Проблема однобокого бачення Європи.


Ред.  через свій портал відповідає на питання Олексія Толкачова про Україну і Європу “що ж таке, бути Європою”? Не зупиняючись на ньюансах того, хто фінансує часті поїздки пана Толкачова до Брюселя і яка така в нього робота, відповідаємо “Зрозуміти Європу можна лиш, проживши тут солідний проміжок часу, ставши європейцем, відчути проблеми і реалії Європи на власній шкірі. Тоді до його писання в українця, який знає Європу зсередини, не виникне претензій. На разі, пан Толкачов так само перетрансльовує стереотипи про Європу, як і ті, кого він критикує, претендуючи на ексклюзивне бачення Європи, яке все ж залишається баченням туриста. А Україні все ж краще залишатися Україною.
ред.
http://www.aej.org.ua
Чимало українців мріють про вступ до ЄС, наче після цього життя вмить стане кращим. Вітчизняні політики з того користуються та вправно маніпулюють ідеями європейської інтеграції. Натомість, мало хто розуміє, що сам по собі вступ в ЄС мало що змінить. Основне завдання України лежить зовсім в іншій площині – в розбудові Європи всередині України. Україна має стати Європою не за географічним розташуванням, не за самоідентифікацією, не за формальними ознаками. Україна має стати Європою за змістом.

Що означає – бути Європою?

Часто інтелектуали, експерти й політики наголошують на демократії та правах людини, як визначальних якостях Європи. Але Україна вже й демократичну конституцію приймала, і помаранчеу революцію здійснювала, але Європою від цього не стала. Продовжувати читання Проблема однобокого бачення Європи.

“Україні потрібен закон про лобізм”


22 вересня, 2010 11:01
Німецька хвиля
Українська влада не переймається міжнародним іміджем країни
Інститут світової політики назвав найбільших іміджмейкерів України на міжнародній арені: бізнесмен, спортсмени, письменник та іноземні експерти

Інститут світової політики оприлюднив ТОП-десятку лобістів України за кордоном. Найпалкіших патріотів та друзів країни визначали тридцять міжнародних експертів з США, Німеччини, Данії, Польщі, Росії та України.

Очолив список бізнесмен Віктор Пінчук, який популяризує все українське через ним створений міжнародний форум «Ялтинська Європейська стратегія», у Давосі на традиційному українському ланчі та через свій сучасний музей Східної Європи.

Друге місце серед ТОП-лобістів України у світі розділили брати Клички, а трійку лідерів замкнув британський аналітик Джеймс Шерр, який точно і влучно коментує українські події у закордонній пресі.

Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук наголошує, що українських політиків у рейтингу лобістів країни на міжнародній арені експерти проігнорували. «Кожен наш політик зацікавлений вкладати кошти, щоб лобіювали його, а не Україну. У нас, нажаль, не має такого як у Грузії, де вкладаються шалені державні кошти на вибудовування бренду саме країни», – вважає Гетьманчук.

Представник клубу молодих дипломатів України Руслан Пейтер переконаний, що Україні потрібен закон про лобізм, бо без правового поля імідж країни у світі страждає.

“на популяризацію України за кордоном всього 8 млн грн.”


http://www.tyzhden.ua
Рекламувати Україну за кордоном будуть Гарнюня і Спритко
Міністерство закордонних справ представило стратегію позиціонування України за кордоном. Мета проекту – сформувати позитивний імідж країни, підвищити її туристичну та інвестиційну привабливість.

Розробка стратегії обійшлася МЗС у 100 тисяч доларів. Для реалізації заходів стратегії щорічно буде потрібно близько 35 млн доларів.

Вона має на увазі просування України як бренду – зі своїм логотипом, слоганом, ключовими текстовими повідомленнями. Розробляла стратегію компанія CFC Consulting.

В якості слогану пропонується використовувати фразу “Ukraine. Moving in the fast lane” (“Україна. Рухаючись у швидкісній смузі”) Продовжувати читання “на популяризацію України за кордоном всього 8 млн грн.”

“з оновленням у 2005 р. керівного складу Української Центральної Репрезентації в Аргентині… спостерігається значне пожвавлення діяльності української громади”


http://www.svitohlyad.kiev.ua/

Коли у серпні 1997 року Україна відзначала 100-річчя української діаспори в Аргентині, у пресі з’явився вислів “Латинська Україна”. Саме тоді цей ювілей привернув увагу громадськості нашої країни не лише до долі українських аргентинців, а й до цілого масиву українства в Південній Америці – Бразилії, Парагваю, Венесуели та інших країн. Розповіддю про українців Аргентини ми розпочинаємо цикл публікацій “Латинська Україна”. При підготовці матеріалів використовувалися різні джерела, зокрема: Енциклопедія українознавства (головний редактор проф. д-р В. Кубійович), “Українці в світі” (автори В. Трощинський, А. Шевченко), “De Ucrania a Misiones” (автор Esteban Angel Snihur), матеріали Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного, іспаномовний сайт: http://www.ucrania.com_, особисті зустрічі представників Центру з представниками української діаспори в Латинській Америці.

 

Українська громада в Аргентинській Республіці.

(із циклу “Латинська Україна” )

 

збільшити зображення

Артисти Українського національного хору в м. Буенос – Айресі, червень 1923 року (фото з Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г.С. Пшеничного)

В еміграційному русі українців до Аргентини можна виділити чотири періоди: перший (1897-1914 рр.), другий (1922-39 рр.), третій (1946-51 рр.), четвертий (починаючи з 1993 р.).

Перші українські поселенці, які прибули в Аргентину в 1897 році, оселилися в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом українські поселення поширились й на інші, переважно північні та центральні, провінції країни. За своїм соціальним складом це були селяни з Волині та Галичини, що й обумовило їх подальшу виробничу діяльність. Усього впродовж 1897 – 1914 рр. в Аргентину прибуло приблизно 14 тис. українських поселенців. З початком Першої світової війни еміграція українців до Аргентини на певний час припинилася.

Революція та поразка національно – визвольної боротьби спричинили другу хвилю еміграції з українських земель. Протягом 1922- 1939 рр. в Аргентину прибуло близько 50 тис. українських емігрантів, переважно, із західноукраїнських земель. Певну частку новоприбулих становила інтелігенція – колишні службовці УНР, офіцери українських армій тощо. Вищий проти перших поселенців рівень освіти сприяв їхній швидкій адаптації та посіданню кращого становища в аргентинському суспільстві.

Родина Лукашук, яка повернулася на батьківщину з  Аргентини, м. Полтава, вересень 1956 рік (фото з Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г.С. Пшеничного)

Родина Лукашук, яка повернулася на батьківщину з Аргентини, м. Полтава, вересень 1956 рік (фото з Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г.С. Пшеничного)

Емігранти, які приїхали з України після Другої світової війни, не тільки поповнили вже створені українські поселення в віддалених провінціях, але й почали шукати роботу в містах, в першу чергу, в аргентинській столиці. Переважно це були учасники національно-визвольного руху в Україні чи особи, які були свого часу вивезені з України до Німеччини на примусові роботи. Впродовж 1946 – 1950 рр. до Аргентини прибуло 5 – 6 тис. українців. Серед нових іммігрантів було чимало добрих спеціалістів із дипломами західних університетів, значна частина їх відзначалася високим рівнем національної свідомості. Саме за їх ініціативою, з метою об’єднання угруповань української громади, у 1947 р. був скликаний Конгрес українців Аргентини, на якому була створена Українська центральна репрезентація (УЦР).

Слід зазначити, що у повоєнні роки відбувалася також широко розрекламована у радянських засобах масової інформації часткова репатріація міжвоєнної заробітчанської еміграції з Аргентини. Доля цих репатріантів в Радянському Союзі склалася по – різному. Незважаючи на те, що вони були відновлені в правах громадянства, частина з них так і не змогла пристосуватися до умов життя в радянській країні і повернулася назад в Аргентину. Деякі, особливо діти зі змішаних браків, влилися в колективи вузів та шкіл, ставши викладачами іспанської мови.

Після розпаду СРСР, взявши до уваги добру славу, якою користуються українці в Аргентині, уряд цієї країни розпочав видачу громадянам України тимчасових віз із правом працевлаштування. Так розпочалася “четверта хвиля” української еміграції в Аргентину. Почався непростий процес інтеграції цієї “четвертої хвилі” в життя “старої” еміграції.

Молоді українці Буенос – Айресу біля пам'ятника Тарасу Шевченку (фото з сайту: www.ucrania.com)

Молоді українці Буенос – Айресу біля пам’ятника Тарасу Шевченку (фото з сайту: www.ucrania.com)

На сьогодні в Аргентині налічується близько 300 тис. етнічних українців, основна частина яких мешкає у столиці й провінції Буенос-Айрес (більше 100 тис. осіб) та провінції Місьйонес (прибл. 130 тис. осіб). Місцями компактного проживання є також провінції Чако (30 тис. осіб), Кордоба (15 тис. осіб), Мендоса (10 тис. осіб), Формоса (6 тис. осіб), Ріо-Негро (3 тис. осіб) та Коррієнтес (3 тис. осіб).

До складу Української центральної репрезентації входять близько 25 українських організацій, а її основними колективними членами є товариство “Просвіта” та товариство “Відродження”. Головою Української Центральної Репрезентації є Хорхе Баланда, а головою Головної ради УЦР – Юрій Данилишин.

Українське культурне товариство “Просвіта” було засновано в 1924 р. Крім центрального відділення, “Просвіта” має 10 філій у містах провінції Буенос-Айрес, а також дві філії – в провінціях Санта-Фе та Неукен. Голова “Просвіти” – Петро Маслюк. “Просвіта” видає газету “Українське слово”.

Засноване в 1939 р. товариство “Відродження”, головою якого є Іван Регей, має центральне відділення та три філії в провінції Буенос-Айрес. Друкованим органом товариства є газета “Наш клич”, яка тимчасово не виходить через фінансові проблеми. Великим досягнення української громади стало спорудження в 1971 році в Буенос – Айресі пам’ятника Тарасу Шевченку.

Процес об’єднання етнічних українців в Аргентині продовжується й останнім часом. У 1993 р. створено Північне угруповання УЦР у складі українських товариств провінції Місьйонес, які діють в містах Посадас, Обера, Леандро Алем та Апостолес. В 2003 р. в м. Резистенсія аргентинської провінції Чако розпочало діяльність об’єднання “Друзі України”. Важливим стимулом для української громади стало відкриття в 1993 році Посольства України в Аргентині.

Незважаючи на незаперечний процес, досягнутий українською громадою в соціально-економічній і культурницькій сферах, з роками суспільна активність її членів стала спадати. Серед головних причин цього – старіння членського складу діаспорних організацій. Проте з оновленням у 2005 р. керівного складу Української Центральної Репрезентації в Аргентині та обранням у жовтні 2005 р. її головою молодого і активного громадського діяча Х.Баланди на посаду голови УЦР спостерігається значне пожвавлення діяльності української громади, в першу чергу, її молодого покоління, свідченням чого стало проведення на початку 2006 р. в Буенос-Айресі І З’їзду представників організацій української молоді в Аргентині та ІІ Латиноамериканського з’їзду етнічних українців в м.Обера у жовтні 2006 року. УЦР також брала участь у роботі IV Всесвітнього форуму українців, який проходив у серпні 2006 в Києві.

 

“В Лівані немає організованої української діаспори.”


Так само як і в Німеччині, в “Лівані немає організованої української діаспори.” Є ідея на противагу світовому конгресу організованих українців (СКУ) створити світовий конгрес неорганізованих діаспор українців.

ред.

 

http://www.ukrexport.gov.ua

Українська діаспора в Лівані

В Лівані немає організованої української діаспори.
Перша хвиля міграції українців до Лівану була спричинена революцією та громадянською війною в Росії (1917–1921 рр.) Другий етап розпочався в середині 60-х років минулого століття
й триває до цього часу. Він обумовлений укладенням змішаних шлюбів, переважно громадянок України (раніше СРСР) з ліванцями, які навчалися в нашій державі.
Трудові мігранти в Лівані представлені переважно українськими митцями, спортсменами
й тренерами. В Лівані перебуває також певна кількість громадянок України, які працюють
у закладах розважального характеру. Точну їх кількість встановити складно, оскільки вони, прибуваючи до Лівану, не стають на консульський облік. Продовжувати читання “В Лівані немає організованої української діаспори.”

Віночок українських діаспор світу


В підручнику Історія України – Пасічник М.С. за посиланням http://pidruchniki.com.uaня
сплетений віночок українських діаспор світу. Вартий для ознайомленні тими, хто хоче мате уявлення про українську імміграду.
ред.
Пасічник М.С.
Українська діаспора.

Невід’ємною складовою процесу національно-культурного відродження є творчість представників української еміграції (Матеріали про це подано на основі досліджень українських вчених Б. Д. Лановика, З М. Матисякевича та Р. М. Матейка — Авт.).

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясін. У вірші “Доба” (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу. Продовжувати читання Віночок українських діаспор світу