“не порозумівшись з іншими організаціями, це середовище ОУНР-УГВР почало в Авґсбурґу організувати Центральне Представництво Української Еміграції”


Ред. продовжує публікувати матеріали про історію української діаспори Німеччини, яка тісно повязана з історією ОУН і ПУН, ЦПУЕ, пізніше ЦПУН та інших. Поскіьки не існує одного погляду на розвиток української повоєнної діаспори закордоном, то доцільний є подання різних точок зору.

ред.

Автор: Петро Мірчук

http://www.ukrcenter.com
МЕЛЬНИКІВСЬКИЙ ЧИРЯК
Кінець другої світової війни застав поверх два мільйони молодих українців обох полів у Німеччині, куди вони були заслані в часі війни на примусові, невільничі роботи. Усі вони, з одної сторони – були раді чимскорше повернутися домів, а з другої – зі страху перед московським ярмом, були готові залишатися на еміграції. Розгул большевицьких “репатріяційних місій” стероризував більшість з них, тим більше, що англійські й американські власті ішли зразу большевикам назустріч і змушували всіх повертатися “на родіну”. Сподіючись, що при добровільному повороті большевики дозволять їм повернутися справді домів і залишать їх там у спокою, тоді, коли при примусовому пішлють усіх на Сибір, величезна більшість тих примусових робітників повернулася. Але кругло чверть мільйона таки залишилися як “неповоротці”, або “ді-пі” /”дісплейсд персонс”/ на території західньої Німеччини й Австрії.
Зустрівши в таборах “ді-пі” свободу демократичного ладу, українські політичні емігранти кинулись відразу до організування громадського життя. В кожному скупченню українців постав “Український Комітет”, або “Український Допомоговий Комітет”, які скоро об’єдналися в “Центральне Представництво Української Еміграції”, ЦПУЕ. Зрозуміло, що найбільш активними у цьому були “бандерівці”: по-перше”, бо їх числово було найбільше між вивезеними на примусові роботи, по-друге, вони своєю безкомпромісовою боротьбою проти гітлерівської Німеччини в час німецької окупації здобули політичний капітал, який захищав їх від будь-якого закиду коляборантства з нацистами. Цього великого морального капіталу вони в ніякому випадку не використовували виключно для себе. Навпаки, вони висунули вимогу шанувати в практиці скрізь вимоги демократії: творення проводів у кожному випадку шляхом свобідних. .демократичних виборів, та висування на керівні пости фахових у даній ділянці осіб. Згідно з цим, не дивлячись на свою величезну перевагу серед українських “діпістів”, бандерівці вибрали на голову Центрального Представництва Української Еміграції Василя Мудрого, колишнього голову УНДО і Української Парламентарної Репрезентації, а на його заступника проф.. Пєтухова, діяча наддніпрянської еміграції і тільки на секретаря члена ОУН, мґр. Романа Ільницького. Подібно було й скрізь по таборах “ді-пі”.
Але, скоро відізвалася проблема мельниківців і мельниківщини.
Здавалося, що скомпромітувавшись перед своїми й чужими коляборацією з гітлерівськими окупантами й надто численною службою в ґестапо й СД, де вони видавали німцям на тортури і смерть бандерівців, членів ОУН і УПА, мельниківці будуть на еміграції сидіти тихесенько, як миш під мітлою. Але, так вели вони себе тільки в перших днях нової дійсности, чекаючи з запертим віддихом, що скажуть про недавню їхню “геройську, патріотичну” діяльність в Україні “бандерівські недопалки”, яких вони видали були німцям на спалення в концлагерах, але розвал гітлерівської Німеччини врятував їх від концлагерної крематорії.
А в проводі “бандерівських недопалків” дійсно йшла гаряча дискусія, що зробити з мельниківськими “фольксдойчами”, що вчора видавали гестапові на смерть членів ОУН-УПА, а сьогодні прикидаються українськими патріотами. Хтось зустрів мельникіського лідера сот. Чучкевича, що вже в липні 1941 р. видав ґестапові Ярослава Стецька, голову Українського Тимчасового Правління: інший Зиновія Книша, що разом з інж. В. Мартинцем і Ярославом Барановським з рамені ПУН керував доставою ґестапові з-поміж членів їхньої організації співробітників для винищування “Бандерабевеґунґ”; автор цих рядків зустрів у мельниківському комітеті в Мюнхені і з інж. Бойдуником зідентифікував провідного члена мельниківців, др. Зенона Городиського, що як “фольксдойч” на службі ґестапа у вересні 1941 р. в приміщенню при Валовій-Підвалля, з листою в руках командував, кого з будинку в час арештів випускати, а кого як члена “Бандерабевеґунґ” забирати на знищення. В баварському міністерстві для відшкодувань поінформували представника українських політв’язнів, що в Баварії крутиться мельниківський фольксдойч Лавришко, який в Мюнхені хвалився секретарці гестапо власноручним повішанням дванадцятого “бандерівця”. Якого він представив гестаповці як “плюндерера”, грабіжника. – Андрій Соколик, /тепер у Нью Йорку/ колишній повітовий провідник ОУН, пригадав, що це Микола Бігун, по війні директор мельниківського Комітету в Мюнхені, був тим наймитом гестапа, що видав Олексу Гасина, пізнішого шефа штабу УПА. М. Біраковський /тепер у Вінніпегу/ був як свояк Гасина наочним свідком, як Бігун показав гестапівцям Гасина, що крився під фальшивим паспортом, як “бандерівського гершта Гасина”, вилаяв при тому Гасина брудними словами і вдарив його в лице. Лише бойовий наскок відділу ОУН під командою Костя Цмоця, що визволив Гасина з тюрми, врятував Гасина від смерти на шибениці. – Таких “геройських” мельниківців, що “послаблювали бандерівців” руками ґестапо, виявлялося все більше. Що з ними належало зробити?
Французи по закінченню другої світової війни кругло три тисячі своїх недавніх коляборантів з ґестапом повісили, а кругло тридцять тисяч засудили на довголітню тюрму. Ще гостріше поступили зі своїми того роду “патріотами” белгійці. Тільки ж, вони були тепер у своїй вільній державі, мали свої суди і своїх виконавців правосуддя. А українські емігранти опинилися серед чужого світу, окружені, в додатку, поляками, москалями, жидами, що чигали на виявлення якогось українського коляборанта, щоб доказану йому чужим судом вину перекинути на всю українську еміграцію. Тому провід ОУН, очолений “недопалком” Бандерою, вирішив, що в інтересі української справи в такій ситуації конечно не тільки не виявляти мельниківських фольксдойчів і їхні “геройські” діла, але й треба закривати їх перед чужинцями своїм капіталом проти-гітлерівської боротьби.
Довідавшись про це, мельниківці підняли голову. До них повернулася нахабність недавніх днів і відізвалася патологічна манія великости й важности. Ілюстрацією цього є оцінка постання ЦПУЕН О. Бойдуника, члена ПУН, в його статті у збірнику “ОУН 1929-1954”:
“Не враховуючи нової дійсности і нових вимог, не порозумівшись з іншими організаціями, це середовище ОУНР-УГВР почало в Авґсбурґу організувати Центральне Представництво Української Еміграції, яке поза правною і матеріяльною допомогою, поставило собі також політичні завдання.”
Про які “інші організації”, з якими ініціятори організування українських “діпістів” мусіли наперед порозумітися, думає тут мельниківський лідер Осип Бойдуник? Та ж, як ми згадали, головою ЦПУЕ став голова УНДО, Василь Мудрий, його заступником заступник голови Союзу Українських Національних Демократів і провідний діяч середовища УНР, проф. Вєтухів; членом головної управи УНДО, недавній сенатор, Юліян Павликовський та член проводу Української Соціял-Демократичної Партії, др. Лев Ганкевич. З ким же всі мусіли наперед “узгіднювати”, що українська еміграція має робити? З ПУН-ом? Мельниківці були єдиними, з якими й не пробувано “узгіднювати”, з простої причини: Вони ж були тими, що в час гітлерівської окупації України коляборували не тільки з німецькою окупаційною адміністрацією, але й із ґестапом та СД, видаючи німцям на смерть українських самостійників-державників. Їх, і їхню ганебну роботу в час гітлерівської окупації, було конечно ховати перед людськими очима в мишачу дірку.
Але, трирічна вірнопідданча коляборація мельниківців з окупаційними гітлерівськими властями в Україні, завдяки якій вони одержали були, хоч і дуже куценьке, монопольне становище “вождівства” в усіх організованих виявах українського життя, здеґенерувала їх: у них створився комплекс монопольного “вождівства”: вони й опинившись на еміграції вважали, що тільки мельниківський ПУН має скрізь в українському життю усе очолювати як надрядний чинник і єдиний верховний репрезентант всіх українців, і в Україні, з якої вони всі до одного вивтікали у час втечі німців з України, і на еміграції. На думку тих психічно й морально хворих “вождів” і “вожденят”, все, що творилося без апробати мельниківського ПУН, було “анархічним примітивізмом”, або “бандерівським терором”.
Першим прилюдним показом зудару української еміграції з мельниківськими “вождями”, були запляновані збори Окружного Представництва Української Еміграції в Мюнхені. В самому Мюнхені існував мельниківський Український Допомоговий Комітет, створений ними ще за гітлерівської влади. /В ньому, кажуть, урядував згадуваний мгр. Лавришко, що згідно з дорученням ПУН “послаблювати, як мож, бандерівців”, вішав виявлених ним “бандерівських” активістів/. По капітуляції гітлерівської Німеччини, дію того комітету продовжував як його директор Микола Бігун, широковідомий мельниківський авантюрник. Коли в таборах “діпі” у самому Мюнхені, і по всій Баварії, постали Українські Допомогові Комітети і вони висунули вимогу створення Окружного Представництва Української Еміграції в Баварії як нижчої клітини ЦПУЕ, Бігун заплянував не допустити до цього й відмовився підпорядкувати мюнхенський комітет системі ЦПУЕ. Коли у визначеному ЦПУЕ дні зїхалися до приміщень мюнхенського комітету при Розенгаймерпляц законно вибрані представники кожного із українських комітетів у Баварії, Бігун заборонив їм вступ заявляючи, що він вже має представників з кожного табору. Коли ж представники настоювали на тому, щоб їх впустити на збори, бо ж вони єдині, легально вибрані всією громадою даного табору, Бігун випустив на них шайку кільканадцяти московських жуліків, що з ними Бігун у закамарках комітету проводив “чорний ринок”, добре підготованих Бігуном до акції “самогонкою” і поллялася кров: представник студентів, др. Р. Борковський повалився з розчелепленою головою в калюжу власної крови, отця Смика, зловивши за руки й ноги, скинули московські жуліки з другого поверха, на-щастя, на інших делегатів… Попалося тоді від московських жуліків на службі мельниківських “правопорядників” і авторові цих рядків…
Щойно по роках розгадав я причину того запеклого бою в обороні мельниківського комітету. Справа була в тому, що при відступі німців з України мельниківці під керівництвом “геніяльного директора” Миколи Бігуна вивезли, наскільки лиш могли, товарі українських кооператив, головно ж м’ясні й смальцеві консерви, цукор, тютюн тощо до Мюнхену і під фірмою Українського Допомогового Комітету замагазинували все це в німецьких пивницях, зайнявши половину бльоку домів. Все це мало бути для українських втікачів, але мельниківці призначили все для своєї партії й завзято боронили комітет як прикриття для награбованого в українців майна. (У зв’язку з голосним Бігунівським погромом делегатів УДК в Мюнхені, оповідали про веселу конфронтацію галицького діялекту з наддніпрянським. День після авантури, до канцелярії на Розенгаймерпляц, де урядував Бігун, зайшов голова “бандерівських недопалків”, тобто Ліґи Українських Політв’язнів, проф. Олійниченко. Здоровенний козарлюга з Дніпропетровська, він зайшов, не стукаючи. Бігун спалахнув обуренням: “Ви чому не пукаєте?” – “Бо то ж непристойно пукати при людях”, – відповів Олійниченко. /По-галицьки “пукати” це стукати, а по наддніпрянськи “пукати” це голосно випускати гази з жолудка/. – “Як ви заховуєтесь!” – вигукнув люто Бігун, зірвався з крісла і оббігши стіл, став перед Олійниченком. Зі своїми хворобливо коротесенькими ногами, він був ледви по груди Олійниченкові. – “А чого я б мав заховуватися? Стою ось перед вами і нікуди не заховуюсь. А ви переді мною не клякайте, встаньте!” – /”Заховуватися” по-галицьки це “поводитись”, а літератуно “ховатися”./ –”Як ви смієте?! – вигукнув люто Бігун. – Ану, зараз, лізьте мені взад!” /тобто “ідіть назад, геть”/ – “Хочби й хотів, паноньку, то не влізу вам в зад, бо я завеликий, Це хіба ви мені лізьте в зад. І – заспокійтесь, не підскакуйте переді мною, як жаба коневі коло голови, як він пасеться. Сідайте на своє крісло!” – І, піднявши Бігуна за-обшивку, перекинув через стіл на крісло. Натомість мельниківці оповідали про цей випадок своїм стилем, як про один із героїчних подвигів Бігуна: Бандерівські братовбивники, – оповідали вони, хотіли вбити Бігуна. їх гершт Олійниченко прийшов до канцелярії Бігуна, наставив на нього револьвер і вигукнув: “Я прийшов вас застрілити!” Але старий бойовик Бігун, хоч ростом двісті-фунтовому Олійниченкові лише по пупець, не злякався. Кинувся на нього, повалив на землю, відібрав револьвер і був би вбив, але в час пригадав собі наказ вождя: “Не проливати української крови!” Тому дозволив насмерть переляканому Олійниченкові втекти живим.)
В основному, мельниківці на еміграції застосували – і й досі стосують – методу шантажу на взір “злобного Івасика”, що говорив татові: “Якщо не даш мені грошей на кіно, то як прийдуть до нас гості і засядуть до обіду, я почну голосну газову атаку!” Один із провідних мельниківців схопив це так: “Ви, бандерівці, їдете, бо в вас і віз добрий, і коні добрі. Ми, мельниківці, не можемо їхати, бо в нас ні воза, ні коней. Але, ми можемо вперто пхати вам, бандерівцям, кіл між спиці вашого воза. Тому поступайтеся нам!”
Так з’явився на тілі української громади на чужині гидкий мельниківський “чиряк під коліном”. Вони завжди вимагають бути у проводі, а коли їх не виберуть вони з галасливим “нас там нема, ми виходимо!” розбивають існуючу дану українську установу. Так зробили вони вже двічі в УККА, так вони роблять в кожній іншій громадській установі. І навіть у СКВУ, висуваючи на пост голови СКВУ свого представника Миколу Плавюка, який аж ніяк на такий пост не заслуговував, мельниківці зашантажували: Або ви погодитесь усі на нашого кандидата Плавюка, ніяк не квестіонуючи його моральних і провідницьких кваліфікацій, або ми розіб’ємо СКВУ і ви мусітимете нюхати запах нашої зброї…
Провід ОУН пробував “зговоритися” якось з мельниківцями, щоб в існуючих умовинах не виносити перед громаду подій недавньо минулого і якось співпрацювати в інтересі сучасного й майбутнього української громади й української справи. В першій такій розмові брали участь як представники ОУН др. П. Мірчук, проф. Іван Вовчук і інж. Богдан Підгайний, а як представники мельниківців – Дмитро Андрієвський, Осип Бойдуник і, мабуть, др. Юрій Бойко-Блохин. Представники ОУН поставили такі вимоги для замирення: 1. ПУН визнає, що його коляборація з гітлерівською Німеччиною в надії, що цим вони заслужать собі на якусь ласку в Гітлера, була глибокою помилкою. 2. ПУН засудить службу мельниківців у гестапо і в СД для винищування українських самостійників-державників як національну зраду і всіх винних у тому викине з мельниківської організації. 3. ПУН визнає величезні політичні й моральні заслуги протигітлерівської боротьби ОУН-УПА-УГВР. 4. ПУН перестане користуватися вкраденою назвою ОУН і прийме для своєї організації якусь інакшу назву. – А представники ПУН принесли такі вимоги: 1. ОУН під проводом Степана Бандери визнає, що мельниківський ПУН був і є єдиним законним проводом ОУН. 2. Провід бандерівців визнає, що політична й збройна боротьба ОУН-УПА-УГВР була глибокою помилкою, а єдино правильною була дія організації полк. Андрія Мельника. 3. Провід бандерівців признає в свому імені і в імені цілої організації що вся дія “групи” Бандери, від 1939 починаючи, була анархістичним бунтом проти ПУН як єдиного законного проводу ОУН. 4. Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою окремою заявою засудить випадки ліквідування мельниківців на службі ґестапо й СД як акти “братовбивства”.
Ясно, що вимог мельниківців не мож було брати навіть на дискусію. Вони аж надто нагадували анекдотичні вимоги гітлерівського проводу в уявній дискусії в квітні 1945 р. з представниками аліянтів про припинення війни: 1. Яліянти мають визнати, що німці почали війну згідно з міжнародним правом і з мораллю, в інтересі німецької нації, а воєнні дії аліянтів проти Німеччини були злочином. 2. Аліянти негайно заберуть всі свої війська з Европи і поможуть німцям повернутися на всі терени, що їх німці були зайняли у другій світовій війні. 3. Америка й Англія погодяться заплатити Німеччині задовільні відшкодування за всі втрати, що їх американська й англійська армії нанесли Німеччині…
В пізніших роках були ще дві спроби говорити з мельниківським ПУН-ом на тему оздоровлення громадського життя -з таким самим негативним вислідом. Все виразніше виявлялося, що мельниківський “чиряк під коліном” невилічимий. До своїх маняцьких претенсій на репрезентування ними всієї української громади, мельниківці долучили ведене в унісон, чи в узгідненню з НКВД –КҐБ, демагогічне плюгавлення геройської боротьби ОУН-УПА-УГВР. Започаткували цю ганебну, брудну “роботу” два мельниківські “вожді”: член ПУН-у і головний суддя мельниківської організації, недавній “фольксдойч”, співробітник гестапо й СД, Зиновій Книш, своїм пашквілем “Бунт Бандери” та другий “фольксдойч”, нащадок зукраїнщених німецьких колоністів на Волині, Олег Штуль, якого його однопартійні представляють як “шефа штабу” бульбівської “УПА”, а Бульба згадує як свого приятеля, що був для нього зв’язковим до ПУН і перекладачем при розмовах з німцями, своїм пашквілем “В ім’я правди”. Оба ті пашквілі такі гидкі і так пересичені безсоромною брехнею, що й обидва автори самі встидалися подати на них своє правдиве прізвище і 3. Книш скрився під псевдом “Б.Михайлюк”, а О.Штуль під “О.Шуляк”. Видавця того бруду на пашквілях не видно, а як місце видання подано Ротердам, де ніяких українців, а тим більше ніякого українського видавництва не було й немає. Хто фінансував перший наклад обох пашквілів невідомо, але устійнено, що дальші наклади видавало й поширювало між українцями большевицьке КҐБ. Такий зміст і стиль “роботи” прийнявся серед мельниківців, учнів славного Ґеббельса і спалахнув знову тоді, коли “вождем” мельниківської організації став Микола Плавюк, брат відомого з преси старшого співробітника НКВД-КҐБ в Україні.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s