“А зараз знову до влади прийшли капіталісти. Я — за них.”


Люблять закордонні українці приїхати в Україну і розповідати казки про закордон. І так там добре, і сяк, тільки чомусь ті казки не в”яжуться з реальною картиною за кордоном: і демонстрації тут часто з поліцейськими, і гроші тут не кожному дають на дорогу, хоч як і сумує за Україною.
На кожного казкаря є свій слухач, але не в Хаті скраю.
ред.
14.10.2011
УКРАЇНУ – ЛЮБИТИ, А В НІМЕЧЧИНІ – ЖИТИ…

Про це часто пишуть у своїх спогадах люди, відірвані від Батьківщини. Про це я почула і від жительки німецького міста Люнебурга Рози Сабельфельд, яка до середини 90-х років мешкала в Україні, а народилася в сім’ї українки та німця.

— Перші три роки в Україні я не була — облаштовувалася, вивчала німецьку мову. Та ось змогла відвідати батьківщину. Щойно ми перетнули кордон, як я вистрибнула з машини, впала на українську землю і почала кричати, обнімати її, цілувати. Не знаю, що це було, але я не могла себе опанувати.
На життя в Німеччині пані Роза не скаржиться. Воно, як її послухати, дійсно схоже на казку. Але регулярно приїздить в Україну до майже чужих людей лікуватися від туги і стресу, поповнювати свій запас міцності, а це їй, інваліду І групи, дуже потрібно.
— Усе розпочалося з автомобільної аварії, — розповідає пані Роза. — За кермом сидів мій чоловік, тож і ображатися ні на кого. Але станься це в Україні — я б не вижила. Я зазнала 38 операцій, і всі вони були безкоштовними. Щомісячно в лікарняну касу я плачу 40 євро, а на яку суму одержала ліків та медичних послуг, навіть важко уявити. До речі, безкоштовними є ліки для всіх хронічно хворих, а операції — для усіх взагалі.
— А чи вистачає вашої пенсії на інші потреби?
— У Німеччині все не так, як в Україні. Моя пенсія — не із великих. Це — 500 євро. Рівно стільки коштує оренда нашої квартири. Вона дуже шикарна, але і та, що коштувала 300 євро, де ми жили раніше, теж була хорошою. Тож мусимо удвох жити на чоловікову пенсію, який одержує 750 євро. Тільки не думайте, що ми бідуємо, хоча нам дійсно потрібно і їсти, й пити, і утримувати машину, й платити страховки. Але є в Німеччині служба соціального забезпечення, куди ми подаємо заяву, де перераховуються усі наші потреби. Лише на харчування звідти надходить доплата по 340 євро на людину, якщо чоловік живе один, йому виділяють 380 євро. Для того, аби вдвох прохарчуватися, їсти все, що ми хочемо, що бачимо, регулярно відвідувати кафе і ресторани, нам вистачає 400 євро на місяць. Тож 280 євро залишається на інші потреби. Прекрасно можна харчуватися удвох і на 200 євро — їсти овочі, фрукти, м’ясо, масло, тільки без походів у різні забігайлівки. Велику соціальну допомогу одержуємо ми і перед Різдвом, щоб вистачало і на подарунки, і на вишуканий стіл, і на обновки.
Але щодо обновок — це окрема стаття. Щороку нам видають гроші на весняний, літній і зимовий одяг. До кризи доплат було ще більше. Скажімо, якщо я скаржилася на депресію, мені виділяли гроші на поїздку в Україну, яка для мене — найкращі ліки.
— І що, криза суттєво позначилася на житті німецьких громадян?
— Так. Подорожчали масло і молоко. На 30-35 центів. Це приблизно на 30-35 копійок. Для нас це суттєво. Тому ми проти, щоб Німеччина рятувала від дефолту інші країни.
«Нам би ваші німецькі проблеми», — ледь не зірвалося з вуст. А поміж тим гостя «Кримської світлиці» продовжувала перераховувати інші державні гарантії, які надає Німеччина своїм інвалідам.
— До мене щодня тричі мають навідуватися медсестри. Медсестра І категорії має надавати медичні послуги, виконувати розпорядження лікаря, а інша, ІІ категорії, — готувати їжу та виконувати роботу, яка мені не під силу. А якщо з усім цим є можливість впоратися самим (мені допомагає чоловік, комусь родичі, сусіди), то заощаджені гроші знов-таки видаються інвалідові. А ще як інвалід я одержую допомогу в 340 євро, аби могла найняти когось додатково. Дуже співчуваю хворим людям, які мешкають в Україні. Що таке місцева медицина, цього разу довелося відчути на собі. Я вколола ногу, розпочалося зараження крові. Два дні хвороби мені обійшлися в 2,5 тис. гривень. Це ж справжня катастрофа для бідної людини!
Мені дуже боляче бачити, як живуть українці. В Саках познайомилася з жіночкою, донька якої перемогла на поважному конкурсі як молода вчена. А на її подальше навчання родина не має грошей. Постараюся влаштувати цю дівчинку для здобуття освіти в Німеччині.
Раніше, коли ми з чоловіком приїздили в Україну власною машиною, я завжди привозила дуже багато подарунків — кожного хотілося потішити, кожного обігріти. Адже ви навіть не уявляєте, наскільки хороші люди живуть в Україні. Хіба їх можна порівняти з німцями? Німці холодні, зовсім холодні. Невже у вас немає тих, хто любить свою країну, хто подбає про такий прекрасний народ?!
— А чи є німці політично активною нацією?
— Так. Але демонстрації протесту в нас ніколи не супроводжуються сутичками з поліцією. З жахом дивлюся у себе по телевізору, як «беркутівці» воюють з народом. Наша ж поліція просто стежить, щоб не трапилося якоїсь позаштатної ситуації, і не заважає людям виявляти свій протест.
— А яку політичну партію підтримуєте особисто ви?
— Я в цьому не дуже компетентна. Знаю лише, що останні 8 років керували прокомуністичні сили, і держава зовсім занепала. А зараз знову до влади прийшли капіталісти. Я — за них.
— Думаю, нашим читачам було б цікаво більше довідатися про ваше життя…
— Народилася я в Казахстані, куди моїх батьків було виселено разом з іншими німцями із Криму. На те, що моя матуся — українка, не зважили. Там я закінчила школу. А потім подалася до Ленінграда навчатися на інженера-будівельника в інституті, де і зустріла хлопця, що став моїм першим чоловіком. Він був родом із Луцька, де після одруження ми і оселилися разом з його батьками. Та чоловік мій прожив зовсім недовго, а я ще тривалий час мешкала разом зі свекрухою. Але коли висланим громадянам було дозволено повертатися на батьківщину, я поїхала до Криму і оселилася в Алушті. Проживала там у побудованій мною хаті, аж доки в 44 роки не вийшла заміж за німця, який забрав мене до Німеччини. З того часу минуло вже 17 років.
Роботи за фахом там я не знайшла, навпаки, довідалась, що переучуватись мені вже запізно і значно доцільніше виконувати роботу, яка не потребуватиме особливих спеціальних знань. Так я після закінчення курсів стала кухаркою в дитячому садочку. А до того три роки опановувала німецьку мову. Перший рік вивчала її офіційно, на курсах, за що одержувала по 800 євро на місяць. Спочатку роботи своєї соромилася, зі мною навіть працював психолог, доки я не звикла до думки, що не робота прикрашає людину.
— І які ж страви шануються в Німеччині?
— Досить прості. Там щодня готові їсти картопляне пюре, тушену капусту та смажену свинину. А я, окрім того, що годувала діток, ще 8 років частувала пенсіонерів українським борщем. Про мене з цього приводу навіть у газеті писали. А ще — безкоштовно перекладала для українців різноманітні документи.
— А чим харчуються діти у дитсадках?
— На першу страву це овочеві супи — дуже густі, насичені. Їх їдять усі німці. А на другу — може бути щось мучне, рулети, тюфтельки. Фрукти і молочне в дитячому садочку на столі впродовж усього дня. Їх можна споживати коли завгодно і скільки завгодно. Взагалі, ставлення до дітей у Німеччині особливе. Навіть наші українські жінки там починають народжувати. Впродовж трьох років мати одержує по 650 євро плюс 180 євро дитячих, останні — аж доки дитина не виросте.
Головне, що людина все своє життя почувається захищеною, вона знає, що не залишиться голодною або ж без ліків. Та й про хабарі для лікаря можна не турбуватися — це дуже високооплачувана робота, за яку тримаються.
Пані Роза вже поспішала, на вокзалі з чималенькими валізами її очікував чоловік Артур. Розмістити все це у вагоні було непросто.
— То, виявляється, у нас теж можна розжитися якимись гостинцями?
— Так, кримські вина — особливі! Таких у Німеччині немає.
Лише на одне своє багатовекторне запитання я не змогла знайти у пані Рози вичерпної відповіді. Що ж то за прибуткові статті, які дозволяють бути державі такою щедрою? І чому їх неможливо скалькувати для використання в Україні? Та й чому ці «холодні» люди так палко дбають про своїх дітей і немічних, у той час як «щиросердні» українці зосереджені лише на власних прибутках? Можливо, мені теж слід було б опинитися в еміграції, аби полюбити Україну усю в комплексі, разом з недолугими чиновниками, казнокрадами, корупціонерами і тими, хто «останню свитину з каліки знімає»? Втім, пані Роза запевняє, що не буде жити, якщо не матиме надії знов побувати в Україні. Але поспішає на потяг, який вирушає в іншу державу. І мені здається, я відчуваю, як з кожним перестуком коліс він безжально розриває її і моє серця…

Тамара СОЛОВЕЙ


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9474

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s