Берлінале: В понеділок була субота (за Міндадзе)


В понеділок була субота або безвинна субота, народ чи режисер?

Авторка: Ольга Самборська

14 лютого 2011 року в понеділок на міжнародному кінофестивалі Берлінале відбулася прем’єра фільму російського режисера Олександра Міндадзе “У суботу”. Англійською мовою фільм носить назву “Іnnocent Saturday“, що в перекладі на українську означає “невинна субота”. На всіх рекламних афішах назва фільму залишалася в українській версії, тобто “У суботу” (“U subotu“). Це ніби символічна прив’язаність фільму до України — місця, де відбуваються події фільму. Конкретніше, в Прип’яті. На цьому українська складова фільму закінчується.

Далі починається російська версія або версія автора Олександра Міндадзе, який сам написав сценарій до фільму і сам його режисерував. Враховуючи те, що реґалії, відзнаки і минулі успіхи режисера можуть впливати на аналіз і сприйняття фільму, зарання абстрагуюся від того, хто такий Олександр Міндадзе, як загалом і його румунський камера-ман Олег Муту (Oleg Mutu), і  актор, виконавець головної ролі Антон Шагін.

Для мене як і для багатьох колишніх мешканців Києва і чорнобильської зони тема перших днів чорнобильської катастрофи є історією, про яку вони дізнаються не з фільмів. Саме тому фільми на подібну тематику сприймаються з певною долею скептицизму і настороженості. Коли йдеться про особисте і пережите рецензентом фільму, тоді він має особливе право на критику.

Вже сам анонс фільму на тему Чорнобиля заінтригував не лише українців, але мало не всіх гостей фестивалю. Зав’язка фільму була відомою вже з анонсу. Партійний інструктор Валерій мало не першим дізнається про вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Він є наближеним до керівництва ЧАЕС. Йому як партійному службовцю наказують не панікувати, що означало, не розповідати правду про те, що місто в стані небезпеки. Він вирішує тікати з міста, але цьому заважають купа обставин. Все. Далі обіцяли показати, чим закінчиться. Заінтригована публіка повалила на прем’єру. Для преси показ поставили не зовсім вдало як для такої тематики: о 9 годині ранку. Зал все одно був заповнений. Щоправда, десь за півгодини публіка почала нервувати. Чимало залишило зал, так і не дочекавшись розв’язки.

Перші двадцять хвилин показують сцени біганини парт-інструктора Валерія по Прип’яті. То він вночі опиняється біля керівництва ЧАЕС, яке забороняє йому розголошувати інформацію про вибух, то він кидається до реактора, то від нього, потім прибігає до своєї подруги (грає Світлана Смірнова), і далі вже бігає з нею. Ефект довготривалої біганини радше втомлює, аніж досягає мети — показати драматичність обставин.

Потім починається типово совєтська розхлябаність героїв фільму. Подруга не знаходить свій паспорт, а потім ще й каблук зламала, чим сприяла запізненню на електричку. Потім раптово згадує про знаходження паспорта і вони разом біжать його забирати. По дорозі подруга вирішує купити нові туфлі і надзвичайно довго їх вибирає. При цьому вражає різноманітний асортимент взуття в магазині в Прип’яті в 1986 році. За цей час її Валера встигає ще намотати кілька кіл по Прип’яті і знову повернутися до магазину. І так, аж поки захекана пара на осідає на весіллі. Виявилось, що в цей день жениться знайомий Валери, і з цим весіллям пов’язана історія з паспортом.

Темп фільму з біганини переходить у весілля. Закордонний глядач вже пересичений вічними дикими сценами весілля аля на пасашок. Скільки кілометрів фільмової стрічки чи мегабайт цифри знято з російським весільним застіллям, танцями і відповідними трюками за столом, під столом і на столі. При цьому публіка таких весіль як правило виглядає придуркуватою, п’яною і неприродньо веселою. Знімати весільні сцени ймовірно неабияке задоволення для режисера і особливо для акторів, які свої зйомочні години нічим іншим не займаються як п’ють і гуляють. Особливо американці люблять знімати такі сцени і вставляти їх в свої фільми про росіян. Тому і назнімали їх до біса.

Міндадзе вибрав для своєї картини саме цей стереотипний сюжет, який легко продається, вписується в уяву європейського глядача про “диких руських” і заспокоює чутливе самолюбство західного споживача у його вищості і культурності в порівнянні з тим, що бачить.

Для кращого згущення стереотипів додали й мордобій. Хто кого б’є і за що, добре проглядається по ходу розвитку сюжету. Ті розбори може зрозуміти тільки людина, яка мала негоду жити в совєтському суспільсві. Особливо підкреслюються сцени жадібного пошуку і поглинання алкоголю, його винесення у великих кількостях “з-під прилавка”, тискання жінок за пухкі місця, “курячий” секс, кидання на гроші як на останню принаду і подібні дикі сцени. Це все відбувається на фоні музичного супроводу весілля, репертуар якого складають типові совєтські пісні на єдіном могучєм. Особливо виділяється російська народна пісня “Коляда”. Важко повірити, що музиканти навіть тієї доби грали подібний репертуар на весіллях за виключенням, якщо це було весілля російської діаспори в Прип’яті. Режисер фільму мабуть ніколи не бував на українських весіллях в совєтський час, бо яке ж українське весілля без української народної. Однозначно, що автентикою у фільмі не пахне, як не пахне там і мистецтвом. Поки піар-медія намагається зафарбувати провал фільму особливими словами про особливе одкровення про Чорнобиль від авторів фільму, напевно можна сказати, що чергове “одкровення” про українське населення глядач таки отримав з подачі російського кінематографу.

Свято віриться, що автор хотів показати совєтський епатаж, який виглядає абсурдно, коли йдеться про сенс життя, його цінність. Але наближаючи камера-трюками героїв фільму до глядача на надзвичайно коротку відстань, автор не розрахував, що закордонний глядач жахнувся від такого знайомства. Незважаючи на те, що фільм знімає російська знімальна група з російськими акторами, глядач чітко усвідомлює, що на екрані не хто інший, як українці або ж ще раз підтверджує старий погляд “українці і росіяни” – то одне і теж.

Не далеко і до думки: “Не дивно, що і вибух стався в цій країні, коли там такі невпорядковано-розосереджені від реальності люди.” І навіть якщо у кіно допускається перебільшення, алегоричність і метафоричність, все ж підґрунтя для цього має бути відповідним. Те, що бачить російський режисер в Росії, переносить на українську площину. Закордонний глядач цього не відчує, звичайно, якщо Міндадзе готував свій фільм на закордон. Але закордон має ще таку складову як діаспора, яка реагує на халтуру.

Так, не має де правди діти, люди не знали, недооцінювали ситуацію, продовжували жити далі своїм звичним життям. Багатьом це коштувало життя. Та життя це було українським, хоч із совєтським напиленням. Саме цього у фільмі бракує.

Тліючий на фоні балаганних подій реактор, вдало намальований німецькими графіками як той недобитий дракон чекає на своє воскресіння. Жертва розхлябаності, він ніби перестерігає про загрозу, що чатує на кожного. І саме це добре зрозумів закордонний глядач. Що  ще зрозумів цей глядач про Україну і Чорнобиль? Мабуть те, що їх серйозно сприймати не можна. Ну а далі пішла поїхала політика. Та куди вам в Європу! Хоч це і “Безвинна субота”.

Я запитала німецького співпродюсера Філіпа Кройцера (Philipp Kreuzer)

Філіпп Кройцер (Philipp Kreuzer) - продюсер фільму "У суботу" (2010) на Берлінале, 2011. Фото: Ольга Самборська

Філіпп Кройцер (Philipp Kreuzer) - продюсер фільму "У суботу" (2010) на Берлінале, 2011. Фото: Ольга Самборська

про лепту до фільму від Баварія-фільм (Bavaria film). Він розповів, що німецька сторона забезпечувала комп’ютерну графіку фільму і відео-обладнання. Камери з Німеччини доправили в Україну, на Донеччину, де і знімався фільм. Сам продюсер знає про Чорнобиль небагато  з власного досвіду. Пам’ятає, коли на уроках фізики вчитель міряв радіацію на їх взутті. Тоді дозиметр показував завищені дози. Радіоактивна хмара досягла з вітром і Німеччини. Це все, що міг розповісти німець про свій досвід. А фільм вони цей вирішили знімати, бо вже давно хотіли зняти на чорнобильську тематику щось своє. Коли ж почули про ініціативу російських колег, вирішила приєднатися і до наступної річниці вибуху на чорнобильській АЕС запропонувати фільм. На ніякі особливі гуманні чи ідеалістичні мотиви німецький продюсер не посилався. Фільм був підтриманий німецькими телеканалами АРТЕ (Arte) і МДР (MDR). Спонсорами стали німецькі фонди для підтримки кіно (Deutscher Filmförderfonds (DFFF)), а також Міністерства культури Росії та України. Хто платить, той замовляє музику. Тільки щось Україна мало замовила…

Advertisements

6 thoughts on “Берлінале: В понеділок була субота (за Міндадзе)

  1. Дякую авторці за репортаж.

    Дивного нічого тут немає. Ми мовчимо, зі світом не контактуємо, не представляємо себе.
    Тому це за нас роблять інші. І роблять так як хочуть.

    Хто дивився фільм “Тарас Бульба” у російській інтерпретації мене чудово зрозуміє.

    Доки ми не будемо продукувати своїх фільмів, у яких буде наша жива душа вкраїнська, нас так і будуть числити до народу московського….

  2. Дякую за змістовну статтю.На превеликий жаль не можу вставити свої п’ять копійок,бо фільм не бачив.Втім,не варто було очікувати від Міндадзе суто українського фільму . По-перше,це інша ментальність-не маю наміру образити режисера,але це так.І по-друге.Важко зняти авторський фільм на чиїсь гроші.Тим більше,якщо це гроші пана Роднянського.

  3. Дякую за відкгуки! Все одно я не розумію, як можна знімати фільм про Україну, навіть совєтську, і жодним атрибутом про це не сказати. Натомість кульмінаційно вставити викрик вустами чоловічої збірної фільму “Даже 1000 рентген не положат русский член!” з типовим реготанням в кінці фільму. Якщо все робити цим членом, від встановлення і роботи Чорнобиля і до фільмів про цю трагедію, тоді я не маю нічого проти націоналізації цієї частини тіла росіянами як пояснення всього, що стосується цієї росіян. Але як на мене, хизуватися тут немає чим, а тим більше переносити на інших.
    Стосовно ментальності: як же параджанов зміг зняти свій “Тіні забутих предків” на чужій йому території? Він просто пішов до простих людей і познайомився з їх культурою. Міндадже за тим, що друкується, теж ніби опирався на життєві історіії, але їй явно перекрутив і глибоко в культуру не вникав. Так, Прип”ять була багатонаціональним містечком, але ж не російським. До того ще й фільм знімали на Доннечині, де відповідно різниці між Україною і Росією мабуть мало можна відчути. Таке враження, що для російських режисерів “весь мир в полосочку”, тобто на російський манер. Може тому і не можуть вони вилізти до сих пір з совкової ментальності, та ще інших заважають.
    Було дуже навіть якось незручно дивитись німецьким колегам у вічі після закінчення фільму.

  4. Пані Олю,Параджанов знімав не совєцьке кіно.В даному випадку Параджанов знімав гуцульську версію Ромео і Джульєти.Це зовсім інше кіно.І у Параджанова була абсолютна свобода творчості.Він навіть деякі обряди придумав сам і спокійно вставив у канву фільму.Плюс-фільм знімався вКриворивні.Серед справжніх гуцулів.Мені здається,що не зовсім вдалий сценарій пана Міндадзе збагатився би деякими новаціями,якби фільм знімався не на донеччині,а у Прип’яті.Там сама природа спонукає до правди.

  5. Маленька поправка- “INNOCENTA” в перекладі з італійської- НЕВИННА(тобто звичайна,без особливостей). Автору треба бути більш точною в перекладі. А те,що Україну закордоном утотожнюють з Росією-то це вина самих українців.Скоро і мова зникне,той не буде нічого,що відрізняє нас від Росії.Як можна претендувати на повагу від інших,якщо ти сам себе не поважаєш? Вибрали президентом бувшого зека- рецидивіста,заперечують Голодомор,поклоняються сталіну,віддаються добровільно на гвалтування Росії-то що надіятися,що Захід нас поважатиме,чи знатиме як державу? Стидно і гірко від людей інших національностей. Навіть про якусь Бурундію в Африці знають більше як за Україну…

  6. Пані Лідо,

    Я розумію Ваш біль, самому болить і пече сором за те, що діється у нас в Україні.

    Але наша мова НІКОЛИ не зникне. Українці так не то що казати в голос не мають права, а навіть і думки такої припускати не повинні.

    За своє треба боротися. Як боротися? Та хоча би всюди мовити і писати рідним словом, створювати наш простір культурний український. Як? Та хоча би всюди вимагати отримання інформації українською мовою.

    І вдосконалювати майстерність у володінні рідним словом щоби люди роти порозкривали від подиву й казали:”Яка чарівна українська мова і собі хочу нею нвчитися мовити “.

    Доля нашої мови в наших руках. Будемо берегти і плекати, мовити і писати, збережемо мову.

    Тримаймося! Борімося за своє! Шануймося!
    І будьмо оптимістами.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s