“Апостольський Екзархат для українців-католиків візантійського обряду Німеччини і Скандинавії провів чергову священичу конференцію.”


                                               о. Сергій ДАНКІВ спеціяльно для «Хати скраю»

БІЛЬШЕ НІЖ СОБОРЧИК, МЕНШЕ НІЖ СОБОР

Останнього тижня жовтня поточного року Апостольський Екзархат для українців-католиків візантійського обряду Німеччини і Скандинавії провів чергову священичу конференцію в місті

Ерфурті, вже за тривалим звичаєм лагідно звану «соборчик». Як і належиться, очолив зустріч Апостольський Екзарх – владика Петро Крик. Слідкував за протоколом і розпорядком засідань отець-канцлер Іван Мачужак. По сучасному кажучи був модератором, тобто доводилось реґулювати ступінь кипіння, коли дискусія ставала гарячою. І було з-за чого – адже не щороку, ба навіть не щостоліття виходить у світ Катехизм Української Греко-Католицької Церкви. З цього приводу, як почесний гість і доповідач з України прибув ректор духовної семінарії Дрогобицько-Самбірської Єпархії доктор богослов’я отець Мирон Бендик. Прибув в якості не просто доповідача, а саме для презентації даної книги – як співавтор, співредактор і упорядник нового Катехизму з нетривіальною, а радше з тріумфальною назвою «ХРИСТОС НАША ПАСХА». Але все по черзі.

Соборчик відбувається щороку восени. Кожного разу це є інше місто Німеччини, за винятком 50-го ювілейного року заснування Екзархату, коли в 2009 році збори відбулися в Римі. За моєї пам’яті від 2005-го (початок мого служіння) конференції відбувались в наступних містах: Шпайер, Штутґарт, Нідеральтайх, Падеборн, Рим, Бамберґ і тепер Ерфурт. Щоразу організатором стосовно полагоджень адміністративно-побутових питань на правах господаря стає отець-парох, на теренах душпастирств котрого відбуватиметься конференція.

Цього року організовував зустріч духовенства о. Богдан Лука – декан Східного Деканату Німеччини. Попри основні парафії, що окормлює постійно отець Богдан в Дрездені і Ляйпціґу, реґулярно відвідує громади в Галлє і Ерфурті, а також в’язнів у тюрмі Майсена. Якщо подивитись на карту Німеччини, місто Ерфурт лежить не тільки в центрі федеральної землі Тюрінґії, а й ґеоґрафічно рівно всередині Німеччини. І цього разу це зумовило більш-менш рівновіддалену подорож для всіх учасників. Окрім співбратів наших із Скандинавії – о. Мирослава (Швеція) і о. Василія (Данія), які самовіддано і сумлінно щоразу долають цей шлях з далеких майже лапландій.

Ерфурт насамперед цікавий своєю самобутньою історією і архітектурою, яку – о чудо, не зруйнували дві Світові війни, а ще більше чудо – ґедеерівська манія до постмодерністської реконструкції.

Отже поселились ми в самому серці історичної дільниці міста – монастир Святої Урсули, заснований в середньовіччі. Прочинивши браму обителі опиняєшся на одній із центральних площ міста, з якої артеріями вулиць і капілярами перевулків просто і буквально наштовхуєшся на щось візуально заворожуюче, ніби в старовинній Празі. А коли ще є обізнана людина, яка може повідати про історію архітектурних принад цього вікового лабіринту, хочеться сказати їй «дякую!». Така людина знайшлася! І ми дякуємо панові Андреасу Богословському (вірний громади в Ерфурті і працівник архіву бувшого «штазі») за цікавий екскурс по вечірньому Ерфурті, що впевнено наче старозавітний Ной вів нас потоками вулиць до «КОВЧЕГУ», де ми і смачно повечеряли.

Сам перебіг і розпорядок соборчика є вже із року в рік традиційно усталеним. Робочий ґрафік є чітко спланований і доволі щільний. Першого дня пополудні – це завжди понеділок: прибуття, поселення, освоєння, вечеря. Служиться молебень до Бл. Петра Вергуна, також спільний перегляд документального фільму. На цей раз було кіно про українську діаспору в Бразилії. Споглядаючи ту історично-документальну драму спадало на думку, що дарма наші люди в сучасній Україні нарікають на біду непролазну. Ті наші співвітчизники там, в Бразилії і по нині живуть в доволі скромному побуті, порівнюючи з Україною, і важко працюючи, зате орґанізованою громадою. І не дуже то й скиглять! Назагал фільм було весело дивитись – це не тільки українська мова інакша, якщо вона взагалі українська, а не португальська восновному, але й самі люди випромінювали життєрадісність і самодостатню свідомість свого буття, на відміну від сучасної української діаспори – наприклад в Європі західній. Ймовірно – це суб’єктивна дійсність їхньої законсервованості, зумовленої відсутністю різних пізніших хвиль еміґрації.

Повертаючись до розпорядку. Щоранку о-пів на восьму Св. Літургія, де з владикою Петром співслужать при Вівтарі, почергово з дня в день чотири деканати Екзархії. Вечорами служиться Вечірня, вдень Часи. Решту всього часу, окрім спільних трапез і нетривалої пообідньої перерви займають конференції, тобто робочі засідання. На них перші два дні – вівторок і середа присвячуються доповіді запрошеного гостя, а відповідно і напруженим дискурсам, спричинених заданою темою.

Зазвичай, богословські баталії можуть переходити з часових рамок офіційних засідань і в пізній вечірній час дозвілля, але ніколи не переходять в рукоприкладство, в народі зване мордобій. В богословів для того є інші арґументи. І дарма приписують Святому Миколаю Чудотворцю такий неоковирний аполоґетичний кульбіт, буцімто Святитель дав ляпаса єретику Арію, Істини ради і справедливости. Знаємо з історії, що Подвижник вмів правду доказувати цілком дієвішими і певнішими способами. За що ввійшов в історію не тільки Церкви, а й почитається багатьма народами і навіть поганами. Тай леґенда це все. Святий Миколай навіть не брав участи в І-му Вселенському Соборі. Лиш в ХIX сторіччі історики насмілились про це заговорити. Тому всі полеміки богословські, якщо хтось з кимось не згідний, повинні вирішуватись із посередництвом Святого Духа і іронії, а ще ліпше самоіронії. А ліком для будь-якого рукоприкладства є здорове почуття гумору. Одне є певне – насильством Істини не доведеш. Лиш жертвою Христовою і Його Воскресінням. І тому ХРИСТОС НАША ПАСХА!

Так і перейшов свою дводенну доповідь о. Мирон Бендик. Методично, згідно змісту Катехизму – від вступного слова. Де повідав, як за десять останніх років в муках, диспутах, дослідженнях – цілеспрямовано народилась ця книга, тобто перша її редакція. Співавторами і співредакторами була відкрита група науковців: теологи різних напрямків, історики, філологи. Цей колеґіяльний орґан, часом у важких дискусіях, але в постійній співпраці, опираючись на першоджерела (цитат, інших документів) шукав компроміс не тільки в богословських суперечностях західної і східної традицій, але й мовний. Щоб це не була суха академічна мова для церковного клиру, а з іншого боку, щоб не опускатись до розмовного жаргону. Тому філологи також потрудились і за словами отця Мирона шукали «середнє арифметичне», щоб створити книгу настільною і щоденною, не тільки для духовенства, але й простого віруючого мирянина.

Один із співавторів, коли тільки на початку 2000-их починалась робота над книгою – тоді ще о. Святослав Шевчук, а нині Глава УГКЦ, у передмові пише: «Сучасне становище УГКЦ  в Україні і світі, запити вірних Церкви окреслюють мету цього Катехизму: допомогти вірним краще пізнати і глибше втілити у власне життя передану Отцями нашої Церкви – святителями, мучениками, ісповідниками і преподобними – Христову віру, плекати київську християнську традицію, знайти в їх світлі відповіді на виклики сьогодення.»

Нововиданий Катехизм УГКЦ складається з трьох частин: віра Церкви, молитва Церкви, життя Церкви. Такий поділ є відображенням самої суті християнського спасіння. Тут зібрані і пояснюються Правди Віри, Наука Церкви і назагал корисні знання, конче необхідні до спасіння. Рівно ж як і заохочення до правдивого життя.

І ця перша редакція книги проходить тепер через горнило критики – як конструктивної, так і необґрунтованої. Через відгуки захоплення, так і певні невдоволення змістом. Тут йдеться швидше про конфлікт теологічних нюансів – доктрини Католицької Церкви і православний світогляд, а радше традицію. А відтак виникають полемічні суперечки богословського дуалізму, що вирують, як виразно, так і приховано всередині самої УГКЦ – навіть більшою мірою, а ніж закиди зі зовні, з боку її явних недругів і ворогів.

Так недавня стаття одного богослова УГКЦ з веселою назвою «Крок вперед, два назад» ставить знаків питань цілий пакунок, натомість відповідей катма. Лейтмотивом публікації постійно звучить «ойкумена» (співжиття, спільний дім), екуменічний рух і зближення до Сопричастя церков. А натомість червоною ниткою через весь текст проходить постійний докір з претензією на монополію правдивості певного богословського напрямку і історичної правди. А те, що цю односторонню правдивість не можна розглядати окрім, як через призму міжлюдських образ і амбіцій в історії Церкви, декотрим богословам не спадає на думку!

Взагалі, історія як наука – найскомплікованіша з усіх дисциплін! Бо судячи з інтерпретації однієї і тої самої події і обставини, очевидцями (не кажу навіть про зацікавлених і не дуже осіб), на виході часто отримуємо якийсь фантасмаґоричний продукт, який до правдивих історичних фактів має таке ж відношення, як той циган до чужого коня, котрому той (кінь, мається на увазі) дуже сподобався. Тоді же ж, пам’ятаєте (ХІ ст.), якби не виникло проблеми з «Filioque» чи із сортом хліба (квашений-неквашений), то знайшлося би ще тисяча і одна причини для наступної «великої схизми».

Автор вище згадуваної статті ратуючи за екуменізм, пропонує всезагального визнання Церквою вчення такої контроверсійної постаті як Григорій Палама. От вам і об’єднання – навіть конґломератом не назвеш при всьому бажанні.

Nota bene: це назагал цікава назва «Крок вперед, два назад». Явно позичена у одного совєцкого виконавця «блатняка» популярного в 70-80-их з пісні про школу бальних танців Соломона Кляря «…два шаґа налєва, два направа, шаґ впєрйод і два назад!..». Не зрозуміло лишень, чому росіяни цей сучасний убогий жанр (блатняк) називають «рускій шансон»? Так само як і не зрозуміло, чому богослов, котрий сповідує екуменізм, ультимативно говорить про речі другорядні  як про засадничі, через які «неправильних» греко-католиків, тобто «неісконноправославних», в цей спільний дім «істинноправославні» не збираються пускати?!. Прямо як в тому анекдоті про таксівку, коли клієнт не погоджувався їхати, бо мовляв, на авті емблемка «TAXI» ненамальована. На що таксист з іронією: «…так Вам шашечки чи їхати?…». Питання «екуменістам»! Так вам «ісконноє православіє» чи все-таки СОПРИЧАСТІЄ?

За великим рахунком всі ці розколи в історичній ретроспективі відбувалися часто-густо і просто-банально через політичні доцільності. І в майбутній перспективі лиш і будуть надалі зводити стіну непримирення через непорозуміння і нерозкаяння, обопільно. Що там Христос про те все думає? І про яке сопричастя ми говоримо? Даруйте за ліричний відступ!

«Є нині факт – книга-вчення побачила світ. Наше завдання, щоб світ побачив книгу. Не тільки український (хоч це в першу чергу), але й іншомовний, також згодом» – наголосив доповідач о. Мирон Бендик. Поширювати і пояснювати Катехизм серед вірних! Щоб йшли відгуки, слушні зауваги і конструктивна критика. І згідно того, наступне перевидання з правками, в новій редакції знову побачить світ. Адже прагнення до досконалости  в цьому випадку гідне похвали і не підпадає осуду.

Також в ході конференції, третього дня відбулась зустріч з місцевим ієрархом римо-католицької Дієцезії Ерфурту – єпископом доктором Йоахимом Ванке. В короткій промові владика розповів про свій життєвий шлях і про служіння в Ерфуртській Єпархії та про загальний стан речей. Зі свого боку живо і щиро цікавився життям нашого Екзархату в Німеччині і Скандинавії. З відповіддю виступив в короткій доповіді о. Мирон Мольчко – найстарший священик (не значить старий – Екзархія взагалі є молодою) Апостольського Екзархату, народжений на теренах Німеччини, який був свідком і учасником життя і розвитку Екзархії ще з 70-их років.

Так само розказав про стан і розвиток української громади в Ерфурті о. Богдан Лука (парафіяльний осідок в Дрездені). Де отець Богдан в 2004 р. прийшов фактично на «голе» місце, коли навіть не було душпастирства. Людей доводилось поодинці шукати і згуртовувати. Зате вже через п’ять років в 2009-му отець отримав схвалення Екзарха владики Петра за ревну працю і декрет про заснування парафії Св. Архистратига Михаїла.

Останній день конференції за звичаєм слухаються звіти з парафій і душпастирств. Обговорюються труднощі і події – як окремі, так і загальні в Екзархії. На закінчення, по спільній трапезі і многолітствій  владиці Петрові Крику, що святкував у цьому році свій десятилітній ювілей архиєрейських свячень і після взаємних благословень пустились отці в дорогу. Кожен на терени свої, до своїх вірних. Щоб вже знову за пів року зустрітися на весняних реколекціях для українського духовенства в західній Європі.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s