“В столиці Пруссії Берліні революційні події почалися…”


http://apelyacia.org.ua/

Наприкінці 40-х років політична ситуація в Німеччині ускладнилась економічною кризою та неврожаєм. Виступи селян загрожували перерости в селянську війну. В березні 1848 року в багатьох містах Німеччини почалися революційні демонстрації і влада в Бадені, Гессені, Дармштадті, Вюртемберзі перейшла до рук ліберальної буржуазії. Коаліційні буржуазно-дворянські уряди були створені в Саксонії та Баварії.
В столиці Пруссії Берліні революційні події почалися 6 березня. 18 березня був опублікований указ Фрідріха-Вільгельма IV про скликання об’єднаного для усіх восьми прусських провінцій ландтагу. Цей же документ проголошував необхідність прийняття нової конституції Німецького союзу, яка б передбачала створення загальнонімецьких збройних сил, ліквідацію внутрішніх митниць тощо. Інший указ проголошував відміну цензури. 29 березня у Пруссії був сформований новий уряд, прем’єром якого став лідер рейнських лібералів Кампгаузен. Більшість міністерських портфелів опинилася у руках обуржуазнених аристократів.
1 та 8 травня 1848р. відбулися двоступеневі вибори до прусських Установчих зборів. 22 травня вони розпочали свою роботу. Кампгаузен поставив на обговорення цих зборів проект конституції, яка передбачала збереження в Пруссії монархії та запровадження двопалатного парламенту. Одночасно Установчі збори виступили проти демократичного вирішення аграр-
ного питання. Зокрема, вимога відміни феодальних повинно-
стей без викупу була відкинута, що називається, з порогу.
Навесні 1848 р. були проведені вибори до загальнонімець-
кого парламенту. Більшість отримали представники ліберальної буржуазії.
Поразка червневого повстання робітників у Парижі озна-
чала поворот європейської (в т. ч. і німецької) ліберальної буржуазії до союзу з феодальною аристократією та монархічними режимами. Це мало свій вплив і на долю німецького об’єднання. Шанс здійснення цього об’єднання революційним
шляхом, під тиском широких народних мас одночасно з про-
веденням назрілих демократичних перетворень був остаточно
упущений.
Відразу після поразки пролетаріату в Парижі, в Пруссії впав ліберальний кабінет Кампгаузена і був сформований контрреволюційний уряд генерала Пфуля. А 17 вересня у Берлін були введені гвардійські полки. 3 листопада в Берліні утворилося нове міністерство графа Бранденбурга. Усі ліві газети були закриті, національна гвардія роззброєна, демократичні організації розпущені. 9 листопада державний переворот у Пруссії завершився. Прусські Установчі збори були спершу переведені до Бранденбурга, а 5 грудня 1848 р. їх без особливого шуму розпустили. Тоді ж населенню Пруссії була «дарована» досить ліберальна конституція. Вона гарантувала свободу слова, зібрань та союзів представництво в палатах. Стаття 8 проголошувала недоторканість приватної власності. Разом з тим королівська влада проголошувалася «Божою милістю». Король отримував у повноваження право абсолютного вето, безконтрольного управління армією, оголошення війни. Зберігалося попереднє карне законодавство та податкова система, вводилися певні обмеження виборчого права.
Уже 30 травня 1849 р. король видав т. зв. «трикласний виборчий закон», яким була здійснена відміна загального виборчого права. Згідно цього документа, чоловіче населення Пруссії у віці від тридцяти років поділялося на три курії в залежності від рівня сплачуваних податків. Усі три класи виборців (відповідно – 153 тис., 409 тис. та 2651 тис. чол.) обирали по однаковому числу виборщиків. В свою чергу, ці виборщики шляхом відкритого голосування обирали депутатів прусського ландтагу. Така процедура «виборів» забезпечила в першому з обраних ландтагів 250 з 350 депутатських місць королівським чиновникам.
31 січня 1850 р. Пруссія знову ж таки з рук короля, а не ландтагу, одержала нову конституцію, за якою двопалатний парламент отримав право вотування законів, затвердження бюджету та податків. Члени нижньої палати обиралися на основі «трикласного закону» 1849 р. Верхня палата була задумана як наполовину виборна, але уже з 1852 р., за наполяганням канцлера Бісмарка, стала пожиттєвою і спадковою. Вона формувалася з принців крові, князів і призначуваних королем перів. Сюди ж спочатку потрапили обер-бургомістри великих міст та представники університетів, але у 1852 р. їх представництво
було скасоване.
За Конституцією 1850 р. король зберігав право абсолютного вето з метою не допустити «довільної зміни існуючого становища». Йому ж належало право законодавчої ініціативи. Король був главою виконавчої влади. Він міг розпускати нижню палату, що іноді й відбувалося ще навіть до першого засідання ландтагу, якщо склад обраних депутатів видавався монарху надто ліберальним. Міністри були непідзвітними ландтагу, не несли колективної відповідальності не йшли у відставку внаслідок вотуму недовіри. По суті, ландтаг залишався дорадчим органом при королі. З деякими поправками ця конституція діяла у Пруссії до 1919 р.
До середини ХІХ ст. авторитет Австрії серед німецьких держав став помітно падати. Революція 1848 року в Угорщині, як і в інших німецьких державах, зазнала поразки. Однак австрійський уряд був змушений скасувати деякі феодальні порядки.
Наявність численних пережитків феодалізму, слабкість буржуазії були причиною сповільнених темпів економічного розвитку Австрії та збереження абсолютної монархії навіть після революції 1848 року. В кримінальному уложенні 1852 року були передбачені суворі покарання за організацію страйків, робітничих спілок.
У 1866 році у битві під Садовою Прусія завдала Австрії нищівної поразки. Монархія Габсбургів розвалювалася під ударами національно-визвольного руху чехів, угорців, словаків, хорватів, поляків, італійців. У цій ситуації дворянство і велика буржуазія Австрії переконали короля у необхідності піти на союз з поміщиками Угорщини для того, щоб послабити національний рух в Угорщині і врятувати від розвалу австрійську монархію.
У 1867 році австрійський парламент (рейхсрат) затвердив угоду про утворення Австро-Угорської монархії. Офіційно визнавалась державна унія двох держав. Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же король Угорщини. Угорщині було дозволено обирати свій парламент, кожна країна мала власну конституцію. Дворянство і велика буржуазія Угорщини добилися розширення своїх політичних прав. Основною метою цієї угоди верхів було запобігти назріванню нової буржуазної революції.
Угорський сейм, в якому засідали переважно представники дворянства й великої буржуазії, був однопалатним; рейхсрат Австрії складався з двох палат: верхньої – вона називалась палатою панів, і нижньої – палати представників. У верхній палаті рейхсрату засідали представники земельної аристократії, вищої знаті, частина з них призначалась імператором. Депутати нижньої палати обирались сеймами областей. Міністри повністю були відповідальними лише перед імператором, а не перед рейхсратом. Влада парламенту була мізерною, всі функції у сфері управління здійснювали чиновники. Імператор був главою виконавчої влади і главою держави, він сам міг видавати надзвичайні укази.
В Австро-Угорській монархії у загальному віданні залишились військові питання, фінанси і зовнішня політика. Відповідно було всього три загальноімперських міністри. Для контролю над ними та вирішення загальноімперських питань, здебільшого про бюджет, щороку в столицях обох країн повинні були збиратись делегації від законодавчих органів (по 60 чоловік від кожного). З невеликими змінами Австро-Угорська дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової війни.
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s