“Куди поділося «двійкарство»”


Дякуючи українським журналістам Дмитрові Лиховієві   Лесі ШОВКУН, можна довідатись дещо про українську діаспору в Мюнхені, зокрема її минуле.
Матеріал, датований  12 жовтень 2009, взято зі сторінки http://ledilid.livejournal.com
ред.
Хто підставив Лева Ребета. І хто такі “двійкарі”

Сьогодні – 52-га річниця від дня загибелі Лева Ребета, одного з ідеологів і провідників українського націоналізму та його “демократичної” гілки.

Напередодні [info]ledilidи, як відомо, побували в Мюнхені, то назбирали матеріалів не лише до наступних роковин смерті Бандери (якого вбили там само і так само, лише 15 жовтня 1959 року), а й для статті про Ребета.

От, тримайте цю статтю із завтрашнього номера “УМ”, ще й збагачену фотками “for LJ users only”.

Лев, якого вбили перед Бандерою
Двозначний «двійкар»: ідеолог українського націоналізму Лев Ребет конкурував зі Степаном Бандерою і загинув так само, як він
Дмитро ЛИХОВІЙ, Леся ШОВКУН
Мюнхен – Київ

Цього тижня виповнюються чергові річниці убивств двох провідних діячів українського націоналістичного руху. У п’ятницю — 50–ті роковини загибелі Степана Бандери, вчора минуло 52 роки по смерті Лева Ребета, одного з чільних ідеологів ОУН, який через незгоду з провідником утворив власну організацію.

Обидва атентати виконав один і той самий чоловік — Богдан Сташинський, теж галичанин, як і його жертви. За Ребета КДБ нагородило агента Сташинського фотоапаратом «Контакс», за Бандеру — орденом Червоного прапора.

Обидва замахи відбулися в Мюнхені за однаковим сценарієм, із застосуванням однакової зброї, розробленої у спецлабораторії КДБ. Від одного фатального під’їзду до іншого — хвилин 25 ходьби.

Напередодні сумних роковин кореспонденти «УМ» побували в столиці Баварії, пройшлися маршрутами загиблих провідників та їхнього ката. А також — більше дізналися про Лева Ребета й політичний рух, який він представляв в останні роки свого життя: ОУН (з), або ж «двійкарство».

Атентат біля «Штахуса»
На мюнхенській Карлсплац галасливо й людно. Від площі Карла з її знаменитою пивницею «Штахус» (святого Євстахія) починається пішохідна зона, уздовж якої аж до мальовничої Марієнплац розташувалося безліч магазинчиків і торгових центрів, пивних ресторанів та сувенірних кіосків. Веселі компанії, поспішаючи до центру розваг, проминають непримітний під’їзд будинку №8 у ніші поміж двох крамниць. На дверях — кодовий замок, але при бажанні увійти нескладно: кореспонденти «УМ» легко проникли всередину слідом за місцевими мешканцями. 12 жовтня 1957–го так само легко сюди увійшов агент КДБ Богдан Сташинський, піднявся на поверх угору і зупинився на майданчику, знервовано стискаючи в руці газету.

За 52 роки на Карлсплац, 8 майже нічого не змінилося — хіба що тоді тут деренчали трамваї, на одному з яких до редакції газети «Український самостійник» приїхав Лев Ребет — її редактор, професор Українського вільного університету, провідний теоретик українського націоналізму, керівник відколеної від бандерівського крила ОУН організації «двійкарів». Швидко підіймаючись сходами, він навряд чи звернув увагу на невідомого йому чоловіка, який спускався назустріч. І навряд чи встиг зрозуміти, чому сходи раптом стрімко попливли під ногами.

За мить незнайомець вийшов на вулицю і попрямував до розташованого неподалік готелю. Лев Ребет залишився лежати на сходах. Медики, приїхавши на виклик, констатували природну смерть: ніщо не давало підстав засумніватися в тому, що міцний 45–річний чоловік помер від серцевої недостатності. На мікроскопічні скалки скла, які поблискували на його обличчі, уваги ніхто не звернув.

Коли через два роки і три дні історія з точністю повторилася в будинку за адресою Кройтмайєрштрассе, 7 і лікарі констатували смерть Степана Попеля (під таким іменем жив законспірований провідник ОУН Степан Бандера), на обличчі загиблого не повинно було залишитися жодного скла. На той час у лабораторіях КДБ унікальну зброю, вручену для здійснення замаху агентові Сташинському, вдосконалили: між ампулою з ціаністим калієм і дулом тепер двоствольного духового пістолета, який із силою випорскував смертоносну речовину, встановили металеву сіточку, що стримувала скалки від вильоту назовні. Та через те, що вбивця вистрелив надто близько до обличчя жертви, на обличчі Бандери залишилися сліди, і цього разу медики змогли «розгледіти» ціаністий калій. Проте як саме і з чиєю допомогою він потрапив в організм загиблого, поліція так і не з’ясувала.

А ще через два роки в Німеччині вибухнула інформаційна бомба: втікши з Радянського Союзу через НДР у Західний Берлін, Богдан Сташинський прийшов до поліції і заявив, що вбив двох видатних діячів українського націоналістичного руху. Лев Ребет став першим, на кому випробував своє призначення цей гвинтик безжальної радянської машини.

Шлях до «двійкаря»
Ребет вступив до ОУН іще сімнадцятирічним юнаком, і завдяки своїй активності швидко піднявся до керівної чолівки: від голови проводу ОУН у Стрийському повіті до провідника Крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні, згодом — заступника голови Українського державного правління у Львові, очолюваного Ярославом Стецьком (тобто по суті віце–прем’єра Західноукраїнського уряду).

Відсидівши, як і інші члени правління, три роки в концтаборі Освенцім за відмову відкликати Акт відновлення Української держави 1941 року, Ребет за дорученням Української головної визвольної ради виїхав до Мюнхена. Там по завершенні Другої світової війни й залишився — як і більшість активних політиків — українських націоналістів.

Уже тоді між Левом Ребетом та Степаном Бандерою виникали суттєві розбіжності у трактуванні ідеологічних засад боротьби за українську державність. Ребет, зокрема, заперечував ідею «Україна для українців», яку сповідували Бандера і Стецько, звинувачуючи їх у «прихильності до тоталітаризму й авторитаризму». Цю позицію поділяли й інші внутрішні опоненти Бандери — дружина Ребета Дарія, отець Іван Гриньох, Василь Охрімович тощо. Та поки тривала активна революційна боротьба, організація була дисциплінованою, і хоча ці питання порушували, інколи дуже гостро (зокрема, у 1948 році на ІІ надзвичайній конференції ОУН), до відвертого розколу не доходило.

Аж до 1954 року, коли в результаті відкритого конфлікту Лев Ребет і Зиновій Матла оголосили про створення нових керівних органів Закордонних частин ОУН, які очолили «на пару» — через це членів цього крила охрестили «двійкарями». Незабаром «двійкарі» провели конференцію, на якій легітимізували нову організацію — ОУН (з), тобто «за кордоном».

Причини й наслідки розколу
Міркувати на тему, хто мав рацію, а хто — ні, справа невдячна. За «двійкарями» пішла дуже невелика частина організації, і вірні бандерівці й досі переконані, що той розкол був спланований та організований радянськими спецслужбами. До слова, його «офіційне» оформлення пришвидшило отримане з України послання на адресу Української головної визвольної ради за підписом голови Проводу ОУН в Україні Василя Кука. В листі зазначалося, що Степан Бандера відійшов від постанов ІІІ Збору ОУН 1943 року і відтак ні формально, ні фактично не є провідником ОУН. Водночас Бандері разом із Ребетом та Матлою пропонувалося очолити керівництво Закордонних частин ОУН, «реорганізувати їх згідно з позиціями Проводу в Україні». Оскільки ці троє були затятими антагоністами, було очевидно, що такий план приречений на невдачу.

Згодом — майже через півстоліття — Василь Кук заперечив правдивість цього послання. У бандерівців є сумніви в автентичності й інших листів із Батьківщини від керівництва організації. «Треба врахувати, що зв’язкових, які йшли з–за кордону в Україну й організовували зв’язок між Проводом в Україні та діаспорою, ловили кадебісти. А відтак цілий апарат зв’язку був у руках КДБ, — каже в розмові з «УМ» зять Степана Бандери Андрій Куцан, мюнхенський активіст ОУН із 50–х років. — Із цього нескладно зробити висновок, що всі вказівки, які надходили з України, були організовані КДБ і спрямовані на розкол».

«Це був уже не просто розкол, а ворожнеча, — зауважує безсторонній діяч українського руху в Мюнхені Роман Шупер, син одного з найближчих соратників Степана Бандери. — «Двійкарі», які відкололися нібито через «недемократичність» Бандери, насправді створили ще більш «тоталітарну» організацію. Звинувачуючи Бандеру в авторитаризмі, вони просто влаштували шоу. Адже чудово розуміли, що повної демократії в тих умовах просто бути не могло, бо за кожним кроком ОУНівців стежили. Як можна, скажімо, обрати голову загальним голосуванням, якщо потрібна конспірація?»

Старі чвари не заважають нащадкам бандерівців і «двійкарів» мирно спілкуватися — як запевнив авторів цих рядків Андрій Куцан, сам він без жодних конфліктів контактує із сином Лева Ребета Андрієм, та й покійна дочка Бандери Наталка свого часу ходила разом із Ребетом–молодшим до української школи і зустрічалася на пластових таборах. «От мельниківці — інша річ», — зазначає пан Куцан. Розійшовшись із бандерівцями у 1941 році, послідовники Андрія Мельника й досі залишаються з бандерівцями «на ножах».

Утім наприкінці 1950–х «миру» між ОУН (б) та ОУН (з) не було й близько. Бандерівці, скажімо, звинувачували «двійкарів» у тому, що в 1955–му ті опублікували у «відібраному в ОУН за допомогою німецьких судових виконавців» «Українському самостійнику» фотографію Степана Бандери, який переховувався від КДБ, підставивши його під удар.

Тож, підсилаючи вбивцю до очільника ОУН (з), радянські спецслужби мали на меті ще більше послабити українських націоналістів не лише через загибель Лева Ребета, а й через посилення чвар, які вона мала викликати. За розрахунками кадебістів, попри нібито природний характер смерті, «двійкарі» мали запідозрити у вбивстві Ребета бандерівців. Що, зрештою, і сталося. А коли згодом загадково загинув Бандера, у його соратників виникли підозри, що це помста «двійкарів».

Зрештою, в одному немає сумнівів: роз’єднання ОУН (б) стало черговою трагічною сторінкою в історії одвічних поділів та розколів українських патріотів і націоналістів. Скажімо, розкол чорноволівського Народного руху в 1999 році та звинувачення на обидва боки, які тоді лунали, ну дуже вже схожі на події 1950–х років в ОУН.

Лев Ребет був не лише провідним діячем українського визвольного руху, а й істориком Організації українських націоналістів, автором багатьох наукових праць у галузі політології, соціології, права, визначним ідеологом українського націоналізму. І хай там як склалися його стосунки з Бандерою, постать Ребета була надто визначною, аби її не помічати, як це, на жаль, відбувається в нинішній Україні.

Сташинський тренувався на собаці
Зате на Луб’янці важливість фігури Лева Ребета недооцінювати не могли. Згодом на судовому процесі в німецькому місті Карлсруе Богдан Сташинський розповідав, що, наказуючи стежити за Ребетом, керівний офіцер із КДБ представляв його як головного ідеолога, «теоретичного голову» українців в екзилі.


Богдан Сташинський у Львові.

До того, як убити опонента Бандери, спецслужби намагалися його викрасти. Сташинському доручили розпитати працівника газети «Український самостійник» Надійчина (псевдо Бисага), чи не міг би він із цією метою одурманити Ребета, підсипавши щось у їжу. Втім Надійчин близько з редактором не перетинався, тому цю ідею зрештою відкинули.

У квітні та липні 1957 року Сташинський під іменами Зігфріда Дегера і Йозефа Лемана двічі приїздив до Мюнхена, де, за наказом керівництва, стежив за Ребетом. З’ясував, що той живе на вулиці Окам, пильнував за бюро на Карлсплац. А щоб зручніше було вести спостереження за офісом «двійкарів» на Дахауерштрассе, зняв у сусідньому готелі «Грюнвальд» номер, вікна якого виходили на «об’єкт».


Осідок ОУН (з) на Дахауерштрассе.

Ми йдемо з Романом Шупером по вулиці Дахау — найдовшій у Мюнхені. Чоловік показує нам престижний п’ятиповерховий будинок, схожий за формою на корабель, де був осідок «двійкарів». Зараз тут кілька банківських установ. Пан Шупер каже, що з грошима, аби покривати дорогу орендну платню, «двійкарям» допомагали американці, з якими співпрацювала ОУН (з). До «засідки» Сташинського від цієї будівлі — півтори–дві сотні метрів.


У цих будинках Сташинський влаштував спостережний пункт.

Доручення вбити Ребета стало для Сташинського неприємною несподіванкою. Досі цей «інтелігентний, здібний, скоріше, м’який, від природи миролюбний чоловік» (так охарактеризував підсудного в усному обґрунтуванні вироку суддя Гайнріх Ягуш) нікого не вбивав. Нікого з людей.

Найпершою жертвою молодого агента–галичанина став зумисне з цією метою куплений собака. Сташинський вивіз пса в ліс, аби випробувати надану КДБ зброю — невеликий пристрій, схожий на кулькову ручку, що випорскував в обличчя жертви ціаністий калій. Богдан Сташинський був знічений неприємною місією, тому, стріляючи в собаку, який дивився на нього «з цікавістю й довірою», відвернувся. Тварина загинула миттєво.

Смерть Лева Ребета настала через півтори хвилини після «пострілу». Зі шкіри синильна кислота випарувалася значно швидше, тож не дивно, що медики не помітили слідів хімічної речовини.


На Карлсплац, 8 із Романом Шупером.

«Я зустрів відому особу й поздоровив її»
Сташинський міг убити Ребета ще в четвер, 10 жовтня, але в «потрібний час» жертва не прийшла, як очікував убивця.

Не вийшло й наступного дня, хоча Сташинський щоранку чесно приймав видані керівництвом таблетки — вони мали запобігти закупоренню судин його власного головного мозку на той випадок, якщо сам випадково вдихне смертоносні випари. Безпосередньо після пострілу Сташинський мав розчавити ампулу з іншим антидотом.

Це сталося в суботу по десятій ранку. Агент КДБ сховав отруйну зброю у згорнуту трубкою газету. Дочекавшись, поки очільник «двійкарів» увійде до під’їзду, Леман–Дегер–Сташинський пройшов повз нього і, знову–таки, не дивлячись на жертву, вистрелив Ребетові в обличчя.

Через кілька годин виконавець атентату був уже у Франкфурті, а наступного дня вилетів до Берліна. На словах розповівши керівному офіцерові «Сєргєю» про успіх операції, Сташинський згодом написав про неї й письмовий звіт: «В означеному місті я зустрів відому особу й поздоровив її. Я певен, що це привітання було вдалим. Підпис».

ДОВІДКА «УМ»
Лев Ребет
Народився 3 березня 1912 р. у місті Стрий на Львівщині, в сім’ї поштового урядовця.

У 15–річному віці, навчаючись в українській гімназії, став членом Української військової організації (УВО); після заснування Організації українських націоналістів вступив до її лав.

У 1934—1938 рр. — провідник Крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні.

1940—1941 рр. — після розколу ОУН на мельниківську й бандерівську фракції підтримує Степана Бандеру.

30 червня 1941 р. — Ярослав Стецько у Львові оголошує про відновлення незалежної Української держави й очолює Українське державне правління, Лев Ребет призначений його заступником. Після арешту Стецька 9 липня Ребет упродовж чотирьох неповних днів — до власного арешту 12 липня — виконує обов’язки голови українського уряду.

З осені 1941 до грудня 1944 р. — в’язень концтабору в Освенцімі.

У 1945—1948 рр. — головний суддя Закордонних частин ОУН, з 1948 р. — один із керівників, голова політичної ради Закордонних частин ОУН.

1949 р. — захищає докторську дисертацію на тему «Держава і нація».

З 1954 р. разом із Зиновієм Матлою очолює альтернативний провід ЗЧ ОУН, із 1956 р. — ОУН (за кордоном).

З 1954 р. — професор Українського вільного університету.

З 1955 р. — головний редактор суспільно–політичного журналу «Український самостійник».

Автор багатьох праць із теорії та історії української нації, зокрема, «Теорія нації», «Держава і нація», «Формування української нації», «Світла і тіні ОУН», «Похо­дження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій».

12 жовтня 1957 р. — убитий у Мюнхені агентом КДБ Богданом Сташинським.

Похований на цвинтарі «Вальдфрідгоф».

ЦИТАТИ
Лев Ребет:
«Український народ, будучи в Східній Європі народом із найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська — біла й червона — імперія, показати зразок модерної демократичної дер­жави, де воля й достоїнство людини — не порожній звук».
* * *
«По лінії заперечування політики і програми ОУН на батьківщині і пішло формування емігрантської групи довкола Степана Бандери. (…) Вони відчужилися від організації й заклякли на передвоєнних формах, викрививши ідеологію в бік (…) автократизму, внутрішньої нетерпимости та виключности і дрібного, цинічного макіявеллізму».

ОЦІНКА
Максим Стріха,
політик і політолог, заступник міністра освіти, доктор наук:
— Низка ідей Лева Ребета сьогодні набула нової актуальності. Це, зокрема, ідея формування української нації на політичній та культурній, а не етнічній основі. Це теза про консолідацію суспільства на базі національної ідеї. Це й наголошення на залежності розвитку нації від забезпечення нею прав особи.

ТОДІ Й ТЕПЕР
«Журнал «Сучасність» вони видавали на гроші ЦРУ»
Куди поділося «двійкарство»
«Двійкарство» як політична течія навіть за часів Лева Ребета й Миколи Лебедя охоплювало не більше 10 відсотків українського націоналістичного середовища за кордоном. По вбивстві Ребета провідною представницею «двійкарства» була його дружина Дарія — сама по собі потужна діячка, ідеолог націоналізму ОУН (з). Відомий журналіст Олександр Кривенко, познайомившись із нею в Мюнхені, відгукувався про пані Дарію як «найяскравішу людину», що він зустрічав у житті.
«За своєю суттю «двійкарство» стало «гуртком» — на противагу бандерівському руху як «ордену». Це були неспівмірні величини, аби конкурувати, — коментує для «УМ» дослідник націоналізму, журналіст Вахтанг Кіпіані. — «Двійкарі» пішли в інтелектуальну діяльність. Більш помітною вона була у США — там «двійкарі» мали своє видавництво «Пролог», підтримуване американською розвідкою, видавали відомий журнал «Сучасність», котрий згодом переїхав в Україну. Справді, було багато свідчень, що «двій карські» часописи фінансувало ЦРУ».
Після здобуття Україною незалежності ОУН (з), на противагу багатьом іншим націоналістичним організаціям закордоння, не перенесло свою організацію на Батьківщину. Натомість «двійкарі» підтримували грішми деякі структури та видавничі проекти в Україні.
Зараз «двійкарство» якщо формально десь і виявляє себе, то хіба в Америці. Зокрема, до «двійкарів» відноситься 91-річний Євген Стахів, відомий діяч ще з УГВР. Літній син Ребета Андрій, що живе в Мюнхені, не провадить якоїсь громадської діяльності.
«Двійкарський» архів свого часу отримав Олександр Панченко — адвокат із міста Лохвиця Полтавської області. Ентузіаст-правозахисник, який зараз є активістом ВО «Свобода», видав чимало книжок на «двійкарську» тематику.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s