Світлана Бережанська: А про те, чи в Берліні існує активна українська громада – мені не відомо.


Ред. подає даний матеріал як однобоке баченням молодими українцями української громади Німеччини, яка згідно Світлані Бережанській, існує лише під її носом, тобто в Мюнхені. Навіть український інтернет не досягнув Мюнхен.

ред.

http://ukrslovo.net/

Лука Костелина

Цього літа я зустрінувся в Чикаґо  з молодою українкою, Світланою Бережанською,  яка під сучасну пору проживає в Німеччині. Вона тепер студентка на університеті Людвіка Максіміліяна, що в Мюнхені, а до Чикаґа приїхала  на відвідини до вуйка й тети – панства Василя й Наталі Легкий. Ми домовились на зустріч, щоб поговорити про сьогодення українських емігрантів в Німеччині.

На кілька днів до зустрічі, я почав роздумувати про ті роки, як я колись жив у Німеччині, тим більше, що після закінчення ІІ Світової війни я теж був студентом в Німеччині, навчався в українській ґімназії,  закінчив навчання  матурою у 1949 році. Мимоволі почав пригадувати ті обставини та умови життя, в яких мені й тисячам таких як я доводилось жити. І думав: А як воно тепер там? Адже говорять, що в Німеччині сьогодні багато людей нової хвилі емігрантів, які приїхали туди вже після проголошення незалежности України. Та й ще  є там люди з повоєнної еміграції. Почав думати про те, чим займаються одні й другі, чи мають якісь організації, про їх  рівень зберігання української ідентичности, тощо.

Заки прийду  до розповіді про сьогодення, я подумав, що може буде цікаво  розказати дещо про те, як виглядало життя моєї ґенерації, людей що перебували в Німеччині під час війни і кілька років після, про ту катеґорію людей, яку прийнято називати повоєнна еміграція або політична. Може буде цікаво побачити контраст.

Більшість українців, що жили в Німеччині  під час ІІ Світової війни, а відтак ще приблизно п’ять років по війні – це були люди, що були примусово вивезені до Німеччини на працю, або покинули свою Батьківщину перед поновною окупацією України комуністичною Росією. Останні покидали Батьківщину, щоб ратувати  своє життя від Сталінського режиму, боячись  від вивезення на Сибір, або ще чогось гіршого. І одним і другим під час війни доводилося працювати в німецьких заводах, на фермах, кожного дня переживати страх від налетів американських бомбардувальників, які і в день, і в ночі,  робили постійні налети на більші й менші німецькі міста. Згадаймо ще, що багато наших людей також перебували в німецьких концентраційних таборах, як Степан Бандера, його брати, Ярослав Стецько – Голова Державного Правління від 1941 року та багато українських патріотів, яких нацисти запроторювали в табори смерти подібно, як це робила радянська влада в Україні до війни й після.

По закінченні війни – картина змінилася. У більших і менших містах колишнього Райху були створені табори переміщених осіб для різних національностей, в тому й української, так звані Ді Пі кемпс (назва походить від  слів “Displayed Persons camps). Тих таборів, різних за величиною й чисельністю, було десятки й вони знаходилися в таких містах, як: Авґзбурґ, Ашафенбурґ, Байройт, Бамберґ, Діллінґен над Дунаєм, Мітенвадьд, Мюнхен, Ноймпрт, Пассав, Реґенсбурґ, Розенгайм, Травнштайн, Ульм й інші, і це тільки на американські окупаційній зоні. А вони також були на англійській і, здається, на французькій.  Я перебував більше одного року у трьох різних таборах-приміщеннях в місті Травнштайн (нас постійно перекидали з місця на місце), і три з половиною років в таборі Ділінґен над Дунаєм.  В Чикаґо ще й сьогодні проживає до 20-ти осіб, що колись були мешканцями табору Діллінґен. В названих таборах дюди жили за рахунок американських допомогових організацій (UNRRA та IRO). З голоду ніхто не вмирав, але й ваги не набував, що, мабуть,  було  корисним для здоров’я. Краще жили ті, які вміли займатися гандлем.

Я сьогодні назвав би ті табори населеними пунктами, острівцями на  німецькій території. В тих таборах була своя адміністрція, внутрішня поліція, церкви (приміщення для відправ), спільна кухня, в якій видавлася їжа, харчовий магазин, де раз у тиждень видавали пайку сухих харчів (самітні студенти її зїдали за один або два дні). Майже у всіх таборах були початкові школи, ґімназії, молодіжні організації – Пласт і СУМ, мистецькі одиниці, варстати різьби, вишивання, спортивні команди копаного м’яча, відбиванки, легкоатлетики. Були кіоски в яких можна було купити тогочасну українську пресу: бандерівський “Самостійник”, мельниківську “Неділю”, уердепівські “Українські Вісті”, журнали, як от Пу-Гу. Були політичні партії, з яких найбільш відомими були націоналістичні  – бандерівців, мельниківців, згодом відірванців від бандерівців – двійкарів, уердепівців, гетьманців, уенерівців і ще кілька менших, які колись діяли в Галичині під польською окупацією. І всі між собою сперечалися, подібно як це сьогодні в Україні, тільки та суперечка полягала як визволити Україну. Та й, звичайнр, змагалися за таборову владу. Але  під час  відзначення національних річниць всі виступали одностайно, і однаково мріяли про Незалежну Україну.

На початку 1950-их років ці бастіони сукупного українського перебування (табори) почали зникати. Люди почали емігрувати в світи, за океани. Помітний початок емігрування почався вже в 1948 році. В Німеччині залишилася тільки незначна українська діяспора, яка почала улаштовувати своє життя на нових умовах, як повоєнні емігранти в Німеччині.

Так було колись А про те, як сьогодні живе в Німеччині еміграція нової хвилі й залишки повоєнної,  розповідає Світлана Бережанська.

“… Я живу в Німеччині три роки. Розкажу про те, що  за цей час встигла запримітити, побачити, почути шляхом спілкування. Ото ж можу сказати, що сьогодні в Німеччині живе багато українців. Вони розсіяні по цілій країні. Якщо говорити про людей повоєнної еміграції – вона незначна, але є їхні діти й онуки, що народилися в Німеччині. Ця катеґорія емігрантів  доповнилася поворотцями з Бельгії та Голяндії й замешкала в Німеччині. Всі вони ввійщли в німецьке суспільство – їх вже три покоління. Багато з них заможні, мають свої хати, працюють у німецьких фірмах на гарних робочих місцях, займають гарні позиції. Між ними люди з гарними професіями. Вони, можна сказати, вповні інтеґрували себе, але почувають себе українцями, пам’ятають про своє українське походження, навіть зберігають свою мову, хоч не всі.

Новоприбулі емігранти з України приїхали на заробітки, виконують різні роботи, хто що. Але багатьом також вдалося знайти гарну працю, якщо у них була якась професія. Знаю, що дехто улаштувався у ділянці медичних послуг, дехто дає лекції з музики й таке інше.  Одначе, більшість – це заробітчани, які влаштувались на різних фізичних роботах. Вони приїхали до Німеччини, щоб заробити гроші, післати в Україну, і самі думають колись повернутися назад в Україну з думкою почати якийсь бізнес. І я, після навчання,  маю  намір повернутися в Україну. Та мабуть більша половини з емігрантів нової хвилі таки залишиться в Німеччині на постійне перебування.

Сьогодні Німеччина дуже цікавиться Східньою Європою, а зокрема Україною – створила багато підприємств в Україні. Ті підприємства є німецько-українські і також українсько-німецькі. І це все якоюсь мірою в’яжеться з українською еміграцією. Німцям потрібні українці, що володіють німецькою мовою, знають німецькі практики. І українцям в Україні потрібні такі люди з німецьким досвідом, якщо в Україні хотять залучити німців до якихсь проектів. Є багато різних оголошень у пошуках спеціалістів на працю у підприємствах, що діють в Україні і в Німеччині, де потрібне знання української мови. Німці, зокрема, охоче приймають на працю українських студентів”.

Відтак наша розмова перейша на тему української громадської праці, українських культурницьких заходів, тощо. Ось що розказувала Світлана.

“… Мені відомий тільки один центр  українського скупчення в Німеччині, в якому ведеться українське культурне життя. Це Мюнхен. За мені відомими даними, тут проживає приблизно 1400 людей з походження повоєнної еміграції, майже всі народжені  в Німеччині, дехто в Бельгій й Голяндії. Разом з емігрантами нової хвилі в Мюнхені нараховується біля 5000 українців. Є райони міста, де при якійсь одній вулиці живе багато українців, але такого центру, як у Чикаґо “Українське село” нема. В Мюнхені знаходиться українське консульство і генеральний консул Юрій Ярмілко завжди активно приймає участь у різних заходах громади. В Німеччині також є українське посольство, знаходиться в Берліні, однак за останні три роки мого  перебування в Мюнхені Посол  нас не відвідував. А про те, чи в Берліні існує активна українська громада – мені не відомо.

У Мюнхені є три українські церкви – Українська Греко-Католицька та православні – Київського Патріярхату та Автокефальна. При  католицькій церкві існує хор, який створили люди  повоєної еміграції,  до якого приєдналися студенти нової хвилі і я.

Сьогодні  нараховуємо в Мюнхені 31 організацію, що включає наші церкви. Найактивнішою організацією є Товариство “Україна” з осідком у Мюнхені, яке займається ширенням української культури  на цілу Німеччину. З цим Т-вом співпрацює Єпископ Петро Крик, що  є апостольським екзархом на Німеччину і Скандинавські країни та Єпископ  Андрій УАПЦ для Німеччини й Англії, а зокрема Протоієрей  УАПЦ Валентин Смоктунович.

Іншою вагомою організацією є “Союз Українських Студентів у Німеччині”. В цій організації згуртувались студенти з України, а їхнім основним завданням – це  помагати студентам адоптуватися, знайти житло, подавати  консультації і таке інше. Студенти також займаються громадською роботою. Наприклад, в час виборів в Україні, вони займалися агітуванням, закликали людей брати участь у виборах, займалися організаційною роботою, були в лічільній комісії. На жаль численність у виборах була невеликою. Приймали участь у виборах ті, що приходять до церкви і мають зв’язок з якоюсь організацією. Мабуть половита студентів, з якими я спілкуюся, приїхала до Німеччини, щоб здобути освіту й відтак повернутися в Україну й  знайти собі гарну роботу. Друга половина (це приблизні дані) має намір залишитися в Німеччині. Наші студенти серйозні, їх в Німеччині люблять. Вони мають хороші можливості на професійне працевлаштування. Студент, після закінчення навчання, має один рік на працевлаштування. Якщо за рік не знайде праці, мусить повертатися додому. Німці за цим строго слідкують. Це все пов’язанне із законістю перебування в Німеччині. Студентам дуже легко одержати візу на навчання, робітникам багато важче. Знаю з досвіду. Я приїхала  на догляд дітей, а коли рішила поступити на навчання, мені було дуже легко одержати студентську візу. Доречі, навчання в Німеччині було безплатне, і тільки від останніх двох років треба за нього платити. Але плата невелика, символічна. Можна собі позволити. Говорячи про навчання, згадаю що в Мюнхені  діє Український Вільний Університет, в приміщенні якого ми проводили деякі заходи.

Іншою дуже активною організацією в нас – це об’єднання жінок, яке очолює п-ні Марія Ковалишин. Воно було зорганізовано  повоєнною еміграцією. Існують  молодіжні організації – СУМ і Пласт, членство яких – це діти та онуки повоєнної еміграції. Вони відбувають свої збори, поїздки в Україну для ознайомлення з Батьківщиною. Великою подією в нас – збиратися біля пам’ятника Степану Бандері.

З українських газет, які я зустрічала в Мюнхені – це “Український Голос” (релігійна газета). Студенти мають свою інтернет сторінку, яка дуже популярна. Маємо Бюлетень, який видає Т-во “Уакраїна” українською та німецькою мовами з метою сприяння, піднесення та поширення української культури. В цьому році Т-во “Україна” відзначало свій ювілей 10-річчя, а ініціятором його створення був Іван Бобин – він з повоєнної еміграції, сьогодні вже почесний член Т-ва.

Мюнхенська  громада утримує тісні звязки з Україною, запрошує на виступи  мистецькі ансамблі з різних областей України. Це цікаво для них і ми маємо нагоду бачити творчу працю колективів з України. Ми також відвідуємо Україну, а молодіжні організації Пласт і СУМ беруть участь у різних заходах в Україні. Тут  хочу ще згадати, що в нас концертував ваш ансамбль “Громовиця”, який справив надзвичайно гарні вражіння на нас. Його виступ всім нам дуже подобався. Ми хотіли б ще раз його бачити в Мюнхені.

Під кінець хочу сказати, що колись була дистанція між повоєнною еміграцією і новою. Тепер це змінилося. На зборах Т-ва “Україна“ прозвучало гасло:  “Нас об’єднує те, що ми всі українці”.  І ми дійсно сьогодні  стали  об’єднані, до чого немало причинилася Помаранчева революція в Україні.”

Мені було цікаво послухати розповідь панни Світлани Бережанської про життя сучасних українських емігрантів у Німеччині, а конкретно – в Мюнхені. Сподіваюся, що і Вам було цікаво про це читати. Я подякував співбесідниці за розмову і сказав, що головне з розмови подам до української преси в Америці, на що вона дала згоду. Казала: “Публікуйте, хай люди про нас знають”.


Advertisements

3 thoughts on “Світлана Бережанська: А про те, чи в Берліні існує активна українська громада – мені не відомо.

  1. Об’єктивність істини полягає в тому, що вона існує не залежно від свідомості людини. Об’єктивність істини виявляється в суб’єктивній формі, бо кожна людина бачить, пізнає світ по-своєму, а отже, у кожного — і свій результат.

  2. особливо, коли ця істина відкривається тому, хто має в житті принцип “моя хата скраю, Нічого не знаю”, бо знаю тільки свою хату скраю. Я ніколи не сподівалася, що українське студенство таке недалекоглядне і навіть консервативне.

  3. “У Мюнхені є три українські церкви – Українська Греко-Католицька та православні – Київського Патріярхату та Автокефальна.”
    Тобто жодної канонічної.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s