслабля­єтеся?

— По-різному. Іноді за допомогою хорошого фільму, інколи — доброї книжки. Хоча я ще в школі прочитав усю класику: і вітчизняну, і зарубіжну. Значну її частину — під ковдрою (щоб бабуся, з якою я тоді жив, не сварила мене за порушення режиму дня), з маленьким ліхтариком, що його виміняв на обгортки від жуйок «Дональд» (сміється). А взагалі я дуже люблю людей, мені подобається спілкуватися. Цей енергообмін мені потрібен, як повітря. Звичайно, іноді є внутрішня потреба побути наодинці. Але зазвичай без людей і спілкування Костянтин Ріттель-Кобилянський — неуявний.

— Вам щастить у житті на людей?

— До мене лайно не липне. Не можу зрозуміти того, хто стогне, що ось тут йому не так і там не те. Мовляв, самі негідники довкола. В таких випадках завжди кажу: «Отже, ти їх притягуєш. Запитай себе — чому? І берися за прибирання власної душі передовсім, якщо справді хочеш щось у житті змінити».

— Ви приїхали у Львів заспівати в опері «Кармен» Жоржа Бізе — музичній перлині про красу та чуттєвість — партію Ескамільйо. Що має бути в жінці, щоб привернути Вашу увагу?

— Це особливий вогонь в очах, це постава, це особливий внутрішній шарм, який неможливо не зауважити, до якого неможливо залишитися байдужим. Коли все це — справжнє, я, без сумніву, реагую. Бо жінка, яка залишається жінкою і в 20 років, і в 50, і в 80, може викликати лише захоплення, любов і повагу!

Розмовляла Ярина Коваль

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s