“І. Полтавець-Остряниця проживав біля Мюнхена у передмісті Плянегг “


І. ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ І ВІЛЬНОКОЗАЧИЙ РУХ
Михайло Іванченко, письменник

Іван Васильович Полтавець-Остряниця з’явився на світ 26 вересня 1890 р. на батьківщині Богдана Хмеля у с. Суботові неподалік Чигирина і виростав допитливим, мов запорожець-характерник. Виколисаний народними піснями, гартований прадавніми звичаями та Шевченковим «Кобзарем», змалку шанував справедливість.
Слухав розповіді матері вчительки-вдовиці про давнину, а їхній рід походив від гетьмана Якова Остряниці, котрий у 1638 р. повстав проти окатоличення України. Замислювався над Тарасовими рядками: «Де Остряницина стоїть хоч би убогая могила?» Бентежила його згадка у «Чорній раді» П. Куліша: «Як же піднялися козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська, бо гарячий був чоловік».

Після сільської школи та навчання в Єлисаветграді, а з 1912 р. у кадетському училищі м.Чугуєва, він потрапив до кубанського війська. На фронті Першої світової війни молодого офіцера нагородили за хоробрість орденами та іменною георгіївською зброєю. Направлений до Петербургу у частину автоброневиків він спізнався з тамтешньою Українською Громадою. І разом з солдатами-земляками зайшов до Ермітажу та заявив чиновникам «Временного правительства»: «Нас пограбували, і я від імени Українського Вільного Козацтва візьму награбоване і передам його власникові, себто Українській державі. Ми чужого не хочемо, але й свого не подаруємо!» Та й забрав символи влади Запорізької Січі.

На ту пору виникла перша українська національна військова сила — Вільне Козацтво. Організував його на Звенигородщині у с. Гусаковому (колишньому хуторі кошового отамана ХVІІ ст. Івана Гусака) селянин Никодим Смоктій. На сходці у березні 1917 р. оголосив запис добровольців. Назбиралася сотня близько 200 душ. Козаки озброїлися дробовиками, вилами, косами та гайдамацькими списами, висмикнутими зі стріх, і, очолені курінним, помчали на Звенигородку. Там роззброїли стражників, розігнали чиновників «Временного правительства» та встановити українську владу.

Найвірнішим захисником Материзни є сам народ. Покозачилися сусідні села і повіти. У квітні Звенигородський повітовий з’їзд Вільного Козацтва постановив: «1) Вільне Козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони порядку. 2) Вільне Козацтво є територіальною військовою організацією, куди мають право поступати громадяни повіту не молодші за 18 років. 3) До організації не приймаються люди, ворожі до України та покарані судом за кримінальні злочини. 4) Всіма справами організації відають командири і Ради козацьких старшин. 5) На командні посади старшини вибираються народом. Обрані самі призначають заступників, писаря, скарбника та бібліотекаря. Відтак з’їзд затвердив командирів та обрав отаманом Звенигородського Коша колишнього матроса з бунтівного броненосця «Потьомкін» вчителя Семена Гризла із Катеринополя. Вільні козаки наводили лад та роззброювали частини царської армії, що верталися з фронту.

Соціалісти Центральної Ради не визнавали Вільного Козацтва. На переконання В.Винниченка, його засновники «смоктали і гризли» трудящих. Депутат перукар Рафес безпідставно проклинав «ето шовіністічєскоє погромноє казачєство». На військових з’їздах козаків підтримували тільки самостійники М. Міхновського. Ешелони з гарматами Звенигородського Коша кинулися було до Києва на поміч загроженим полуботківцям. Але ЦРада зупинила козаків, мовляв «все спокійно».

Соціалісти витіснили І. Полтавця-Остряницю з військового комітету ЦРади. Він зібрав у Чигирині З’їзд Вільного Козацтва 3 — 7 жовтня 1917 р. З’їхалося понад 200 делегатів від 60 тисяч Вільних козаків України. На майдані коло церкви з помосту, оточеного бунчуками та жовто-блакитними і малиновими прапорами, виступали старшини. Пропонували на посаду Військового Отамана Вільного Козацтва полковника І. Полтавця-Остряницю. Він відмовився і прохав обрати командира 1-го Українського Корпусу відсутнього при тім генерала Павла Скоропадського. Делегати погодилися. Обрано й Козацьку Раду. Генеральними стали Наказний Отаман ВК і перший осавул І. Полтавець-Остряниця, другий осавул С. Гризло, писар В. Кочубей, скарбник М. Шевченко (родич Т. Шевченка), хорунжі Н. Смоктій, І. Дрімлюга, К. Шомовський, А. Шкільний, інструктори О. Кищанський, Є. Знахоренко (вістовий П. Скоропадського). Вісім старшин КР були синами Шевченкового краю. Справдилося сподівання Тарасове:

Може, викую я з його
Новий леміш і чересло
До старого плуга
І в тяжкі упруги…
Може зорю переліг той
А козаки-осінні орачі вже шаблями орали переліг і засівали волею.

Згодом до К.Ради увійшли осавулами лікар І. Луценко та белетрист М. Левицький, що став редактором тижневика «Вільний Козак». І. Полтавець-Остряниця перевів постій КР до Білої Церкви. Метою козацьких провідників була диктатура самостійної козацької держави, роздача ораниці безземельним і малоземельним козакам, широкі права робітництва, союз з козацькими і кавказькими державами. Одначе Ц.Рада вороже поставилася до звіту та виробленим І. Полтавцем-Остряницею Статуту ВК. Але, коли більшовики посунули на Україну, то вільно козачі сотні захищали Київ разом з Корпусом П.Скоропадського. Робітничий курінь інженера М.Ковенка придушив виступ більшовиків «Арсеналу». А переляканий В.Винниченко прохав центральнорадівців відступати до Білої Церкви під захист Вільних Козаків. У лютому Звенигородський Кіш — 4620 кінноти з артилерією — при підтримці місцевих отаманів розгромив біля станції Бобринська поблизу Сміли червону орду Муравйова.

При Козачій Раді знавець січових звичаїв І. Полтавець-Остряниця вишколив Отаманську сотню для оглядів і прийомів. Елегантний, але суворий командир, шанувальник малярства і літератури, гітарист, він був душею козацького товариства. Проте Ц.Рада, зокрема військовий міністр УНР М. Порш, всіляко розвалювали ВК. П. Скоропадський подав у відставку. Разом з І. Полтавцем-Остряницею та П. Болбочаном він бував на конспіративній нараді самостійників. За порятунком від більшовиків Ц.Рада кинулася з проханням до кайзера Вільгельма. І на вимогу німців у березні 1918 р. демобілізувала В.Козацтво. Одначе здавати зброю козаки не поспішали. П. Скоропадський добрався до Звенигородки, де зупинилися старшини КР, а потім вернувся у київське підпілля.

І. Полтавець-Остряниця домовлявся з поміщиками про забезпечення Вільного Козацтва всім необхідним. Його підтримував засновник Української Демократично-Хліборобської партії В. Липинський. Більшовики поспішно відступали перед німцями, а ті розігнали нездатну до урядування Ц.Раду. На з’їзді «Союзу хліборобів-власників» 29 квітня 1918 р. за згодою німців обрано Гетьманом України П. Скоропадського. Вчасно встигли, поки німці ще не зліпили з України якесь васальне генерал-губернаторство. Пообіцявши тримати нейтралітет, кайзерівці захопилися збиранням данини. До фатерлянду гуркотіли ешелони з цукром, зерном, спиртом, салом, маслом, вугіллям, залізом, худобою, навіть з чорноземлею на платформах. З усім, чого їм не вдалося завоювати у 1914 р. Їм допомагала гетьманська варта, набрана з царських офіцерів, що втекли від большевиків. Першими повстали проти окупантів 8 червня Вільні Козаки Звенигородщини. Сотні Г. Іванченка з с.Гусакового та С. Кравченка із с. Вільховця розбили ескадрон кайзерівців, що поспішав на поміч оточенім німцям у Звенигородці. Місто обложило понад 15 тисяч повстанців Західної групи кошового С. Гризла та Східної кошового Ю. Тютюнника. Заполонених окупантів погнали в поле сапати буряки.

Гетьман проголосив відновлення Вільного Козацтва, до якого мали приймати синів заможних родин разом з кіньми та зброєю. Проте І. Полтавець-Остряниця напрацював Новий Статут, за яким козаком міг стати «кожний українець, не лучачись з його класовим положенням, але не обмежений в правах по уголовним законам». Невдовзі в реєстрах нараховувалося понад 100 тисяч козацьких родин. Намір Гетьмана спілкуватися з майбутньою білою Росією проти більшовизму, революція в Німеччині та виступ проти Гетьманату Директорії повалили його. Амбітна Директорія не захотіла ввійти на прохання Гетьмана до його уряду, змарнувала його здобутки і сама впала від більшовицької навали. Вільні Козаки кривавилися у відчайдушній стихії міжусобної отаманіії.

На еміграції родини Гетьмана та В. Кочубея мешкали разом у Ванзеє поблизу Берліна. У період кризи жили не з базару, а мали огород та тримали кіз. Гетьман розумів поразку: «…чужинці позбавили нас волі у власній хаті тоді, коли ми самі втрачали свою внутрішню національну єдність та починали самопоборювання і самовирізування».

І. Полтавець-Остряниця керував Військовою канцелярією Вільного Козацтва розпорошеного по Європі. Незгода між Гетьманом та ідеологом В. Липинським призвела до утворення «Союзу гетьманців-державників» та створення Українського Наукового Інституту у Берліні. Старшина постановила відновити В. Козацтво під проводом І. Полтавця-Остряниці. Відтак він заснував у 1920 р. Українське Національне Вільнокозаче Товариство. А тут вигулькнув і новий претендент на українську булаву. Внук австрійського імператора Франца Йосифа ерцгерцог Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) згуртував у Відні 1921 р. своє Вільнокозаче Товариство з тижневиком «Соборна Україна». Проте його злиття з УНАКОТ І. Полтавця-Остряниці не відбулося і товариство розпалося. Українство не хотіло підлягати нащадкам чужого монарха.

Восени 1922 р. командир армії УНР М. Омелянович-Павленко оголосив у Берліні статут Українського Козацького Товариства, що теж вважало себе спадкоємцем Чигиринського ВК з’їзду 1917 р. І взялося «зібрати під свій стяг і спаяти братерським духом все лицарськи-національне, свідоме, активне і творче вояцтво у боротьбі за Самостійну Україну». Воно випускало часопис «Козацький голос». Тим часом людина дії І. Полтавець-Остряниця у січні 1923 р. відновив у Мюнхені своє УНАКОТ на засадах авторитаризму без зайвої демагогії. Його метою було «установлення Національної Диктатури, опертої на Національне Козацьке Військо». Демократичні принципи воно вважало причиною поразки визвольної боротьби. За оновленою Програмою УНАКОТ іноземці не мали право керувати українською державою. Проголошувалася націоналізація великих підприємств, широкі права робітничого класу та селянства, роздача козакам поміщицьких земель без викупу, сувора кара за злочини. Часопис «Український Козак» застерігав тих, хто працюватиме в осередках УНАКОТ В.Вишиваного чи в УКТ вважатимуть провокаторами або «ворогами єдності українського козацтва». За підтримкою Українського Культурного Об’єднання Болгарії 4 липня 1926 р. І. Полтавець-Остряниця, нащадок гетьмана Я. Остряниці та наступник П. Скоропадського, що зрікся гетьманства 1918 р, проголошував себе Гетьманом України і Національним Диктатором. Універсалом затвердив вісім кошів (з них два повстанські у Наддніпрянщині і Галичині) — понад 40 тисяч козаків. Звідтоді його УНАКОТ перейменовано на Український Національний Козацький Рух. Він почав випускати «Бюлетень українського козацтва».

На вигнанні кривава війна пробуджувала надії. У неволі опинилися вивезені до Німеччини мільйони українців — військовополонених червоноармійців та остарбайтерів. Армія майбутньої самостійної України! У П. Скоропадського мешкав поет Л. Полтава, допомагав гетьманцям випускати газету «Українська дійсність» Він писав:

Я бачу: мільйони ідуть
Спинити ворожий розбій:
Вони до кінця доведуть
Полтавський нескінчений бій!

Намагання порозумітися з вермахтом і нацистами не допомогли І. Полтавцеві-Остряниці розширити і укріпити УНАКОР. Гітлерівці йому не вірили, зате довіряли московському генералові РОА геноссе А.Власову. Рейх мріяв про лебенсраум для себе, а не про Вільну Україну. А їй у вогненному горнилі війни треба було мати власну ройну силу, готову до несподіваних ситуацій. І. Полтавець-Остряниця на те способів. Та навіть особисте знайомство з рейхміністром А.Розенбергом не порятувало українського патріота. Гестапо вкинуло його 1942 р. до концентраку разом з іншими земляками націоналістами. За дротами «Вільної Європи» стукотіли по бруку стругані з дерева гольшуги невільників. Не чути було омріяного чвалу козацьких сотень. Нью-Йоркський часопис «Українська Громада» називав І. Полтавця-Остряницю «фашистом», нацисти «авантюристом», а совецькі комуністи «зрадником», хоч він ніколи їм не служив.

Звільнений наприкінці війни з концлагеря І. Полтавець-Остряниця проживав біля Мюнхена у передмісті Плянегг (Bayerisches Hauptstaats-Archif, О. Піщаний). Згадано козацького провідника, котрий «befindet Sich augenblieklich in Not» — «знаходиться нині в злиднях». Емігрантські дослідники не помітили його до самої смерті у 1957 р. Тоді ж несподівано помер і Гетьманич Данило Скоропадський у Британії та генерал УНР О. Греков, який вернувся до Відня після ГУЛАГу. В 1939 р. нацисти і йому не дозволили створити Українське Вільне Козацтво.

Ми спромоглися створити лиш Народний Рух «за перестройку». Забуваємо своїх військових звитяжців.

«Де Остряницина стоїть хоч би убогая могила?»

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s