Три історії на святого Миколая


Автор: Ольга Самборська

19.12.2011

Дев‘ята година ранку. Перший телефонний дзвінок. «Шановна пані, у мене велика проблема, « – чую чисту німецьку німецьку мову.  Німець? Проблеми?

Вже за кілька хвилин викладення суті справи з‘ясувалось,  що проблема все ж дотична України. Причиною проблеми як завжди недолугі німецькі закони і німецькі виконавці цих законів. Пан Йохан (ім‘я змінено) ще донедавна був щасливим з того, що зміг врешті зареєструвати шлюб зі своєю українською нареченою. Вони це зробили в Данії, як це роблять багато українсько-німецьких пар. Бюрократична процедура оформлення шлюбу в Німеччині не витримує критики. Люди завжди шукають можливості де простіше. Для того, щоб приїхати в Данію, українка відкрила польську шангенську візу, за якою і перебувала у свого нареченого в Берліні.

Наречений як порядний німець брав всі бюрократичні бар‘єри, які його країна йому виставила для легітимації дружини-іноземки (українки). Він оформив шлюб в німецькому загсі, знайшов дружині мовні курси і врешті замовив термін в поліції  для іноземців. Саме в останній він сподівався продовжити візу перебування дружини в Німеччині вже на основі шлюбного контракту. Проблемою було лише те, що на час отриманої дати зустрічі в поліції валідність шангенської візи українки  закінчувала. Чоловік попередив поліційного працівника про існуючу проблему. Той в свою чергу запевнив, що то не є перешкодою. Коли новоспечена пара прийшла на призначену зустріч в поліції для іноземців, її чекав неприємний сюрприз: у зв‘язку з простроченням візи дружина підлягає депортації авіашляхом, тобто негайно.

В одну мить українська дружина німецького  бюрґера перетворилася в нелегалку. Чоловік ледве вмовив поліцію змінити спосіб депортації з використанням літака на автовиїзд, щоб мати можливість довести дружину бодай до кордону. Це він і мусів зробити. На польсько-українському кордоні пара попрощалася. Тривалість депортації-розлучення – один рік. І роби що хочеш.

Після повернення в Берлін чоловік відразу кинувся про допомогу. Так задзвонив в мене телефон о дев‘ятій ранку.

Як показує досвід, в такий спосіб німецькі контролюючі міграцію органи намагаються зупинити наплив іноземців в Німеччину. Вони не радо визнають шлюби, зареєстровані в Данії. Безальтернативною альтернативою німецьких установ має стати реєстрація шлюбу виключно в німецькому загсі. В цьому випадку той, хто планує брати шлюб в Німеччині, зобов‘язаний спершу оформити візу для перебування в Німеччині на час оформлення шлюбу. А для відкриття візи дотичному чи дотичній потрібно здати тест на знання німецької мови. Не здав тест, не отримав візу. Не отримав візу, не потрапив до Німеччини. Не потрапив до Німеччини, не оформив шлюб. Не оформив шлюб…і так до бескінечності.

Десята ранку. Знову дзвінок. Цього разу на телефоні українка, яка мала щастя вийти заміж за німця ще до введення закону про необхідність здачі мовного тесту. Їх рожевий час українсько-німецького заміжжя закінчився ще рік тому. Саме тоді її шлюб тріснув. Вона не справдила очікування чоловіка, який шукав в українці спосіб прибутку до свого екзистентного існування.  Шукав через інтернет для заміжжя виключно жінок-медиків. Наталя (ім‘я змінено) за фахом стоматолог. Шукала в Німеччині свого щастя. В Україні на той час її робота погано оплачувалася. Та і в родинному житті неталанило. Дітей теж Бог не давав. От і думала, що доля в її сорок років змилостилася над нею.

Приїхала до Німеччини на виклик свого інтернетівського знайомого, закохалася в свого принца. Завагітніла. Останнє як виявилося пізніше не входило в плани чоловіка-калькуліста. Почалися сварки на грунті дрібничок. До того ж різниця в ментальностях давалася в знаки. Грошей дружина в сім»ю не приносила, а від дешевої альдівської іжі для дитини відмовлялася.

Так, Наталя понад усе любила свою пізню дитинку і вкладала в неї всю себе. Їдуть машиною. Дитину запеленали в дитяче сидіння позаду. Дитина починає плакати. За німецькими законами  дитину в жодному разі не можна витягати з автокрісла як би вона не кричала. Наталя не зважає ні нащо і витягує вимучене плачем дитинча з автоколиски. Пригортає. Чоловік від злості в істериці. За деякий час всі дотичні : свекруха, медсестра по догляду за дитиною, дитячий лікар дізнаються від чоловіка про неможливу поведінку його дружини.

З часом культурні відмінності ставали все частіше причиною непорозумінь і конфліктів. Незабарилося і рішення про розлучення. А за ним постало питання оформлення статусів всіх дотичних. Подружжя роз‘їжджається. До Наталі приставлять опіку з боку місцевої дитячої  опікунської установи, яка німецької мовою називається грозливо Юґенд-амт (Jugendamt).  Для Наталі це слово асоціюється з іншим німецьким  verdammt, що означає проклятий. Прокляттям ця німецька установа для Наталі стала тому, що саме завдяки їй вона ось уже понад рік немає спокою ні днем, ні вночі. В Наталі юґендамт відібрав дитину!

Повноваження вирішувати долю дітей ця державна установа отримала від держави в місії «великої» опіки німецького суспільства долею  дітей і звірів. На їх думку, батьки стають все менш сполегливими  у догляді за дітьми. Багато з них – наркозалежні, алкоголіки, матеріально неспроможні піднімати дітей. В такий випадках юґендамт відбирає дітей у батьків і передає їх на догляд до так званих опікунів. Під конвейер часто потрапляють зовсім безвинні люди.

За свою роботу опікун дістає 900  Євро гонорару. Багато німців в час повального безробіття обрали собі опікунську зайнятість  як спосіб виживання в скрутний фінансовий час. В суспільстві з»явилася нова професія – опікун за  дитиною соціально-сумнівних батьків. Багато опікунів ніколи не мали своїх дітей, але мають в полі своєї  роботи декілька дітей нараз. Зарплата підвищується відповідно.

Саме така опікунка отримала Натальчиного малюка. А офіційною причиною для офіційного відібрання дитини став вердикт: Наталя неспроможна виховувати дитину, бо занадто її любить. Вона занадто ретельно піклується про гігієну дитини. Цим всім вона шкодить дитині! Неофіційною причиною є версія, що в такий спосіб батько-німець намагається вижити свою колишню дружину з Німеччини. А щоб не платити їй в Україні призначені аліменти, дитину можна залишити в Німеччині під державною опікою. Виконавцями волі таких батьків як правило є працівники юґендамтів. Особливо небезпечними  є працівники колишнього совєстького ландшафту, які потрапили в Німеччину по лінії повернення корінних німців і євреїв. Саме такими «земляками» виявилися працівники юґендмту, приставлені до Наталі.  Ці зразково-новоспечені німецькі бюрґери і взялися за Наталю. Безпосередній виконавець справи – харків»янка.

Коли Наталя переїхала з дитинкою від чоловіка в соціальну квартиру в іншому кінці міста, до неї відразу заявились працівники юґендамту для перевірки виконання нею материнських обов»язків. Наталя, сидячи на ще нерозпаковинах коробках, ніяк не могла збагнути, чого від неї хочуть ці ревізори в її приватній квартирі. Розуміння не забарилося. Вони довго шукали прикритки для розеток, які мають оберігати дитину від нещасного випадку. Німецький стандарт. Саме його вони не знайшли. Наталя пам»ятає, що її екс-чоловік запаковував їх до одніє з коробок. На місті їх про те не виявилося.

На основі факту не слідування приписам технічної безпеку і прискіпливому слідуванню гігієні (Наталя кілька разів мила дитині ручки в присутності працівників юґендамту) керівниця «ревізійної» групи просить українку підписати папір німецькою мовою (без перекладача) про те, що в неї забирають дитину за невиконання правил догляду за нею.  Наталя не відразу зрозуміла, що власне діється. Два роки перебування в країні – занадто мало для оволодіння мовою, особливо бюрократичною.  Думала, беруть на час, коли вона знайде ті горе-прикритки для розеток (вони як виявилося пізніше були ціленаправлено витягнуті колишнім чоловіком з коробки в останній момент). Підписала папір. Її повідомили , що зараз вона має їхати до лікарні до поправки її виснаженого стану. Лікарнею виявилася звичайна психушка. Наталя ще не освідомлювала, що насправді її зробили психічно хворою і позбавили батьківських прав.

З горем навпіл вирвалася з психдиспансеру, де в її присутності хворі різали собі вени,  навіжено кричали. Справжнім же божевіллям для Наталі стало розуміння того, що від неї відібрано її дороге маля.

Як Наталя прийшла до тями вона вже сама не пам»ятає. Знає, що з моменту усвідомлення почалося в її житті прокляття. Суди, адвокати, лікарі-психіатри, еспертизи, численні телефонати в пошуках допомоги. Сама однісінька в чужій країні з чужими людьми в намагання повернути дорогу їй дитину. Для цього їй потрібно довести, що вона зовсім не психічно хвора, а нормальна українська мати. Вона не знає, як і якою мовою вона має довести, що в Україні любити дитину і показувати це – є нормально. Нормальним є і слідкувати за гігієною дитини.

Встрічно Наталії висувають все нові і нові вимоги: вивчити мову, знайти роботу, триматися так, щоб суд повірив, що вона дійсно психічно врівноважена. А як бути такою, коли серце розривається за дитиною, а очі вже висохли від сліз. Ночі стали століттями і сонце перейшло у фазу довготривало затемнення.

Останній тиждень для Наталі був особливо розпачливим. Дитина потрапила в лікарню зі страшним діагнозом завороту кишок. Лікарі кажуть, мало не вмерло дитинча. Наталю ніхто не поставив до відома.  Німецькі лікарі кажуть зараз, їм було не до неї, треба було рятувати дитину. Опікунки було достатньо.

Хто дав право німецьким установам вирішувати долю Натальчиної дитини? Дитина,  зареєстврована німцем, бо має батька німця, ще є українською за законом, якщо мама залишається українкою (дитину Наталя поставила на консульський облік і вписала до українського паспорта). Мало хто про це знає. Якщо німецька сторона відібрала в українки дитину на підставі свого бачення, то це не означає, що іншого бачення не існує. Воно існує, і не тільки з українського боку.

Вже довший час Аннелізе Ешґер (Annelise OESCHGER)  досліджує випадки нелюдського поводження німецьких юґендамтів з родинами з дітьми. Дуже часто ці установи, як б мали працювати для добра  дітей, працюють саме проти них. Безпідставно відібрані діти для виконання робочою плану юґендамту вже впали в око Європейському парламенту. Німецька газету Франкфурте Альґемайне інформує про те, що в листопаді представники петиційної комісії приїхали спеціально до Берліна з метою контролювати  справи батьківських прав (http://www.faz.net/aktuell/politik/inland/sorgerecht-eu-parlament-irritiert-ueber-deutsche-jugendaemter-11538622.html).

Поки європейські органи намагаються з»ясувати стан справ з дотриманням батьківських прав в Німеччині, жертви німецьких юґендамтів продовжують боротися з наслідками їх нелюдської діяльності. Історія Наталі з цим не закінчилася. Попереду ще суд, від рішення якого залежить долі її і маляти. Колишній чоловік теж має свого адвоката в цій справі, який робить все, щоб дитина ніколи не побачила маму. Наталю поливають брудом при кожній можливій нагоді. Що це:  помста, самодурство, бездушевність чи хвороба? Все разом.

А процедура розгляду вже триває понад рік. Адвокати працюють рутинно, не поспішаючи. Подібно їм реагують інші організації, до яких звертається Наталя. Її долях фактично в руках лікаря-психолога, зустріч з яким можливо отримати аж в березні наступного року. Інший документ, на який спиратиметься суд, заключення  спеціального експерта (гутахтера). Той згідно обставин потрапив в автокатастрофу і приступить до роботи аж в лютому. Замінити експерта – непроста справа в бюрократичних тенетах. Все тягнеться і тягнеться….

Сьогодні день святого Миколая. Наталі не має кому давати подаруночка. Натомість вона щохвилинно молиться заступнику скривджених святому Миколаю про допомогу зверху, бо про допомогу від світу цього вже не сподівається. Жити з несправедливістю кожного дня – не кожному по силі. А ще треба пережити різдвяні свята без дитини. Право бачити дитину Наталя має лише одну годину раз на тиждень. Там за нею спостерігають, як вона себе поводить. Занадто піклуєтсья – погано, не так подала руку – погано. Наталя помічає, що в дитини поганий догляд. Це її турбує понад усе, бо дитина народилася з вадами зору. Поки дитина жила з матір”ю, проблема поправилася. Зараз Наталя помічає, що дитинчине око вже зовсім закрилося. А кому вона може на це пожалітися? Німецькі порадці відповідають – опікунка, досвідчена працівниця. Та хіба справа догляду за дитиною може бути роботою?  На саме різдво дата побачення з дитиною в Наталі не припала. Але кому до того справа?

Німеччина ілюмінує вогнями в очікуванні різдвяної зірки над колискою Ісуса. Колиска Натальчиного сина порожня. Натальчин вогник надії тускнявіє. Від безсилля і безради.

Святий Миколає, змилуйся над скривдженими!

Наша розмова з Наталею ніяк не могла закінчитись. У мене було відчуття, що Наталя боїться відпустити мене з розмови так, ніби після неї все мало зупинитися. В неї ще жевріє надія, що з українською боку їх хтось міг би допомогти. Я запропонувала оприлюднити її випадок в німецькій пресі. Наталя нерішуче відмовилася. Каже, що її всі дотичні  відраджують це робити, щоб не зашкодити справі. Наталі губиться в рішенні, кого їй вже слухати.

На мій погляд, ще більше, аніж то вже є, нашкодити справі неможливо. Тому я і вирішила написати про Наталю для української громади, щоправда поки змінивши її ім»я. Хто може встати на захист Наталі? Хто хоче допомогти повернути дитині тепло матері? Хто може протиставитись злу, оформленою в нелюдські закони?Невже голос сумління чи здорового глузду вже зовсім не має шансу бути почутим?

Хто міг би підтримати Наталю приватно,  добрим словом принаймі? Дуже сподіваюся на відгук. Зацікавленим подам контакт на Наталю, яка так чекає підтримки.

Відверто, переживаю дуже за стан Наталі.

Правда не менше, ніж за мою наступну співрозмовницю, яка зателефонувала мені поспіль за Наталею. Святий Миколаю, я вже починаю відчувати твою присутність….

Допоможи мені знайти рішення в  справі Ірини (ім»я змінено). В 15річному віці вона  приїхала з батьками з України до Німеччини. Закінчила школу,  але пізніше щось сталося і вона зламалася. По телефону не хотіла говорити деталей. Головне, сказала що стоїть перед депортацією в Україну, де в неї практично нікого не має. Мама померла. Її дитину забрав юґендмамт, бо Ірина була залежною від наркотиків. Із-за наркотиків втратила і роботу. Установа з працевлаштування відібрала паспорт. З дня на день Ірину чекає депортація.  Пригудую фільм «Вадим» (“Wadim” – Selbstmord nach Abschiebung), який щойно вийшов в ефір на німецькому телебачені. Розумію, що життя – не кіно. Ірина вже мала спроби самогубства. Її примітили на вулиці працівники однієї німецької організації. Почали шукати українців в Берліні, які б могли їй допомогти. Дали їй мій телефон. Але то не телефонна розмова. Призначаю зустріч з Іриною….Святий Миколаю, збережи її життя!

Сиджу перед телефоном і вже навіть боюся піднімати слухавку в день святого Миколая.  З святом Вас?

Advertisements

3 thoughts on “Три історії на святого Миколая

  1. Шановна редакціє,
    прошу контакту з Наталею, можливо, зможу чимось допомогти, хоча б добрим словом підтримати…

  2. Rosija w takych wypadkach dopomahaje takosh jurydycno ceres” fond pomosci sooteceswe-

    nikam” a w nas je takyj fond?

    Ptribno salucyty gromadkist ,NGO, SMI.

    Natalju, my s Wamy!

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s