“Отак і постала українська діаспора… “


Подана внизу стаття наштовхує на роздуми: а чи варто було тікати від окупаційних урядів, якщо їх “довгі” руки сягнули і діаспору.  А що було б, якби тисячі інтелегентних українців таки залишилися в Україні? Чи не є тенденція втечі в українському характері причиною всіх негараздів і врешті втрати України?
ред.
http://maidan.org.ua
Йосиф Сірка: Права і обов’язки діaспори

Для Майдану

Додано: 22-12-2010


Згідно зі словником: діяспора – грецьке слово, що означає розсіяння. Розсіяння по різних країнах народу, вигнаного завойовниками за межі батьківшини. Під сучасну пору розуміння діаспори переплутується з еміграцією (від латинського слова emigratio – виселення, переселення). Якщо ж совітські словники говорили про діаспору, як вигнаний народ завойовниками, то ХХІ століття вже змінило це значення, бо саме зараз відбуваються величезні переселення різних груп народів з метою поліпшення життя – економічного, соціального, чи політичного.

Можна з упевненістю сказати, що „розсіяння”, еміґрування таке ж старе, як і звичайне життя громад у далеку давнину. Під сучасну пору важко знайти якусь етнічну, чи релігійну групу, яка не змінювалася за останні століття, їх можна знайти хіба що у дощових лісах Бразилії, чи джунґлях Філіпін, або Індонезії. Еміґранти найчастіше асимілювалися з більшістю країни, до якої переселялися, що помічаємо і в цьому столітті. Навіть завойовники такі, як римляни, турки, іспанці, португальці, німці, французи та ін. не завжди могли врятувати свою діяспору від асиміляції, не зважаючи на те, що накидали завойованим навіть свою мову (іспанці, англійці, французи, португальці та ін).
Ми часто чуємо слово українська діаспора і знаємо, що вона зараз нараховує понад 20 мільйонів у різних країнах, різних континентів.

В Канаді проживають найрізноманітніші етнічні групи, які з різних причин переїхали в Канаду і багато з них притримуються своєї національної церкви, провадять суботні школи, щоб молоде покоління хоч трохи знало про своє коріння, бо тільки знаючи своє минуле, можна успішно будувати майбутнє. В Канаді нема ворожнечі між етнічними групами та релігіями – толерантність та повага до іншої віри, раси, політичної орієнтації є основною ознакою співіснування мультикультурного суспільства.

Українці в Канаді не завжди могли вільно зголошуватись до свого національного походження. Під час Першої світової війни їх тут часто записували австріяками, чи росіянами, бо української держави не було, а переселялися з російської або автрійської імперії. Тисячі українців були інтерновані у таборах, за що канадський уряд вибачився після понад 50 років. Незважаючи на те, що багато українців вже асимілювалися і зараз навіть не знають свого походження, то все ж ще понад 1 мільйон 200 тисяч признають своє українське коріння.

У 19 столітті українці чисельністю дорівнювали росіянам (московитам) в російській імперії. Завдяки антиукраїнській традиційній російській політиці та антиукраїнському комуністичному режимові число росіян зросло майже до 100 мільйонів, а українеців стало менше, ніж у часі Української Народної Республіки . Обидві світові війни, які Україною „прокотилися” по кілька разів, три задокументовані Голодомори протягом одного століття – сприяли не тільки зменшенню населення фізично, але й емігруванням. Сотки тисяч українців з усіх українських етнічних земель змушені були тікати перед ворожим ставленням до них окупаційних режимів. Отак і постала українська діаспора – спочатку в Канаді, а потім у США, Арґентині, Франції, Бразилії, а зараз вже визнана і в Російській Федерації.

Українська діяспора відіграла надзвичайну роль у тому, що Україна у 1990 році здобула незалежність, а саме: патріотично налаштована українська еміграція, яка опинилася за кордоном після спроби побудувати українську самостійну державу у 20-х рр. минулого століття, вояки Української Повстанської Армії, які внесли свіжий дух до діаспори після 2-ої світової війни та ті одиниці українських дисидентів, які мали щастя вирватися з кайданів комуністичних концентраційних таборів. Всі вони плекали ідею незалежної і вільної держави. На еміграції був заснований Український Вільний Університет (1921), Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, різні академії, інститути, школи та дитячі садки, театри та ансамблі, які плекали надію на вільну Україну.

Референдум про НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1991 р. підтвердив, що ідея незалежної держави жила не тільки на еміграції, але й в Україні. Перше демократичне голосування за сотки років довело, що не тільки українці, але ті, що в Україні проживали, хотіли бачити її незалежною і самостійною! І може б щастя посміхнулося до всіх громадян України, коли б шовіністично-імперські сили не захопили владу в РФ.

Наївні українські політики спочатку захопились свободою, повірили у можливість братерського поділу спільного майна з недавніми однопартійцями. До РУХу були запущені вивчені кадри КҐБ і РУХ було поділено на різні політичні групи, які втратили будь-яку політичну вартість і залишились без впливу на суспільство.
Тзв. Майдан 1 та Майдан 2 були доказом того, що народний рух і добру ідею можна знищити розбиттям єдності. Тому не дивно, що знов „знайшлись” зрадники, які пішли підписувати „компроміс”. Рух до незалежності й самостійності перехопили оліґархічні клани, які не шкодують сил на те, щоб мати закони, які дозволяють їм вільно вивозити капітал з України, а українцям дають „прожитковий мінімум”, який їм вистачає ледве на кілька днів. Щоб відвернути увагу трудового люду на сході України, то накидають людям проблему мови, мовби вона є причиною тої соціяльної несправедливості, яка панує саме у тому реґіоні, де панує не державна і де державну мову хочуть взагалі знищити. Кричать про несправедливість саме ті, які недерждавною мовою користуються на державних посадах, які недержавною мовою вивозять мільярди за межі країни, яку самі сприймають лише як джерело награбування капіталу, бо де-інде такого не знайти!

В Україні захопила владу мафія, якій не йдеться про поліпшення життя усіх, але про поліпшення життя кількох за рахунок збіднення мільйонів, за рахунок розпродажі національних багатств, за рахунок руйнування національної безпеки, за рахунок ліквідації незалежності.
Майдан 2 довів, що покращення життя збіднілих, дотримування законності всіма – залежить не від іншої мови, але від іншої влади. Нинішня влада спрямувала свою діяльність проти всього українського – проти історії, проти мови, проти визнання Голодомору. Запровадження КҐБівських методів для придушення іншої думки, обмеження свободи слова, залякування протестантів – після Майдану вже не має тої ефективності, яку десятиліттями кремлівські посіпаки застосовували.

Незважаючи на те, що головною рушійною силою до змін в Україні залишається народ в Україні, українська діяспора і далі посідає значне місце у боротьбі за перемогу демократії над феодально-оліґархічною системою. Десятки мільярдів доларів, які вливає українська діяспора (стара еміграція й нові українські заробітчани в різних кутках світу) в економіку України становлять більше ніж позики Міжнародного валютного фонду. Врахувати слід ще й те, що „позики” прийдеться сплачувати з високими відсотками, а зароблені гроші, що надходтять від діаспори залишаються без сплачування. Крім того, допомога діяспори спрямована конкретно потребуючим членам сімей, родичам, знайомим, студентам, учням, дітям, а позики МВФ „губляться” на різних рахунках, сліди яких часто провадять у закордон – звідки їх позичили.

Неоцінима допомога української діяспори не тільки у безвідсоткових і неповоротних мільярдах, але й у збереженні українських цінностей, історї, мови й культури. В часі, коли людина, що займає посаду президента України, порушує українське законодавство і твердить, що Голодомор в Україні не був ґеноцидом українського народу, діяспора має особливе значення. Однозначні та незаперечні докази того, що Голодомор був ґеноцидом знаходять все більше прихильників у світі і саме завдяки роз’яснювальній праці діаспорних організацій Голодомор визнано ґеноцидом у багатьох країнах світу.

Завдяки Р.Сербину, проф. Монтреальського університету, появилися вже дві збірки Holodomor (Charles Schlacks, Pulisher, Idyllwild) 2009 та 2010 рр.. Саме тут був опублікований довго замовчуваний документ Рафаєля Лемкіна “Soviet Genocide in Ukraine” (Vol. 1, Issue 1, pp. 3-8, 2009). Численні наукові праці та конференції до теми Голодомору досліджували та організували члени української діаспори зокрема у США та Канаді. Записи живих свідків про Голодомор також започаткувала діаспора, яка й досі займається роз’яснювальною працею, оскільки окупаційна влада України стала не те що фінансувати дослідження, але навпаки – переслідує науковців. Історикам забороняють або погрожують; мов би на посміх поставили за керівника Інституту пам’яті комуніста (мов би вовка поставили охоронцем овець), партія якого протягом десятиріч заперечувала Голодомор взагалі. Наругою над пам’яттю жертв голодної смерті є й те, що важливим архівом минулого також завідує сталіністка-комуністка, яка навіть у 20 столітті не збагла, що злочини проти людства не можна замовчати та приховувати – незалежно, чи вони носять назву фашистів-нацистів, чи більшовиків-комуністів! Ліквідація Інституту національної пам’яті Указом президента дуже ясно промовляє про мету нової влади України – їм потрібна нація без ПАМ’ЯТІ!

Живучи у демократичному середовищі, українська діяспора змогла зберегти риси національної віри в українських церквах – православних, греко-католицьких; вона розвивала мову й літературу, свідченням чого є численні поети, письменники, мовознавці, історики; вона розвивала й утримувала українську пісню, український танець, українські обряди та звичаї; вона пропагувала українську націю, про яку сьогодні в Україні так скупо згадують.

Спроба фальсифікувати історію України та подавати українцям тзв. «спільну історію» є також кроком до ліквідації пам’яті. В Україні досі не можна висловити думку, яку висловив російський демократ-патріот Сергій Мельнікофф у статті: Что считать за Голодомор? Геноцид, как форма правления страной.(Free Speech – Свобода Слова http://ipvnews.org/ ), чому КПУ так рішуче виступає проти Голодомора: Подпевает Кремлю и один из членов правящей коалиции Украины – политическая партия, которая категорически отказывается осудить преступления сталинского геноцида. Речь идет о Коммунистической партии Украины. Прямой наследнице КПСС. А в этой связи, и ответчице за действия кровавых учителей.

Думаю, что современной Украине пора сказать: «У России много врагов. У Украины враг только один – Россия!»

Кремль намагався знищити активність української діаспори, організовані вбивства Коновальця, Бандери, Ребета та інших українських діячів в еміграції, викликали лише більшу згуртованість. Правда, організоване протиставлення між двома найбільшими блоками – бандерівцями і мельниківцями – досі не ліквідоване, хоча вже існує досить доказів, що кремлівські провокатори свідомо працювали в обох таборах, щоб не дійшло до об’єднання.

Під сучасну пору, коли в Україні нема державної підтримки, щоб досліджувати Голодомор-ґеноцид, знов таки українська діаспора звертає науковому і політичному світові увагу на таких українських науковців як Кульчицький, В’ятрович та ін.. Щоб бути ефективнішими, то українській діаспорі слід повчитися у одної з найстарших діаспор світу – єпрейської діаспори!

Євреська діаспора, яка століттями розсіяна по цілому світу була в гірших умовах ніж українська – вона втратила державну мову (іврит), не мала навіть надії на побудову власної держави, але згуртовані навколо своєї віри євреї сьогодні належать не тільки до найбагатших, соціяльно забезпечених, але й до тих, хто має грізну зброю, якої бояться вороги, що чисельно переважають Ізраїль населенням у десятки разів. Не тільки військова сила Ізраїля змушує сусідів до поваги, але й надзвичайно дійова й ефективна діяльність єврейської діаспори, коли йдеться про інтереси Ізраїля. Саме завдяки діям Світового Єврейського Конґресу (World Jewish Congress) та B’nai Brith (найстарша діюча інтернаціональна єврейська організація – з 13.10.1843 р.), сьогодні у цілому світі знають про Голокост. Єврейська діаспора дбає про те, щоб по можливості у кожній країні стояв пам’ятник жертвам Голокосту і то не за єврейські гроші, але за гроші тих, хто спричинився до Голокосту!

Українська діаспора могла б повчитись у єврейської, як боротись дипломатично за справедливе визнання Голодомору ґеноцидом українського народу. Звичайно, що зараз єврейська діаспора допомагає Ізраїлеві, а українська діаспора змушена боротись за справедливість навіть з окупаційною владою в Україні. Якщо влада країни використовує закони лише задля своєї користі, якщо влада спрямовує політику на знищення національної пам’яті, якщо влада не звертає увагу на життєві умови народу і нехтує закони країни, якщо влада підпорядковує собі суди і церкву, нехтує державну мову, то вона окупаційна.

Тому було б доречним і послухати пораду С.Мельнікоффа – вимагати від Москви не тільки визнання Голодомору ґеноцидом українського народу, але й фінансового відшкодування. Німці після 65 років призначили щойно недавно 80 мільйонів на упорядкування концентраційного табору у Аушвітц, як меморіялу Голокосту.
Правда, євреї ніколи не мали таких ідеологів, чи влади, які б радили позбути євреїв пам’яті, вони століттями вивчали свій родовід і довели світові, що Голокост їх не ослабив, але згуртував, а в цьому сенсі українцям, які мають формально незалежну державу, слід ще багато і багато та пильно вчитися у євреїв-державників та євреїв-діаспорників. Українцям не слід звертати увагу на те, що євреї мають багатих – найбільшим їхнім багатством було і залишилось бажання мати свій куточок на землі, а українці мають не окупований і не завойований клаптик споконвічної землі своєї, то чому позволяти комусь руйнувати її!?

В тяжкі часи переслідування українських істориків, української мови й культури, українських патріотів – пригадаймо єврейську діаспору, яка не припиняє своєї допомоги у боротьбі здобутій державі. Українська діаспора повинна користати з досвіду єврейської діаспори – переслідувати винних у Голодоморі так, як це робить єврейська діаспора. Якщо в Україні куплені судді протягом хвилин без особливих пояснень відмовляють позивачам проти тих, що заперечують Голодомор, то українська діаспора повинна звертатись до европейських і міжнародних судів – на це вона має не тільки моральне право, але й обов’язок перед мільйонами жертв голодної смерті!

Відзначення 120 річниці українських поселенців у Канаді повинно послужити діаспорі нагодою переоцінити свою діяльність, приглянутись до праці тих, які своєю діаспорою допомогли побудувати могутню державу серед моря недругів. Слід не тільки роз’яснювати, сподіватись, що в Кремлі будуть гуманнішими, слід вимагати засудження і покарання винних за Голодомор, а не надавати їм державні посади, місця в коаліції та ВР. Нарешті слід Москві виставити рахунок, нехай сплачує за жертви, на заперення яких вона видає великі суми. Таким чином, не українці будуть платити найбільші світові ціни Москві, а вона буде рада, якщо українці захочуть брати сплату в натураліях.

За злочини нацистів німці досі розплачуються, а за злочини комуно-большевицького терору досі нікого не посадили. Меморіяли Голокосту є свідченням того, чого може досягти діаспора, тому українці повинні вчитися у тих, які були з-поміж діаспорних організацій найуспішні-шими.
Торонто, 21.12.2010 р..

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s