“Далі… виник журналіст Олександр Сосновський”


http://www.news2000.org.ua/

Що відкрила «Закрита зона»
Услід за Пивоваровим і Фіцич намагалася переконати, що її вистражданий творчий плід відкриває невідоме, таємне і навіть досі заборонене. А саме — факти зґвалтування радянськими вояками німецьких жінок. «Це доведені факти, таких свідчень багато, у нас у фільмі фігурували жінки, які про це говорили вперше в житті», — накручує сенсацію Фіцич.
У самій програмі надимати щоки від буцімто отриманого «ексклюзиву» продовжив презентувальник Микола Вересень
Далі — вже на місці, здається, біля знаменитої скульптури радянського солдата у берлінському Трептов-парку — виник журналіст Олександр Сосновський: «За різними даними, було зґвалтовано від півтора до двох мільйонів німецьких жінок і навіть дітей».
Ну, про мільйони пізніше. Спершу про обіцяних Фіцич жінок, які начебто заговорили вперше в житті. Загалом у фільмі фігурують, як висловилася генпродюсер, четверо фрау: Ельфріда, Едіт, Герта та Барбара.
Тільки Ельфріда заявила, що її зґвалтували «п’яні радянські солдати» (а з тим і «відправили батька в Сибір», журналіст тактовно не поцікавився, чим займався батько Ельфріди в часи «тисячолітнього рейху»). Фрау Едіт розповіла тільки про буцімто «право трьох днів на німецьких жінок для росіян і чехів».
І журналіст Сосновський повідомляє нам, що це «право» придумав Жуков. Біля ошатного будиночка журналіст просто трясеться від хвилювання: «Чи захоче з нами говорити ця жінка?!» Потенційна «жертва» — фрау Герта — натомість, гостинно посміхається і говорити хоче: «Мене зґвалтував поляк… Правда, до цього не дійшло…Він пішов».
«Нечуване везіння!» — радісно репетує Сосновський. І, нарешті, журналістське везіння не зраджує його в останню спробу. Фрау Барбара розповідає буквально таке: її з подругами в ліжко затягнули без насилля, навіть культурно, бо то були «польські ополченці». Ось, власне, і всі свідчення, яких багато обіцяла Фіцич.
Слід віддати належне авторам «фільму-розслідування»: для з’ясування істини вони звернулися до наших ветеранів. Двоє із трьох — Юрій Вернидуб та Петро Левашов — категорично і просто заперечили звинувачення у зґвалтуваннях: «Сам ніколи не бачив, в нашому підрозділі такого не траплялося». Щоправда, Левашов говорить іще про велику злість, що солдати тримали на Німеччину. Ага, слід тут розуміти глядачеві, за задумом авторів, значить, таки міг по злобі! І тільки третій, чомусь протитрований як Василь Іванович, розповів, що чув про багато зґвалтувань, а також про «вагони трофеїв для Жукова». Словом, сам не вантажив, сам не бачив, але чув.
Отже, і в радянські часи допитливий читач міг знайти в спеціалізованих виданнях (збірники документів, мемуари) чимало. Наприклад, ті ж накази командувачів фронтами (Жукова, Конєва, Малиновського та ін.) із красномовними формулюваннями. «На завойованій території не дозволяються статеві зв’язки із жіночою статтю. За насилля та зґвалтування винні будуть розстріляні», — цей наказ Жукова був зачитаний у кожному батальйоні 1-го Білоруського фронту.
Зайве казати, що дотримання наказу і виконання покарань порушників лягало не тільки на командирів, а й на той же СМЕРШ, щоб сумніватися у ревнивому його виконанні. Не гірше за накази працював і солдатський телеграф: по всіх фронтах переказували, як Конєв наказав привселюдно розстріляти одразу 30 солдатів і офіцерів — за пияцтво, мародерство і насилля над цивільними. Та й ще до того, як Радянська Армія перетнула кордон, кара за те ж мародерство була нещадною.
Наука — як написання тексту
Варто почитати відому на Заході книгу Осмара Вайта (Osmar White), в часи війни австралійського військового кореспондента, який перебував у Німеччині у складі американських військ. На основі своїх газетних кореспонденцій і щоденників Вайт написав книгу «Дорога Переможця», яка постійно перевидається.
Вайт чесно описує події і викладає лише перевірені особисто факти. Так от, Вайт чимало написав про жорстокість і мародерство американців: старих і дітей виганяють у підвали і на згарища, щоб зайняти їхні помешкання, крадуть усе цінне і переправляють у США антикваріат, хутро, радіоприймачі і фотоапарати, меблі й навіть автомобілі.
І далі: «Було скоєно чимало зґвалтувань. Кількість їх залежить від ставлення старших офіцерів. У деяких випадках особи порушників встановили, їх судили і покарали. Деяких солдат навіть розстріляли, особливо у тих випадках, коли вони виявилися неграми. Однак я знав, що багатьох німкень зґвалтували білі американці. Жодних дій проти злочинців не було вжито».
Вайт стверджує, що один високий командувач (не названий) казав йому, що вважає зґвалтування «тим же сексом, тільки без розмови», і наказав командирам пояснювати підлеглим, що німкень можна легко вкладати в ліжко і без застосування сили, а, наприклад, подарувавши шоколадку.
Чесний Вайт описує побачене у звільненому концтаборі Бухенвальд, перетвореному на табір для переміщених осіб. Варто зацитувати: «ряди бараків, на яких сотні східноєвропейців померли від голоду та хвороб, обставили награбованими в Веймарі меблями і перетворили на бордель. Бордель процвітає і постачає сигарети і алкоголь до табору…»
А що в радянській зоні окупації побачив Вайт? «У Червоній Армії панує сувора дисципліна. Число згвалтувань, пограбувань і знущань в них не більше, ніж у зоні окупації американців або англійців. Дикі історії про звірства росіян виникають через перебільшення і спотворення окремих випадків(…) Антиросійська істерія роздмухувалася, дуже багато казок про жорстокість росіян поширювалося, тому шеф англо-американського бюро зібрав журналістів і сказав: «Пам’ятайте, серед німців існує сильний і організований рух, щоб посіяти чутками і плітками недовіру між союзниками. Німці сподіваються чимало добитися, посіявши серед нас ворожнечу. Я попереджаю вас, не вірте німецьким казкам про російську жорстокість, не перевіривши факти». Одна жінка розповіла мені історію про жорстокість росіян, від якої волосся стало дибки. Врешті вона визнала, що єдине, що бачила на власні очі, так це, як п’яні радянські офіцери стріляли із пістолетів по пляшках».
Цікавим у книзі Вайта є і опис, як швидко і не до порівняння із американською або британською зонами окупації, в радянській були налагоджені постачання цивільному німецькому населенню їжі, питної води, соціальні роботи із відбудови. У той час, пише Вайт, як американці тільки починали думати над новими — денацифікованими — шкільними програмами, у радянській зоні вже працювали школи, в яких викладали звільнені із концтаборів вчителі-антифашисти.
Сосновський із «Закритої зони», пригадаймо, заявляв: «За різними даними, було зґвалтовано від півтора до двох мільйонів німецьких жінок і навіть дітей».
Про те, хто міг підказати Сосновському ці мільйонні цифри, — трохи згодом. Спершу, звідки вони взялися. Намалював їх англійський літератор Ентоні Бівор. Деякі називають його істориком, хоча відповідної освіти він не має. Просто після військової служби у британському контингенті в ФРН у 1970-х Бівор пристав учнем до відомого історика війни Джона Кігана. Потім написав першу книгу про громадянську війну в Іспанії, яку зустріли на загал схвально, хоча одразу знайшли в ній безліч помилок. І це не заважає Бівору зараз викладати іспанську історію ХХ ст. в одному коледжі.
У 2002 р. він видав книгу під назвою «Падіння Берліна. 1945-й», в якій стверджував, що радянські солдати зґвалтували в окупованій Німеччині від 1,5 до 2 мільйонів німкень. Звідки цифри? Практично зі стелі: якщо в одному Берліні згвалтували 100 тисяч жінок, то по всій радянській зоні окупації набереться десь 1,5—2 млн.
Звідки дані по Берліну? «За оцінками лікарів», пише Бівор. Яких лікарів, за якими книгами реєстрації — невідомо. Але відомо, звідки ноги ростуть і в цієї цифри. «За оцінками лікарів, в Берліні було зґвалтовано від 20 до 100 тис. жінок віком від 10 до 70 років». Це майже пряма цитата, яку вставляє Бівор, але свідомо йде на плагіат, не вказуючи першоджерело. А першоджерело — це десятисторінковий памфлет американського автора Остіна Еппа (Austin J. App) «Зґвалтування жінок у переможеній Європі» ще 1946 року.
Але посилатися на Еппа для розумного Бівора було б політичним самогубством. Річ у тім, що Епп належав до так званих «історичних ревізіоністів», виправдовував нацистську Німеччину (книжка «Чесний погляд на «Третій рейх», 1974 р.), засуджував США і Британію за антигітлерівську коаліцію, а слово голокост брав у лапки. Свобода слова у США тоді була не до порівняння із нинішньою — навіть у роки війни вільно видавалися газети із закликами укласти мир із Японією та Німеччиною і повернути зброю
А фактаж зґвалтувань Епп брав із повідомлень американських кореспондентів в Німеччині, що важливо зазначити, вчинених самими американцями. От між ними і виникли оті анонімні «лікарі».
Зерна брехні зійшли в Німеччині
Книжку Бівора професійні історики зустріли нищівною критикою. Професор університету Лондона Норман Девіс повчально написав йому, що «треба віддати належне героїчним жертвам росіян, які врятували нашу шкуру від Гітлера». Американський військовий історик Альберт Акселл не приховував обурення: «Мене запросили для виступу на радіо «Бі-Бі-Сі-4». Другим виступаючим виявився, як його відрекомендували, «авторитетний історик» Ентоні Бівор, автор цієї ганебної книжки «Падіння Берліна».
Попри такі несхвальні рецензії книжку Бівора починає агресивно популяризувати преса. І він по ходу коригує цифри, зокрема, розсуває і кількісні, і вікові межі. «Вони зґвалтували всіх німок від 8 до 80 років», — пише Бівор у саморекламній замітці в «Гардіан» у тому ж 2002 р.! «Армія гвалтівників» — такий заголовок він дає в «Дейлі телеграф».
Як «вживають корисних ідіотів»
У фільмі немає жодного експерта — історика, наприклад. Натомість з’являється така собі фрау Сибіла Дреєр, функціонерка «Товариства вигнаних німців». Саме вона ставить фінальну крапку: «Радянські солдати масово полювали на німецьких жінок. У союзників (себто в американській, британській і французькій зонах окупації. — І. С.) такого не було».
Ну, порівняльний аналіз ми вже отримали вище від Осмара Вайта, який описав бачене на власні очі, тоді як фрау Сибіли ще й у проекті не було. Нам тут цікаво дізнатися більше про це «товариство». Передусім — правильна назва цієї організації — «Союз вигнаних». Вона об’єднує тих німців і їхніх нащадків, яких, за рішенням Заключного протоколу (пункт ХII) Потсдамської конференції від 2 серпня 1945 р. та рішення Союзної Контрольної комісії від 20 листопада 1945 р., було примусово виселено з територій Польщі, Чехословаччини, Угорщини та СРСР (нинішня Калінінградська область Росії) в зони окупації союзників.
З того часу члени «Союзу…» (а виселених було 12,5 мільйона) вимагають від урядів цих країн матеріальних компенсацій за втрачене майно. Традиційно їх підтримує Християнсько-демократичний cоюз. Натомість соціал-демократи досі часто називали їх реваншистами. У бутність канцлером Герхард Шредер заявляв, що жодних претензій до поляків і чехів бути не може, «за Освенцім треба платити».
Водночас підписані в 1970-і угоди про визнання кордонів із Польщею, СРСР та Чехословаччиною конституційний суд ФРН визнав законними за умови, що німецький уряд не відмовився від індивідуальних претензій на втрачене майно.
Для Польщі, наприклад, перший дзвіночок пролунав під час вступу до ЄС, і Варшава погодилася надати право на купівлю своєї землі «громадянами країн ЄС, які втратили батьківщину». Із приходом до влади ХДС «Союз…» отримав приховану моральну підтримку, зокрема, на створення в Берліні «Центру проти вигнання», проти якого різко виступила та ж Польща. У 2005 р. польський президент Квасьневський виступив проти участі німецького колеги у жалобній церемонії до 60-ї річниці визволення в’язнів Освенціма. Приводом стала заява «Союзу вигнаних» про намір подати до Європейського суду із прав людини позови на реституцію втраченої у Польщі власності. Депутати сейму тоді опублікували у газеті «Жеч Посполіта» колективний лист: «Діти катів вимагають від нас компенсації». Польська преса загалом називає членів «Союзу вигнаних» фашистами.
Тепер зрозуміло, чому чотири фрау у фільмі розповідають про зґвалтування ще й чехами та поляками? Дуже схоже на те, що ці промовці підготовлені функціонерами «Союзу…» Можливо, автори «Закритої зони» знайдуть за потрібне розповісти, як виникла ця співпраця. Матеріальний бік оборудки навіть не цікавий. Їх використали всліпу, «розвели», можливо, не давши ні шеляга. В термінах практичної «м’якої дипломатії» це називається «вжити корисних ідіотів».
Відомо, що власником центру «Закрита зона» є депутат від луценківської «Самооборони» Володимир Ар’єв.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s