“турецьким чоловікам не подобається, що їхніх дружин порівнюють із Роксоланою”


В надісланому до ред. матеріалі Олександра Карпенка   з його  книги “Українці ­– від моря до моря” (http://www.unian.net) розкриті сучасні тенденції відносин між українцями і турками в приватній сфері (подружжя) як міграційного феномену. Цей феномен можна спостерігати не лише в Турції, але і в Німеччині, зокрема в Берліні, де поруч з численною турецькою міграцією  існує не менш численна українська. І так само турків тягне до українок.
ред.
Олександр КАРПЕНКО.
Українці ­– від моря до моря
Турецьке щастя
Україно – тюркські(турецькі) взаємини сягають часів Київської Русі. Були вони впродовж століть часом добросусідськими, а часом запеклими, наче поєдинок шаблі і ятагана, котрий залишив по собі чимало крові, сліз, понівечених доль. Багато турків побувало в Україні й безліч українців — у Туреччині. Десятки тисяч наших земляків навіки залишилися жити в цій країні. Потрапляючи в чуже мовне, культурне та духовне середовище, вони здебільшого розчинялися в ньому. Чи були на території Туреччини у ХVI-XVIII століттях культурно-побутові чи якісь інші об’єднання українців, які допомагали б їм вижити? Український історик, викладач Національного університету «Києво-Могилянської академії» Ферхад Туранли твердить, що першим українським військово-культурним утворенням на території Османської імперії слід вважати Задунайське козацтво, яке було засноване на півдні України після знищення Запорізької Січі. На початку ХХ століття українці, які емігрували до Туреччини, створили тут «Союз визволення України». З 1991 року, коли Україна стала незалежною, у стосунках двох країн і народів відкрилася нова сторінка. Знову відновилися зустрічні людські потоки, які тепер містять в собі не завойовників і полонених, а туристів, бізнесменів, заробітчан, «човників». Чимало наших земляків стали осідати в Туреччині. І ось, коли їхня кількість в цій країні, сягнула критичної маси, яка потребувала хоч якоїсь віддушини, образно кажучи, — рідного калинового острівця, виникла потреба заснування українського товариства.

Цей клопіт взяли на себе Наталія Караджа, Віта Михайлова, Олександр Рябченко, які живуть в Анаталії, де наших земляків найбільше. Велику моральну і матеріальну допомогу в заснуванні цієї організації надало Почесне консульство України в Анталії, яке очолює генеральний директор відомої туристичної компанії Тезтур Левент Айдин. На початку 2009 року культурне товариство «Українська родина» було зареєстроване і почало свою діяльність…

Наших земляків, які масово подалися до цієї теплої і сонячної країни, можна порівняти з метеликами, що линуть на яскраве полум’я свічки, обпалюючи крила і навіть гинучи. Їх приваблюють безвізовість в’їзду, порівняно невисока вартість квитка. А що вже байок наслухались про казкове багатство Туреччини та її громадян! Ну й, певна річ, вабить східна екзотика: пальми, гори, море… Їдуть в основному на південь цієї країни — в Анталію, Кемер, Аланію, Мармарис, Сіде, де розвинена туристична індустрія. Понад 80 відсотків українських мігрантів у цій країні — жінки та дівчата, які шукають щастя, себто сподіваються вийти заміж за багатого турка і враз забути про всі проблеми і клопоти, які обсідали на батьківщині. Десь підсвідомо вони відчувають, що українська краса має користуватися тут попитом, що турків на генетичному рівні вабить до українок. Аж ніяк не можна замовчати факт, що чимало наших чарівних дівчат, які в Туреччині враз перетворюються на білявок, їдуть, свідомі того, що зароблятимуть на хліб своїм тілом. Дуже багато тут українських студентів, які протягом літа працюють у туристичних агенціях гідами, трансформенами (ті, що зустрічають, проводжають, супроводжують), аніматорами, себто організаторами вільного відпочинку туристів.

Історія Наталії Караджі, помічника Почесного консула України в Анталії, є типовою і водночас нетиповою для українських жінок у Туреччині. Типовою була біда, яка змусила її шукати заробітків, проте до Туреччини вона потрапила неждано й негадано. Десять років працювала вчителем іноземних мов у Білогороді-Дністровському, а потім в Іллічівську Одеської області. Любила свою роботу, дітей і, як її колеги та й усі співвітчизники, терпляче чекала, коли ж у країні щось зміниться на краще, коли розійдуться хмари над освітою, коли, зрештою, настане край вчительським злидням, бо навіть мізерні зарплати виплачували з великим запізненням. А яка молода людина не мріє про кращу долю? Тож недовго сумнівалася, коли їй запропонували роботу перекладача на круїзному морському лайнері. Швидко опанувала нові обов’язки. Було дуже цікаво: незнайомі країни, сотні нових облич. Її корабель курсував Середземномор’ям між Італією та Туреччиною, потім став ходити до Об’єднаних Арабських Еміратів та інших країн. Саме на кораблі вона впала в око і запала в серце туркові — морському вовку Абдулбакі. Хоч команда лайнера багатонаціональна, гарних дівчат сила-силенна, та він вподобав саме українку Наталію. Нехай би дослідили цей феномен історики і психологи: чому турків як магнітом тягне до українок, чому мають шалену владу над турками? Згадаймо нашу Роксолану, яка сукала мотузки із всесильного володаря світу Сулеймана Пишного Законодавця. Кілька наступників султана Сулеймана, за його прикладом, також наблизили до султанського престолу дружин-українок. Одне слово, Абдулбакі попросив у Наталії руки й серця. І стала вона невдовзі Наталією-ханим. «Я не шукала ні багатого, ні іноземця. Шукала просто щастя», — говорить Наталія. Оселилася молода пара в Анталії. Не бідували, але й не розкошували. Спочатку Наталія працювала в одному з готелів, потім її запросили на роботу до Почесного консульства України.

Як живеться їй на чужині? Добре, легко й затишно, каже, бо сприйняла свого Абдулбакі, членів його численної родини такими, які вони є, не намагалася переінакшити їх на український копил, виявила повагу до їхніх звичаїв і традицій. І вони її полюбили. А якщо турки когось полюблять, то готові небо йому прихилити. Тому наших дівчат, які знаходять тут собі пару, Наталія-ханим напучує: ви одружуєтеся не лише з конкретним Агметом, Огузом, Туралом, а з усією його численною родиною, з їхніми звичаями, релігією, культурою. Треба бути готовим до того, що в подружнє життя втручатиметься мати чоловіка, що в гості можуть несподівано завітати 15-20 родичів або сусіди, котрі куритимуть, питимуть чай чи каву і точитимуть ляси мало не до ранку. Якщо ти йдеш купувати меблі, побутову техніку чи якусь одіж, то тебе супроводжуватиме почет: свекруха, брати чоловіка та їхні дружини, сестри, діти та онуки, дядьки, тітки, — отож ця місія може тривати до пізнього вечора. Якщо народиться дитина, то в помешкання набивається чоловік сто близьких та далеких родичів і сусідів, кожен із яких хоче взяти новонародженого на руки, обцілувати, висловити добрі побажання. Увечері дружина, попри роботу чи якісь громадські справи, мусить бути вдома, зустріти чоловіка, нагодувати, вкласти спати. Часто турецькі жінки влаштовують посиденьки у когось удома: плетуть, шиють, співають, розмовляють. Чоловіків на такі заходи не запрошують. Вони в цей час збираються своїм колом, але дружина одного з них мусить їм слугувати. Дні народження в Туреччині не відзначають, це вважається християнським звичаєм. Зате пишно святкують релігійні свята — Рамазан Байрам та Курбан Байрам, а також обряд посвячення хлопчиків у чоловіки (обрізання). Але все це легко сприймається, якщо кохаєш і поважаєш чоловіка, говорить Наталія-ханим.

Ось три місяці тому прийшли до товариства українка з турком. Їм тут допомагали перекласти документи, які треба подати до українського консульства в Анкарі для одержання дозволу на одруження. Обоє щасливі, щебечуть. Але… Поки заповнювали анкети, тричі полаялися, бо дівчина така, що пальця в рот не клади, тож коли жених їй — слово, вона у відповідь йому — десять. А турки цього не люблять. Хоча ними можна керувати — з допомогою лагідного слова, визнання їхнього авторитету, але аж ніяк не хамства. Через три місяці вони знову прийшли — оформити документи на розлучення. Турок мовчить, а дівчина скаржиться на те, що у їхні стосунки постійно втручалася свекруха (валіде), що треба було піклуватися про всю родину, коли вона приходила в гості, тощо. «Хіба таке можна витерпіти?» — витирала сльози дівчина. І таких випадків дуже багато.

«А які вони, ці турки?» — запитую у господарів української світлиці в районі Сампіканшах. Працелюбні, горді, гоноровиті, дуже пишаються своєю країною. У кожному вікні, на кожному балконі, на кожній горі — турецький прапор. Турки переконані, що вони у всьому — найкращі, найперші. «Вони навіть вважають, що першими підкорили космос», — жартує Олександр Рябченко. Попри емоційність і темпераментність турків, суперечки між ними ніколи не закінчуються бійками. «Мало курять(турецькі жінки курять більше за чоловіків), майже не п’ють, не вживають наркоту, з повагою ставляться до своїх дружин, не дозволяють собі привселюдно на них кричати, як це буває в наших чоловіків, не вередливі щодо їжі»… — розхвалювала турецьких чоловіків Віта Михайлова, певно, спираючись на власний досвід подружнього життя. Її чоловік Тарик, коли йому переклали слова дружини, гордо випнув груди і розсміявся. «Чи подобається тобі українська кухня?» — запитую у нього. У відповідь він підняв догори великий палець, мовляв, супер. «Особливо українські пельмені з сиром (вареники) і борщ, але тільки свіжий…» — уточнив натякаючи на те, що українські господині інколи можуть подати борщ кількаденної давності. Загалом Віта дала точну характеристику турецьким чоловікам, але бувають серед них і лихі, як мовиться, в сім’ї не без виродка. Про це свідчать скарги та зітхання деяких українок, що побралися з турками: то побив, то образив, то від матері не захистив, говорить Наталія.

А ще турки дуже приязно реагують на іноземців, які намагаються розмовляти турецькою, цікавляться їхньою історією, звичаями(а якому народові це не подобається?), додав ще один штрих деталь до узагальненого турецького портрета Олександр Рябченко. Навів такий приклад. Коли він тільки приїхав до Туреччини, то з нього у найближчому магазині правили за хлібину 1,7 ліри. А через місяць, коли навчився вітатися, дякувати, бажати доброго здоров’я турецькою, з нього стали брати лише половину тієї ціни. І так на всі продукти. Та що там говорити! Я й сам переконався, що не такі страшні турки, як їх змальовували козацькі перекази та думи, що страх перед ними, заглиблений у нашій генетичній пам’яті, наче ятаган, — це марновірство, забобон. Здебільшого це привітні, цивілізовані, щирі й гостинні люди. Скажи туркові його рідною мовою «гюнайден(добрий ранок)», поцікався, як його звати, як ідуть справи… І все. Його можна брати, як мовиться, голіруч, бо ти для нього вже свій. Якщо щось купуєш, тобі запропонують найкращий товар, та ще й із солідною знижкою, тебе приймуть і проведуть як найдорожчого гостя. Взаємоповага — ось формула стосунків між народами. Не всі держави, на жаль, її дотримуються.

Зайшла мова на делікатну тему релігії. Як у турецько-українських родинах поєднуються два різних світи, дві різні духовні культури: християнство і мусульманство? Нормально поєднуються, запевнила Наталя. Вона залишилася християнкою, проте ніколи не чула ні від чоловіка, ні від його родичів жодного докору з цього приводу. Мусульманські і християнські свята в цій родині святкують разом. Чи Наталя наполягатиме на тому, щоб її півторарічний синок Неджаті теж був православним? Ні, нехай не почувається білою вороною в цій країні. Але українцем він буде справжнім, бо на льоту схоплює материнську мову, вже знає віршик «Хлопчик-горобчик…», із гордістю говорить Наталія.

А ось Віта нещодавно прийняла мусульманство. Як їй, українці, у цій вірі? Як поєдналося у душі те, що кількасот століть тому було несумісне, як вогонь і вода? Адже українськість і православ’я були майже неподільними поняттями. За віру українці проливали свою і чужу кров, терпіли муки пекельні, йшли на смерть, а відступництво вважалося страшним гріхом. Битися і помирати за православ’я означало битися і помирати за Україну. Першою зламала своїм авторитетом цей стереотип релігійної нетерпимості Роксолана, котра, прийнявши мусульманство, залишилася великою українкою. Зрештою, розбив цю непорушну єдність і розкол християнства на кілька конфесій. Є серед них, на жаль, така, яка не визнає ні нашої мови, ні культури, ні історії, ні права України на свою національну церкву. Отже, тепер бути православним не означає бути українцем. «Я прийшла до мусульманства сама після 14 років проживання в цій країні. Гадаю, на мене вплинули її природа, культура, звичаї, мова та повага до прекрасного народу. А, може, це сталося й тому, що я не була доброю християнкою, мало знала про цю віру, бо не трапилося у моєму житті людини, яка відкрила б мені християнські істини? Зате тут знайшлися люди, які показали багатство і красу нової віри, котра аж нітрохи не вплинула на мою українську сутність, а можливо, навіть підсилила її», — говорить Віта.

Цікава деталь: турецьким чоловікам не подобається, що їхніх дружин порівнюють із Роксоланою, хоча долі їхні багато в чому схожі. Бо Роксолана для більшості турків — антигероїня, жінка, під закаблуком у якої був султан Сулейман Пишний, котра змінила хід історії, просунувши на трон свого улюбленого сина Селіма­ — п’яничку і нездару, що згодом призвело до занепаду Османської імперії. Їй не можуть пробачити і листа, якого вона нібито написала Сулейману, коли він стояв зі своїм непереможним військом під Віднем. У тому посланні просила його повернутись і таким чином врятувала Європу від османського поневолення. Словом, Роксолана для турків не ідеал. Вона взірець для українських жінок, які хотіли б досягти царських висот у коханні і подружньому житті.

 

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s