” кінця 1964 року почались дійсно інтенсивні заходи, для підготовки Світового Конгрес Вільних Українців.”


Багато українців в європейській діаспорі знають Світовий Конгрес Українців, скорочено СКУ. Та небагато, особливо з останньої хвилі міграції, знають як починалося становлення цієї організації. Ред. передруковує біографію Миколи Плав’юка, в якій він описує становлення СКУ від ідеї до її реалізації.

ред.

http://mplawiuk.kiev.ua

Микола Плав’юк народився 5 червня 1925 року в Русові на Івано-Франківщині, в багатодітній селянській родині. Навчаючися в школах Снятина, розпочав свою громадсько-політичну діяльність : ще в середній школі увійшовши до юнацтва, а згодом до членства ОУН. Молодим хлопцем, під час Другої світової війни, за рішенням Проводу ОУН, прибув до Австрії, перебував в таборах переміщених персон. 1946 року закінчив середню школу та вступив до Мюнхенського університету на економічний факультет. В тому часі займав керівні пости в студентських та молодіжних організаціях – Центральний союз українських студентів (ЦЕСУС), “Пласт”, та інші. В Мюнхені він знайомиться з Ярославою Бойко і одружується з нею.

1933 р., с.Гапківці : Миколка Плав’юк з тіткою Павлиною; світлина Маєвського



1942 р., Снятин : шкільні товариші. Микола Плав’юк сидить 2-й зліва



1946 р., Берхтесхаден (Німеччина), з Ярославою Бойко



1948 р., Мюнхен : подружній знімок



1995 р.: з синами Орестом та Нестором


 

Від 1949 року Микола Плав’юк з родиною живе у Канаді, де закінчує Монреальський університет Конкордія. Пропрацювавши певний час робітником, розпочинає свою професійну кар’єру менеджера в компанії “Ессекс Пекерс”, і поступово просувається службовими сходинками до посади президента компанії.

 

М.Плав’юк стає членом Українського Національного Об’єднання Канади (УНО) – однієї з найпомітніших організацій, і впродовж десяти років (1956-1966) очолює цю громадську організацію.

 

1957 рік : Відвідини полковника А.Мельника Канади.

 

1957 року з ініціативи молоді тоді ще Молодих Українських Націоналістів (МУН), тоді під проводом Михайла Орихівського, вирішено відзначити 25-літній ювілей УНО. Себто молодша генерація хотіла відзначати і вшановувати засновників УНО. І на ті ювілейні святкування, які були заплановані в Торонто, запросити Голову проводу Українських Націоналістів полковника Андрія Мельника. Я ставив свої перші кроки у фірмі “Есикс Пекерз”, але віддавав дуже багато часу для підготовки тих відзначень. Повідомлення про те, що до Канади приїзжає полковник Андрій Мельник стало новиною, яке зацікавило цілу українськоу спільноту, і викликало великий резонанс та розголос також серед і неукраїнців.

 

Ми, підготовлюючи ювілей УНО, крім звичайної конференції передбачили великий фестиваль хорових ансамблів, танцювальних груп, кращих мистецьких сил.

 

Приїзд полковника Андрія Мельника до Канади було важливою подією не лише в житті УНО, але й цілої української громади. Почалось від доволі складної ситуації. Вінніпегська жидівська газета “Джуіс пост” помістила провокаційну статтю, що, мовляв, до Канади приїзжає воєнний злочинець, який є відповідальний за погроми жидівства.

 

Це викликало обурення не лише в УНО, але в цілій українській громаді. Комітет українців Канади офіційно опротестував публікацію жидівської газети, вимагаючи спростування. Очевидно жидівські шовіністи не звикли до того і відмовлялись. ми знали про те, що полковник Андрій Мельник був абсолютно непричасний до жидівських погромів, навпаки, як шеф штабу армії УНР дуже різко і твердо зберігав дисципліну.

 

Нам стало відомо, що жидівські чинники перевірили у своєму інформаційному центрі в Лондоні інформації про полковника Мельника, і виявилось, що ці речі були без підстав. Одначе, редакція газети вперто відмовлялась від того, щоб опублікувати спростування.

 

Тоді ми почали заходи не з політичного, а з юридичного і комерційного боку. Ми пригрозили редакції, що заскаржим їх до суду щоб відшкодували наші витрати і збитки у підготовчих заходах, і, що того роду акція проти полковника може нанести нам додаткові матеріальні втрати. Виглядає, що наше рішення було правильним, бо ніколи не признавшись до вини все ж таки перед загрозою фінансової відповідальності і в зв’язку з нашими погрозами до судового процесу газета повідомила, що подана нею інформація неправдива. Це була чи не перша виразна перемога українців проти безпідставних звинувачень жидівських шовіністів.

Ювілей 25-ліття УНО за участю полковника Андрія Мельника був великим успіхом. УНО Канади започаткувало новий етап діяльності українства, відважившись піти на масову імпрезу у великій залі Канадської Національної виставки, яка зібрала тисячі і тисячі людей. В програмі того ювілею відбувались різні заходи, у виступах брали участь хорові, танцювальні ансамблі із цілої Канади. Особливою увагою користувався артист Джек Паленс (Палагнюк) – український артист з Голівуду, що особливо було привабливим для молодших глядачів, покоління народженого вже в Канаді.

 

Хотів би звернути увагу, що в час відвідувань полковника Мельника в Торонто стались дві події, одна з яких дала широкий розголос, зокрема чужинців, а друга залишила глибший слід і на діяльність УНО, і цілої української громади в Канаді, а поза нею і на мене особисто.

 

Напередодні банкету, який відбувався з тої нагоди, крім полковника Мельника, були там представники уряду включно з міністром закордонних справ Полом Мартіном. Приблизно за пів години перед початком банкету хтось повідомив торонтську поліцію, що в будинку УНО закладено бомбу. Поліція негайно проголосила евакуацію будинку. Це була велика несподіванка для всіх нас, і неприємність для міністра Мартіна. Він з обуренням заявив пресі і радіо, що канадські власті не дозволять жодної терористичної акції, а гість УНО є гостем уряду Канади і запросив полковника Мельника до своїх урядових приміщень.

 

Приблизно годину пізніше почався банкет з виступом полковника Мельника і Пола Мартіна, банкет який мав повний успіх. На банкеті полковник Андрій Мельник виразив заклик до українців у цілому світі об’єднатися в світовий союз українців. Ще після другої світової війни від 1945 до 1948 років з його ініціативи тривали різні консолідаційні розмови, вони довели до об’єднання всіх українських політичних партій в Українську Національну Раду на базі державного центру Української Народної Республіки, чим скріпили дію політичного сектора, який згідно з традиціями IV Універсалу Української Народної Республіки боронив право українського народу на міжнародному форумі бути господарем власної землі, мати власну незалежну державу.

Одначе, вже тоді було ясно, що крім українських політичних груп є більш чисельна українська громада другого і третього покоління громадян країн їхнього поселення, яку треба об’єднати для спільної дії, щоб скріпити позиції українських сил. Це могло статись тільки тоді, коли українці розпорошені по різних континентах об’єднаються. І тому, розуміючи це, полковник Мельник виступив із такою ініціативою, яка знайшла багато прихильників в УНО Канади і наших організаціях, і мені як Голові Президії УНО доручено вжити заходи, щоб реалізувати ту ідею.

 

Почав я свої заходи на форумі комітету українців Канади, і на черговому Конгресі було прийнято резолюцію, яка рекомендувала Президії вести переговори зі всіма українськими організаціями за кордоном у справі творення і скликання світового Конгресу.

 

На терені США таку ініціативу підтримали: професор Олександр Грановський – голова ОДВУ, Андрій Пантін-Драган – головний редактор газети “Свобода” і Дмитро Галичин – Голова Українського Народного Союзу. Конгрес Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) також підтримав цю ідею, і вирішив, що остаточне рішення має прийняти Панамериканська конференція, що об’єднувала українців Канади, США, Бразилії, Аргентини, Уругваю.

 

Хоч рішення схвалені принципово, себто була згода на те, щоб Конгрес відбувся, але підготовка до нього затяглась. Українці Канади були зайняті підготовкою до відкриття у 1961 році пам’ятника Т.Шевченко у Торонто. Вони були б щасливі, коли б делегації усіх українських організації прибули до Канади на відкриття пам‘ятника, і в той час провели б Конгрес, але це не сталось. Міг відбутися Конгрес в 1964 році коли встановлювали пам’ятник Т. Шевченко у Вашингтоні, але і цього разу не вдалося реалізувати задум. Щойно з кінця 1964 року почались дійсно інтенсивні заходи, для підготовки Світового Конгрес Вільних Українців.

 

До підготовчого комітету увійшли – від КУК отець Кушнір та редактор Іван Сирник, від УНО Канади Микола Плав’юк і магістр Іван Іванчук від Ліги Визволення України. Український Конгресовий комітет Америки репрезентували Йосип Лисогір, редактор Гнат Білинський, доктор Матвій Стахів і доктор Богдан Гнатюк.

 

Головою Комітету обрано С.Лисогіра, але основну роботу виконував Г.Білинський. Справи організаційного комітету доручено українцям США, бо там мав відбутись Конгрес, а у Канаді діяла програмова частина Комітету.

 

Склалось так, що основну роль у відіграв я. Саме у моїй співпраці з редактором Білинським, який належав до бандерівського середовища, була продемонстровано можливість співпраці двох націоналістичних організацій. Підготовка тривала довгі роки і щойно у 1967 році в листопаді місяці нам вдалось відбути Світовий Конгрес.

 

1961 рік : Про справи ОУН, відвідини Европи

 

Я згадував вже про мою діяльність в ОУН, що був обраним Головою теренового керівництва Канади. В 50-х роках було зрозуміло, що терен Канади стає найсильнішим, найкраще зорганізованим тереном, що силою факту мало вплив на діяльність Проводу, і Провід відносився з належною увагою до того, що діялось на терені Канади, одночасно терен Канади став дуже важливим і політичним і матеріальним чинником у діяльности Проводу.

 

Те, що я очолював УНО і був тереновим провідником ОУН, давало мені змогу спілкуватись із Проводом (хоча членом Проводу тоді не був), і висловлювати свої думки.

 

1961 я вперше після багатьох років відвідав европейський континент, на запрошення ПУН прибув до Люксембургу, де мав розмови з полковником Мельником, а опісля був запрошений на наради Проводу де як представник канадського терену насвітлював наш погляд на деякі справи, а рівночасно з тим безпосередньо мав змогу відчути і побачити як працює Провід.

 

Для мене було зрозуміло, що молодший елемент покинув европейський континент, і що на терені Европи залишились старші члени Проводу, які докладали максимум зусиль, щоб зберегти дію організації. Я тоді познайомився дещо докладніше із інженером Осипом Бойдуником, який прийшов на місце Костика Мельника і який був фактично відповідальний за цілість роботи.

 

Полковник А.Мельник перебував у Люксембурзі а генерал Капустянський (Мюнехен) був його заступником, але мотором діяльности був інженер Осип Бойдуник, а допомагав йому у справах Яків Маковецький. Генерал Капустянський крім референтури військових справ мав позицію Голови господарсько-фінансової комісії, діючим керівником якої був Яків Маковецький. Це фактично було основне ядро, яке мало вирішний вплив на дію Проводу – Генерал Капустянський, Осип Бойдуник і Яків Маковецький. Вони очевидно всі були вірні полковникові Андрієві Мельникові, і вирішальне слово було за ними.

 

У розмовах з полковником Андрієм Мельником ми повернулись до справи державного центру УНР в екзилі. І тоді мені може вперше полковник вияснив глибші причини, чому ОУН зробила правильне рішення, вступивши до Національної Ради. Він сказав приблизно так – Друже Миколо! Для вас Державний Центр УНР виглядає як еміграційна конструкція, еміграційна установа. Для генерала Капустянського, полковника Андрія Мельника, сотника Осипа Бойдуника, дипльомата інженера Андрієвського, УНР – це діло наших творчих зусиль, де в юности ми боролись, ми змагались, ми творили її.

 

УНР є нашим твором і ми ніколи не погодимось, щоби його ідентифікувати з якоюсь одною чи другою еміграційною групою. З другої сторони розкол серед націоналістичних сил, розпорошення національних сил по всіх континентах, зростання сили Радянського Союзу у після II Світової війни, казала і каже нам – об’єднаними силами на базі концепції Української Народньої Республіки провадити політичну дію. Об’єднано ми скоріше можемо добитись успіхів, чим роз’єднаними силами.

 

Це закарбувалось в моїй пам’яти, хоч признаюся не у всьому я був згідний тоді із полковником Андрієм Мельником.

 

Декілька днів після тої зустрічі у Люксембурзі, полковник Андрій Мельник запросив мене взяти участь у нарадах Проводу Українських Націоналістів в Мюнхені. Ті наради відбувались у приміщеннях Костика Мельника. Пригадую собі активну участь у тих нарадах Осипа Бойдуника, Дмитра Андрієвського, Якова Маковецького, доктора Євгена Мацяха. Як звичайно багато місця займали питання загальноукраїнської ситуації, міжнародної ситуації і знову ж таки питання державного центру УНР, яке по різному сприймалося навіть серед членів Проводу.

 

Інженер Андрієвський, дипльомат, різнився із інженером Бойдуником, хоч обидва вони були гарячі прихильники ідеї державного центру. Так О.Бойдуник протиставляв державний центр УНР адміністрації Української Радянської Соціалістичної Республіки в Києві. Для Бойдуника УРСР була фікцією, а дипломат ще з часів УНР Д.Андрієвський дещо інакше бачив ту справу, для нього факт, що УРСР член-засновник ООН був важливим з точки міжнародного права, але він розглядав ту справу із внутрішньоукраїнської точки зору. Він твердив, що УРСР хоч і є маріонетковою але все ж таки державою.

 

У гарячих дискусіях Андрієвський часом висовував таку тезу: “Я знаю, що при керівництві УРСР не є люди, які думають про волю, про свободу і взагалі про незалежність Української держави. Але нам треба засилати до них бацили свободи, бацили волі, заражувати їх, хай вони починають думати і починають діяти так, якби вони були справді керівництвом і владою Української держави”. Це очевидно, було більше бажання, чим відчуття реальної дійсности, одначе це вказувало, що в Проводі Українських Націоналістів була глибока віра у те, що український нарід залишається поневоленою, але таки державною нацією, і знайдуться сили, які привернуть до того стану, який був заманіфестований IV Універсалом 22 січня 1918 року.

 

Я наводжу ці думки членаів Проводу Українських Націоналістів, щоб вказати, що в Проводі велися відкриті дискусії, в Проводі були люди з різними поглядами, але виходили із позицій інтересів нації, інтересів українського народу.

 

Крім загальнополітичних справ на нарадах розглядались внутрішньо-організаційні питання. Тоді мені вже стало ясно – переселення кадрів у ОУН із західно-европейських країн по всіх континентах створило дуже своєрідну ситуацію. Основна кількість членів Проводу залишились в Німеччині, Франції, в Люксембурзі, а основна кількість членства, роз’їхалась по багатьох країнах світу. Через це динаміка дії Проводу потерпала, але з другої сторони залишились потенційні можливости поширити дію ОУН серед українських поселенців на всіх континентах і розбудувати їх для підтримки вузького, але діючого Проводу з осідком в Европі.

 

Полковник Андрій Мельник усвідомляв ту ситуацію і він вимагав від нас, зокрема молодших, щоб ми активніше брали участь у керівництві організації наголошуючи, що майбутнє ОУН залежитиме від того, наскільки молодші кадри суміють перебрати у свої руки відповідальність за долю організації.

 

Тому що я приїхав із важливого для цілости українського життя, і нашої організації терену Канади, на мене був роблений тиск, щоби взяти конкретні зобов’язання розбудувати матеріальну базу, якою могла б скористатись Організація. Я взяв на себе те зобов’язання і терен Канади завдяки праці відданих людей таких як Северин Віндик на чолі так званого “Визвольного фонду”, справді став матеріальною базою на яку Провід міг розраховувати. Та не лише фінансовий аспект справи я зрозумів, я відчув, що полковник Андрій Мельник справді бажає бачити оновлення, свіжі сили у керівництві організації.

 

Одночасно М.Плав’юк займає керівне становище в ОУН в Канаді, бере участь у Великих Зборах Українських Націоналістів, а 1964 року стає членом Проводу Українських Націоналістів, відповідальним за зв’язки з громадськими структурами. Одночасно його обирають головою Координаційної ради Ідеологічно Споріднених Ідеологічних Організацій.

 

М.Плав’юк доклав чимало зусиль до підготовки та проведення першого Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), що відбувся 1967 року в Торонто, на якому його обрано Генеральним Секретарем СКВУ. На II Конгресі СКВУ його обрано виконавчим віце-президентом СКВУ (1973-78), а на III Конгресі СКВУ – Президентом СКВУ (1978-80).

 

Під керівництвом М.Плав’юка Світовий Конгрес Вільних Українців розгорнув широку діяльність. Об’єднуючи всі громадські формації українців за межами Батьківщини, СКВУ велику увагу приділяв допомозі українському народові в Україні : обороні політичних в’язнів, переслідуваних за віру, акціям проти колоніяльного поневолення України та інших народів СРСР. СКВУ тісно співпрацював з українськими дисидентами, що привело до об’єднання дії українців в Україні і за її межами.

 

М.Плав’юк був завжди активним у політичному житті. Довгі роки він самовіданно працював в Організації Українських Націоналістів, а 1979 р. очолив Провід Українських Націоналістів та перейняв керівництво Українським Націоналістичним Рухом.

 

ОУН входила до Української Національної Ради (УНРада), яка у середині 80-х років схвалила нові напрямки політичної дії ДЦ УНР, беручи до уваги розвиток подій в Україні. 1988 року, на сесії Держаного Центру (ДЦ) УНР Ради, Микола Плав’юка обрано віце-президентом УНР в екзилі. Того самого року, в грудні, після смерти Президента УНР Миколи Лівицького, М.Плав’юк перейняв ведення ДЦ УНР як Президент.

 

Великий досвід роботи в громадському і політичному житті уможливив йому зміцнити впливи ДЦ УНР та зміцнити його координаційну співдію з демократичними силами України, які змагалися за повну незалежність соборної України. Микола Плав’юк, як політичний діяч, завжди наголошував у своїх статтях і публічних виступах, що значення ДЦ УНР полягає в тому, що цей політичний центр є доказом того, що Україна через Четвертий Універсал 22 січня 1918 та Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 рр. стала дійсно незалежною і соборною демократичною державою Українського Народу.

 

Роки 1990 і 1991 були для Президента Плав’юка і всього ДЦ УНР періодом напруженої активности, сподівань, піднесення й тривог.

 

Проголошення суверенітету України в липні 1990 р. підготувало і наблизило Незалежність України, що була проголошена 24 серпня 1991 року. Факт відновлення Української Незалежної Держави, здійснення заповіту Головного Отамана Симона Петлюри наповнив великою радістю і духовним піднесенням українців в усьому світі.

 

Президент УНР М.Плав’юк на пленарній нараді УНРади і Уряду восени 1991 р. висловив думку, що ДЦ УНР повинен вести підготовку до передачі своїх повноважень владі незалежної України. З цією метою скликано надзвичайну Сесію УНРади 10-го скликання, яка відбулася 14-15 березня 1992 р. На ній було вирішено припинити діяльність еміграційних інституцій УНР, визначено зміст відповідних документів та форму історичного акту передачі повноважень ДЦ УНР та Уряду УНР владі незалежної України.

 

У серпні 1992 року Микола Плав’юк разом з делегацією ДЦ УНР прибув в Україну. Під час урочистого засідання Верховної Ради України в Києві Президент передав Грамоту ДЦ УНР Президентові України Леонідові Кравчуку із взаємоузгодженим твердженням, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.

22.08.1992 р., палац УКРАЇНА. Урочисте засідання з нагоди 1-ї річниці незалежності України.
Передача повноважень Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі.
На трибуні Президент УНР М. Плав’юк

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s