“Так виник поміщицький рід «королів вівчарства» Фальц-Фейнів”


http://www.spadshina.com
НІМЦІ * (самоназва — дойче).

* Дані про соціально-демографічну динаміку Н. до 1989 р. подаються за: Чирко Б. Німці // Етнічні спільноти України: Довідник.— К., 2001.— С. 79—84.

Народ, основне населення Німеччини (понад 80 млн. осіб). Належать переважно до атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси, представники центральноєвропейської раси. Мова — німецька, західно- германської підгрупи германської групи індоєвропейської сім’ї.

Згідно з переписом населення 2001 р., в Україні проживає 33 302 німці (1989 р.— 37 849), розселені переважно у Дніпропетровській, Одеській, Донецькій обл. Вважають рідною мовою російську 64 %, українську — 22 %, німецьку — 12 % (1989 р.— 23,2 %). Упродовж останніх років до України повернулися 2 тис. німців, які поселилися переважно у південних областях, але загальна чисельність скоротилася за рахунок еміграції до ФРН.

Німці в Україні. Перші згадки про німців в Україні датуються кінцем Х ст. У цей час в Київській Русі все частіше з’являються європейські купці, члени посольських делегацій, мандрівники. Починаючи з ХІ ст., невеликі групи німців із Майнца, Відня, Любека засновують торговельні колонії в Києві, Володимирі-Волинському, Луцьку. Після монголо-татарської навали на запрошення галицько-волинських князів німецькі майстри приїздять для відбудови міст, розвитку ремесел та торгівлі. Вихідців із германських земель можна було зустріти серед українських козаків у Запорозькій Січі. За часів

Б.Хмельницького, І.Виговського та П.Дорошенка вони брали участь у військовому будівництві.

Новий, на цей раз вже масовий, переїзд німців в Україну розпочався у другій пол. ХVIII ст., коли за поданням обер-берейтора де Ларів’єра про «возможные и полезные следствия, могущие произойти от немецкой колонизации России » російська імператриця Єлизавета Петрівна 1757 р. дала згоду на приїзд німців. Таким чином, питання про необхідність і корисність запрошення до Російської імперії колоністів принципово було вирішене ще за Єлизавети Петрівни, а реалізоване вже іншою імператрицею – Катериною ІІ: 1762 р. вона видала маніфест, в якому запрошувала сільське населення європейських країн переселятися до Російської імперії.

На думку українських етнологів, появу перших німецьких колоній в Україні можна віднести до 60-х років ХVIII ст. Так, у Чернігівській губернії упродовж 1763 — 1774 рр. виникли перші шість поселень німців. Більш масового та організованого характеру переселення німців до українських земель набуло напередодні та у роки російсько-турецьких війн ХVIII ст. Завдяки зусиллям Г.Траппе перші німецькі переселенці прибули в Україну вже наприкінці 80-х років XVIII ст. У 1788 р. до них додалися ще 228 німців, данцігських лютеранів і менонітів, які найбільше страждали від утисків католиків. Вони заснували вісім колоній — Хортиця, острів Хортиця, Нейендорф, Розенталь, Ейланге, Нейбург, Кроневейде, Шенгорст. Селилися німці також у Херсонській і Таврійській губерніях, на Волині, Київщині, Харківщині, Чернігівщині. По закінченні війни з Туреччиною у 1791 р. і остаточного закріплення за Росією Північного Причорномор’я та Криму тривав процес колонізації вільних земель німецькими переселенцями у цьому регіоні.

Основними ареалами розселення німців стали західний та південний регіони сучасної території України. Так, на півдні України у 1858 р. налічувалося 138,8 тис. німців, першим переписом населення в Росії (1897 р.) зафіксовано вже 377,8 тис. осіб. Якщо у 1763 — 1764 рр. німці становили 0,09 % всього населення Новоросії, то у 1897 р.— 3,5 %.

Західноукраїнський ареал німецькі поселенці почали освоювати у 50-х роках XVIII ст. Німецькі поселення виникли у Галичині, на Буковині та Закарпатті, а згодом і на Волині. Їх кількість особливо швидко зростала після загарбання західноукраїнських земель Австро-Угорщиною. За даними першого російського перепису, на Волині мешкало 171,3 тис. німців, що становило 5,7 % всього населення краю.

На українській землі з’являються й великі землевласники-підприємці з числа переселенців. Так, у 1828 р. німецький герцог Агальт-Кетенський придбав понад 40 тисяч десятин землі в районі нинішньої Асканії-Нови і 6 тисяч десятин на березі Чорного моря. У 1856 р. він продав маєток іншому колоністу — Фейну, який згодом поріднився з іншим колоністом Фальцем. Так виник поміщицький рід «королів вівчарства» Фальц-Фейнів, нащадки яких у 1874 р. заклали зоологічний парк, а у 1887 р.— всесвітньо відомий ботанічний парк «Асканія-Нова».

Німецькі колоністи створили на українських землях високорозвинуті господарства. Велику увагу в колоніях приділяли розвитку освіти. Майже в кожній з них була початкова школа, а всього в поселеннях на півдні України їх налічувалося близько тисячі. Існували також училища підвищеного типу та центральні училища, де здобували середню освіту, готували вчителів для початкових шкіл. У 1914 р. у цих закладах навчалося 2 219 учнів. Крім того, в деяких колоніях були спеціальні сільськогосподарські училища, а також жіночі гімназії, училища. Отже, педантичні німецькі колоністи органічно вписалися в економічне, політичне та культурне життя країни.

Тяжкі випробування випали на долю німців України з початком Першої світової війни 1914 р. Царський уряд, наляканий наближенням фронту до місць поселення німецьких колоністів, вилучав у них землю і насильно переселяв їх в інші райони Російської імперії, переважно у Сибір. Депортовані німці-колоністи почали повертатися в Україну лише у 1918 р. і до кін. 1920 р. більша частина їх повернулася до своїх покинутих осель. Проте економічна розруха, до якої призвели Перша світова і громадянська війни, революція та антиселянська аграрна політика радянської влади, голод 1921 — 1922 рр., що уразив південні регіони України, болісно вдарили по німецьких колоніях.

Негативними були також адміністративно-територіальні реформи 1922—1923 рр., під час проведення якої не було враховано національний склад населення утворюваних районів та сільрад. Через це 25 волостей, де німецьке населення проживало компактними масами, опинилися у складі адміністративно-територіальних одиниць з інонаціональним населенням.

Такий «поділ» у ході руйнування «по-живому» різав мовнокультурні та господарські зв’язки, що склалися історично, вів до занепаду традиційних форм господарської діяльності. Специфічний національно-культурний, релігійний та соціально-побутовий уклад життя німецького населення почав інтенсивно руйнуватися. Німецькі сільськогосподарські колонії, що раніше вважалися зразковими господарствами з високим рівнем агротехнічної культури, значною мірою були розореними.

Тяжкий економічний стан німецьких колоністів, конфліктні ситуації внаслідок численних випадків закриття молитовних будинків та переслідувань віруючих, відсутність належної уваги та піклування з боку місцевої влади щодо забезпечення національно-культурних, мовних та інших інтересів німецького населення викликали у представників німецької національної групи законне обурення, а також бажання емігрувати. За даними Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК, тільки з 1922 по 1924 р. з України до Америки та Канади емігрувало понад

8 тисяч німців. Еміграційні тенденції мали місце і в подальшому, зокрема наприкінці 20-х — на поч. 30-х років. Цього разу найголовнішими причинами еміграції (не кажучи вже про політичний та релігійний терор) були грабіжницькі хлібозаготівлі, колективізація села та інші прояви більшовицької економічної політики.

У 1923 р. (за далеко не повними даними) тільки в Одеській губернії було 206 німецьких хуторів, колоній, сіл; у Катеринославській — 162; Донецькій – 147; Волинській – 143. До того ж було декілька десятків сільрад (кожна у складі 3 – 5 населених пунктів), де переважало німецьке населення. Детальніші дані про чисельність і місця компактного проживання німецького населення були отримані під час перепису населення 1926 р. У цей період в Україні проживало 393,9 тис. німців (1,36 % населення України). З них понад 360 тисяч осіб жили в сільській місцевості (93,2 % німецького населення); зазначимо також, що в Україні проживало 40 % німців СРСР.

З 1927 р. у місцях компактного проживання німецького населення почалося виділення німецьких національних сільських рад, одних із перших національних адміністративно-територіальних одиниць в Україні. У 1925 р. у республіці було 98 німецьких сільських рад, наступного року — 221, у 1927 р.— 237. У німецьких сільрадах проживало 317 тисяч осіб, з яких німці становили 261 тисячу (73,3 % загальної чисельності їх жителів). Німецькі сільради охоплювали (за даними 1927 р.) 67,8 % німецького населення України. У 1931 р. в Україні було вже 243 німецькі сільські ради. В українських районах — 142; у 7 німецьких районах — 84 (34,5 % загальної кількості німецьких сільських рад). Дев’ять німецьких сільрад були у складі Молдавської АРСР, ще 8 німецьких сільрад — у складі інших національних районів.

У німецьких національних та в інших адміністративно-територіальних одиницях діяла мережа навчальних закладів з викладанням німецькою мовою. Рівень освіти німецького населення порівняно з іншими національними групами, що проживали в Україні, був одним з найвищих. До початку більшовицького знищення національної німецької інтелігенції в республіці діяло 2 німецьких індустріальних, 6 сільськогосподарських і 1 педагогічний технікуми. Серед навчальних закладів — Одеський німецький педагогічний інститут, Пришибська німецька ветеринарно-фельдшерська школа, Ландауська німецька сільськогосподарська школа-технікум, Молочанська німецька фельдшерська та Хортицька німецька педагогічна школи. Протягом 20—30-х років в Україні було видано понад 1 000 книжок і журналів німецькою мовою. Наприкінці 20-х років видавалося 18 газет і журналів німецькою мовою, на середину 30-х років — уже 24. Серед періодичних видань, що в різні роки поширювалися в Україні, були журнали «Ді Тромпете», «Ерціунг унд Ауфклерунг» та «Нейланд». Поряд з численними обласними та районними газетами німецькою мовою видавалася республіканська газета «Дас нойе Дорф». Проблеми національно-культурного стану німецького населення України знайшли відображення в діяльності наукових установ, зокрема Кабінету національних меншин при Етнографічній комісії ВУАН.

Масові репресії 30-х років трагічно відбилися на долі німецького населення України. За низкою постанов ЦК КП(б)У німецькі навчальні, культурно-освітні заклади та національні адміністративно-територіальні одиниці були ліквідовані.

Радянська влада вдалася і до масових депортацій німецького населення з місць його компактного проживання. У 1937 р. масові каральні акції були здійснені проти німецького населення Одеської області, на території якої проживало 120 тисяч німців Із них 50 тисяч мешкало в 3 німецьких національних районах — Спартаківському, Карл-Лібкнехтівському та Зельцькому. На підставі рішення Одеського обкому КП(б)У з цих районів було вислано 5 тисяч родин «антирадянського фашистського активу». Основними регіонами переселення німців були південно-східні райони країни, Казахстан, Сибір та інші «віддалені місця» СРСР. Новий етап переселення німців припадає на 1939 р., коли Західна Україна увійшла до складу УРСР. Під наглядом змішаної радянсько-німецької комісії більшість німецького населення, що проживало на західно-українських землях, переїхало до Німеччини або в зони її впливу. Тих німців, які побажали виїхати із західних областей Радянського Союзу, але не були прийняті німецькою владою, відправляли у східні райони України. Наприкінці 1941 — на поч. 1942 р., вже в умовах німецько-радянської війни, депортація німців з України завершилася. По закінченні війни 250 тисяч українських німців добилися повернення, але їм дозволили оселитися не в Україні, а в Комі АРСР та республіках Середньої Азії.

Зараз на Закарпатті діє одна школа з німецькою мовою навчання, майже 90 дітей вивчають німецьку мову факультативно, 30 дітей дошкільного віку виховуються у дитячих садках німецькою мовою. У деяких областях України працює 6 недільних шкіл. Педагогічні кадри для навчання німецьких дітей рідної мови готує Львівський університет. Річний обсяг телепрограм німецькою мовою становить в АР Крим – 13 годин, у Закарпатті – 18 годин. Інтереси німців представляють 33 національно-культурні об’єднання. У 1992 р. для сприяння реалізації та захисту громадських, економічних, соціальних і культурних прав і свобод німецької меншини створено товариство німців України «Відербург». З 1992 р. у Києві працює центр німецької культури «Відерштраль».

One thought on ““Так виник поміщицький рід «королів вівчарства» Фальц-Фейнів””

  1. Про такі речі майже ніде не прочитаєш.
    А тут бачу є.
    Іце радує.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s