“Тіло українського патріота знайшло вічний спокій на німецькій землі… “


Подаємо інформацію зі сторінки Постійного представництва України при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві.
Більшість дійових осіб подій української революції закінчили свої шляхи в Німеччині.
ред.

У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про увічнення пам’яті видатних

діячів Української Народної Республіки

та Західно-Української Народної Республіки

 

З метою увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки (далі – УНР та ЗУНР), утвердження в суспільній свідомості об’єктивної оцінки їхньої ролі в історії, забезпечення консолідації української нації, а також у зв’язку з виповненням у 2005-2009 роках ювілейних річниць від дня народження видатних

діячів УНР та ЗУНР п о с т а н о в л я ю:

1. Кабінету Міністрів України:

а) утворити Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів щодо увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, включивши до його складу представників центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, науковців;

б) розробити у місячний строк разом із Національною академією наук України та затвердити План заходів щодо увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та

Західно-УкраїнськоїНародної Республіки на 2005-2009 роки, передбачивши, зокрема: проведення у місті Києві та інших населених пунктах України за участю представників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадськості, української діаспори, науковців урочистостей, тематичних наукових конференцій, круглих столів, наукових читань тощо до річниць від дня народження чільних діячів УНР та ЗУНР, зокрема голови Української Центральної ради М. Грушевського, керівника західної області УНР Є. Петрушевича, голови уряду УНР, Голови Директорії УНР В. Винниченка, Голови Директорії, Головного отамана військ УНР С. Петлюри, керівників урядів УНР – В. Голубовича, В. Чехівського, С. Остапенка, Б. Мартоса, І. Мазепи, В. Прокоповича, А. Лівицького, голів урядів ЗУНР – К. Левицького, С. Голубовича; видання наукових праць, збірок документів та матеріалів, присвячених історії національно-визвольних змагань початку XX століття в Україні, життю і діяльності видатних діячів УНР та ЗУНР, а також публікацію їхніх творів; організацію постійно діючих експозицій, виставок архівних документів, речових та фотоматеріалів, що ілюструють події національно-визвольних змагань українського народу, життя та діяльність видатних діячів УНР та ЗУНР, формування відповідних музейних зібрань; проведення у навчальних закладах, військових з’єднаннях і частинах тематичних заходів з метою популяризації державотворчої, політичної, військової та благодійної діяльності видатних діячів УНР та ЗУНР, виховання у молоді патріотизму і поваги до історичного минулого українського народу; карбування та введення в обіг у встановленому порядку ювілейних монет на відзнаку річниць від дня народження чільних діячів УНР та ЗУНР;

в) вирішити в установленому порядку питання щодо фінансування зазначених заходів.

2. Кабінету Міністрів України разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями: розглянути питання щодо присвоєння окремим навчальним закладам, установам, військовим частинам імен видатних діячів УНР

та ЗУНР, а також відповідного найменування чи перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України; вирішити в установленому порядку питання про спорудження пам’ятників В. Винниченку, С. Петлюрі, іншим видатним діячам УНР і ЗУНР у місті Києві та інших населених пунктах, а також установлення пам’ятних знаків та меморіальних дощок у місцях, пов’язаних з їх життям та діяльністю. 3. Міністерству закордонних справ України забезпечити проведення закордонними дипломатичними установами України заходів з відзначення річниць від дня народження чільних діячів УНР та ЗУНР, у тому числі із залученням представників української громадськості за кордоном.

4. Державному комітету телебачення і радіомовлення України організувати цикли теле- і радіопередач, присвячених життю і діяльності видатних діячів УНР та ЗУНР, забезпечити широке висвітлення у засобах масової інформації заходів щодо увічнення пам’яті чільних діячів національно-визвольних змагань початку XX століття в Україні.

 

Президент України В.ЮЩЕНКО

м. Київ, 16 травня 2005 року

N 793/2005

 

 

 

 

 

Українське державотворення революційної доби
(на виконання Указу Президента України В.Ющенка
“Про увічнення пам’яті видатних діячів УНР та ЗУНР”)

 

“Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнавати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, впертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе й бореться за своє право, за свободу й державну незалежність… “

Симон Петлюра

“Признаймося без гордощів і без зайвої скромності, що за час нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно і ні від кого не залежно порядкувати на своїй землі… “

Симон Петлюра

 

В історії кожного народу періоди піднесень, стрімких злетів нерідко змінюються стагнаціями, болючими падіннями. Після серйозних невдач і прикрих поразок настають часи торжества національної ідеї, могутніх проривів, що ведуть до вершин соціального прогресу. Не є винятком у цьому плані й історія українського народу. В епіцентр суспільної уваги передусім потрапляють ті історичні епохи, які умовно можна назвати своєрідними апогеями, вищими точками цивілізаційного поступу, історичні моменти, якими особливо гордий народ. Саме такими, особливими, є всі підстави вважати події Української революції 1917 – 1920 рр. В один ряд із ними можна поставити хіба що дві історичні доби – визвольну війну середини XVII ст. під проводом Б. Хмельницького і здобуття Україною незалежності на рубежі 90 – років ХХ ст.

27 лютого 1917 р. самодержавство в Росії перестало існувати. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Після одержання цих звісток у Києві стали формувати революційні органи влади. Найбільш впливовою була Рада об’єднаних громадських організацій. Паралельно з нею діяли призначені Тимчасовим урядом губернські і повітові комісари. Демократизація суспільства, що здійснювалася під впливом революційних змін, відбилася на українському національно-визвольному русі. Як слідство цього в Україні на політичну арену вийшла третя сила: 7 березня 1917 р. була створена організація національного відродження – Центральна Рада. До її складу ввійшли представники українських політичних партій і організацій. Головою Центральної Ради у квітні 1917 р. був обраний М. Грушевський.

Головним гаслом Центральної Ради стало національно-державне відродження України. Наприкінці травня 1917 р. Центральна Рада направила в Петроград делегацію для ведення переговорів із Тимчасовим урядом про надання Україні автономії. Однак Тимчасовий уряд відповів відмовою, чим підштовхнув український національний рух до самостійних дій.
16 червня 1917 р. Центральна Рада прийняла І Універсал, яким проголосила автономію України. Це стало етапною подією у відродженні української державності. За словами М. Грушевського , Ценральна Рада заговорила «як влада». 29 червня 1917 р. був створений виконавчий орган Центральної Ради, по суті перший уряд автономної України – Генеральний Секретаріат.

Спостерігаючи, як Україна набуває атрибутів державності, Тимчасовий уряд намагався порозумітися з Центральн6ою Радою. У ході переговорів було досягнуто компроміс: Тимчасовий уряд погоджується визнати Генеральний Секретаріат крайовим органом влади, а Центральна Рада відмовляється від самочинного встановлення автономії України до скликання Установчих зборів. Ці положення були закріплені у ІІ Універсалі Центральної Ради, оголошеного 16 липня 1917 р.
Центральна Рада подала на затвердження Тимчасового уряду проект «Статуту вищого управління України», який за словами Грушевського, повинен був стати «першою конституцією» України.

Спроба більшовицького повстання в Петрограді в червні 1917 р. призвела до кризи Тимчасового уряду. Новий кабінет зайняв досить жорстку позицію щодо автономії України. Проект Статуту був відхилений і затверджена « Інструкція Генеральному Секретаріату», що перекреслювала попередні домовленності. Центральна Рада в ній згадувалась мимохіть, Генеральний Секретаріат розглядався як місцевий орган Тимчасового уряду, який мало чим відрізнявся від губернського комісаріату. Його юрисдикція поширювалася на 5 із 9 українських губерній. З його складу виключалися секретарства військових, продовольчих і судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів.

Захоплення влади в Петрограді більшовиками поставило Центральну Раду перед рішучим вибором. 27 жовтня 1917 р. вона прийняла резолюцію про владу, в якій засудила більшовицький переворот і заявила, що буде рішуче боротися проти будь-яких спроб підтримати його в Україні. 20 листопада 1917 р. Центральна Рада приймає ІІІ Універсал. Головним його положенням було проголошення Української Народної Республіки (УНР).

Програма ІІІ Універсалу була величезна: ліквідувалася приватна власність, націоналізувалось поміщицьке і церковне майно, установлювався 8-годинний робочий день, скасовувалася смертна кара й об’являлася амністія, національним меншостям України давалися права і свободи, призначалися вибори в Українські Установчі збори.

Проте ІІІ Універсал містив і суперечливі положення, проголошуючи УНР у федерації з майбутньою, небільшовицькою Росією. Цей крок суперечив логіці подій і мав трагічні наслідки для України. Незабаром стало очевидним, що конфлікту між Центральною Радою і більшовиками не запобігти. Центральна Рада критикувала більшовиків за насильство при захопленні влади в Петрограді, а Раднарком Росії виражав протест Центральній Раді, що пропускала білогвардійські війська через свою територію. Після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним демократичним шляхом впливати на владу. Основною формою політичного діалогу в країні стала збройна боротьба. Поряд зі спробами Центральної Ради створити Українську державу, боротьбу за владу і створення в Україні Республіки рад вела малочислена, але добре організована більшовицька партія.

Так в Україні виникли два центри державності: національно-патріотичний в особі Центральної Ради і Генерального Секретаріату в Києві та маріонетковий, більшовицький в особі Центрального виконавчого комітету і Народного секретаріату в Харкові. Таке становище було надзвичайно вигідне для Раднаркому більшовицької Росії, що формально залишався осторонь від подій, які відбуваються в Україні, вдаючи, що там іде внутрішня боротьба між радами робітничих і солдатських депутатів та Центральною Радою. Раднарком направив в Україну на допомогу більшовицькому уряду війська на чолі з В. Антоновим-Овсієнком і М. Муравйовим для боротьби з Центральною Радою.

25 грудня 1917 р. В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ червоних військ на УНР. Особливо жорстокі бої розгорнулися за Київ. Про готовність захищати Центральну Раду заявила студентська молодь Києва. 250 юнаків об’єдналися в “ Помічний студентський курінь” і разом із сотнею гайдамаків направилися на залізничну станцію Крути для зупинення наступу червоних військ. Цей загін повністю загинув у бою, що відбувся 15 – 17 січня 1918 р.. Однак жертви виявилися даремними, вірні Центральній Раді війська не змогли зупинити наступ червоних загонів.

Усе це змусило Центральну Раду прискорити проголошення незалежності УНР. На засіданні Центральної Ради 22 – 24 січня 1918 р. був затверджений IV Універсал, в якому говорилося, що відтепер Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

25 січня Центральна Рада та український уряд лишили Київ і переїхали до Житомира, а потім у Сарни. Після цього врятувати Центральну Раду від остаточного більшовицького розгрому могли тільки військова допомога. 9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала в Бресті мирний договір із державами Четверної спілки. Підписання Брестського мирного договору стало великим успіхом молодої української дипломатії. Це був перший значний акт УНР на міжнародній арені. Однак сам по собі він мало що вирішував, тому після підписання основного договору була укладена угода з Німеччиною та Австро-Угорщиною про військову допомогу в боротьбі проти більшовиків в Україні.
У лютому 1918 р. німецькі та австро-угорські війська чисельністю 450 тис. чоловік вступили на територію України. В авангарді німецьких підрозділів ішли нечисленні українські військові частини. До квітня 1918 р. вся територія України виявилася під контролем німецької та австро-угорської армій.

2 березня 1918 р. Центральна Рада й український уряд повернулися до Києва.
У цей час в Україні назрівав внутрішній конфлікт, породжений невдоволенням заможної частини селянства агарним законодавством Центральної Ради, в основу якого було покладено конфіскаційний принцип. Конфлікт земельних власників з урядом використав П. Скоропадський. Весною 1918 р. він розгорнув активну діяльність по захопленню влади. Весь зміст Брестського договору для Німеччини полягав в одержанні від України якомога більшої кількості продуктів. Центральна Рада була не в змозі виконати умови договору, внаслідок чого між німецьким командуванням і українським урядом виникли серйозні розбіжності. 24 квітня 1918 р на нараді керівництва військ Німеччини і Австро-Угорщини в Україні було вирішено усунути Центральну Раду. В Україні були введені військово-польові суди, обеззброєні лояльні до Центральної Ради військові підрозділи, заарештовані декілька міністрів уряду УНР.

29 квітня 1918 р. став останнім днем діяльності Центральної Ради. Цього дня Центральна Рада затвердила Конституцію УНР. Відповідно до неї Україна проголошувалася суверенною, демократичною, парламентською державою, заснованою на принципі поділу влади. Конституція проголошвала і гарантувала широкі громадянські права і свободи громадянам УНР.
І хоча Конституція не набрала чинності, вона важлива як документ свого часу, бо свідчить про те, що її укладачі були ліберальними, глибоко демократичними діячами.

На засіданні Центральної Ради 29 квітня було обрано першого Президента УНР. Ним став М. Грушевський. 29 квітня 1918 р. на з’їзді, скликаному в Києві Спілкою земельних власників, П. Скоропадський був проголошений гетьманом України. Того ж дня він оприлюднив два документи: Грамоту до всього українського народу і Закон про Тимчасовий державний устрій України.

Центральна Рада і всі місцеві комітети розпускалися, міністри УНР і їх заступники звільнялися з роботи. УНР перейменовувалася в Українську Державу. Верховна влада в державі належала гетьману.

Українська Держава в зовнішній політиці продовжила курс УНР, оскільки дотримання Брестського договору було головною вимогою німців. Пріорітетне місце в зовнішньо-політичній діяльності Українскої Держави займала Німеччина, про що свідчить єдиний офіційний закордонний візит гетьмана у вересні 1918 р. у Берлін.

Особливе місце в зовнішньополітичній діяльності гетьманського уряду займали і відносини з радянською Росією. Між ними велися тривалі і широкомасштабні переговори, але мирного договору укладено не було. 14 листопада опозиційні гетьману сили створили керівний центр повстання – Директорію у складі В. Винниченка, С. Петлюри та інш.. 15 листопада Директорія виступила із закликом до “збройної боротьби проти скоропадщини”. Повстання, підняте Директорією, швидко поширювалося. 14 грудня 1918 р. німецькі війська лишили Київ і П. Скоропадський зрікся влади. Того ж дня військо Директорії увійшло в столицю. Перед Директорією відразу ж постав цілий ряд складних внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем, від успішного рішення яких залежала доля української держави. Незабаром з’ясувалось, що серед членів Директорії нема єдиного погляду на форму української держави, її соціально-економічний устрій, зовнішньополітичні пріоритети.

Серед членів Директорії були прихильники як парламентської республіки, так і радянської системи. Слідством компромісу між цими антиподами став трудовий принцип, що полягав у створенні на місцях вертикалі трудових рад – повіт, губернія, а в центрі – Конгрес трудового народу.

26 грудня 1918 р. був сформований уряд – Ради Народних Міністрів УНР, що очолив український соціал-демократ В. Чехівський. 23 січня почав свою роботу Конгрес трудового народу. 28 січня Конгрес трудового народу прийняв Закон про форму влади в Україні, відповідно до якого вся повнота влади тимчасово переходить до Директорії. Вона одержувала право видавати закони, здійснювати верховне управління в країні, формувати уряд. Закон робив владу Директорії легітимною.
Внутрішньополітичні проблеми значною мірою були зумовлені зовнішньополітичним становищем України. Країни Антанти бачили в ній супротивника і різновид більшовизму. Наприкінці 1918 р. країни Антанти почали інтервенцію на Півдні Росії. Одночасно радянська Росія, анулювавши Брестський договір, заявила, що не визнає Україну суверенною державою.

 

ЗУНР

Восени 1918 року після краху Австро – Угорської імперії на політичній карті світу з’явилася Українська держава. Українська Національна Рада, обрана 18 жовтня у Львові на загальних зборах політичних і громадських діячів Галичини і Буковини, наступного дня – 19 жовтня – проголосила про створення на українських землях Австро – Угорщини Української держави. 1 листопада влада повністю перейшла до Української Національної Ради. У щойно прийнятій відозві повідомлялося: “ Український Народе! Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української держави “.9 листопада було сформовано Тимчасовий Державний Секретаріат (уряд) на чолі з К. Левицьким. Законодавчу та контрольну функції виконувала Українська Національна Рада. 13 листопада нею був ухвалений Тимчасовий Основний закон про самостійність українських земель, що входили до складу колишньої Австро – Угорської монархії. Закон визначив конституційні засади нової держави, її межі, назву ( Західноукраїнська Народна республіка – ЗУНР ), герб і прапор. Згідно з Тимчасовим Основним Законом, право влади мав увесь народ через своїх представників, обраних на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного голосування. Незабаром мали бути обрані Установчі збори ЗУНР, а до того всі владні функції виконували Українська Національна Рада і Державний Секретаріат.

Проте щойно народжена держава відразу зазнала нападу з боку Польші, а згодом Румунії і Чехословаччини. Значну частину її території окупували іноземні війська, сфера дії органів державної влади зменшувалася. Тому столицею ЗУНР спочатку був Львів, а потім – Тернопіль, а з січня 1919 р. – Станіслав (нині Івано – Франківськ). 4 січня 1919р. був створений спеціальний орган Української Національної Ради – Виділ, який мав виконувати функції колегіального голови держави. Згодом поточну роботу Виділу було покладено на Президію Української Національної Ради, очолювану президентом Є. Петрушевичем.

Невдовзі стали діяти урядовий аппарат, місцеві органи управління, корпус державної жандармерії, розпочалися земельна реформа, підготовка до реформи судової системи, надано гарантії щодо нових виборчих прав усім громадянам держави, широкі права національним меншинам. Державною мовою республіки узаконили українську. Українська Галицька Армія вже на початку 1918 р. налічувала понад 120 000 чоловік. Це було справді народне, добре дисципліноване і патріотично настроєне військо.

Керівництво ЗУНР вважало одним із найважливіших своїх завдань державне об’єднання з Наддніпрянською Україною.Ще 1 грудня 1918 р. його представники підписали у Фастові Превдоступний договір між Українською Народною Республікою ( УНР ) і ЗУНР про об’єднання. З січня 1919 року Українська Національна Рада прийняла Ухвалу про злуку ЗУНР і УНР. Урочистий Акт злуки (об’єднання) двох суверенних українських держав (УНР і ЗУНР) в одну – Українську Народну Республіку – був проголошений Директорією УНР 22 січня 1919 р. на Софійському майдані Києва. ЗУНР отримала назву Західна область УНР ( ЗОУНР ); Є. Петрушевича було введено до складу Директорії.

9 червня 1919 р. у зв’язку з навислою військовою загрозою з боку Польші, яка за мовчазної згоди держав Антанти майже повністю окупувала ЗОУНР, було прийнято рішення передати всю військову і цивільну владу “ уповновласненому “Диктаторові “ – Є. Петрушевичу. В липні цього ж року територію ЗОУНР захопили вороги. Українська Галицька Армія і уряд перейшли через Збруч на терни Надніпрянської України, щоб об’єднатися з військами УНР. Наприкінці 1919 р. Є. Петрушевич виїхав до Відня, де сформував уряд ЗУНР в екзилі. Внаслідок поразки українських визвольних змаганьна західноукраїнських землях Буковину захопила Румунія, Галичину – Польша, Закарпатська Україна опинилася у складі Чехословаччини.

На кінець 1920 р. національно-визвольні сили були настільки підірвані, знекровлені, що не мали більше змоги боронити українську справу, відстоювати українську ідею. Українська національно – демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектам відводилась другорядна роль.
Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.

 

 

 

Видатні діячі

Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки

Володимир Винниченко (1880 – 1951)

видатний український письменник, політичний і державний діяч
заступник голови Центральної Ради, член Малої Ради, голова Директорії УНР

«Йому завжди боліла Україна»

Володимир Винниченко є однією з найвизначніших фігур в інтелектуальному середовищі України: відомий письменник, політичний і громадський діяч, один із лідерів Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, голова Директорії, генеральний секретар внутрішніх справ. Проте поряд з цими тріумфами він зазнав і велетенських поразок. Його політична діяльність зустрічала і сувору критику, і безоглядний осуд. На жаль, і донині в нас немає політичної біографії цієї видатної людини, в якій Винниченко об’єктивно оцінювався б як відомий політичний та громадський діяч доби українського відродження. Десятиліттями його ім’я жило в широкій свідомості українців опосередковано, знаходячисьу каламутній аурі ідеологічної лайки. Десятиліттями літературознавці, філософі, політологи, історики створювали образ ворога народу, намагаючись не тільки вилучити його твори з книжкових полиць, а навіть стерти його ім’я з пам’яті народу. Суперечлива й повна трагізму біографія В.К. Винниченка. Народився він у м. Єлисаветграді ( тепер Кіровоград ) у незаможній селянській сім’ї, вчився в місцевій початковій школі та гімназії, яку через нестатки закінчити не вдалось. За часкількарічних поневірянь по Україні В. Винниченко перепробував різні роботи й водночас готувався до здачі екстерном іспитів за гімназичний курс. Згодом двадцятилітній юнак став студентом юридичного факультету Київського університету. Він – активний член Революційної партії, автор численних листівок і пропагандистських брошур – одразу ж впав в око тим, хто мав виявляти небезпечних для режиу осіб. У лютому 1902 р. Винниченка заарештували. Коли він вийшов із в’язниці, його виключили з університету й заборонили проживати в Києві. Взимку 1903-го, дізнавшись про загрозу повторного арешту він перейшов кордон й опинився в Галичині, де швидко став помітною постаттю у місцевих революційних організаціях.Згодом Винниченка заарештували на кордоні й кинули до в’язниці, де йому судилося пробути до 1905 р. У зв’язку з революційними подіями він повертається в Україну. Наймаючись у поміщицькі економії, веде серед сільського пролетаріату агітаційну роботу як один із керівників лівого крила РУП, що реорганізовувалась в Українську соціал – демократичну робітничу партію. У 1907 р. Винниченко знову отримав вісім місяців ув’язнення, але його випустили з тюрми на поруки. Рятуючись від каторги, він перейшов кордон. Жив в Австрії, Франції та Швейцарії, звідки час від часу пробирався в Україну для нелегальної роботи. Тут його застала війна. Протягом 1914 – 1917 років В. Винниченко нелегально жив у Росії та в Україні, співробітничав з московським журналом “ Украинская жизнь “ ( 1912 – 1917 ) та журналом “ Дзвін “ ( 1913 – 1914 ). У 1917 – 1919 роках він опинився у вирі громадянської війни, серед тих, хто виступав за всановлення буржуазно – демократичної Української Народної Республіки. У 1917 р. – Винниченко – провідний діяч УСДРП, головний редактор її органу – “ Робітничої газети “, заступник голови Центральної Ради, голова її уряду – Генерального секретаріату, а в 1918 – 1919 роках очолює Директорію. По відновленні радянської влади на Україні навесні 1919 р. емігрував за кордон. Згодом він домовився з радянським урядом про своє повернення на батьківщину. У 1920 р. був призначений заступником голови Раднаркому й народним комісаром закордонних справ Радянської України. Та невдовзі, після невдалої спроби співпрацювати з радянським урядом, залишив батьківщину назавжди. Жив у Німеччині, Швейцарії, на півдні Франції , повністю присвятивши себе літературі та публіцистиці. У Франції помер.

Євген Петрушевич (1863 – 1940)

український громадсько-політичний діяч
президент Західноукраїнської Народної республіки


Серед видатних борців за відновлення й захист української державності на початку ХХ ст. одне з чильних місць належить Євгену Петрушевичу. Народився він 3 червня 1863 р. у м. Буську на Львівщині в сім’ї священнослужителя. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Ще в студентські роки прилучився до національно – визвольного руху, брав активну участь у боротьбі за українськії університет. В 1899 р. – один з засновників Української національно-демократичної партії, яка незабаром посіла провідне місце у суспільно-політичному житті галицьких українців. У 1907 р. Є . Петрушевича обрали послом ( депутатом ) австрійського парламенту, на цій посаді він залишався до самого краху Австро-Угорської імперії. Вод ночас з 1910 по 1914 рр. – був послом до галицького сейму, заступником голови Українського сеймового клубу у Львові. Як депутат вів рішучу боротьбу за політичні права українців проти польського засилля в Галичині. Під час першої світової війни очолив Українську парламентську репрезентацію у Відні, яка домагалася створення у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з українською адміністрацією, виступала проти передачі західноукраїнських земель під польську владу. На скликаних Є. Петрушевичем 18 жовтня 1918 р. загальних зборах провідних політичних і громадських діячів Галичини і Буковини була організована Українська Національна Рада . Вона постановила створити на західноукраїнських землях суверенну українську державу. Президентом Української Національної Ради став Є. Петрушевич. 3 січня 1919 р. Є. Петрушевич скликав сесію Української Національної Ради де його вдруге обирають президентом, а після проголошення 22 сіня 1919 р. Акта злуки – членом Директорії. Після окупації УНР польськими військами Є. Петрушевич вирішив переїхати до Кам’янця-Подільського і об’єднатися з армією УНР. У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР здійснили спільний похід проти більшовицьких військ, визволивши Київ, проте в подальшому змушені були віддати майже всю контрольовану ними територію України денікінцям. Внаслідок військових невдач розбіжності між Є. Петрушевичем і С. Петлюрою ще більше посилилися. В листопаді 1919 р. Є. Петрушевич емігрував спочатку в Румунію, потім до Відня, де створив уряд диктатора з метою домогтися самостійності Східної Галичини дипломатичними засобами. Однак 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти санкціонувала анексію її Польщею. У зв’язку з цим еміграційний уряд ЗУНР припинив своє існування. Та Петрушевич і після цього не полишив боротьби за право на самовизначення галицьких українців. В пошуках можливих союзників він висловлював готовність співпрацювати навіть з урядом УРСР, але незабаром відмовився від цих намірів. Помер Є. Петрушевич 1940 р. у Берліні, де і похований.

Петлюра Симон Васильович (10.05.1879 – 26. 05.1926)

громадсько-політичний і державний діяч, журналіст
член Центральної та Малої Рад, генеральний секретар військових справ,
Головний Отаман армії УНР, голова Директорії УНР

«Він – з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями . . . » (Ф.Корш)


Народився в сім’ї полтавських міщан. Рід Петлюр мав давнє козацьке коріння, проте особливих даних із його генеалогії не збереглося.Якщо згадати, що з родини Петлюр вийшов майбутній патріарх УАПЦ Мстисла Скрипник ( син сестри Симона Петлюри ), то неважко збагнути, що в ній тісно переплилися та поріднилися козацька й православна традиції, які становили основу української культури. Життя сім’ї було пронизане цією культурою. 1895 р. Симон Петлюра всупив до Полтавської духовної семінарії, попередньо отримавши початкову освіту чи то в церковнопарафіяльній школі, чи то в земському училищі. У старших класах С. Петлюра “ був найактивнішим із семінарських крамольників “, “ провідником українського руху” і до того ж належав до таємної соціал – демократичної організації. То була полтавська громада РУП. Саме політична діяльність і була головною причиною виключення з семінарії, та ще й із “ вовчим білетом “. Улітку 1901 р. уже виключений із семінарії С. Петлюра брав участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, що відбувся у Полтаві. Рятуючись від неминучого арешту, С. Петлюра восени 1902 р. виїхав на Кубань. Петлюра повернувся на Україну, недовго перебував у Києві, а восени 1904 р. з паспортом на ім’я С. Тагона виїхав до Львова, де тоді містився Закордонний комітет РУП та видавався партійний часопис “ Праця “. Під час перебування у Львові він познайомився і тіснише зблизився з багатьма українськими галицькими діячами, особливо М. Грушевським, І. Франком, В. Гнатюком, співробітничав у “ Літературно – науковому віснику “, “ Записках НТШ “, “ Волі “, відвідував лекції підпільного українського університету. У грудні 1905 р. в Києві і Полтаві відбувся ІІ з’їзд РУП, який спричинився до зміни назви партії – УСДРП – та ухвали її програми. С. Петлюру було обрано до ЦК УСДРП. Після поразки революції 1905 – 1907 рр., за подальшого десятилліття, С. Петлюра пережив період глибокого внутрішнього осмислення успільних процесів, що зумовило вагомі світоглядні зміни, розширило його освітній, культурний і політичний кругозір, змінило його масштаби громадсько-політичної діяльності. Отже на час Першої світової війни в світогляді С. Петлюри сталися великі зрушення в бік національного. Національно-визвольна боротьба стає його політичним кредо, а в характері виявляються ознаки сильної особистості. У 1916 р. С. Петлюра був мобілізований, перебував на Західному фронті, де обіймав посаду заступника уповноваженого Союзу земств. Для такого типу людей, як С. Петлюра, не могло бути благодатнішого часу за революційний. Падіння самодержавства, революційно-демократичні зміни в країні застали С. Петлюру на фронті. У квітні 1917 р. він виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з’їзду Західного фронту. З’їзд створив Українську фронтову раду, а її головою обрав С. Петлюру. Важливою подією у політичній кар’єрі С. Петлюри став І Всеукраїнський військовий з’їзд – входив до його президії, головував на декількох засіданнях, виголосив низку промов, запропонував найважливіші резолюції. Якщо до весни 1917 р. С. Петлюра був відомий у вузькому колі партійної, революційної інтелігенції, то від часу І Всеукраїнського військового з’їзду став публічним політиком, а його ім’я- одним із символів українського національно – визвольного руху. На військовому з’їзді С. Петлюра був обраний до складу Українського військового комітету, став його головою. А вже 9 травня 1917 р. С. Петлюра вперше брав участь у роботі Центральної Ради. Політична воля С. Петлюри, його організаційні здібності, відданість українській справі виразно виявилися в прцесі підготовки і прведення ІІ Всеукраїнського військового ї’їзду. З’їзд відбувся всупереч забороні військового міністра Росії О. Керенського. На з’їзді С. Петлюра виступив з доповіддю про структуру і завдання УГВК. Трохи згодом, 15.06. 1917 р., він був обраний Комітетом Центральної Ради до складу Генерального Секретаріату, в якому посів місце генерального секретаря військових справ. Головним завданням С. Петлюри була українізація військових частин. Військова діяльність С. Петлюри активізувалась у листопаді 1917 р.. Після падіння Тимчасового уряду він знову обійняв посаду генерального секретаря військових справ. С. Петлюра прагнув не допустити остаточного розвалу армії, анархії в її лавах, вживав заходів для забезпечення фронту військовим спорядженням, продовольством, налагоджував контакти з командувачами Південно-Західного та Румунського фронтів, організував штаб при Генеральному секретарстві військових справ. 18.12.1917 р. С. Петлюра подав у відставку. Він негативно поставився до запрошення Центральною Радою німецьких та австрійських військ в Україну, тому участі в роботі УЦР навесні 1918 р. не брав. Проте він розумів, що незважаючи на те, чи було б зроблено запрошення, чи ні, німці все одно взяли б під свій контроль Україну. У квітні 1918 р. С. Петлюра дав згоду балотуватися на голову Київського губернського земства та був обраний не лише головою губернського земства, а й Всеукраїнського союзу земств. На чолі українських земців він послідовно перебував в опозиції стосовно режиму П. Скоропадського. 27.07.1918 р. С.Петлюра був заарештований і звинувачений у підготовці антиурядового заколоту. З-під арешту звільнився 13.11. 1918 р. Того самого дня діячами Українського національного союзу, що об’єднав опозиційні режимові гетьмана П. Скоропадського політичні партії та громадські організації, була таємно створена Директорія – орган для підготовки і керівництва антигетьманським повсанням в Україні. За традиціями 1917 р. в основу її створення був покладений принцип міжпартійного представництва. Очолив Директорію В. Винниченко, а до складу її увійшли С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. 9 лютого 1919р. Винниченко залишає Директорію. До складу Директорії було введено Є. Петрушевича як представника ЗУНР. Суперечності всередені Директорії посилились. 29 квітня В. Оскілко – командувач Північної групи військ зчинив заколот, але він не вдався. І. Мазепа смисл цього заколоту визначив дуже лаконічно: “ Це був бунт проти Петлюри як провідної особи в українській боротьбі “.Виступ Оскілка підірвав і без того критичний стан фронту. 9 травня 1919 р. С. Петлюра був обраний головою Директорії. Відтоді ситуація в Директорії поліпшилась, але суперечності між С. Петлюрою та Є. Петрушевичем залишилися. Загалом Директорія як колективний демократичний орган вищої влади не виправдала свого призначення та підтвердила істину про те, що демократія миттєво не народжується в полум’ї революції. Набагато вагомішою за колективний орган влади виявилась постать одного його члена, голови Директорії, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. 1919 рік зробив його незаперечним лідером українського націрнально – визвольного руху, об’єднавчим символом нації. Причини поразок армії УНР наприкінці 1919 р. аж ніяк незалежали від особливостей характеру С. Петлюри, а від загальної внутрішньої й зовнішньополітичної ситуації. Це змусило Головного Отамана активно шукати союзників у боротьбі з більшовиками. Його погляди звертаються до Польші. 5.12.1919 р. уряд УНР визнав за доцільне від’їзд С. Петлюри до Варшави. 21 – 24.04.1920 р. між урядами УНР і Польщі були підписані політична та воєнна конвенції. За Польщею визнавалося право на західноукраїнські землі. У обмін на це визнання українська сторона отримала військову підтримку у боротьбі із більшовиками. Варшавський договір спричинив зливу звинувачень на адресу С. Петлюри із боку українських політичних сил. Військовий похід українських і польських сил видався невдалим. У листопаді 1920 р. уряд УНР та вцілілі військові частини остаточно залишили власну землю і перейшли на теріторію Польші. С. Петлюра перебував у Польші напівлегально. У зв’язку з настійливими вимогами більшовицьких органів до польської влади видати Петлюру він наприкінці 1923 р. виїхав до Угорщини, згодом перебрався до Австрії, а з кінця 1924 р. жив у Парижі. На початку 1925 р. С. Петлюра започаткував видання тижневика “ Тризуб “. 25.05.1926 р. на паризькій вулиці був убитий найманцем НКВС С. Шварцбартом. Похований на кладовищі Монпарнас.

Мазепа Ісаак Прохорович (16.08.1884 – 18.03.1952)

громадсько-політичний і державний діяч
міністр внутрішніх справ УНР, голова уряду УНР

«Ісаак Мазепа – борець за волю України»


Сучасному читачеві мало що говорить ім’я Ісаака Прохоровича Мазепи. І не дивно. Даремно його шукати на сторінках українських та російських радянських енциклопедій та довідників. Більше 80 років це прізвище всіляко замовчувалось, а якщо і згадувалось, то обов’язково із ярликом “український націоналіст“, “український буржуазний націоналіст“, “лютий ворог українського народу“ і т.п. Його праці не допускались на територію України і СРСР. Деякі із них зберігались в спецхранах найбільших книгосховищ і практично не були відомі не тільки широкій читацькій аудиторії, але і вузькому колу спеціалістів-істориків. На догоду панівним політичним догмам десятиліттями приховувались цілі пласти української історії. Видатні державні та політичні національні діячи свідомо замовчувались, їх праці ігнорувались і свідомо перекручувались тільки на тій основі, що вони мали іншу політичну платформу. Тільки відновлення незалежності України і глибокі переміни в суспільстві відкрили двері спецхранів. Ісаак Мазепа був однією із центральних фігур Української революції 1917 – 1920 рр.. Він зробив значний особистий внесок в розвиток подій цього періоду і в розбудову демократичної і незалежної України. 16 серпня 1884 р. в с. Костобоброві Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії в сім’ї заможного селянина народився Ісаак Прохорович Мазепа. Щиро шануючи книгу та науку, батько дав всім дітям освіту. Початкову освіту здобув у Новгород-Сіверському духовному училищі, середню – в чернігівській духовній семінарії. Восени 1904 р. Ісаак стає студентом агрономічного віділення природничого факультету Петербурбурзького університету. В 1905 р. юнак стає членом УСДРП. В Петербурзі відбулися знайомства з майбутніми державними і політичними діячами Української революції 1917 – 1920 рр. У 1907 р. майбутній агроном був делегований на з’їзд УСДРП в Києві. Після закінчення його роботи дороги повернули юнака до робітників і селян Полтавщини, де він пропагував рішення з’їзду про “ всенародне озброєне повсання – насильне знищення існуючого в Росії правління та зміну його на демократичну республіку одночасно з відділенням від Імперії малоросійських її губерній… “ Після закінчення університету Ісаак Мазепа жив у Катеринославлі, працював в губернському земстві і був членом місцевої “ Просвіти “. В місті діяла організація УСДРП, ведучи пропаганду проти війни і царського самодержавства. Ісаак Прохорович став її членом. В 1917 р. Мазепу обирають до губернського продовольчого комітету, міської думи та в Раду робітничих і солдатських депутатів. Всюди переважали російські політичні партії, перешкоджаючи проведеденню в життянавіть найменших українських вимог. В Раді Ісаак Прохорович відстоював національні інтереси. Ісаак прохорович сприяв виходу в світ катеринославської української газети “ Наше слово “. В жовтні 1918 р. за наказом губернського старости Чернікова Ісаака Мазепу заарештували, але невдовзі відпустили, не наважившись знищити відомого громадського і політичного діяча. На початку січня 1919 р. робітничі і селянські з’їзди обрали Мазепу делегатом на Конгрес трудового народу України в Києві. Знову почалася рішуча боротьба Ісаака Прохоровича з прихильниками “ радянської платформи “. 28 січня 1919 р. на засіданні Трудового конгресу був зачитаний Універсал про об’єднання УНР та ЗУНР. Уряд об’єднанної республіки не мав ніякої підтримкм в народі, був розкиданий, пасивно спостерігаючи події і чекаючи допомоги від Антанти. 9 квітня 1919 р. в м. Рівному формується новий уряд. Мазепа займає посаду міністра внутрішніх справ. Завдяки наступу на схід армії УНР було визволено невелику частину Поділля. Уряд переїджає до Кам’янця-Подільського. Мазепа робить усе можливе для створення державного апарату, забезпечення порядку, бореться з погромами, виділяє допомогу потерпілим, їздить на фронт. 29 серпня 1919 р. Мазепа стає головою уряду, зберігши і портфель міністра внутрішніх справ. 23 червня 1920 р. Мазепа залишає пост. Відставний міністр оселився у Львові, шукаючи відради в стінах бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Не припиняв Мазепа і політичної діяльності, ввійшовши до створеної в березні 1921 р. в Польші Ради Республіки, яка виконувала функції українського парламету у вигнанні – еміграції. У травні 1921 р. Ісаак Прохорович відвідав Берлін. За порадою посла Чехословаччини в Берліні в березні 1923 р. Мазепа поселився в Празі. Ісаак Прохорович був безробітний. Незважаючи на несприятливі матеріальні умови. Він не втратив інтересу до громадських і політичних справ, використовуючи міжнародний соціалістичний рух і пресу для викриття більшовицьких порядків в Україні, бере участь в роботі міжнародного Соціалістичного конгресу в Гамбурзі ( 1923 ), Марселі (1926), Брюселі ( 1928р.). У 1925 р. Мазепа влаштовується бібліотекарем в Українській господарчій академії в Подебрадах, на околиці Праги. В жовтні 1927 р. Ісаака Прохоровича запросили як свідка в париж на процес над Швацдардом за вбивство Петлюри. У роки фашистської окупації Праги Ісаак Прохорович жив замкнуто, знищував свою переписку, не бажаючи, щоб вона потрапила до рук гестапо і завдала комусь неприємностей. Коли до Праги наближались радянські війська Мазепа приймає рішення залишити місто: рухатись вглиб Німеччини. Ешелон попав під наліт американської авіації. Мазепа був поранений в голову і контужений. Після довгих поневірянь доля восени 1945 р. заносить його в Аугсбург. Це містостало останнім в його житті. Починаючи із 1949 р. став турбувати стан здоров’я. 18 березня 1952 р. його не стало. Тіло українського патріота знайшло вічний спокій на німецькій землі Аугсбурга.

Прокопович В’ячеслав Костянтинович (10.04.1881 – 7.06.1942)

громадсько-політичний діяч, педагог, учений-історик, публіцист
член Центральної Ради та її Комітету, міністр народної освіти УНР
Голова Ради Міністрів Директорії УНР


Народився в сім’ї священника. Походив із старовинного козацького роду Чигиринського повіту на Київщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав історію в київських гімназіях, але за “ українофільські “ погляди та участь 1913 р. у родоті Всеросійського педагогічного з’їзду був звільнений із посад. Деякий час працював ученим бібліотекарем Київського міського музею. З 1905 р. належав до Української радикально-демократичної партії, із 1908 р. – член позапартійного об’єднання ТУП ( Товариство українських поступовців ). У 1911 – 1914 рр. Редагував педагогічний часопис “ Світло “, співпрацював в українській періодичній пресі, зокрема в газетах “ Рада “, і “ Боротьба “. Один із засновників Центральної Ради, якою 9.03.1917 р. делегований гласним до губернської земської управи. 15.03. 1917 р. рекомендований до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій як представника Таращанського повіту. Учасник Всеукраїнського національного конгресу, на якому був делегований до нового складу УЦР як представник Союзу автономістів-федералістів, а 8.04.1917 р. на Перших Загальних зборах УЦР – до ії Комітету. У січні – квітні 1918 р. обіймав посаду міністра народної освіти в уряді В. Голубовича. Після повернення УЦР із Житомира доклав зусиль до українізації вищих шкіл, у зв’язку з чим міністерство виробило спеціальний план, який у березні 1918 р. затвердила Рада Народних Міністрів. Після гетманського перевороту повернувся до педагогічної діяльності. У травні – жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії української мирної делегації на переговорох із більшовицькою Росією. У травні 1920 р. був призначений міністром освіти УНР в кабінеті А. Лівицького. З 1921 р. перебував у таборах для інтернованих у Польщі. У 1924 р. переїхав до Парижа, був одним із близьких співробітників Головного Отамана УНР С. Петлюри. Обіймав ключові посади в уряді УНР в екзилі: 1924 – 1939 рр. – голова Ради Міністрів УНР, жовтень 1939р. – травень 1940 р. – заступник голови Директорії та Головного Отамана УНР. Протягом 1925 – 1939 рр. У Парижі редагував часопис “Тризуб” Помер в 1942 р. в м. Бесанкур у Франції. Автор наукових досліджень із історії Києва та сфрагістики: “ Сфрагістичні анекдоти “ (1938), “ Під золотою хорогвою “ ( 1943 ), “ Заповіт Орлика “ (1939), “ Печать Малороссийская “ та ін.

Лівицький Андрій Миколайович (27.03.1879 – 17.01.1954)

громадсько-політичний і державний діяч, правник
Член Центральної Ради і ЦК Селянської спілки
голова Директорії УНР, Головний Отаман військ УНР


Народився на хут. Красний Кут Золотоніського пов. Полтавської губернії. Походив із давнього козацького роду. Освті здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Галагана в Києві, після закінчення якої 1896 р. вступив до Київського університету. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі 1897 і 1899 рр. Був в’язнем Лук’янівської тюрми, 1899 р. виключений із університету та висланий на Полтащину “ під гласний догляд “ як учасник загального студентського страйку. Після закінчення університетського курсу з 1903 р. служив у Лубенськоиу окружному суді, в листопаді 1905 р. став присяжним повіреним Харківської судової палати, 1913 р. обраний мировим суддею Золотоніського повіту ( на цій посаді залишався до 1917 р ). Як один із засновників РУП ( Революційна українська партія ) А. Лівицький разом із В. Винниченком, Д. Антоновичем, Б. Матюшенком, Є. Голіцинським, М. Ткаченком та О. Скорописом-Йолтуховським протягом 1902 – 1903 рр. Належав до ядра київського комітету партії. У 1903-1906 рр. Очолював осередок Руп у Лубнах на Полтавщині. Під час революції 1905 р. був головою Коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій в Лубнах, а також очолював загін самооборони, який складався із шести бойових дружин, виступав на чисельних мітінгах. Як один з організаторів Лубенської республіки, був заарештований 3.01.1906 р.. Утік з-під варти та переховувався, 7.10.1907 р. заарештований удруге в Лубнах і півтора року відбував ув’язнення. 16.03. 1917 р. А. Лівицького було обрано Золотоніським повітовим комісаром, а 1.08. 1917 р. Полтавський губернський комітет Тимчасового уряду затвердив його полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з’їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом УЦР. Від серпня 1917 р. по травень 1918 р. – гласний золотоніського повітового і полтавського губернського земств, голова Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесний мировий суддя Золотоніського повіту. Очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП. Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4.05.1918 р., працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Під час антигетманського повстання в листопаді – грудні 1918 р. виконував обов’язки повітового і губернського комісара на Полтавщині. Від січня 1919 р. обіймав посади: тимчасового керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, із 9.04.1919 р. – міністр юстиції і заступник голови Радди Міністрів у кабінеті Б. Мартоса, в червні 1919 р. – керуючий Міністерством закордонних справ і міністр юстиції УНР. У кабінеті І. Мазепи А. Лівицький обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів. Водночас у жовтні 1919 р. – голова дипломатичної місії УНР у Польщі. 22.04.1920 р. підписав Варшавську угоду. Протягом 1920 – 1921 рр. та 1922 – 1926 рр. очолював уряд УНР в екзилі. Після трагічної загибелі С. Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР. Протягом подальшого життя очолював Державний Центр УНР в екзилі, перебував під постійним наглядом польської поліції. Після війни оселився в Німеччині. Один із ініціаторів створення Української національної ради в екзилі (1948). Помер у Німеччині, прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Сидір Голубович (1875 – 1938)

громадсько-політичний діяч, член Національної Ради
міністр судівництва, керівник уряду ЗУНР


Народився 1875 р. у с. Товстеньке, нині Гусятинського району Тернопільської області, в селянській сім’ї. Змалку пізнав тяжку долю українців Галичини, які перебували під подвійним гнітом центральної австрійської влади й місцевої польської адміністрації. Його батько — освічений і національно свідомий селянин — дав можливість здобути належну освіту: закінчити гімназію і правничий факультет Львівського університету. Після закінчення університету отримав ступінь доктора права, розпочав адвокатську практику у Тернополі. У короткий час зарекомендував себе вправним юристом і активним громадсько-політичним діячем Тернопільщини. На виборах до Австро-Угорського парламенту у червні 1911 р. його обрано послом. Увійшов до складу національно-демократичного крила української парламентської репрезентації на чолі з К. Левицьким, яке об’єднало 24 депутати. Спільно з іншими послами Галичини включився у гостру політичну боротьбу за осягнення програмних завдань УНДП: розширення прав і свобод українського населення цісарської імперії, прийняття демократичного закону про вибори до Галицького сейму, заснування українського університету. При вирішенні національних проблем українським парламентарям доводилося вести боротьбу на два фронти — проти проурядового та польського таборів. Значним успіхом у цій боротьбі було впровадження нового виборчого закону. На виборах 1913 р. до Галицького сейму серед 31 українського посла був і представник Тернопільщини С. Голубович, що здобув визнання й авторитет гострими виступами на захист інтересів галицького селянства. На початку Першої світової війни С. Голубович увійшов до складу міжпартійної Головної української ради, яка мобілізувала українські сили проти царської Росії з перспективою відновлення незалежної соборної України. Водночас у складі української парламентської репрезентації у Відні спільно з її керівниками К. Левицьким і Є. Петрушевичем відстоював автономістські інтереси Галичини й наполегливо боровся проти приєднання краю до відроджуваної Другої Речі Посполитої. Коли утворилася ЗУНР, досвідчений громадсько-політичний діяч був обраний до складу її представницького органу — Національної Ради. У першому уряді К. Левицького зайняв посаду міністра судівництва. Саме під його керівництвом творилася важлива ланка механізму держави — правоохоронні органи. Зважаючи на складну ситуацію в республіці, насамперед воєнний стан, за пропозицією С. Голубовича тимчасово було залишено чинним попереднє австрійське законодавство у тих ділянках, де воно не суперечило Тимчасовому основному законові ЗУНР. Збережено також налагоджену структуру судових органів, апарат окружних і повітових судів. Секретаріат судівництва опрацював присягу, яку повинні були складати усі судді й технічні працівники, низку змін і доповнень до існуючих законодавчих актів. Ці заходи відіграли велику роль у забезпеченні стабільного правопорядку в державі за складних умов війни. Після падіння Львова 23 липня уряд перебрався до Тернополя, де його голова К. Левицький подав у відставку. Національна Рада доручила сформувати новий кабінет міністрів С. Голубовичу. 2—3 січня 1919 р. у новій тимчасовій столиці ЗУНР м. Станіславів перша сесія Національної Ради затвердила склад Ради державних секретарів, у якому С. Голубович обійняв посади голови уряду та міністра фінансів, торгівлі й промисловості. Інші секретаріати очолили, зокрема: внутрішніх справ — І. Макух, військових — полковник Д. Вітовський, зовнішніх — Л. Цегельський, судівництва — О. Бурачинський. Під керівництвом голови уряду реформувалися державні структури, центральні й місцеві органи влади, правоохоронні органи, збройні сили. Досвідчений юрист узяв особисту участь у перебудові судової системи. У результаті загального наступу польського війська у травні 1919 р. керівництво ЗУНР і українське військо були затиснуті на клаптику території південно-східної частини держави. Важкою ситуацією намагався скористатися уряд радянської України, який звернувся з пропозиціями про союз і допомогу в боротьбі з Польщею. Серед галицьких діячів, які схилялися до цієї перспективи, був і С. Голубович. Але його відставка з посади голови уряду сталася з іншого приводу. Зважуючи на трагічні обставини відступу УГА, 9 червня 1919 р. нарада вищого керівництва ЗУНР ухвалила зосередити усю військову й цивільну владу в руках диктатора, яким було обрано Є. Петрушевича. Функції уряду покладалися на корпус уповноважених, яких призначав диктатор. С. Голубович склав повноваження голови уряду і був призначений уповноваженим з внутрішніх справ. Деякий час перебував у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.), а після поразки визвольних змагань емігрував з групою державних діячів до Австрії. Закордонний уряд Є. Петрушевича осів у Відні (Австрія), де в серпні 1920 р. був реорганізований; С. Голубович поступився посадою Й. Ганінчаку, але продовжував співпрацювати з урядом до його саморозпуску 1923 р. Вернувшись до Львова, поринув у політичне життя краю. 1924 р. заснував Українську трудову партію, яка наступного року увійшла в Українське національно-демократичне об’єднання — найбільшу центристську партію, що діяла в Галичині у 1925—1939 рр. (її програма базувалася на ідеології соборності й державності). С. Голубович став одним із лідерів партії, невтомною працею заслужив визнання української громадськості. Помер 12 січня 1938 р. і похований у Львові.

Кость Левицький (1859 – 1941)

громадський і державний діяч, правник, голова уряду ЗУНР

«Невтомний трудівник на терені відродження»


Народився 18 листопада 1859 р. у містечку Тисмениця, нині місто Івано-Франківської області, у сім’ї греко-католицького священика. Після закінчення 1878 р. Станіславівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 р. отримав ступінь доктора права і 1890 р. відкрив адвокатську канцелярію у Львові. Будучи людиною невичерпної енергії та працьовитості, швидко став лідером студентського руху народовецького спрямування, обирався заступником голови «Академічного братства» та провідним діячем першого професійного об’єднання українських правників «Кружка правничого» (1881). З перших років адвокатської практики здобув повагу і авторитет серед правників як блискучий трибун і оборонець прав та свобод краян. Професійну діяльність К. Левицький успішно поєднував з підприємництвом: був співзасновником і провідним діячем перших на західноукраїнських землях економічних об’єднань: товариства ремісників «Зоря» споживчого кооперативу «Народова торгівля» (1883), товариства взаємних забезпечень «Дністер» (1891), «Краєвого союзу кредитового» (1898), «Краєвого союзу ревізійного» (1904), «Земельного банку гіпотетичного» (1910) та інших. Політичний гарт пройшов у народовецькому таборі. Був співзасновником, згодом секретарем і заступником першого в Галичині політичного об’єднання «Народна Рада» (1885), яке стало виразником державно-політичних прагнень українців. З утворенням 1899 р. Української національно-демократичної партії саме його було обрано членом президії, а згодом головою керівного органу партії – Народного комітету. За короткий час осередки партії вкрили Галичину й Буковину щільною мережею. Під проводом Народного комітету в краї розгорнувся масовий рух за консолідацію українського суспільства в боротьбі за рівні права з іншими народами Австро-Угорської імперії, новий виборчий закон, за український університет у Львові. Свідченням великої популярності в народі К. Левицького стало його обрання 1907 р. послом австрійського парламенту, а наступного року – Галицького сейму, в яких він виконував обов’язки заступника і з 1910 р. – голови обох посольських клубів. Парламентська діяльність української репрезентації у Відні була особливо складна: права і свободи українців доводилося відстоювати супроти потужного польського представництва, яке мало значний вплив на керівництво Австро-Угорщини. Зважаючи на ситуацію, К. Левицький обрав базовою концепцією діяльності українських парламентаріїв осягнення національних прагнень українців шляхом еволюції, органічної праці й широкої політичної роботи в масах. Принциповий демократ і глибокий аналітик політичних реалій, він вважав першочерговим завданням виховати потужний пласт української інтелігенції, підприємців, політиків і урядовців, розбудувати національно-культурне життя у краї й підготувати основу автономії Галичини в рамках Австро-Угорщини як першого кроку до державності. Всіляко заохочував розвиток масових українських товариств, об’єднань інтелігенції, селянства, молоді, сокільсько-січового руху. З вибухом Першої світової війни представники провідних українських партій створили у Львові Головну Українську Раду на чолі з К. Левицьким, яка визначила стратегічний курс українства у війні. Вона закликала до боротьби проти головного ворога нації – царської Росії під гаслом утворення на її уламках соборної Української держави. Згідно з цією концепцією, Головна Українська Рада у травні 1915 р. об’єдналася з представниками Наддніпрянщини й була реорганізована у Загальну Українську Раду. Відтак галицький політичний діяч став виразником загальноукраїнських визвольних змагань. За його участі був утворений Легіон українських січових стрільців, який впродовж усієї війни бився на російському фронті й висунув із своїх лав когорту видатних військово-політичних діячів. Політичний конфлікт у парламенті 1916 р., викликаний маніфестом цісаря щодо майбутнього статусу Галичини, змусив К. Левицького передати обов’язки голови української репрезентації Є. Петрушевичу й зосередитися на політичній діяльності в національно-демократичній партії. Він очолив потужний політичний центр у Львові, який зіграв вирішальну роль у перемозі Листопадової національно-демократичної революції 1918 р. на західноукраїнських землях. Незважаючи на складну ситуацію, спричинену збройним виступом поляків у Львові, захопленням ними західних повітів, і загрозу прямої агресії з боку Польщі, у краї розгорнулося державне будівництво. 9 листопада 1918 р. УНРада під головуванням К.Левицького прийняла опрацьований за його участі Тимчасовий Основний Закон, за яким уконституйовано ЗУНР й утворено її перший уряд – Державний секретаріат. Його головою обрано К. Левицького, крім того, він очолив фінансове відомство. За відсутності президента Національної Ради Є. Петрушевича, який перебував у Відні, голова уряду був фактичним керівником держави. Під його проводом розроблялися й приймалися перші закони, постанови уряду щодо адміністративного устрою ЗУНР, структур і компетенцій органів влади, організації освіти, релігійного життя. Оскільки з перших днів існування молода держава була у стані війни з Польщею, чи не найважливішою ділянкою праці уряду були організація оборони, військове будівництво з метою створення боєздатної регулярної армії, а також сприятливих зовнішньополітичних умов. Менше двох місяців існував уряд К. Левицького, але його державотворча діяльність залишила глибокий слід в історії ЗУНР. Після падіння 22 листопада 1918 р. столиці держави Львова уряд перебрався до Тернополя, потім до Станіславова (нині Івано-Франківськ). Наприкінці грудня К. Левицький уступив посаду голови уряду С. Голубовичу і очолив комісію Національної Ради з підготовки виборчої реформи. Коли у липні 1919 р. польське військо захопило Галичину й змусило керівництво ЗУНР і Галицьку армію відступити за Збруч (прит. Дністра), він виїхав до Відня, куди восени після поразки визвольних змагань прибув уряд Є. Петрушевича. К. Левицький був запрошений до нього на посаду уповноваженого в справах преси й пропаганди, а з січня 1921 р. – закордонних справ. Досвідчений політик очолював дипломатичні місії ЗУНР, які виїжджали на міжнародні конференції в Ригу (1920), Женеву (1921), та був членом делегації в Генуї (1922). Водночас заснував і очолив Комітет політичної еміграції, який об’єднував усіх західноукраїнських політемігрантів у Європі, надавав їм моральну, правову й матеріальну допомогу. Після ліквідації 1923 р. екзильного уряду вернувся до Львова. У міжвоєнні роки К. Левицький входив до ЦК Українського національно-демократичного об’єднання, але головні свої зусилля зосереджував на сфері національного економічного й культурного життя. Невтомно працював на посадах директора «Центробанку», голови Союзу українських адвокатів, члена Начальної ради адвокатів Польщі, редактора журналу «Життя і право». Крім того, написав низку фундаментальних праць з історії українського національно-визвольного руху, насамперед таких, як «Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914 рр.» (1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914–1918 рр.» (1928–1930), «Великий зрив» (1931). Відразу ж після вступу Червоної армії у Львів 22 вересня 1939 р. К. Левицький на чолі делегації прибув до керівництва нової влади з метою встановити стосунки, але за особистим наказом наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова був арештований. Вважаючи цю акцію важливою, М. Хрущов негайно доповів Й. Сталіну. Вивезений до Москви 80-літній галицький діяч провів у Луб’янці майже півтора року. Його справою займалися особисто Л. Берія і В. Молотов, які нарешті усвідомили, що репресії й ув’язнення К. Левицького викликали різко негативну реакцію українців приєднаного краю. Навесні 1941 р. його звільнили, і він вернувся до Львова. На початку радянсько-німецької війни у Львові, 30 червня 1941 р., заходами бандерівського крила ОУН проголошено утворення Української держави, 6 липня утворено представницький орган – Раду Сеньйорів (з 30 липня – УНРада) у кількості 45 членів; її головою став К. Левицький, а почесним президентом – митрополит А. Шептицький. Попри утиски й перешкоди з боку німецької окупаційної адміністрaції, Національна Рада захищала інтереси українців, намагалася пом’якшити окупаційний режим. Її голова неодноразово вів переговори з керівництвом нової влади, зокрема з губернатором, вимагав припинити безпідставні репресії, звільнити ув’язнених. У посланні до губернатора дистрикту «Галичина» від 14 жовтня 1941 р. він сміливо наголошував: «Українська Національна Рада репрезентує громадську опінію національної ідеї до часу створення Соборної незалежної України». Тверда позиція мужнього й послідовного борця за Україну та її поневолений народ спричинила на початку 1942 р. ліквідацію Національної Ради. Але до її розгону К. Левицький не дожив. Він помер 12 листопада 1941 р. і був похований у присутності вищого духовенства та численної громадськості Львова на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з національним героєм Галичини генералом М. Тарнавським. У надгробному слові владика Й. Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького перед українським суспільством, іменував його як«керманича політичного життя народу до останньої хвилини».

ГолубовичВсеволод Олександрович (1885 – 16.05.1939)

громадсько-політичний і державний діяч
член Центральної Ради, керівник уряду УНР


Народився в сім ‘ї священика. Освіту здобув у духовній семінарії та Київському політехнічному інституті. У 1903 р. став членом РУП, а 1912 р. приєднався до київської групи українських есерів. Закінчивши 1915 р. інститут, працював інженером на Південній залізниці, у 1916 р. – серпні 1917 р. – начальником відділення водних, шосейних та грунтовних шлялів шляхів Румунського фронту. У березні 1917 р. В. Голубовича було обрано головою Одеського комітету УПСР. Належав також до Одеської української громади, від імені якої в квітні 1917 р. звернувся до Тимчасового уряду із вимогою територіальної автономії України. На ІІ Всеукраїнському з’їзді УПСР був обраний до складу ЦК партії та кооптований до Центральної і Малої Рад. На засіданні Малої Ради 15.07.1917 р. його було затверджено на посаді генерального секретаря шляхів. 30.10.1917 р. очолив Генеральне секретарство торгу і промисловості. Від Херсонської губернії став депутатом Всеросійських і Українських Установчих зборів. УЦР призначила його головою делегації на мирних переговорах в Бресті. ( 3 – 20.01.1918 ). Під час переговорів В. Голубович передав представникам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини ноту Генерального Секретаріату УНР із заявою про незалежність України в міжнародних справах. Після виходу у відставку уряду В. Винниченка В. Голубович очолив Раду Народних Міністрів УНР, до якої входили здебільшого представники УПСР, а також керував Міністерством закордонних справ. Напередодні окупації Києва більшовицькими військами, в ніч із 8 на 9 лютого 1918 р.. разом із урядом виїхав до Житомира. Політика уряду В. Голубоича значною мірою спричинила до втрати впливу УЦР у селянському середовищі, до різкого звуження її соціальної опори, загострення відносин із німецьким командуванням. Під час гетьманського перевороту 29.04. 1918 р. уряд Голубовича припинив своє існування, прем’єр і декілька міністрів уряду УНР були заарештовані військовою владою. До 16.12.1918 р. В. Голубович відбував тюремне ув’язнення в Лук’янівській в’язниці. Проте ланцюг арештів і судових процесів для нього на тому не закінчився. Лише протягом 1919 р. він двічі заарештовувався більшовицькою владою, а 24.03.1919 р. був засуджений судовою владою Директорії УНР. У серпні 1920 р. В. Голубовича заарештувало ЧК у Кам’янці-Подільському і в травні 1921 р. надзвичайний трибунал УССР, що провадив “ справу ЦК УПСР “, засудив В. Голубовича до 5 років примусової праці в концтаборах. Після амністії ВУЦВК наприкінці 1921 р. В. Голубович деякий час працював інженером-будівельником в Українській раді народного господарства, згодом очолював відділ капітального будівництва. У 1931 р. був засуджений у справі “ Українського національного центру “. Загинув у Ярославській тюрмі.

ЧехівськийВолодимир Мойсейович (19.07.1876 – 3.11.1937)

громадсько-політичний і церковний діяч
член Центральної Ради, Голова Ради Міністрів УНР


Народився в с. Гороховатка Київського повіту в сім’ї священика. По закінченні Київської духовної академії (1900) працював помічником інспектора Кам’янець-Подільської духовної семінарії (1901-1905). У 1906 р. був обраний депутатом І Державної Думи, після розпуску якої відбув однорічне заслання у Вологді. У 1907-1917 рр. Мешкав в Одесі, викладав у гімназії, комерційних і техничних училищах, активно співробітничав в місцевій українській громаді й товаристві “Просвіта“. Політичну діяльність розпочав у гуртку українських соціал-демократів-драгоманівців (1897-1902), належав до РУП (1902-1904), згодом був членом УСДРП. Репрезентував українську громаду Одеси на Всеукраїнському національному конгресі та був членом його президії. Улітку 1917 р. його обрали гласним Одеської міської думи від українських партійних організацій, також очолював Херсонську губернську раду об’єднаних громадських організацій. У жовтні-листопаді 1917 р. – голова Одеського ревкому, в листопаді призначений Центральною Радою політичним комісаром Одеси та водночас виконував обов’язки губернського комісара освіти на Херсонщині. Був прихильником компромісу із більшовиками, домагався мирного врегулювання питання про владу. За гетьманування П. Скоропадьського працював у Міністерстві віросповідань і церковної політики, входив до Українського національного союзу. Зі створенням Директорії УНР став членом Українського революційного комітету, який готувв повстання проти гетьмана в Києві. Протягом 26.12.1918 – 11.02.1919 рр. Очолював раду Міністрів і Міністерство закордонних справ УНР. За йог участю був розроблений і оголошений 1.01.1919 р. урядом УНР Закон про автокефалію Української православної церкви. На VI з’їзді УСДРП ( 10 – 12.01.1919 ) виступив як прихильник совєтської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. У січні 1919 р. брав участь у роботі Державної наради та Українського трудового конгресу. Посилення у політичних колах УНР орієнтації на Антанту, рішення ЦК УСДРП відкликати своїх представників із Директорії та уряду УНР змусили В. Чехівського вдатисядо відставки із посади прем’єра. У березні 1919 р. він був одним із засновників Комітету охорони республіки в Кам’янці-Подільському. У 1920 р. брав участь у створенні УКП (незалежник). Був дорадником митрополита УАПЦ, а також був благовісником ( проповідником ) Всеукраїнської православної церковної ради й організатором пастирських курсів у Києві. У 1920-х рр. В. Чехівський працював в Історично-філологічному відділі ВУАН, був професором Київського медичного інституту, Київського політехнікуму та Соціально-економічних курсів. Був заарештований 29.07.1929 р. у сфабрикованій НКВС “справі СВУ“ як член “бюро“ цієї організації. Засуджений до 10 років ув’язнення. Відбував покарання на Соловках. Розсріляний за вироком УНКВС Ленінградської області.

Остапенко Сергій Степанович (1881 – 1937)

громадсько-політичний і державний діяч, керівник уряду УНР


Народився 1881 р. на Волині. 1909 р. закінчив екстерном Володимирський кадетський корпус у Києві. У 1913 р. продовжив освіту в Київському комерційному інституті, де до 1917 р. працював на посаді доцента. Входив до УПСР. У подіях 1917 р. активної участі не брав. У січні 1918 р. С. Остапенка включено як економічного радника до очолюваної В. Голубовичем господарчої комісії української мирної делегації на переговорах у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). За рішенням уряду В. Голубовича 14 березня 1918 р. увійшов до комісії М. Порша з товарообміну з Центральними державами, яка була утворена при РНМ УНР і отримала досить широкі повноваження на переговори й підписання умов. За часів гетьманату П. Скоропадського С. Остапенко від травня 1918 р. працював у складі економічної комісії С. Шелухина при українській мирній делегації на переговорах з делегацією радянської Росії у Києві. 29 січня 1919 р. С. Остапенка призначили міністром народного господарства у складі першого уряду Директорії, очолюваного В.Чехівським. Проте він не виявив себе досвідченим політиком. В умовах, коли провід УНР, залишаючи 2 лютого 1919 р. Київ, усі надії покладав на продовження переговорів з Антантою, кандидатура на посаду прем’єра колишнього есера, а на той час позапартійного економіста С. Остапенка, який до того ж довів свою непохитну орієнтацію на отримання допомоги з боку французького десанту на півдні, виявилася більш ніж прийнятною. Доручення сформувати нову РНМ він отримав за наказом Директорії. Новий уряд бойкотували як більшовики, називаючи його буржуазним, так і українські соціалістичні партії. Тим часом в Україні ширився масовий рух протесту проти курсу Директорії та уряду. Особливо рішуче вимагали змін українські соціал-демократи, які виходили насамперед із врахування настроїв у республіканській армії. Адже серед військових популярні були вимоги порозуміння не з іноземцями, а всередині країни, зокрема з лівими есерами (комуністами) та лівими українськими соціал-демократами (незалежними), які очолювали повстанський рух. Зрештою, 5 квітня 1919 р. українські есери на спільній нараді з українськими соціал-демократами, членами київського Трудового конгресу та представниками уряду, незважаючи на відсутність прем’єра С. Остапенка, який у пошуках «союзників» знову перебував на переговорах в Румунії, порушили питання про відставку його кабінету і висунули ультимативні вимоги щодо визначення взаємин уряду з Директорією та реорганізації останньої. 9 квітня 1919 р. з’явився наказ Директорії про припинення діяльності кабінету С. Остапенка. Того ж дня прем’єром призначили українського соціал-демократа Б. Мартоса. Після відставки С. Остапенко у 1919–20 рр. повернувся до викладацької діяльності, посів професорську кафедру у Кам’янець-Подільському університеті, читав курси статистики та демографії, а пізніше займав професорські посади у навчальних закладах Харкова. В еміграцію не виїхав. У 1937 р. його заарештовано і розстріляно.

Мартос Борис Миколайович (20.05. 1879 – 19.10.1977)

громадсько-політичний діяч, учений-економіст
член Центральної і Малої Рад, голова Ради Міністрів УНР


Походив зі старого козацького роду. Навчаючись на математичному факультеті Харківського університету, став активним учасником українського національного руху. У 198-1899 рр. Виявив себе діяльним співробітником харківської студентської громади. За політичну діяльність тричі арештовувся й відбував покарання. Член РУП (з 1905 р. – УСДРП). До складу УЦР обраний на І Всеукраїнському селянському з’їзді. Член Малої Ради від фракції УСДРП. Входив до складу ЦК Селянської спілки, був заступником голови. 17.06.1917 р. Б.Мартоса було призначено генеральним секретарем земельних справ. У 1917 р. Б. Мартос був головним редактором тижневика УСДРП “ Воля “. У 1918 р. очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту в Києві, членом ради директорів Дніпрсоюзу. У грудні 1918 р. його було призначено міністром продовольчих справ в уряді В. Чехівського, із 9.IV по 27.VIII.1919 р. очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів. У 1920 р. емігрував до Німеччини, згодом – до ЧСР. Був одним із організаторів та професором (з 1924) Української господарської академії в Подебрадах, у 1936-1938 рр. – директор Українського технічно-господарського інституту. У 1945 р. переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки (1945-1949). Працював в Інституті вивчення СССР, (1954-1956 рр.- президент, 1956-1957 рр. – віце-президент, 1957-1958 рр. – секретар його вченої ради). З 1958 р. жив у США. Наукові дослідження пов’язані із теорією кооперативного руху та фінансовою справою, зокрема “Теорія кооперації“ (1924), “Кооперативна ревізія“ (1927) та ін.

 

 

Видатні діячі УНР та ЗУНР

 

ЗУНРприсвячено чимало монографічних досліджень, узагальнюючих праць, конкретних наукових розвідок з тих чи інших аспектів її історії. Проте, поза увагою дослідників залишилось відображення тих суспільно-політичних, соціально-економічних, державотворчих, національно-культурних процесів, що мали місце в державі, у джерелах, пам’ятках історії та культури. Лише принагідно деякі дослідники лаконічно констатують факти вшанування пам’яті окремих подій, діячів ЗУНР, що загалом не відповідає стану увічнення подій того часу.

За останні роки з ініціативи українських патріотичних організацій, за підтримки держадміністрації зроблено чимало по вшануванню історії ЗУНР, насамперед в її колишніх столицях — містах Львові та Станіславі (нині — Івано-Франківську). Першою була встановлена меморіальна дошка на честь проголошення ЗУНР у м. Львові на будинку колишнього Народного Дому, де в листопаді 1918 р. розміщувався штаб українського повстання, а згодом засідала Українська Національна Рада (УНРада) — парламент держави.

Практично у кожному місті Галичини, де діяли повітові національні ради, місцеві краєзнавці вже давно встановили їх іменний склад, місця розташування. Однак, дослідникам рідного краю треба ще чимало попрацювати для встановлення місць захоронення діячів ЗУНР, які захищали державу від польських завойовників у 1918-1919 рр. Поки що відомі лише могили з надгробними пам’ятниками видатних діячів ЗУНР — Президента УНРади Євгена Петрушевича та військового міністра полковника Дмитра Вітовського у Берліні. Українська громадськість сподівається в майбутньому перенести їх прах в Україну. У 1971 році бульдозерами було зруйновано стрілецькі могили на Янівському цвинтарі у м. Львові. Дивом уціліли могили двох керівників національно-визвольних змагань: Командуючого УГА генерала Мирона Тарнавського та першого президента Тимчасового Державного Секретаріату ЗУНР Костя Левицького. Нині меморіал провідників ЗУНР повністю відновлений і займає чільне місце в некрополі героїв визвольних змагань українського народу.

У період більшовицького режиму робилося все, щоб знищити в пам’яті народу героїчні сторінки боротьби за незалежність. Імена діячів ЗУНР можна було згадувати лише інколи з епітетами „буржуазний націоналіст”, „зрадник народу”, а їхні могили намагались стерти з лиця землі. Так сталося у м. Івано-Франківську з могилою віце-президента ЗУНР Левка Бачинського, якого було урочисто поховано у квітні 1930 р. на міському цвинтарі м. Станіслава. В радянські часи кладовище було пограбовано, а уцілілі гробниці перевезено на Чукалівський цвинтар. Серед них і останки Л. Бачинського. Лише з утвердженням незалежної України їх знову було перевезено на попереднє місце захоронення у Театральному сквері. Іменем Левка Бачинського названа одна із центральних вулиць м. Івано-Франківська. В липні 1997р. на її першому будинку було урочисто відкрито художньо-меморіальну дошку з таким написом: „Вулиця названа на честь видатного громадсько-політичного діяча, віце-президента ЗУНР, посла до парламенту Відня, доктора Лева Бачинського”.
За останні роки на честь політичних, громадських та військових діячів ЗУНР у м. Івано-Франківську (колишньому Станіславі) — тимчасовій столиці держави у першій половині 1919 р.), перейменовано цілу низку вулиць: Січових Стрільців, Михайла Грушевського, Дмитра Вітовського, Симона Петлюри, Мирона Тарнавського, Євгена Петрушевича, Костя Левицького, Івана Мирона, Івана Макуха та інші.

У м. Івано-Франківську є чимало будівель та визначних місць, які прямо чи побіжно пов’язані з історією ЗУНР. Поки що пам’ятний знак встановлений лише на колишньому готелі „Австрія” (нині — Народний Дім по вул. Шевченка, 1), де з 2 січня 1919 року засідала Українська Національна Рада. Тут працювали президент УНРади Є. Петрушевич та його заступник Л. Бачинський. У готелі, по дорозі в еміграцію, зупинялися у лютому 1919 року керівники Української Народної Республіки В. Винниченко, Головний Отаман С. Петлюра, а 5-8 квітня того ж року — М. Грушевський. З діяльністю державних структур у Станіславові пов’язані також будівлі Народного Дому (вул. Чорновола, 22), де виступали політичні діячі Л. Цегельський, д-р Л. Бачинський, зал театру Монюшки (нині Івано-Франківської обласної філармонії), де у березні 1919 року відбувся з’їзд Селянсько-робітничого союзу.
Найбільше визначних місць в обласному центрі пов’язано з життям і діяльністю організатора і керівника збройного повстання у м. Львові 1 листопада 1918 р. Дмитра Вітовського. З 1899 р. він навчався в Станіславській гімназії (нині — морфологічний корпус медичної академії на майдані А. Шептицького), проживав у бурсі св. Миколая (будинок N9 на сьогоднішній вулиці Чорновола).Свого часу великого розголосу в Галичині набула політична подія, пов’язана з вбивством у 1908 р. намісника Галичини і польського графа А. Потоцького українським студентом Мирославом Січинським. 20-ти річне ув’язнення останній відбував у Станіславській тюрмі „Діброва”, будівлі якої збереглися до наших днів на вул. Чорновола, навпроти стадіону „Рух”. Саме звідси молодий український патріот Дмитро Вітовський організував у 1911 р. безпрецендентну втечу М. Січинського. Нами встановлено, що світловий сигнал охоронцям тюрми про початок операції було подано з балкону приватного будинку, який зберігся на вул. Матейка, 27
.

Ми назвали далеко не всі місця перебування Д. Вітовського у Станіславі, окремі з яких, сподіваємось, в майбутньому будуть відзначені меморіально. Нині про його революційну і національно-культурну діяльність розповідає експозиція Музею визвольних змагань, який було урочисто відкрито в Івано-Франківську 14 жовтня 1997р. на вул. генерала Мирона Тарнавського. Віримо, що незабаром у обласному центрі буде споруджено і пам’ятник полковнику Д. Вітовському. За його основу можна було б взяти проект, розроблений відомим українським скульптором Михайлом Бринським, уродженцем с. Долина Тлумацького району.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s