“Мої російські і польські родичі багато років живуть у Німеччині, і коли я приїжджаю до них…”


http://www.dt.ua
Європейці, здрастуйте!
Автор: Ольга ВЛАДИМИРСЬКА

Протягом багатьох років ЄС делікатно усував Україну від участі в європейських заходах, перемежовуючи прояви дипломатичного снобізму з демонстраціями дружнього ставлення. Європейський Союз зрозуміти можна: з одного боку, треба, щоб усі як один до нього прагнули, а з іншого — не можна ж пускати всіх поспіль.

І хоча наші песимісти нарікали на політичну ізоляцію з боку ЄС, оптимісти радісно кивали на Стратегію інтеграції України в Європейський Союз — мовляв, чого ви хвилюєтеся? Якщо є Стратегія, буде й інтеграція!

За часів Кучми

«Національні інтереси України вимагають утвердити Україну як впливову європейську державу, повноправного члена ЄС», — сказано в документі, затвердженому ще 11 червня 1998 року.

Якщо пам’ятаєте, у нас було навіть окреме відомство, котре завідувало цією самою інтеграцією. Потім, щоправда, його розпустили, а інтеграцію «передали» в Міністерство економіки. Пода­рунок із значенням: мовляв, інтеграція ця — такий для нас усіх стратегічний пріоритет, що місце його — тільки біля економіки. Потім, якщо пам’ятаєте, на додаток заснували Національний центр із питань євроатлантичної інтеграції України, а головою новоствореного центру призначили помічника президента України з питань національної безпеки Володимира Горбуліна. Відчуваєте значущість?

Попри такі урочисті показові виступи, відчувалося в них стародавнє слов’янське лукавство: мовляв, ми тут вам навіч покажемо найсправжнісіньку стратегічність, а позаочі житимемо так, як звикли. Без цих ваших «реальних економічних перетворень», «верховенства права» та інших демократичних штучок.

Власне ще за президентства Кучми ЄС пояснив, що його не влаштовує в Україні. По-перше, відсутні реальні економічні й соціальні реформи. По-друге, Україна не в усьому виконує вимоги ЄС, закладені в Стратегії. А по-третє, самочинно встановлені строки інтеграції, про що Україна голосно говорить у своїх зовнішньополітичних заявах.

Що ж до строків, то тут будь-хто скаже: ніхто нам не указ. Коли «проінтегруємося», тоді й перевіримо, чи вклалися в строки. А що стосується реформ, то українці й самі відчували їх відсутність на власній шкурі. Не знаю, як ви, а я гостро відчувала цей тоскний тривалий обман, бездарний водевіль із перевдяганнями, де під костюмами реформаторів — те ж таки старе радянське спіднє.

2001 року здалося, що відносини України з Європейським Союзом увійшли в нову фазу — сигналом був спільний лист президента Європейської комісії Романо Проді та прем’єр-міністра Швеції Йорана Перссона із закликом до всіх партнерів ЄС тісніше співпрацювати з Україною, щоб допомогти їй наблизитися до Європи. Як розкішно сказано в листі, «щоб танцювати танго, необхідні двоє». Проте вже наприкінці 2002 року Романо Проді значною мірою змінив свою думку про Україну. В інтерв’ю газеті «Фольксрант» він заявив, що Ук­раїна не може стати членом ЄС.

Дослівно це прозвучало так: «те, що українці почуваються європейцями, — це проблема їх­ньої власної самоідентифікації. Приміром, новозеландці теж почуваються європейцями, але це ж не привід для вступу Нової Зеландії до ЄС. Немає жодних підстав для того, щоб вести мову про потенційний вступ Марокко, України чи Молдови» — цитували тоді слова Проді українські ЗМІ.

Після революції

Як бачимо, позиція представників Європейського Союзу стосовно України не раз зазнавала змін. Була Україна потенційним кандидатом у члени ЄС, сподівалася на інтеграцію в європейську спільноту (навіть термін собі визначила— до 2011 року), потім отримала від ЄС незрозумілий статус «особливого сусіда», а потім і зовсім, грубо кажучи, дістала відкоша.

А цього року — нове здивування — пропозиція канцлера Австрії Вольфганга Шюсселя створити для України інший, альтернативний, формат відносин із Європейським Союзом замість повноправного членства. Як повідомили українські ЗМІ, канцлер Австрії, котра нині головує в ЄС, висловив думку, що Україні слід запропонувати такі зв’язки з ЄС, які були б близькі до членства, але не зробили б її членом Євросоюзу.

Екс-міністр закордонних справ України Борис Тарасюк образився за всю країну й оголосив, що, мовляв, ЄС недостатньо активно реагує на дії України, до яких вона вдається задля прискорення свого вступу до ЄС. В інтерв’ю австрійському виданню Die Presse він сказав так: «Ми не почуваємося щасливими від того, як із нами обходиться в рамках свого партнерства ЄС. Україна не може бути сусідом Європи, бо ми вже знаходимося в центрі Європи. Тобто ми можемо бути суб’єктом європейської політики, ми — європейці. Ми, звісно, не настільки наївні, щоб чекати, ніби ЄС у зв’язку з перемогою народу та демократії в Україні за один день змінить свою позицію. Але на дещо більше розуміння ми все ж таки розраховували».

Зазначимо, що за час, який минув після демократичної помаранчевої революції, Україна дійсно справами намагається довести, що готова до тісного співробіт­ництва з ЄС. Навіть і конкретизувати не потрібно: представники ЄС добре знають, яку величезну роботу виконує Українська держава для наближення до порядків, заведених у Європі. Це і зближення законодавчих норм, і вдосконалення прикордонних процедур, і реформування адміністративного устрою, і запровадження нових принципів господарювання, і реальна боротьба з корупцією, і багато іншого.

Проте наголосимо на важливому аспекті: якщо Україна й далі розвиватиметься в демократичному напрямі (а до цього є всі передумови!) — то зміни тут відбуватимуться незалежно від того, чи запросять нас офіційно в Європейський Союз. І чим далі, тим це буде очевидніше — що вже й сьогодні розуміють багато людей в Україні.

Дитяча хвороба самоідентифікації

Дійсно — це суто особиста справа будь-якої «окремо взятої» країни — з чим себе ідентифікувати. Так само, як справа будь-якого окремо взятого громадянина — ким себе вважати. Можна припустити, що багато жителів країн — членів ЄС не обов’язково почуваються європейцями, зате завжди — німцями, голландцями чи австрійцями.

Така вже вона, консервативна людська природа: своє, національне, для неї ближче й рідніше, а європейське — це поняття неконкретне. Чи то географічне, чи то психологічне… Що ж до України, то тут ідеологічна «мода на Європу» часто відіграє кумедну роль. Напевне ви бачили в наших містах ці комічні вивіски: «Євроодяг», «Євростиль» і навіть — боже мій! — «Євроремонт». Жодна людина не змогла мені пояснити, що таке «євроремонт». Усі знають, що ремонт може бути або хороший, або поганий. Третього не дано.

Як будь-яка мода, «європейська тема» уже набула характеру певного масового ідіотизму, і тому серед людей розсудливих інтерес до неї зник. По-перше, люди втомилися від слів, а по-друге, життя йде своєю чергою — і український політичний процес прогресує сам по собі, об’єктивно, незалежно від оцінок європейської спільноти.

Єдине, що мені здається по-справжньому цікавим у цьому процесі, — це внутрішній розвиток окремої людини в умовах суспільства, що розвивається. Станов­лення нової людини, котра й будує цю нову спільноту.

Щоб не ходити далеко, я спостерігаю в цьому аспекті себе саму (тим більше що маю широке поле для найрізноманітніших самоідентифікацій!). Народившись на Далекому Сході країни, котрої зараз уже не існує — в СРСР, — у дитинстві і юності я могла вважати себе ким завгодно: піонеркою, комсомолкою, радянською людиною. Щоправда, з радянською самоідентифікацією невдовзі було покінчено, оскільки мої батьки були дисиденти. Зате мені пояснили, що я росіянка — тому з’явилася причина пишатися великою територією, культурою, а також тим, що називається «широкою російською душею».

На щастя, я рано зрозуміла, що не менш широку душу мають люди інших національностей: тувинці (оскільки ми певний час жили в Туві, автономній області в Західному Сибіру), українці (оскільки я навчалася в херсонському вузі), кримські татари (оскільки за розподілом поїхала працювати до Криму). Уже тут, у Києві, я брала участь у громадянських демократичних акціях, апофеозом яких стала демократична помаранчева революція. У цьому разі я виступала як громадянка України.

Що далі в ліс, то більше дров. Якщо Україна вступить до Європейського Союзу, моїм надбанням, вочевидь, стане ще одна додаткова самоідентифікація. Але чи потрібна вона мені особисто? Тепер — як зріла людина — я не впевнена, що потрібна. Навпаки, я зрозуміла, що мій особистий розвиток іде геть протилежним шляхом — звільнення від будь-яких самоідентифікацій. На першому місці — незалежність.

І досвід цей аж ніяк не унікальний. Я розмовляла з багатьма молодими людьми в Україні і запитувала їх, чи хочуть вони особисто, щоб Україна вступила до Європейського Союзу. Як виявилося, їх це не дуже турбує. З аргументів молоді я виділила б кілька аспектів. По-перше, вони й так досить добре почуваються у своїй країні. По-друге, вони бачать перспективи розвитку України і свої особисті перспективи тут (навчання, кар’єра, самореалізація). А от перспективи України в ЄС, на їхню думку, менш ясні. Мабуть, єдино важливим аргументом за вступ до ЄС для молодих є те, що це звільнить Україну від політичного домінування Росії.

Олександра (21 рік) каже: «Я спроможна добре заробляти для того, щоб подорожувати Європою. Вона й так для мене відкрита, тим більше що я живу в Україні, а отже, в Європі». Як бачимо, ті умовні кордони, що їх люди намалювали на своїх картах, зов­сім не здаються такими вже непорушними для молодих українців.

Зазначу, що всіх молодих людей, з якими я розмовляла, можна назвати «новими патріотами» — це хлопці й дівчата, котрі розмовляють українською мовою, навіть якщо народилися в російськомовному середовищі. Крім того, вони вільно розмовляють і російською, і бодай однією європейською мовою. Вони навчаються і працюють, мають широкі інтереси, поважають культуру своєї країни і намагаються її розвивати. До речі, це саме ті молоді люди, котрі справді будують нині нове життя України, а отже, вливаються «свіжою кров’ю» і в життя нової Європи.

В українській пресі теж чую голоси, котрі закликають не поспішати. Ось Дмитро Крапивенко в «Контрактах» пише: «Чи варто нехтувати національною гордістю заради модного статусу? Мене не приваблює перспектива перевтілення українських гривневих цін у євро за курсом один до одного, за яких зарплата залишиться на нинішньому рівні. У країнах, що приєдналися до Євросоюзу торік, все відбувалося саме за таким сценарієм. Українських євроскептиків лякають, мовляв, не підемо до Євросоюзу, то мусимо повернутися до Росії. Як на мене, це реанімація міфів часів холодної війни. Живуть же Норвегія та Швейцарія поза ЄС, і не гірше за Польщу чи Литву. Зрештою, треба пам’ятати, що покоління українців виборювали незалежну від будь-яких союзів і позаблокову державу — таку, яку ми отримали 1991-го».

Мої російські і польські родичі багато років живуть у Німеччині, і коли я приїжджаю до них, не помічаю ані найменшого ажіотажу з приводу самоідентифікації. Люди спокійно ставляться як до своєї національної належності, так і до своєї належності до європейської спільноти.

Що ж до України, то тут ситуація інша: наше актуальне зав­дання полягає в тому, щоб затвердити основи саме української державності, адже країна здобула незалежність трохи більше ніж десять років тому. І ця незалежність усе ще під загрозою — навіть не стільки з боку частини імперського російського політикуму, скільки з боку п’ятої колони в самій Україні: котра ностальгує за радянськими порядками та чекає «сильної руки».

Зміцнення потребує саме незалежність. Незалежність від Росії, від Європейського Союзу, незалежність від власної колишньої ментальності.

Попри дружню підтримку Європи, «радянські» хвороби залишаються наразі при нас — ментальна інертність, адміністративна неповороткість, совкові звички, політичний нігілізм, дика корупція та необлаштований побут. І, звісно, треба бути вдячними за те, що в особі Заходу ми маємо свого роду «штовхача», який змушує нас реформуватися.

Однак є одне правило, в яке я твердо вірю: не завжди важливо, що кажуть, але завжди важливо, як кажуть. Тому лексика, фразеологія і насамперед сам тон європрограм, єврозаяв, європовчань, євронапучувань та інших євроосмикувань здається мені не завжди пристойним. Так само не завжди пристойно виглядають і українські кивання, виправдання, відмежування й обіцянки. Уточню — не за суттю, а лише за зовнішнім оформленням. Якось потрібно б солідніше, адже ми вже цілком дорослі в нашому спільному європейському домі.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s