” що воно таке є німецький романтизм”


http://www.gorodnyanews.narod.ru
А. Немірова
30.06.2007

Останнє весілля сторіччя

Зараз, мабуть, її квітуча пора, Наталії та її чоловіка Уве Відмана, що займається новими комп’ютерними інформаційними технологіями та їх розповсюдженням. Втім і дуже уважно ставиться до людей.

Там він і розгледів свою Наталі, котра разом з іншими працівниками Городнянської школи-інтернату для сиріт привела дітей до його рідного міста Констанц, що в Західній Німеччині.

Чому вибрав саме її? Він відповідає так, що разом згадуєш, що воно таке є німецький романтизм. Уве говорить: вітер долі. В німців такий вислів. Ще в них є вислів — «метелики в животі». Це про закоханість. Мабуть, то мається на увазі, що багато метеликів в животі роблять людину легкою, як метелик.

А як же оті війни, що були? Адже дід Наталії загинув на війні. Так, загинув, відповідає він. Але і брат моєї бабусі теж загинув. Головне — взаєморозуміння мок людьми.

Чому усе-таки ви обрали її? Бо вона відрізняється від інших жінок.

Мабуть, дійсно відрізняється, і не тільки тому, що всі жінки різні, різні ж і чоловіки.

Вже одним ставленням до свого чоловіка відрізняється. Коли звертається до нього, її очі сяють (як і він, до речі, сяє у відповідь, і навіть коли її нема в кімнаті, то він вже інший).

Коли Наталія характеризує чоловіка, то на першому місці слово «довіра», бо він її перший і найближчий друг. А чи багато жінок впевнено можуть сказати це про свого чоловіка, навіть, якщо вони його дуже і дуже кохають? А чи стане він ще і її щирим другом, то так треба будувати стосунки.

Колись, коли вона його вперше побачила в Констанці, то звернула увагу, що він високий та симпатичний. Але першого кроку сама б ніколи не зробила. Уве товаришував з одним з організаторів проекту «Городня» Ерікою та Гюнтером Кракорами. То за їх клопотанням вихователька Наталія, ще одна вихователька та перекладачка і двадцять шість дітей поїхали в Німеччину. Дві доби в дорозі поїздом — діти ж стомилися. Але доросліші допомагали маленьким, як це завжди в інтернаті. Вони навіть обирають собі братика або сестричку та захищають їх. То бувають тривалі стосунки, які вносять в доросле життя.

Протестанська община церкви Хреста запросила дітей в Констанц на три тижні.

Вдень Наталія була занята з дітьми. Усі ті музеї, історичні місця… Звичайного буденного Констанца Наталія так і ж побачила. Тож Еріка та Гюнтер далі відповідне доручення Уве — познайомити дорослих з Констанцем взагалі. З того усе і почалося, а тепер Уве та Наталія стали їм як прийомні діти, котрим час від часу здає­ться, що їх вже і занадто опікують. Еріка Кракор є там в Німеччині другою матір’ю Наталці.

Як колись вона стала нею для Марини.

То теж вітер долі. Добрий вітер. Ще в десятому класі Наталія побачила документальний фільм «Мама», де було знято маленьку дівчинку з дитячого будинку, що читала листа до мами, яка десь же є. Марина в сорочці бігла по квітучому полю до тієї далекої мами. А її не було. Була Наталка, що мріяла стати вихователькою.

Закінчила Чернігівський педагогічнийінститут, прийшла до інтернату і стала мамою Маринці, і іншим, хто був під її опікою. Проводячи із дітьми усі свята, увесь свій час.

Наталка повернулася з Німеччини, а Уве там залишився, хоча і було вже перше побачення, і вже була довіра. Наталці довелося пройти свій довгий шлях до коханого.

Це були і романтичні телефонні розмови, коли вони вивчали один одного, і спільна поїздка до Парижу, коли фейєрверк нового року висвічував щасливі Наталчині сльози і знов розлука.

Поїздки і розлуки. Уве приїхав до України. Він тактовно відповідає на запитання і каже, що тут, ніби переносишся в минулий час, але відносини з людьми усе злагоджують. Уве побачив Чернігів, Київ.

Потім знов були Наталчини поїздки та розлуки, бо ще ж є папери та чиновники. Коли вона оформляла документи на одруження, то схудла на п’ять кілограмів, а мужність, яку їй довелось тоді виявити, мабуть, теж вимірюється тими кілограмами.

То ж з усіх цих документів, віз, що от-от повинні були закінчитися, вони і лише встигли подати заяву на одруження 30 грудня. Виявилися останньою парою в двадцятому сторіччі, що зареєструвала мерія міста Констанц.

І хоч була зима, але для молодят сяяло чудове сонце (було плюс десять градусів). Це і для німецької зими дуже тепло. Грав невеличкий оркестр, запрошений Ерікою.

Бувший німецький ас, збитий багато років назад під Сталінградом, десь роздобув пляшку російської горілки, прийшов поздоровляти. Він плакав і каявся, що колись скидував бомби.

Через півроку відгуляли весілля в Городні.

Прийшов час і народився Данило. Уве був присутній при нелегких пологах. Цілу добу був біля жінки, а на питання чи важко було, відповідає скорочено: «Nein. Gut.» Данило народився 8 серпня, в один день зі своїм батьком, і на день пізніше, ніж бабуся.

Наталія мала змогу залишатися дома з Данилом, і не повертатися більше до праці. Але ж ні. Вона закінчила курси жіночої Академії в Констанці і знов працює вихователькою, але зараз вже в дитячому садку.

В три роки Данило став католиком, хоч Наталія Володимирівна, звісно, православ­на. Мати вирішила не відривати сина від сім’ї. Бо в малого є не лише батько і матір, а і дідусь, бабуся, дядько (рідний брат Уве), його дружина та двоюрідна сестричка (їх донька).

Данило має чотирьох хрещеників: одного католика, одного протестанта, одну право­славну, а одну взагалі нехрещену.

Це найкраща подруга Наталії – англійка Ліз. Її батько –  добрий католик, а мати належить до англійської церкви. І щодо релігійної конфесії дитини, батьки так і не вирішили однозначно. Ліз – працівник Скотланд-Ярду. Токсиколог. Це як у нас судмедексперт. Вона проходила спеціальне стажування по обміну на фармакологічній фірмі Констанцу, коли захищала свої наукові праці. Отак все заплетається і перехрещується в світі, і в житті. І приходить нове покоління, якому це зовсім і не дивно, бо головне — взаєморозуміння.

Нове покоління: Марина

Вона опинилась в дитячому будинку майже з народження, і відколи пам’ятає себе, то пам’ятає завжди багато дітей поряд.

Десь у шість років її привезли до інтернату, і спочатку Марина багато плакала, бо вважала за краще повернутися до свого будинку. Все там було милішим: і кружки, і столики. Та людина, навіть і маленька, швидко чи не швидко, але звикає до нових обставин.

Марина мала музичні здібності, тому навчалася грі на саксофоні. З великою радістю бігала на заняття.

І через багато років, вже виїхавши працювати до Австрії, теж не забувала улюблений інструмент.

Інтернат накладає свій відбиток на дитину. В чомусь вони жорсткіші (але скоріше, це удавана жорсткість), І отримують необхідного родинного тепла, і одночасно вразливіші, бо не захищені тим же сяйвом родинного вогника.

У Марини все склалося інакше. Родиною для неї стали Наталія Володимирівна, Паша Григорівна і Уляна Карпівна.

І не тільки довгі нічні (бо вдень же ніколи) розмови про життя, а і почуття затишної осе­лі, і відвідини Уляни Карпівни в Хоробичах, і те, як вона брала малі дівчачі рученята в свої і казала: «Дитино моя, я так багато за тебе молюся, щоб у тебе в житті усе склалося добре», — все це стало захистом і опорою в Маринчиному житті. Вона відчула свою необхідність в цьому світі, бо ж її берегли три берегині.

— Тут я знайшла сім’ю, — каже Марина. — Тут навчилася, що можливо не лише готувати для дитини їжу, годувати її, доглядати за кимось малим (а це взагалі багато різних дрібниць і зовсім не дрібниць), а робити все це з любов’ю. А ще мене тут навчили, що коли людина ставиться до тебе з жорстокістю, то це їй мінус. І коли в інтернаті обирали хрещених та хрещеників, в нас з Наташею навіть не було про це розмови, все розумілося само по собі.

Наталія Володимирівна вже вийшла заміж і все її життя стало пов’язане з Німеччиною. Там тепер був її чоловік, а дім там, де серце.

Марина ще з часів навчання в школі мріяла стати лікарем. Та намагалася дивитися на життя реально — треба здійматися на ноги. Тому після закінчення десятирічки вступила до медичного училища в Чернігові.

2000-й рік — початок нового століття, став початком нового життя не лише для Наталії Володимирівни, а й для Марини. Вона стала кваліфікованим медпрацівником.

Поки навчалася, приїжджала на усі вихідні до Паші Григорівни, котра кожен раз її сумлінно прохала:

– Приїжджай, не губися.

Або нагадувала:

– Тут твій дім.

Це ж так необхідно кожній людині те знання: там в мене дім.

Марина отримала місце медичної сестри в хірургічному відділенні Городнянської лікарні (в перев’язочній), а згодом перейшла в неврологічне відділення — в маніпуляціину (Чернігів).

Працюючи в лікарні, Марина теж жила у Паши Григорівни. Летіла додому, як на крилах, а вранці на крилах летіла до лікарні. Гріло серце зізнання наданої допомоги, від якої стало легше якомусь дідусю чи бабусі. Марина подорослішала і сама навчилася віддавати любов, мала в цьому потребу. Тому дуже хотілося навчатися далі. Але до медичного університету в Києві не вступила (спроба не вдалася), хоча і зараз живе мрією стати лікарем.

Треба було йти далі. Відпрацювала рік в Німеччині, а ще рік в Австрії.

Там, за кордоном, вона вивчила німецьку мову, а ще навчилася відстоювати себе як особистість. Відстоювати свою гідність, не порушуючи інтересів іншої людини. Пройшла школу, «як вміти і не боятися бути людиною», як каже Марина.

З особливими труднощами зіткнулася в Австрії, коли мала доглядати за двоповерхо­вим будинком, басейном, двором та трьома дітьми (чотирьох, шести та восьми років). Як і в Німеччині, німецьку мову вивчити мо­жливо лише було вночі, навіть на курси ходити було ніколи. Була ще специфіка тої сім’ї, коли усі мали досить егоїстичне став­лення дожиття.

Мала велике бажання повернутися, але працьовитість і наполегливість дали резуль­тат. І зараз вже і діти, і їхня матір сумують за Мариною, бо вона зробилась для них не лише найманою нянею, а близькою людиною.

В Марини великі мрії. Отримати вищу освіту в Австрії та повернутися на Україну. Бо тільки тут відчуває себе щасливою.

Нове покоління: Данило-Даніель

Досі не можу зрозуміти, чим він так відрізняється від наших дітей. Скажете, що це вже німецька дитина. Але ж чим відрізняється?

Ось чим: він співає. Тобто він, звісно, говорить, і говорить безупинно. Німецькою і таким лагідним дитячим голосочком, та ще із особливими музичними інтонаціями, що здається — співає. Бо відчуває себе щасливим. Щасливим і вільним. На моїх очах Данило запхикав лише один раз (та й то мав привід), а бачила я його декілька годин та ще й в різні дні.

Наша дитина зарепетувала б вже декілька разів. Я не кажу, що наші гірші, борони, Боже. Вони так звикли привертати до себе увагу. Так його краще почують оті дорослі. А цей впевнений — те, що цікавить отримає, а якщо не отримає, то йому детально буде роз’яснено чому. І взагалі йому ніхто не казав, що, коли розмовляють дорослі, то він повинен мовчати, бо заважає.

Це дуже складна педагогічна метода, коли ти не є власником і хазяїном своєї дитини, ти її не тільки любиш до нестями, а ще і поважаєш. Бо то людина маленька, але така, як і ти.

Так, звичайно, дідусі і бабусі, ті дозволять майже усе. Буває. А от батьки інакше, вони самі добре пам’ятають, як їх виховували ті ж нинішні дідусі і бабусі.

А Наталія Володимирівна ніколи не скаже своїй дитині, що не можна, наприклад, брати отой совок. Може й не можна. Але тоді чому? Треба ж пояснити.

І ось зростає таке вільне українсько-німецьке або німецько-українське пташенятко Дані. Вилитий батько Уве Відман. А на кого виявиться схожий син Данила? Може взагалі тільки на себе, ми ж не знаємо. Бо то вже буде людина нашого чудового майбутнього. Ця впевненість поступово надходить. Особливо, коли дивишся на нове покоління.


Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s