“Потім зійдемося.”?


Ред. привернула увагу назва статті внизу “Юрій Винничук: Україні треба розділитися й пожити, як дві Німеччини”. Відповісти хотілося цитатою з http://newsticker.sueddeutsche.de/: “Der Leiter des Forschungsverbundes SED-Staat an der Freien Universität Berlin, Prof. Klaus Schroeder, stellt fest: «Auch nach 20 Jahren staatlicher Einheit fehlt es an einer gemeinsamen Identität.» Viele Ost- und Westdeutsche begegneten sich weiterhin mit Vorurteilen und grenzten sich voneinander ab.” , зміст якої словами професора Клауса Шрьодера з Берлінського вільного університету “Навіть після 20 років державного об”єднання відсутня спільна тотожність”. Багато східних і західних німців звинувачують одні одних і дистанціюються одні від одних”. То може не варто розкидатися подібними фразами на рахунок роз”єднання?
ред.
Ірина Славінська,  «Українська правда»
Фото – sumno.com
Юрій Винничук: Україні треба розділитися й пожити, як дві Німеччини

Ірина Славінська, «Українська правда» 21-10-2010

Треба зробити референдум і поставити питання. Думаю, це буде лінія помаранчевого голосування. До речі, ця лінія чітко співпадає з кордонами старої Речі Посполитої… Мойсей водив народ 40 років, доки не вимерли раби. Але я не можу стільки терпіти. Я хочу пожити в нормальній країні

Юрій Винничук – поет, письменник, перекладач, упорядник. За гори інформації в голові Юрія Винничука колись назвали «чемоданом». Одна з «фірмових» ознак львівського письменника – вміння створити вдалу містифікацію та не менш вдало її розвінчати. Можливо, саме тому Винничуку вдаються путівники в стилі «все, чого не знали та боялися запитати».

Для Винничука останній літературний рік був урожайним на відзнаки – «Книжка року 2009» дала нагороду за переклад роману Богуміла Грабала «Я обслуговував англійського короля». Зараз він працює над антологією поетів доби Розстріляного Відродження. А у вересні на Форумі презентували збірку автобіографічних оповідань Винничука «Груші в тісті». Книжка увійшла в довгий список претендентів на премію «Книга року Бі-Бі-Сі».

«Українська правда. Життя» скористалася нагодою розпитати про рецепти славетних розіграшів Винничука. Письменник поділився, як легко перетворитися на поета Вінграновського, як відкараскатися від КДБ і як жити без будильників. 33 літери – 33 історії.

А

Армія

Моє перебування в армії – це втрачений час. Всі мої друзі від армії косили: вони зверталися до психіатра ще до того, як їх викликали у воєнкомат. Їх клали на обслідування, а потім у воєнкоматі вони показували довідку про огляд.

Тоді практично ніхто не служив – лише я та Лишега. Мені тоді вже було 25 років. Я працював у штабі, а все одно мусив вживатися з усіма тими старіками.

З 12 місяців, які я служив, 3 місяці в два заходи я просачкував у госпіталі – малював їм стінгазету, санбюлетені. Вони б мене і не випустили, але я там звабив одну медсестру, вона мені приносила цивільний одяг і я ходив фільми дивитися. І одного разу мене спіймали – тож я вилетів з госпіталю.

Б

Бібліотека

Мені пощастило. В Івано-Франківську ми жили на маленькій тихій вуличці на околиці – це вже майже село – напроти будиночку була бібліотека.

Я ходив туди кожні два дні порпатися. Тато був зубний лікар, його всі знали, тому до мене ставилися особливо – пускали порпатись у книжках, навіть у відділи, куди відвідувачів зазвичай не пускають.

Я взагалі більше читач, аніж письменник. Щоб писати, треба настроїтись – я взагалі часто вигадую причини, щоб не сідати писати. Та для читання я не маю жодних перепон – я завалений непрочитаними книжками досі.

Я був записаний до різних бібліотек – і серед них була бібліотека видань іноземними мовами. Цікаві були польські, чеські, словацькі видання – там можна було прочитати надзвичайні речі.

У їхніх журналах середини 1960-тих і до 1968-го друкували Солженіцина, Джойса, були номери, присвячені сюрреалізму, дадаїзму… Завдяки цим виданням я знав американських, латиноамериканських та європейських письменників ще до появи російських перекладів.

Читали заборонену літературу?

До справді закритих фондів мене не пускали. Але на газети та журнали іноземними мовами дивилися крізь пальці.

Саме тому я вивчив іноземні мови – я ж ніколи слов’янських мов спеціально не вчив. Але вперто читав, про значення якихось слів лише здогадувався. З часом їх нахапався так, що тепер я на всіх слов’янських мовах можу читати.

Зараз я передплачую польський літературний журнал «Literatura na swiecie» – це мій улюблений журнал. Він аналог нашого «Всесвіту», але набагато цікавіший. Його вистачає, щоб стежити за світовим літературним процесом.

В

Вінграновський

Я з ним не знайомий. Знаю тільки, що він мені колись передавав вітання, бо йому сподобався мій роман «Мальва Ланда».

Не знаю, чи йому відомо про одну пригоду. В 1972 році, коли я навчався в Івано-Франківському, то до мене в гості з Тернополя приїхав дуже гарний поет Ярослав Павуляк. Він чекав мене в коридорі в університеті, а мої одногрупниці почали розпитувати, хто це. Не задумуючись, я сказав, що це Микола Вінграновський.

Дівчата вчепилися та попросили зробити зустріч із поетом. Славко був таким самим авантюристом, як і я – і ми організували зустріч. Почитали свої вірші. Вечір вийшов цікавий. Правда, я дивуюся, як дівчата-філологи не розкусили, бо Славко з Тернопільщини, в нього такі шиплячі, що явно не схоже на східняка.

Невже купилися?

Це розкрилося тільки через те, що згодом дівчата пішли на арабський фільм, а там показали кіножурнал з виступом Миколи Вінграновського на письменницькому пленумі. Половина дівчат після того зі мною не розмовляли. То вже був останній курс, тому не страшно.

Г

Груші в тісті

Це моє найпопулярніше оповідання, що блукає в інтернеті, друкувалося в журналах, перекладене кількома мовами, але ніколи не виходило окремою книжкою. Ну, і видавець запропонував назвати так само мою останню книжку, яку я взагалі збирався назвати «Записки пройдисвіта». Я там описав деякі пригоди зі своєї молодості. Про те, як заробляв собі на життя, ніде не працюючи.

Я взагалі майже ніколи не працював на постійній роботі з 9 до 6. Лише в архіві – двічі по 2 місяці. В архів я пішов тільки для того, щоб отримати довідку, що я науковий працівник. Тільки так я міг добути читацький квиток у наукову бібліотеку Стефаника і потрапити у відділ україніки.

Чому вам не подобається робота з 9 до 6?

Не подобається дисципліна.

Ті випадки, коли я працював, негативно впливали на мою творчість. Коли я приходив з роботи, то вже нічого не хотілося – ні писання, нічого. Хіба що дивитися телевізор і читати. Є люди, яким це не заважає. А мені заважає.

Я не люблю будильників. Лягаю, коли захочу, встаю, коли захочу.

Динамо

Окремих дівчат у Львові називали «динамістками». Було поняття «Львівське динамо».

Це дівчата, які знайомляться з тобою на вулиці, щебечуть, радо ідуть у ресторан чи кав’ярню, дозволяють собі ставити випити чи якесь вгощення… а потім «роблять тапочки». Тобто тікають. Наприклад, виходять з ресторану, нібито ведуть до себе на квартиру, зупиняються біля якоїсь брами нібито перевірити, чи лягла сусідка, а насправді тікає через іншу браму з подвір’я.

Вам траплялися динамістки?

Так. Але вони переважно вправлялися на туристах – з місцевими так зробити важче. «Львівське динамо» славилося на весь Радянський Союз.

Ж

Життя

Якби я міг, то інакше прожив би своє життя. В молодості я забагато часу витратив на спілкування. Потім виявилося, що ті, з ким я спілкувався, стукали на мене в КДБ, переповідали наші розмови…

Взагалі замолоду більше хотілося часу проводити з друзями, банячити, а зараз я банячу з комп’ютером. Пляшка на двох – це якраз те, що треба для роботи.

Що ви зробили, коли дізналися про стукачів?

Ну, дізнався я про це згодом. Один із них, поет Іван Іов, признався мені недавно. Так сталося, що він, коли вчився в Кам’янець-Подільському університеті, крав книжки звідти. І одного разу його піймали, пішли до нього додому, знайшли інші книжки, почали крутити – і він усе виклав. Про Чубая, про мене, про те, що ми готуємо чергове число «Скрині»…

Признався він мені практично перед смертю, мав рак горла. А все одно пив.

Як по-вашому, такі дії час виправдовує? Чи люди мають нести відповідальність за ті дії?

Напевно, кожен другий інтелігент був «на гачку». Життя було не дуже оптимістичне, треба було виживати. Кожен вибрав собі свій стиль поведінки.

Я був таким собі Швейком. Коли викликали в КГБ, я до них просився на роботу. На повному серйозі переконував, що це мрія мого життя, а от стукачем бути не можу. Інше діло в штаті. Я й так знав, що з такими дідами і батьками, як у мене, в КГБ на гарматний постріл не візьмуть. Але я їх просто цим надовбував.

От я зараз упорядковую антологію розстріляних поетів. Це буде 2 томи – матеріалу тьма. Там є цікава річ. Є такі, що кололися та все розповідали – їх розстрілювали. Є такі, що не кололися та не розповідали нічого – і їх теж розстрілювали.

Що краще? Не нашкодити та пропасти самому? Чи нашкодити іншому? Я мав великий досвід спілкування з КДБ. Головне правило – про те, що було тет-а-тет, можна не говорити, бо ніхто не доведе.

Якби я не попався на цих дурних знайомствах, то моє життя склалося б інакше. Можливо, книжки би раніше почав видавати. Тепер я дуже хочу надолужити, наздогнати, в мене безліч ідей, але мало часу. А тоді було купа вільного часу, а я байдики бив.

З

Стрийко Зеник

Ім’я Зеньо – це ще й міфологічна особа для Львова. Про Зеня є анекдот.

Сидять чоловіки в ресторані і коли вони наливають, то проголошують тост «Вип’єм за Зеня!». Серед них був чоловік, який не міг зрозуміти, що то за Зеньо. Коли він запитав, йому сказали піти в туалет. Він пішов, а там на стіні написано «Бий москалів! Зеньо».

У Львові є навіть пиво «Зеник».

А в мене був стрийко, брат мого батька, Зеньо – дуже яскравий чоловік. Вони разом з моїм батьком воювали в УПА, був авантюристом.

Колись вони захопили німецьке авто та знайшли там купу фальшивих доларів і гардероб з цивільним одягом. Ще навіть у 70-тих роках стрийко ходив у костюмах, капелюхах і мештах кінця 30-тих років і роздаровував долари. А мій тато ті долари сховав у скляний слоїк і закопав під сараєм. Щурі прогризли капронову покришку і перетворили долари на порохно.

Про Зеня я написав пару оповідань. Він був вічний парубок. А мені завше намагався підшукати якусь вигідну, на його думку, партію. Переконував, що в жодному випадку не слід одружуватися на однолітці, а тільки на юній дівчині, добряче молодшій.

Він казав, що двадцятилітня дівчина з сорокалітнім хлопом буде почуватися як тридцятилітня, а сорокалітній хлоп при ній – так само тридцятилітнім. От і вийде чудова пара.

Ви дотрималися поради?

Моя дружина молодша за мене років на 20 із лишнім.

І

Ігри

Мій юнацький період був весь ігровий. Тодішня атмосфера не сприяла тому, щоб бути серйозним. Та ще й часу вільного було багато.

Улюбленою грою в нашому середовищі були містифікації.

Колись до мене приїхав Чубай і ми разом пішли до Степана Пушика. Чубая тоді не публікували – його друкували лише на Заході, «Радіо Свобода» про нього говорило… І ми вирішили, що Чубай скаже, що він – Микола Воробйов. Цей поет був аполітичним і взагалі нормальною людиною, його можна було не боятися.

Ми провели з Пушиком цілий день. Але потім Пушик сам поїхав до Києва, почав шукати Воробйова, знайшов… і вирішив, що це КДБ спеціально послало Винничука з Чубаєм, щоб дізнатися, що Пушик буде думати про СРСР… Про Чубая тоді саме ходили чутки, що він співпрацював із КДБ.

Ображалися довго?

Пушик зі мною не розмовляв. Ми помирилися лише після смерті Чубая, про якого розповсюджували дурні плітки. Хоча ніхто точно не знав – документів нема, доказів нема.

Ї

Їжа

Їсти я люблю. Але і готувати люблю. Це мене виправдовує.

Фірмовий рецепт розкажете?

Груші в тісті. Груші треба порізати плястерками, вмокати їх у яйця збиті з молоком, брошном і смажити. Загалом я багато що можу готувати.

Або ось лазанья… Уммм… Смакота. Робите спочатку соус бешамель: засмажуєте дві ложки борошна і поступово вливаєте молоко, постійно розмішуєте, щоб утворилася консистенція густої сметани. Паралельно м’ясний фарш засмажуєте з цибулею і зеленню.

Тоді цим соусом вимащуєте деку або скляну ринку, зверху застеляєте пластинами тіста для лазаньї. На пластини кладете фарш, на фарш – плястерка помідорів, солите, перчите, посипаєте тертим сиром.

Потім поливаєте соусом і знову перекладаєте пластинами і повторюєте шар за шаром. В середньому виходить три шари. З самого верху – знову тертий сир.

А що ви найбільше любите їсти?

Прості речі. Деруни, палюшки… Палюшки – це по-східняцьки картопляні галушки. Треба варену картоплю потовкти (але, коли вистигне!), змішати з сиром, додати борошно, яйце, вимішати і викачати таку тонку ковбаску, яку порізати на пальчики. І варити. Потім їсте зі смаженою цибулькою або шкварками і запиваєте кисляком.

Я люблю ще комбінувати варену картоплю з тертою сирою. Для мене ця страва смачна з дитинства. Хоча палюшок є багато видів. Є навіть такий різновид круглих палюшок з дуже непристойною назвою «пизи».

Для них сиру картоплю труть, як на деруни, відтискають, сік трішки відстоюють і зливають, а той крохмаль, який осів на дні, додають до тертої картоплі. Солять і формують кругленькі кульки, а посередині роблять пальцем вм’ятину. Потім кидають на окріп і варять, коли спливуть, 2-3 хвилини.

М’яса їм небагато. Овочі люблю, тому і люблю осінь, бо овочів багато.

Могли б стати вегетаріанцем?

Ні. Я не зловживаю м’ясом, але вегетаріанство – це шкідливо.

Й

Й*б

Є думка, що українці не матюкалися. Прижилася думка про те, що це росіяни принесли в Україну матюки. Але українці матюкалися – просто ті слова не вважалися матюками.

Широко вживали слово на букву «п» з п’яти літер і слово на «х» з трьох літер. Їх вживали навіть закарпатські українці, які тих росіян ніколи й не бачили, або буковинці, які жили лише в Румунії, або бачванські русини у Сербії.

Коли я готував «Сороміцькі оповідки», то мене здивувала одна фраза. Двоє українців говорять про те, як жахливо москалі матюкаються, а самі при цьому вживають багато лайки… Виявляється, матюком вважалося тільки оте слово «й*б» про матір.

Для всіх народів Кавказу така фраза страшна – за неї можуть вбити. Решту на «п» та на «х» можна говорити скільки завгодно. Видно, наші предки з Ірану винесли таке саме ставлення.

От я зараз скачую польські, чеські, сербські фільми – там теж звучать такі слова. Це частина культури. Говорять, що український постмодернізм – це суцільне матюччя… Люди просто не знають іноземних мов. В іноземних мовах взагалі такого поняття, як матюки, нема. Є непристойні слова, які не прийнято вживати в порядній компанії, але, коли у фільмі розмовляють відповідні персонажі, то лексика їхня більш, ніж вільна.

К

Кохання

Чудовий стан, особливо на початку. Коли я закохуюся, то нічого не пишу, поки не дійде до стадії стабільної. Замолоду я міг дуже часто закохуватися. Зазвичай це був короткий період, але він окрилював.

Щоправда, з часом починаєш розуміти, яке це щастя, що ті кохання виявилися нещасливими. Як можна було будувати майбутнє з таким, як я?

А зараз із вами можна збудувати майбутнє?

Зараз так. Зараз я ідеальний. А тоді – точно ні, бо я заробляв мало, мене цікавила тільки моя творчість. Мене не друкували, я часом задумувався: а для кого я пишу? В одному вірші є й такі рядки:

Пишу для горобця,

Що прилітає до мого вікна.

Пишу для тієї пелюстки,

Яку вітер поніс над садом.

Л

Літо

Гарна пора. Ми живемо за містом – там чисте повітря, пташечки співають… А ще влітку я люблю їздити на море, на Балкани. Я люблю абсолютно лінивий відпочинок, щоб нікуди не ходити, а тільки валятися на пляжі.

Червень і липень я ще працюю, але в серпні мушу виїхати днів на 20. Коли повертаюся, то знову готовий до розумової праці.

М

Мрія

Я хотів би опинитися в Середніх віках і стати безсмертним лицарем.

Навіщо безсмертним?

Аби прожити всю історію та виправити її. Іноді їду в маршрутці та мрію, як у 1937 році припливаю на піратському кораблі на Соловки і рятую письменників – Зерова, Підмогильного, Куліша…

А реалістичні мрії?

Їх було мало. Я ніколи не мріяв стати письменником. Оскільки мене не друкували, то я й не мріяв стати письменником. Зате мріяв, щоб розвалився Союз.

А от згадав одну мрію. Щоб мені дали мільйон доларів.

На що б ви їх витратили?

Я б заснував своє видавництво.

Кого б ви видавали у власному видавництві?

В першу чергу – забутих письменників. Мене гнітить, що їх ніхто не перевидає. Тільки видавництво «Смолоскип» щось робить – видають серію «Розстріляного Відродження».

Класику б я видавав, фольклор… Перевів би у цифру всі старі журнали, газети, книги.

У мене немає буденних мрій.

Н

Ні

Я не вмію говорити «ні». І потім про це шкодую. Коли я не хочу сваритися з людиною, то їй краще не говорити прямо «ні». Але не треба й погоджуватися, щоб потім відмовлятися.

От мені пропонували піти в депутати від різних партій. Я щось став дуже популярний – мене сватають у різні сили. І я довго крутив носом і ніби вже відкараскався. Та до однієї таки приєднався.

До якої?

До Луценка.

То з’явиться нардеп Юрій Винничук?

Ні, це міська рада.

Ви взагалі вірите в те, що ваша участь у політичній партії може реально на щось вплинути?

Звичайно, що так. Мене нервують люди, які вже проникли в місцеві ради – там самі пройдисвіти. Бізнесменам взагалі там не місце – нехай займаються бізнесом.

А письменникам місце?

Письменникам теж не місце. Як і спортсменам, і співакам. Але мені здається, що я зможу вплинути бодай на культурне життя.

І яка ваша програма?

Це ж міська рада, тобто не йдеться про глобальні речі. Я б хотів оцифрувати старі видання, які зберігаються у львівських бібліотеках. Я багато працюю зі старими газетами – вони розсипаються в руках.

От на Батурин гроші дали, але ж Батурин можна і через двісті років відновити, бо є креслення. А як відновити газету? За спогадами сучасників? Хоча це ж коштує копійки!

О

Облом

Колись я зустрічався з двома дівчатами одночасно. Наближався Новий рік, і я спланував, що одна приїде увечері і перед Новим роком поїде до батьків, а друга – якраз перед 12 прийде. Тоді ж у гостях у мене мав бути Чубай із дружиною.

Але ті дівчата випадково зійшлися на каві в сусідки та вияснили ту ситуацію і обидві мене прокатали. Зате ми з Чубаями могли розмовляти на будь-які теми. Так що я не шкодую.

П

Правда

У світі все рівномірне – правди стільки ж, скільки й неправди. Все це гармонія. Абсолютної правди бути не може. Правда, якої хотілося б, часто дуже зрадлива. І в ній часто розчаровуєшся.

Біла брехня – добре чи погано?

Залежить від ситуації. Я сам постійно брешу. Біло брешу, хоча потім завжди признаюся.

Фантазія та брехня – нероздільні. Я сам їх часто плутаю. Іноді згадую те, що описав, і вірю в те, що я вигадав. Часто я навіть не знаю, що було насправді.

Р

Риба

Я Риба за гороскопом, а по роках – Дракон. І те луска, і те луска.

Співпадає?

Щось співпадає, щось – ні. Це ж китайський гороскоп – як до нього можна ставитися серйозно? От би наш був…

С

Смаки в літературі

Мені подобаються з письменників Грабал, Борхес, Кортасар, Касарес, Боулз, Лаурі, Барт, Буковскі, Міллер… тобто ті, хто епатував публіку чи бавився у відверто фантазійні речі.

Мої літературні смаки не є популярними. Багато читачів шукають правди в книжках. Вони вірять, що література може дати вічне та розумне. Мене дивує, коли пишуть, що письменник дав правдивий твір, завдяки якому щось сформується.

Якщо якийсь твір здатний повчати, формувати, спрямовувати – то він знаходиться поза межами справжнього мистецтва.

В школах вчать інакше… А ви не вірите в літературу як джерело доброго-вічного?

Не вірю. Література не для того покликана. Це щось зовсім інакше.

Тоді для чого література існує?

З літератури можна щось почерпнути, але за допомогою літератури не можна сформувати особистість, погляди… Хіба що філософські твори можуть впливати. Якщо в художньому творі напхані якісь сентенції, то він буде слабенький.

Повчання нищать твір. Все має своє місце. Проповідь – це проповідь, література – це література. Висока література – це як і висока музика. Ніхто ж не заколупується такою проблемою: чого може навчити Дебюссі чи Шонберґ? А Бах? А Шопен? А картини Далі або Пікассо? А от чомусь від літератури звикли щось вимагати.

Т

Текст і транс

Щоб створити текст, потрібно увійти в транс. Я часто беру та читаю когось із письменників, які близькі до того, що я збираюся писати. Щось таке пов’язане з настроєм. Годинку почитаю – і сідаю писати. Ніби підзарядився від акумулятора. Це штучне створення настрою, але коли я починаю писати, то цього вже не потрібно.

Можу писати цілий день. Можу не писати. В кожному разі, щодня я щось роблю – перекладаю, впорядковую. Страшенно люблю працювати з чужими текстами. Цим можна займатися в будь-який момент. Не треба особливого настрою для впорядкування.

А проза вимагає особливого зосередження. Тому я і затримався з новим романом, ніяк не можу його завершити. Я пишу його шматками, та вони досі не впорядковані. Маю роман у голові, але тексту ще нема.

Раніше я мав більше вільного часу, швидше писав тексти. А потім почалося затягування мене в різні газети, публіцистика… а воно все забирає час. Хочу відірватися, може, десь поїхати та дописати той роман.

У

Україна

Я її страшно люблю, але вона мене бісить – вся Україна, вся її історія. Це дивовижна історія народу, який ніколи не міг зібратися докупи та впорядкувати свої наміри та бажання створити державу. Великий народ, якому попадалися безглузді владарі. Трагедія в тому, що й досі у нас нема лідера, а ті, що вигулькнули в 2004-му, не виправдали себе.

Невдахи вершать нашу долю, як не бухгалтер Петлюра, то бухгалтер Ющенко.

Хто винен?

Не знаю. Може, це наша ментальність така. Може, ми приречені на бездержавність? Зараз в Україні нема держави. В нас усе перекручене з ніг на голову. Громадянин абсолютно не захищений. А влада тільки тим і займається, що дурить народ.

Більшість людей при владі – не етнічні українці. Це ненормальна річ. Це парадокс.

То треба дати можливість відділитися, як казав Андрухович?

Ще до Андруховича я на ТСН написав статтю «Я відпускаю Крим», де висловив те саме. Нам треба розділитися та пожити так, як жили дві Німеччини. Потім зійдемося. Двадцять років терпимо цей розгардіяш. Скільки можна?

І де ж лінію поділу класти?

Думаю, треба зробити референдум і поставити питання. Думаю, це буде лінія помаранчевого голосування. До речі, ця лінія чітко співпадає з кордонами старої Речі Посполитої. Де коротший час були росіяни – там більше українського духу, там більше прогресивного.

Демократія рухається усе більше на Схід. Років 15 тому були лише Західна Україна та Волинь. А тепер і Сумщина навіть. Та вже навіть і Миколаївщина та Херсонщина голосують пів на пів.

Треба ще років 20. Мойсей водив народ 40 років, доки не вимерли раби. Але я не можу стільки терпіти. Я хочу пожити в нормальній країні.

Все одно Крим нікому не потрібен. Через деякий час це буде порохова бочка. В татар постійний приріст населення. В кримчан нульовий приріст. Татари з Туреччини ж можуть приїхати на історичну батьківщину, відкрити нормальні бази відпочинку. Люди, які зараз живуть у Криму, поводять себе так, наче вони там тимчасово. Мовляв, сьогодні урвати, а завтра невідомо що.

Чомусь в інших країнах курорти і готелі дешевші. А тут таке ставлення до людей, які відпочивають, як до ворогів… Я для себе Крим закрив.

Ф

Фантастика

Наукову фантастику я не люблю – мені подобається казкова фантастика. Я з дитинства люблю казки. В мене величезне зібрання казок із усього світу різними мовами. І я сам, зрештою, пишу твори, які належать до магічного реалізму. Виняток лише автобіографічні чи краєзнавчі книги.

Часто це пов’язують зі снобізмом. Мовляв, філологи-сноби не читають те, що люблять читати нормальні читачі.

Ні, тут снобізму нема. Я в юності прочитав безліч пригодницьких книг. Мені й зараз подобається читати перед сном яку-небудь детективну класику. Сучасних російських я не читаю. З англомовних авторів подобається Ладлем (особливо «Рукопис Ченселора”), Форсайт, Айріш, Маклін.

Х

Хорватія

Мені подобається відпочивати на Балканах. Мова зрозуміла, люди за ментальністю близькі.

Хорватія взагалі для кожного галичанина близька. Ми з ними жили колись в одній країні – Австро-Угорщині. Хорватія – дивовижна країна. В готелі, де ми відпочивали, грали народні музики – у нас навіть мелодії співпадають.

Вони були католиками, в них культура не була задовбана православ’ям. І коли серби творили житія святих, то хорвати мали свою епоху Відродження, там писали сонети, світські драми.

Я до православ’я ставлюся негативно. Православні країни – найбідніші країни в Європі.

А найбагатші – католицькі та протестантські.

Ну, от ще один свіжий штрих для православ’я: віруючі московського пархіату виступають проти ідентифікаційних кодів, бо це число Звіра. Це що – нормальні люди?

Або оці всі дурості, з якими стикаються ті, хто відвідує православні храми: жінок без хустки на голові і в міні-спідниці чи в джинсах не пускають! Це ж маразм!

В греко-католицький храм, де вся служба йде українською мовою, можеш прийти хоч у мішковині. Туристи можуть завалити цілою групою в шортах – і нічого.

Греко-католицькі священики здебільшого освічені, начитані. Ось наш сімейний священик отець Юстин – то це просто енциклопедія. З ним про все що завгодно можна розмовляти.

То ви відчуваєте ностальгію за Австро-Угорщиною?

Так. Це був найкращий період життя для частини українського народу. Австрія дала все – університет, слободу слова… Всі українські письменники друкувалися тут. І в Хорватії залишилися добрі спогади про колоніальні часи. Там всюди про них згадки. В Опатії над лавочками можна прочитати: тут сидів Франц-Йосиф, а тут – Єлизавета.

Ц

Цирк

З дитинства не любив ні цирку, ані зоопарку. Люблю дивитися на життя тварин по телевізору, але звірі в клітці – це страшно.

Цирк мене завжди нервував, бо він був російськомовний. Принаймні, в моєму дитинстві. Терпіти цього не можу.

Ч

Чубай

Завдяки знайомству з ним для мене відкрилися сфери літератури, про які я мав мало поняття – поезія Еліота, Езри Паунда… Він дав мені їх почитати після того, як ознайомився з моїми віршами. Відтак я став писати інакше.

Чубай був лише на три роки старший, але раніше почав читати польські й чеські журнали, де друкувалися переклади зарубіжних письменників. Він раніше за мене знав і про Борхеса, і про інших. Саме він відкрив для мене Ґрабала.

Він був нахапаний страшно – був провідником для цілої групи людей. Я думаю, що без нього я б дійшов до всього значне повільніше.

Щ

Щастя

Я щаслива людина. Для мене щастя полягає в тому, щоб робити улюблену справу, щоб не робити те, що мені не подобається. Мені не подобається ходити на роботу – і я не ходжу.

Я живу не у висотному будинку з безліччю сусідів, а в приватному будинку, де кожен живе сам по собі, де твоє особисте життя захищене. І так з дитинства. Живу, як равлик, у своїй шкаралупці. В мене є місце, де пишу, є бібліотека з улюбленими книгами.

Мені цього вистачає. Я не рвуся за більшим.

Багато хто любить їздити закордон на стипендію… Але мені це без потреби, хоча пропозиції були. Я з того більше втрачу, ніж отримаю, бо опинюся в незнайомому середовищі. А тут в мене є затишок, сім’я.

Ю

Юрій

Я на це ім’я був приречений. Мамин рідний брат Юрій був студентом, але у 1941 році, коли Червона армія мала покинути Кремінець, то знищила всіх арештованих. Їх розстріляли та залили вапном. І його теж. Йому було 22 роки.

Він зі мною постійно присутній. Я його страшно люблю. Я ніколи його не бачив, але мені страшно подобається те, що про нього розповідають. Я ніби доживаю те, що він не прожив за життя. Тобто я маю зробити більше, ніж за себе одного. Бо він був талановитий – малював, писав, робив винаходи. Його портрет висить у моєму кабінеті і він для мене, як святий мученик.

Не важко носити цей тягар?

Це не тягар. Це не важко носити. Коли я відриваюся від справ, то він ніби стоїть за мною та стежить, нагадує. От він нагадує мені про незакінчену антологію розстріляних поетів. І я намагаюся завершити її, бо ніхто за таку муравлину роботу не хоче братися.

А ще я відчуваю, що ті замучені поети теж мені вдячні, що я їх воскрешаю, бо я відкрив стільки раніше невідомих імен, що аж страшно – які жахливі жертви приніс наш народ. А ми торочимо тільки про Голодомор.

Я

Янукович

Дивовижна людина.

Я читав історію Румунії. Вона була під турками, але там постійно вибухали повстання. Врешті турки вирішили ставити господарем не румуна, а албанця чи грека. Та от біда – минає рік-два і турецький ставленик знову піднімає повстання. Чому? Людина, навіть якщо вона не є етнічним представником нації, але, ставши володарем держави, господарем народу, теж стає патріотом.

А тут прийшла смєсь білоруса з росіянином, який веде себе абсолютно дико. Людина зовсім не думає, що про нього подумають та напишуть через 50, через 100 років. Ким ти залишишся? Посміховиськом?

Він малограмотний, але це не так страшно. Ти покажи себе патріотом України. А тут пропонують відновити «Зарницю». Я пам’ятаю, що під час «Зарници» піонери ловили піонерку та знімали з неї труси. Правда, це була вже не «зарница», а «озорница». Така гра може бути, вона б мені сподобалася.

Вони багато говорили про об’єднання народу. Але його як не було, так і нема. Натомість з’являється ненависть.

Вихід є?

Підняти повстання.

Хто стане його лідером?

Не знаю. Але я принаймні готовий бути рядовим стрільцем.

Advertisements

15 thoughts on ““Потім зійдемося.”?

  1. Жоден письменник, хіба що винятками можуть бути такі генії як Шевченко чи Франко, так ось – жоден письменник не повинен бути для нас авторитетом у важливих питаннях. Просто тому, що він – письменник. Лише письменник.
    Звідки ця звичка наша – вважати письменника авторитетом виводиться? Не знаю…

  2. Не можна відбирати в людини бажання прожити своє життя, а не переживати його. Коли шлюб невжалий, то держава дозволяє розлучення. Вважаю, варто громадянам дозволити чи вирішити самим свою долю в державі – разом чи окремо. 20 років як одна незалежна Україна – більше провал, ніж успіх!
    Зараз саме пожинаємо плоди Лівобережної і Правобережної… і кінця цьому не буде..!

    http://www.radiosvoboda.org/content/article/2196468.html?page=1&x=1#relatedInfoContainer

  3. ну тоді залишається слідувати російським фашистам, які не дочекаються, коли їхні прогноз збудуться:

    Не має на землі жодної країни, де б жив єдиний народ, жодної! Всі держави – це політичні об”нання різних етнічних груп з метою панування тих чи інших еліт. Простих людей лиш використовують в тій чи іншій спільноті відповідно кому це вигідно. І кордони ставлять там, де елітам вигідно. Моя родина як і тисячі інших пережила зміну кордонів в 1951 і ніколи в житті такого нікому не бажає. Як діли не переділи Україну, все одно не втрапиш. Тоді треба повертати дійсно етнічні землі. А це частина Росії і частина Польщі. Хто на це піде? А от пообрізати можуть. Тому можна говорити про федерацію, де б кожна і Ліва і Права частина України мала своє президенство чи міністерства як в Німеччині. І хай би сходились собі там на верхах. Кожена мала би свого президента, захід = патріота, схід укрку, але поинаймі це було б справедливо. А по живому ділити знову – це підігравати російській політиці, яка саме і працює на знищення україни.

  4. Маша, не було ніяких «20 років незалежної України», це блеф, це фальсифікація, було 20 років території колишньої колонії Москви під назвою УРСР, це така сама фальсифікація, якби бандит захопив і тримав в ув’язненні 20 років жінку, гвалтуючи її, а потім сказав: «Розлучимося»… Вся так звана «Перестройка» горбачовська була блефом, обманом… Справжню незалежну державу треба будувати з нуля, те, що зараз є, це не держава, а підконтрольна сусідові (Москві) територія, ці писаки письменники, усі, без винятку, нас дурять, маніпулюють нами і самі є маніпульовані кимось. Це хворе явище, одужання прийде, але не під виглядом «розлучення», одужання і початок будівництва незалежної держави почнеться зі зміною поколінь і дозріванням еліти народу, яке ще не прийшло, ми всі все ще перебуваємо в «коротких штанцях», в «летаргічному сні», у чому завгодно, але не у зрілому, свідомому, дорослому житті.

  5. Ось ще одна стаття про те, чим сьогодні є Україна і що такі ось Винничуки пропонують «ділити»:
    Феодальная Украина для чайников
    Сергей Дибров _ Четверг, 02 сентября 2010, 13:43
    http://www.pravda.com.ua/rus/columns/2010/09/2/5351572/
    Винничук не висловлює власні думки, він оприлюднює те, що йому наказано сказати сюзереном…

  6. Пардон, українська версія:
    Ось ще одна стаття про те, чим сьогодні є Україна і що такі ось Винничуки пропонують «ділити»:
    Феодальна Україна для чайників
    Сергій Дібров _ Четвер, 02 вересня 2010, 13:43
    http://www.pravda.com.ua/columns/2010/09/2/5351572/

    Винничук не висловлює власні думки, він оприлюднює те, що йому наказано сказати сюзереном…

  7. Нічого не можу заперечити на коментар:
    “Кацапский долбоебизм в чистом виде!”

  8. Середньовіччя – там наше місце. Тобто, князівства чи федералізм. Бо зараз є абсолютна монархія із Царьом-батюшкой-зеком! Ну, давайте почнем з революції трудящих! Слава Октябрю! ))

  9. Немає ідеї, для розбудови держави Україна, яка б надихала більшість її громадян.
    Немає лідерів в Україні, здатних впровадити будь яку ідею.
    Самі люди не впевнені, яка б ідея їм згодилася. Відсутнє позитивне мислення, з вірою в успіх задуманого. Хто і який сенс в Україні створив і обстоює його?
    Федералізм дуже цікава ідея. Але це реальний шлях для розділу. Дати більше влади на місця. Можливо б з цього розпочати. Але ми унизу не керуємо процесами. Ви бачете як у Франції не хочуть пенсійної реформи. Дуже активно. Побачимо, чи їм це допоможе. А взагалі, сьогодні людей дуже притягує комфорт, і марно сподіватися, що будуть відповіді на проблеми, з яких я почав коментар. Для їх вирішення потрібна критична кількість людей готових на жертви аж до втрати життя. Це колись було. Все повторюється. Але ж України і досі немає як такої собі зрозумілої держави. Може щось з проектом “Україна” не те?
    Проекти щодо розділу України цілком можливі при наявності на це волі США, Європи і Росії. Але не думаю, що вони будуть успішними. Може стати навіть ще гірше.
    Думаю, нам би ще часу, щоб ми обтерлися один об одного, злежалися і зжилися, як ті камінці у річці.

  10. А що може в Європі є злагода? Та вони тут гризуться як собаки, тільки лакома кістка – вільний потік капіталу і товарів, що позбавив європу кордонів, їх якось тримає разом. А бахни ще одна криза – і з Європи буде руїна, яка завалить і нас. Так само і з Росією і Америкою. Тому треба думати про власне виживання, а не оглядати по боках. В дусі – з Богом, а в економіці – самі з собою.

  11. З першим погоджуюсь, з другим ні. В економіці сам на сам нема чого робити. Таж давайте спробуємо генерувати об’єднавчу державницьку або іншу більш менш загальну ідею, яка буде прийнятною хоч би серед коментаторів Вашої сторінки. Бо ж ми кожний обстоюємо своє і не йдемо на компроміс, намагаємося переконати іншу сторону у своїй правоті. Для виживання держави, необхідна єдність її громадян, а за для єдності треба йти на компроміси. Як цього не шукати, то на нас справдиться твердження, що дім, який поділився сам у собі – впаде. Може почати з притчі про прутки віника? Краще самим себе зв’язати так, як ми цього хочемо. Бо інші звяжуть і не запитають.

  12. українцям здається притамання перебільшена ідеалізація держави. Це можливо наслідки слов”янського кардіоцентризму або фемінінної складової україського менталітету: все має бути або ідеально, або ніяк. Кидання в крайнощі. Я кажу, ну не має в державних утворенням місця ідеалізму, там = прагматизм. Ідеалізм може бути в духовності, до якого ми привчені. Україна = мати і пому подібне. Але для нас Україна – це не політична структура з політичними ставленниками. Ми все ще живемо совєтський поглядом, коли прививалося нас ідеальне уявленння про комунізм як ідеальне суспільство, до якого ми всі йдемо. А капіталізм живе сьогоднішнім днем і сьогоднішнім прибутком. Для цього вибудовується і політика держави, яка обрала капіталізм. Тому треба тверезо дивитись на речі бізнесу. Якщо ж українці з цим не хочуть миритись, то треба переобирати інший шлях розвитку. А так, і комфорту хочеться, і його наслідки-артефакти приймати не хочеться. Постакапіталістичне суспільство зараз приходить до розуміння, що з комфортом вони продали душу сатані і вже так далеко зайшли, що і повороту в інший бік не видно. Якщо хтось має їздити на дорогих каділаках, то хтось має і недоїдати. На разі нам не має як тягатися з розвиненими країнами, крім як стати їх сировинним придатком або ринком споживання. Але в нас є великий потенціал натурального господарства, яке не залежить від супермаркетів, і поля, які не залежать від хімічних концернів. От їм треба показати дулю і розширювати еко-виробництво і альтернативні шляхи розвитку, щоб біопродукти втричі дорожчі купували в нас, і були залежними від нам, а не нам від їх шроту (сміття), яке ні до рота, ні до пазухи. Тільки блищить, тай годі. Тому не треба комплексувати на проблема неоднородності українців, а треба твердо стояти на землі, які ще слава богу родить!

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s