“Ми показуємо найновіші і найкращі фільми з України…”


Ред. подає (див. внизу) портрет емігранта Юрія Шевчука, українця в Нью Йорку, який поміж іншими цікавими речами, показує найновіше українське кіно в Америці. Серед його висловів зустрічається “як недалеко ми просунулися від тої совєтчини.”, “відійти від цих русофільських настроїв”,”з’єднатися з «братським російським народом» – абсолютна нісенітниця”, “покоління дуже часто до цих пір відтворює менталітет старого покоління.” Остання фраза якнайкраще пасує стану справ в Берліні, інакше не показувалися б тут нафталінові совєтські стрічки для німецької публіки (див. ukkb.wordpress.com/), не говорилося б російською, не браталося б російською діаспорою. В якому Берліні живуть деякі українці, східному чи західному, до сих пір, важко визначити, бо вони самі не задумуються над тим, що на вулиці 21 сторіччя, а представлення України у формі совеєтського кіно тільки зайвий раз репродукує образ України як невід”ємної частини Совєтської імперії. А глядачі українського кіноклубу в Берліні тупо підтримують не вирослих із совєтчини організаторів таких показів.
ред.

Джерело: http://h.ua

Юрій Шевчук: «Україна зустріла мене російским репом»

Юрій Шевчук
Юрій Шевчук

Юрій Шевчук родом з Володимирця, Рівненська область, а зараз – професор Колумбійського університету в Нью-Йорку й Гарвардської літньої школи – одні з найпрестижніших університетів світу. Ми поговоримо з ним про наш «водник», з якого він починав, «Історію України» Субтельного, яку він переклав, а також про консула «совєтської закалки» і патріотизм як останній притулок негідників. Крім того, він поділиться враженнями від рівненських маршруток і дискотеки та розповість, чим його приваблює і непокоїть наше місто.

– П. Юрію, яким був Ваш шлях до Колумбійського університету?

– Я народився і виріс у Володимирці, там закінчив середню школу, пізніше вступив до Київського університету на факультет романо-германської філології (перекладацьке відділення), потім аспірантура, захист. Після того за розподілом потрапив до Рівного в Інститут інженерів водного господарства, там я викладав п’ять років на кафедрі іноземних мов. Тоді в Нью-Йорку поступив до університету зовсім з іншої спеціальності – політології, там провчився сім років, закінчив магістратуру і прослухав всі курси, які були необхідні для докторантури. Проте я не мав наміру робити докторантуру, мені тоді було вже 39 років, і я вважав, що одного докторату з України мені цілком достатньо. Просто мені подобалося слухати курси з філософії, соціології, політології – тобто після магістратури я вчився на власну насолоду.

Пізніше я емігрував до Канади, в 1999 році, жив в Торонто п’ять років. Працював перекладачем (постійної роботи не було), поки не дістав громадянство. Якось так співпало, що через два місяці була створена нова посада лектора з української мови і культури в Колумбійському університеті, був відкритий конкурс, і я виграв його. Вже другий рік там викладаю, дуже гарний університет.

– Чим ще Ви займаєтеся в Нью-Йорку?

– Крім трьох рівнів української мови я збираюся викладати український кінематограф. Окрім того, два роки тому я заснував дуже успішний зараз кіноклуб, який досі є єдиним постійно діючим форумом українського кіно в Північній Америці. Ми показуємо найновіші і найкращі фільми з України і таким чином створюємо певну рекламу для українських кінематографістів на Заході і сприяємо професійним контактам між ними і американськими кінематографістами. Оскільки це американський університет, не діаспорний, ми показуємо фільми обов’язково з субтитрами, його можуть дивитися всі, хто володіє англійською мовою. Тобто ми не орієнтуємося на тих, хто вже «навернений» до українського, а на всіх, хто цікавиться не таким, як робить Голівуд. Крім Нью-Йорку я показував ці фільми в багатьох містах Північної Америки.

– Які у Вас спогади про рівненський період життя?

– Це був дуже цікавий період, переломний момент в історії України, і я вважаю, що брав безпосередню участь у цьому. Навіть не тільки ходячи на різні збори-зустрічі, але й викладаючи студентам у певний спосіб. Я намагався їм закинути в душу ідею про національну гідність, про необхідність зацікавитися власною мовою, культурою, відійти від цих русофільських настроїв, які брутально насаджувалися в Інституті водного господарства.

– Справді?

– Абсолютно. Коли прийшов туди працювати, то я був єдиним, наскільки пригадую, диваком, який на засіданнях кафедри говорив українською мовою, а не російською. Це були 1987-92 роки. Навіть секретарка могла подивитися на вас з презирством, бо ви розмовляли українською мовою. Але її ректор тримав і віддано проводив цю політику русифікації. Якщо говорити про мої з ним стосунки, то він давив все нове. І мене дивувало, що після незалежності він ще тут протримався довгі роки. Це до певної міри говорить про те, як недалеко ми просунулися від тої совєтчини.

"Водник" (Національний університет водного господарства і природокористування)
“Водник” (Національний університет водного господарства і природокористування)

Поза тим в мене завжди було коло друзів і однодумців, ми зустрічалися десь приватно на квартирі, говорили на теми звільнення України від імперії, підживляли цікавість один одного до української літератури, мови, історії. Пізніше стався вибух, і вся ця енергія і діяльність вилилася в Рух. Я завжди зустрічаюся з цими людьми, коли приїжджаю, довгий час, коли приїжджав, ходив до себе на кафедру. Цей період завжди залишається зі мною, бо я не вважаю, що від’їхав в еміграцію. Зараз застаріло саме поняття «еміграція», оскільки в інформаційний час ми настільки пов’язані, що мені іноді здається, що я більше поінформований про події в Києві, ніж моя сім’я, яка живе в селі. Я почуваюся тісно пов’язаним з Україною і вважаю себе щасливим, що за родом занять занурений з головою в українські справи і прикладаюся, наскільки це можливо звідти, до поширення української культури, щоб Україною цікавилися, а ті, хто цікавляться, мали більше можливості про неї дізнатися.

– Мало хто знає, що саме Ви переклали «Історію України» О. Субтельного, за якою вчилася вся Україна…

– Була така річ.

– На сайті «водника» пише, що переклад був здійснений «силами кафедри»…

– Ні, я просто там працював. Цілий рік мого життя пішов на те, кожна вільна хвилина (там було десь 600 сторінок англійського тексту). Не можна було відразу сісти і перекласти, тобто треба було мати певну самодисципліну, крок за кроком рухатися. Це все робилося дуже примітивно, від руки (я комп’ютера тоді не мав). Переклад дуже недосконалий був, але його просто забрали і не дозволили другий раз читати, бо дуже поспішали видати. Але я книгу переклав, не знаю, наскільки вона зараз сучасна, там деякі речі є абсолютно застарілі, але я вважаю, що свого часу вона зробила певну позитивну справу і стала розривом з цією совєтською парадигмою української історії, що нібито українці все своє існування тільки тим і займалися, що знову і знову намагалися з’єднатися з «братським російським народом» – абсолютна нісенітниця. Ця історія вперше для українців тут ставила український народ як суб’єкт власної історії – і це було революційно для нашого менталітету, такого ніколи не мислили.

– Чому Ви взялися за переклад?

– Коли я був вперше в Торонто, мене познайомили Орестом Субтельним з таким прицілом, що я потенційний перекладач його історії, це був 1989 рік. Я зробив пробний переклад однієї сторінки, його подивилися якісь експерти, і ми відразу домовилися, що я буду це перекладати невідкладно.

– Як Ви потрапили до міської ради?

– Це була випадковість. Були перші вибори, коли крім комуністичної партії було дозволено брати участь іншим політичним силам. В першому турі виборів я не збирався висуватися, я тоді просто викладав і займався своїми справами. Буквально на одне з моїх занять зайшли з ініціативної групи, попросили мене вийти на хвилинку і стали переконувати просто на коридорі, що я маю громадянський обов’язок виставити свою кандидатуру на виборах в якомусь окрузі. Довго не опираючись, будучи від природи авантюристом (у доброму розумінні), я погодився.

Виборчий округ був досить складний, думаю, що там було ще шість кандидатів, один з них мав таке саме прізвище як я, всі крім мене представляли існуючий режим. Мені довелося просто ходити з хати в хату, розмовляти з людьми, слухати їхню підтримку, а в більшості випадків нарікання і підозри до Руху, довелося з ними з кожним розмовляти і переконувати в зворотному. Зрештою, я відразу виграв. Будучи тоді в міській раді єдиним кандидатом наук з філології, я, цілком природно, очолив комісію з впровадження закону про мови, був у президії міської ради, тобто вужчому колі людей, які визначали щоденну політику. Я з великим ентузіазмом за це все взявся. Деякі речі вдавалися, більшість речей не вдавалося – тому що та система занадто закорінена, і по суті не було великої опори, не було, крім одиниць, людей, які могли б бути активними і могли нас підтримувати. Це було атомізоване совєтами суспільство, яке звикло, щоб хтось за них робив. В крайньому разі хтось приходив і вимагав чогось, нікому не спадало на думку, що можна організуватися на рядовому рівні у якісь ініціативні групи і робити самим, бо депутат хай би він був золотим, він не може зробити все за людей.

Пізніше я відчув, що політична діяльність себе вичерпала, тобто потрібно було грати за правилами, які не я писав, брати участь у речах, які не відповідали моїм поняттям про чесну політику, або зробитися «політичним імпотентом» – з високою мораллю, але людиною, яка не здатна нічого змінити. Я вирішив, що мені настав час просто піти з політики і повернутися до науки.

– Зараз не маєте бажання повернутися в українську політику?

– Ні, немає такого бажання. Мені цікаво спостерігати за нею, виступати з публікаціями, звертаючи увагу людей на якісь проблеми і шукати чи пропонувати шляхи вирішення. Або навіть просто змушувати людей говорити про певні проблеми, викликати на дебати і відкривати очі на те, що на мою думку є актуальним, потрібним. Я вважаю, що я прекрасно знайшов свою нішу: те, що я роблю зараз, мені дуже подобається.

– Ви не думали повернутися в Україну, щоб долучитися до реформи освіти і науки: можливо, скасують Вищу атестаційну комісію (ВАК), потрібні будуть нові люди? Чи для цього не обов’язково бути в Україні?

– По-перше, не обов’язково. По-друге, я не бачу ознак того, що люди з іншою точкою зору, з іншою підготовкою потрібні зараз науковому істеблішменту в Україні. Я вже мав розмову з журналістами з України, які були в нас в Колумбійському університеті, і казав, що доволі парадоксальна ситуація: ми маємо величезний інтелектуальний потенціал в різних центрах у США чи Канаді, але годі побачити цих людей як якихось експертів у яких беруть інтерв’ю чи просять коментарів. Вважаю, це говорить про те, що це суспільство не має потреби у таких спеціалістах. Я також вважаю, що люди, які контролюють це, відчувають слабкість чи нездатність відкрито конкурувати і бояться, що в такий спосіб вони втратять свою цінність – всі ці погребінські, піховшеки – люди, яких би ніхто серйозно не сприймав у зовнішньому світі, які не володіють жодною мовою, не читають жодної літератури крім тої, яку перекладають у Росії. Очевидно – вони б не проіснували при світлі дня.

Дай Боже, щоб нарешті ВАК скасували і зробили давно назрілі реформи у системі освіти, але ж люди ці всі лишаться, і молоде покоління дуже часто до цих пір відтворює менталітет старого покоління.

– Наприклад…

– Я, приміром, мав таку цікаву сутичку із молодим українським консулом в Нью-Йорку. В нас була зустріч з приводу місячної програми навчання в Києві дітей з українських суботніх шкіл Америки, і я, будучи представником наукового товариства ім. Шевченка, задав абсолютно логічне запитання. Я сказав, що маю досвід роботи з вашими студентами, у яких викладаю в Гарварді вже 15 років і знаю, що багато з них мають алергію на Шевченка, тому що так як він їм викладається – мертво, абсолютно іконізовано – він перестав бути людиною і став ще одним совєтським символом, в ньому не залишилося нічого цікавого. Але студенти за визначенням мислять прагматично, у термінах майбутнього, а не минулого. Чи ви думаєте створити свою програму таким чином, щоб показати, навіщо їм знати українську культуру з точки зору перспективи, здобуття якоїсь кар’єри, а не тільки це постійне голосіння про наші традиції, які розтоптали і т. д. Я сказав, що так як студентам Шевченко викладався до цих пір, він їм обрид як гірка редька. І цей молодий дипломат, від якого я мав би сподіватися нового менталітету, встає і з таким театральним гнівом починає мене викривати як ворога народу: як ви смієте так говорити про Шевченка, – тобто починає перекручувати мої слова і «переможно» громити. Для мене це було свідченням того, що ця стара ментальність живе і процвітає, цю людина і поняття не має про етику дискусії, про повагу до опонента. А по-друге – просто чесність не перекручувати слова опонента, спробувати почути, а не використовувати його, щоб показати: подивіться, я страшно відданий Шевченку, призначте мене на вищу посаду.

Я веду до того, що ці реформи, навіть якщо їх вдасться зробити, вони не призведуть до того, що український науковий істеблішмент відчує раптом страшенну спрагу до спілкування зі своїми колегами на Заході, відкриються брами всіх університетів, нас почнуть запрошувати на конференції, викладати курси якісь і т. д.

– До речі, як Ви ставитеся до Болонського процесу? Існує думка, що він може знищити національну специфіку в освіті…

– Якщо національна специфіка української науки це – продажність і корупція, то я за те, щоб її знищили. Але хай мені пояснять, чому Болонський процес не знищив специфіку італійських університетів, англійських чи всіх інших, і чому його інші не бояться? Болонський процес – це все дуже добре, але це так само, як Україна має вступити до Європи: з розваленою інфраструктурою, зі зруйнованими дорогами – це гарна балачка при трагічній ситуації. Я не знаю, чи хтось має силу волі і політичну здатність зробити реформу української освіти з тим, щоб Україна стала реальним членом Болонського процесу, бо якщо передати кожному вузу повноваження присвоювати ступені, має бути відповідність певним високим стандартам освіти і науки. Ну от дивіться: Київський університет, ректором якого є Скопенко – абсолютно совєтська креатура – він чомусь вирішив, що Київському університету не потрібний факультет романо-германської філології. Це коли ми живемо в час інформаційного вибуху, коли в світі стираються всі кордони, а англійська мова, як і французька, робиться світовою мовою; коли російська мова робиться такою провінційною, якою вона є, за винятком, звичайно України, де вважається, що російська мова супер-прогресивна – але вона такою не є. І в цій ситуації факультет знищується, ліквідується. Тобто людина зумисне штовхає університет на певний провінціалізм. І це тільки один приклад, але такі люди скрізь живуть. Знаєте, колись казали: не довіряйте людям, яким за 30. Це, можливо, перебільшення, але подивіться, якого віку ці люди. Я не кажу, що всі, кому за 50, автоматично не варті, щоб їм довіряли керівництво цим, але треба дуже пильно подивиться і нарешті вже за 15 років зробити ротацію кадрів, щоб нові люди прийшли.

Звичайно, нові люди теж є різні – як той консул. Але я не маю ні найменшого сумніву, що Україна має бути активним учасником Болонського процесу, і ця участь не має виявлятися лише у гарно оплачених туристичних поїздках наших ректорів і поверненні з порожніми руками і порожніми головами з конференцій, симпозіумів і обговорень, а мають давати реальні результати. Ці люди мають звітувати, що було зроблено за семестр, за місяць, за день для того, щоб наблизити мій конкретний вуз до Болонського процесу. Якщо це буде серйозно робитися, то це має смисл, а не по-совєтськи – для галочки.

– Повернімося до Рівного. Ви щороку сюди приїжджаєте?

– Так, раніше я не мав можливості приїжджати так часто. Зараз навідуюся щороку в Україну і в Рівне, бо я тут маю друзів, які мені дорогі, яких маю потребу побачити, і так само моя родина живе в околицях.

– У Вас українське і канадське громадянство. Чи не маєте намір отримати американське?

– Справа не в громадянстві, йдеться про те, щоб бути у такому статусі, який робить легкими поїздки, дає можливість подаватися на різні ґранти, щоб могти робити дослідження. Зараз я маю дозвіл на роботу, і мене це влаштовує. А громадянство – це чисто прагматичне питання. Я громадянин України сентиментально, тобто моє серце в Україні, але це мені не заважає цінувати якісь речі в інших культурах, і мати потребу донести цікаве з інших культур до українців.

– Знаєте, багато-хто, напевно, вважають, що «всі вони люблять Україну на відстані, а самі лише мріють про заокеанське громадянство»…

– По-перше, цей сарказм стосовно людей, які виїхали за кордон, для мене є виявом совєтського менталітету і насадженого українцям комплексу ксенофобії, тобто страху і недовіри до всього чужого. В СРСР вважалося, що люди, які поїхали за кордон, є зрадниками. У всіх інших народах у всі періоди історії люди, які подорожували, були сильними людьми: не кожному вистачить сили волі, щоб зав’язати все, що в нього тут є, і кинутися назустріч абсолютно невідомому. Я не сам себе хвалю, але це не так легко як видається тим, хто тут так саркастично говорить.

По-друге, в українській досовєтській культурі тема подорожі завжди була центральною. Це був один з лейтмотивів української літератури, починаючи з Сковороди – мандрівного філософа, «Енеїди» Котляревського, Шевченка. Все припинилося, коли ввели тоталітарний режим і єдина подорож могла бути лише на схід у Сибір. Зараз, коли Україна звільняється від таких речей, цілком природно, що певна група людей з різних причин виїхала (я, наприклад, не поїхав за заробітками, а пізнавати світ; інші з економічних причин – і в цьому нема нічого поганого), кожен влаштовує своє життя як вважає за потрібне. Людям з совєтським менталітетом дивно визнавати суверенність індивіда, але ж людина створена незалежною ні від кого, і вона звітується тільки перед Богом, ні перед ким.

– Тобто Вас не можна звинуватити в непатріотичності?

– Є такий вираз, що патріотизм – це останній притулок підлої людини. Тобто коли вам починають говорити про патріотизм – знайте, що вами маніпулюють: «я тобі розкажу як бути патріотом, а якщо ти так не робиш, то ти не патріот». Це маніпуляція чистої води і вона розрахована на простаків. Всі нації мали у людях, які емігрують в інші країни, певний капітал – не тільки економічний (завдяки тому, що ці люди потім гроші посилають своїм родинам), а мали також символічний капітал. Італійці створили свою діаспору в США і таким чином актуалізували свою культуру в Штатах, євреї, поляки так само, і українці теж. Завдяки їм Україна не є якоюсь білою плямою у світі, про яку ніхто не знає, а набирає реальних образів. Замість того, щоб пишатися цим капіталом, для людей, які абсолютно зашорені, для них це якась зрада. Мені це смішно і сумно, бо це ознаки рабського менталітету, який важко витравити, але він витравиться.

– Ви буквально дві години як у Рівному, які Ваші свіжі враження?

– Мене дуже непокоїть ця агресивна русифікація. Немає поступу в розквіті української культури і мови, якого я сподівався. Русифікація виявляється на всіх рівнях, у пресі, телебаченні. Я ходив тут на дискотеку десь на Бандери, де все ведеться російською мовою, абсолютно примітивну і дику. І всі ті люди продовжують залишатися в культурній ізоляції від зовнішнього світу, для них російська культура – це ледь не Боже одкровення. Я не знаю, одкровення вона чи ні, але в тій формі, в якій вона поширюється в Україні, – це просто печерна дикість, яка паралізує всяку думку, оригінальність і бажання творити. Я це бачу на кожному кроці, мені це страшенно болить. До такої міри, що мені здається, що люди, які є українцями, вони стали піддаватися на цей абсолютно безпардонний натиск. І це з точки зору тієї кривавої історії, коли українське все нищилося фізично, кров’ю топилося. Носії імперської культури продовжують відтворювати її і насаджувати тут.

– Що трапилося дорогою з Києва в Рівне?

– Коли я сів в автобус «Шалена черепаха», перше, що сталося – водій на всю потужність включив якийсь російський реп. Автобус ще тоді не поїхав, я, звичайно, обурився і дуже чемно запитав, чи він має намір крутити це протягом всіх чотирьох годин подорожі? Він став зі мною лаятися і нарешті вимкнув. Найцікавіше, що ніхто до мене не приєднався з пасажирів – від усвідомлення такої ситуації я був у розпачі.

Пізніше, коли я у Рівному подзвонив скласти скаргу, мені просто пояснили, що ніяких підстав для неї немає, що декому це подобається, декому не подобається. Тобто національна безхребетність на найнижчому рівні людини, яка нібито звільнилася під час помаранчевої революції від комплексу меншовартості і себе заповажала – ні, це все самоілюзії. Може якісь одиниці себе заповажали. На кожному кроці я спостерігаю калічення українців з мінімальним опором з їхнього боку. І я кажу про Рівне – територію, від якої можна було сподіватися якоїсь самоповаги.

– Тобто русифікація, це те, що найперше впадає в око в Україні?

– Це те, що мене найбільше непокоїть і викликає дуже сильну тривогу, яка тим більша від свідомості того, що ми живемо в інформаційний вік, коли для русифікації потрібно у десять разів менше часу, ніж раніше. Якщо не поставити на цьому крапку, вона за покоління абсолютно знищить українську культуру. Будуть якісь оази диваків як я чи ви, будуть збиратися і один одного підтримувати як вічно вчорашні люди. Але я бачу, що ні уряд Ющенка, ніхто не говорять про цю ситуацію, щоб забити на сполох. Можна ж створювати якісь ініціативні групи, перевіряти цих «шалених черепах», вигнати когось з роботи зрештою, щоб сказати, що ми маємо серйозні наміри, ми з вами не граємося. І це ж так само неповага до клієнта. Якщо клієнт говорить, що йому заважає, немає значення чи ця музика комусь подобається.

– А кіно дивилися в маршрутці?

– Кіно так. Він перестав включати кіно, мовляв я заперечую. Я сказав, що проти кіно не заперечую. Воно хоч і тупе і російське, але принаймні воно не отупляє так швидко, як цей реп російський. Ну нехай кіно вони не мають де взяти українське чи дубльоване українською мовою, але ж українську музику вони можуть дістати.

– Як Вам сучасне Рівне в плані архітектури?

– Нічого немає. Архітектура, особливо Київ, спотворюється. Там будується дуже багато об’єктів, які дають швидкий прибуток. Я хотів би побачити хоч один новий будинок на якому хочеться затримати око. Цього я не бачу поки що, може я не знаю чогось. Це моє враження, включно з цими церквами, які абсолютно потворні – видно, що втрачено мистецтво будування гарних церков. Якісь кутуваті (Покровську маєте на увазі?)

Покровський собор
Покровський собор

– і цю (я, до речі, теж жертвував на неї гроші) – якась помпезна, величезні, нелюдські пропорції, і до цих пір не можуть добудувати – очевидно грошей не вистачає, так розігналися…

Advertisements

One thought on ““Ми показуємо найновіші і найкращі фільми з України…”

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s