“Це те, чого немає в Берліні”?


Нищеподане інтерв’ю нічим особливим не відрізняється від десятка тих, які беруть у відомих письменників із закорднонним досвідом заурядні журналісти. Одне ж все зачепило: в довгій і нудній розмові українського письменникана і журніалістки ні разу не згадується українська діаспора як потенційний читач і шанувальник автора, який незадоволений німецькою публікою. Чи то переклади “німецькомовних від народження людей, котрі фізично й кревно жодних стосунків до України не мають” з української на німецьку були кепськими і не надихнули німецького читача-знавця літератур, який вперто не аншлагує зали українського письменника, чи проблема ще десь запорпана. Тож доводиться згадувати домашню публіку-цінителя з України. А деж закордонні українці? Невже вони не читають і не смакують українську літературу? Де тисячі українців Берліна, які поповнили ряди німецького культурного споживача? То що вони теж не ходять на українських письменників? А може до них треба прийти і запропонувати свій творчий продукт їхньою мовою? Вони хоч і не зможуть заплатити такий високий гонорар, як німецькі видавництва, але напевно віддячать таким самим теплом як і українці в Україні. Тоді цей діалог між українцями дійсно відбудеться, адже українці закордонном – це ті самі українці. Єдине, що українські письменники за кордонном ведуть себе так, ніби вони вже і не українські, а якісь вибрані месії для суто тієї публіки, яка їм оплачує літаки і готелі. Якесь модерне прислужництво. А Франко у Відні навіть дисертацію українською захищав. Це так, між іншим. А наші письменники все більше вивчають німецьку мову.
ред.
http://vkurse.ua
Про діалог українців з українцями
Про діалог українців з українцями, мовна проблема, українська мова, Російська мова, культура України, Німеччина, українські письменники 

Про діалог українців з українцями

— Президент Віктор Ющенко зауважив, що мовної проблеми на рівні пересічного громадянина в Україні немає. Водночас результати опитування громадської думки свідчать, що 54 відсотки українців, зокрема мешканців східних регіонів, висловилися за визнання російської мови як другої державної. На вашу думку, в Україні є мовна проблема, чи це лише передвиборні ігри політиків?

— Мовна проблема в Україні є, як і в кожній країні, де населення поділене на мовні групи. У нас вона є так само, як у Канаді, Бельгії, Швейцарії. Інша річ, наскільки ця проблема заганяєтся у конфліктну площину політиками. Для розв’язання мовної проблеми в Україні потрібно передовсім якомога більше її деполітизувати. Та повністю вилучити чинник Росії. Це має бути діалог українців з українцями за повного невтручання російської сторони. Або за повного ігнорування будь-яких її втручань.

— Як саме вона втручається?

— Скажімо, коли російська дипломатія, висловлюючись дипломатичною мовою, непокоїться закриттям російських шкіл в Україні. Це — втручання. Насправді, я вважаю, таке не відбувається: російські школи не закриваються. Але в російської сторони, приміром, викликає стурбованість відкриття кожної нової української школи. Або згадайте, який величезний спротив викликала пропозиція одного з колишніх віце-прем’єр-міністрів з гуманітарних питань про ширше застосування українських перекладів кінофільмів в українських кінотеатрах. Тож починаєш замислюватися над тим, що йдеться зовсім не про комерційні мотиви, а про тупе несприйняття й української мови, і розширення сфери її функціонування в Україні.

Про російську українськими літерами

Але ситуація з українською двомовністю могла б бути дуже продуктивною. Чинник російської мови в Україні — надзвичайно цікавий і своєрідний. Бодай тому, що це вже є не російська мова як така, а українська версія російської мови. Найкраще було б, якби вона й писалася українськими літерами. Така двомовність могла б насправді служити українському зближенню, а не бути яблуком розбрату. І коли б не вибори, то, на мою думку, пересічні громадяни (тут можу погодитися з Президентом), жодна з цих мовних груп — україномовних і російськомовних, їхні представники — громадяни України, не зацікавлені у роздмухуванні протистояння. Коли доходить до виборів, то політичні сили, які себе з цими групами уособлюють, максимально мобілізуючи електорат, тиснуть на це питання. Неймовірно, але їм вдається в обох мовних груп створити відчуття великої загрози, що саме їхня мова в Україні в небезпеці, що її намагаються знищити. Україномовні вважають: в Україні все русифікується, а російськомовні — що ведеться наступ на їхні мовні права. Це —феноменальна здатність наших політиків сварити людей з людьми, роз’єднувати їх заради 30 відсотків на виборах проходження до парламенту. Це тупість, бо 30 відсотків — це, власне, не перемога. В результаті такої влади вони однак не можуть поділити впливів. Але людей одного з одним сварять…

Про антикультурність влади

— Політики, уряд декларують усебічний розвиток української мови. Але що більше приємних обіцянок, то більше в Україні видається, приміром, російськомовних газет і журналів. Книжку українською, буває, не знайдеш у багатьох магазинах, а стало вже звичною справою закривати ті, які її реалізовують. Як, приміром, намагання закрити такий торговельний заклад на Хрещатику. Чому це стає можливим?

— Це — свідчення питомої органічної антикультурності влади. Хоч я не можу розцінювати закриття книгарні на Хрещатику як антиукраїнську акцію, бо вона не особливо відзначалася любов’ю до української книги. В цьому разі — байдуже, продаються там українські чи російські книжки. Просто є ласий шматок — непогане приміщення на самому Хрещатику. Але кияни, які підкреслено вважають себе найбільш читаючими серед читаючого народу українського, бачили, кого вони обирали. Тому нині лише партизанські методи боротьби можуть цьому зарадити. Як на мене, це — наслідок загального інтелектуального і культурного рівня українського політикуму і, зокрема, тієї його частини, котра при владі.

Нещодавно мене попросили навести кричущі два-три факти руйнування культури в Україні. На мою думку, достатньо і єдиного — перебування пана Табачника на посаді гуманітарного віце-прем’єра, нині вже екс-віце-прем’єра. Цей пан, який в одному з інтерв’ю заявив, що українська мова — це такий собі ареал для старої, розумово відсталої інтелігенції, яка й досі плекає надії на національне відродження. Після цього він мав би наступного дня попроситися у відставку. Важко уявити таке в іншій країні. Важко уявити такого польського гуманітарного віце-прем’єра чи чеського, не кажучи про британського чи американського, якщо у них такі посади є. Звідси все береться: відверта негативна настанова влади щодо будь-яких культурних процесів і культурних змін. Але є й інше, приміром, той її сегмент, котрий асоціюється з українством. Скажімо, Президент і його оточення компрометують себе й українську ідею якимось суперархаїчним розумінням цього. Воно для них усе зосередилось (я не вживатиму слово Трипілля) в якихось… сорочинських ярмарках, вишиванках, брилях…

— Вважаєте цього недостатньо?

— Абсолютно недостатньо. Це загалом елементарний рівень, на якому все започатковується, але потім воно має розвиватися, рости, змінюватися. Жодна культура не має шансів, якщо вона не включена в культурні сучасні мистецькі процеси.

Про український бум на німецькому ринку

— Ще донедавна української літератури, як такої, для німецького читача не існувало, тобто її не відокремлювали від російської. Але після того, як німецьке видавництво «Зуркамп», а потім й інші видали ваші романи «Московіада», «Рекреації», в літературних колах заговорили про український бум на німецькому ринку. Чи означає це, що європейці почали по-іншому сприймати культуру України, відокремлюючи її від культури російської?

— Це відбувається поступово. Від проголошення незалежності спливло багато часу, але переконаність, що українське — це інше, ніж російське, до західних європейців прийшла не відразу. Нинішні переклади сучасної української літератури в деяких західноєвропейських країнах — свідчення того, що це змінюється в позитивному напрямі.

— Ви задоволені «своїми» перекладами? Тобто перекладами ваших романів?

— Можу судити лише про мови, якими сам володію. Я цілком задоволений перекладами німецькою. Не кажучи про польську.

— Видавець ваших творів розповідала про складнощі, які виникли, коли шукали перекладачів для ваших романів…

— Але ми їх знайшли. Тепер це навіть не одна людина, їх четверо-п’ятеро — німецькомовних від народження людей, котрі фізично й кревно жодних стосунків до України не мають. Вони вивчили нашу мову і можуть чудово перекладати з неї на німецьку. Дещо інша ситуація з французькими чи іспанськими перекладами. Там це роблять люди українського походження. Вони працюють разом з тамтешніми професійними стилістами, які трішки підправляють їхні переклади. Але мені важко оцінити їх якість, оскільки я, на жаль, не володію ані французькою, ані іспанською. Можна судити з об’єктивних речей, приміром, чи читаються там ці книжки, хто їх читає, як їх обговорюють? Але загалом поки що німецький варіант, німецький досвід для нас найуспішніший.

— Чи брак перекладачів — причина того, що українська книжка — рідкість, приміром, на німецькому книжковому ринку?

— Років чотири тому ще не було жодної. А нині вже вийшли твори чотирьох авторів і вони перекладаються далі. Певен, що будуть нові й нові автори.

— Чому українські письменники не видаються на Заході?

— Бракує перекладачів. Ми жили в імперії, на Заході вважали, що ми всі — росіяни. У світі не було кафедр україністики, де вивчали б українську мову і студенти, і люди зрілого віку. Друга причина — українська держава не дбає про те, щоб залучати іноземців на стипендії, готувати для них в Україні певні програми, давати змогу пожити у нас кілька років, вивчати українську мову та дійсність, закохуватися в українців і українок, щоб після того вони ставали нашими вірними агентами впливу за кордоном.

— Ви вважаєте, що це — проблема українців? Чи Захід все-таки не має великого інтересу до нас?

— Інтерес більш ніж достатній. Після помаранчевої революції він просто велетенський. Але є певна інерція часу. Нині в усіх західноєропейських країнах уже є 17—18-річні люди, які свідомо обирають вивчення української. Це дасть перший ефект років за десять. Натомість, повторю ще раз, Україна могла б стимулювати прискорення такого процесу. Але вона цього не робить, переймаючись не знаю чим, тільки не цими проблемами. Крім того, уряд нині вже екс-прем’єра Януковича зарубав фінансування МЗС за часів міністра Тарасюка. Наші дипломати, це я знаю з їхніх розповідей, обіцяли велику фінансову підтримку на видання творів української класичної літератури для перекладів за кордоном. Вони знайшли видавців, а потім з’ясувалося, що уряд їм це фінансування не надав. Тож видання творів українською не відбулося.

Про якість твору, таланту та автора

— Виходить, видати книгу на заході Європи неважко?

— Так. Але за умови, що є добротний літературний твір, талановитий автор і людина, здатна цей талант і цей текст адекватно передати однією із західноєвропейських мов…

— Можете назвати котрогось з таких авторів?

— Можна назвати щонайменше десять таких письменників. Але не робитиму цього, оскільки багато разів на цьому опікався. Називав десяток авторів, а ще п’ятдесят ображалися, чому і їх не назвав? Проте підкреслю: наша література нині, особливо молода, цілком гідна, цікава й потужна. Якби було достатньо перекладачів, то переконаний, що її знали б у всіх європейських країнах.

Про людей, котрим властиво робити розумні висновки

— 2006 року ви одержали важливу німецьку літературну премію і виступили з промовою на Лейпцизькому книжковому ярмарку. У літературних колах (і не лише в них) її досі пам’ятають. Адже, подякувавши за нагороду, ви гостро скритикували політичний істеблішмент Німеччини за те, що він відмовився визнати за Україною право на європейську перспективу. Здається, тоді ви позбулися ілюзій щодо так званого європейського взаєморозуміння та відкритості німецького суспільства. Це був тоді такий настрій, чи ви й досі так вважаєте?

— Це швидше була промова невдячності. Якщо ви пригадаєте останні слова виступу, то я апелював до одного відсотка європейців. Нехай цей контингент на 99 відсотків складається з «ферххойгенів», але один відсоток може щось змінити. Це була промова, сповнена надії і розпачу. Це було досить складне почуття. Але я був уражений пізнішою реакцією. Про цей виступ багато написано, цитовано в ЗМІ, що свідчить про абсолютне влучення у ціль — своєрідний нервовий вузол. Європейські інтелектуали та культурні діячі всерйоз пережили мої звинувачення — справжній виплеск емоцій. Значною мірою це спонукало їх думати над тим, що являє собою Європа. Іноді мені здавалося, що тим виступом спалюю мости — так усіх поображав, що україно-європейські відносини урвуться раз і назавжди. Але, на щастя, на нього реагували розумні люди, котрим властиво робити розумні висновки…

— Але мости вочевидь не спалені: в одному з інтерв’ю ви сказали, що в Німеччині буваєте частіше, ніж в Україні…

— Де це я так сказав? Я не міг цього сказати, бо, власне, мені завжди про це кажуть самі журналісти: «Ви буваєте в Німеччині більше, ніж удома». Що я негайно заперечую: «Це не так!».

— Але однак часто буваєте? Правильніше було б запитати: ви частіше буваєте в Німеччині, ніж у будь-якій іншій країні за кордоном?

— Це так.

— Чому саме в Німеччині?

— Тут найбільше видано моїх книжок. Ось, приміром, зараз вийшла моя п’ята книжка. В Іспанії вийшло три, в Італії одна, у Франції — дві. В східноєвропейських країнах надруковано десь дві, десь три. Найбільше — в Польщі. Крім того, я достатньо добре володію німецькою, щоб самотужки спілкуватися з тутешньою публікою. Мені тут набагато легше, краще і приємніше виступати, ніж, скажімо, у Франції чи Іспанії. Ну й ще: досвід мого спілкування з Німеччиною, перебування тут найтриваліші. Я уперше приїхав сюди 1992 року й іноді почуваюся тут, як удома. Це, напевне, через знання мови, поведінкових речей, загального контексту. Приміром, коли ти можеш зайти до бару чи кнайпи, сісти й раптом зануритися у повсякденне життя, здавалося б, чужої країни, водночас, розуміючи, про що розмовляють люди, чому вони саме про це говорять, і чому вони саме так поводяться. Тобто це саме те, що дає змогу почуватися комфортно.

Про фантастичну київську публіку

— Що є в літературному Берліні такого, чого немає у Києві?

— О! Це як земля і небо! У Києві є лише одне: абсолютно фантастична, прекрасна публіка, українська публіка, яка чудово розуміє своїх авторів до найменшого нюансу і яка заповнює й переповнює зали, коли ми в них виступаємо. Це те, чого немає в Берліні. Натомість у Києві немає, скажімо, такої інтенсивності літературних заходів, як у Берліні, де мало не щодня відбуваються десятки літературних читань. У тому числі десятки, сотні авторів, запрошених з-за кордону. Це — одна з культурних метрополій, де все кипить і вирує усілякими акціями, заходами, подіями. Київ усе-таки — провінція. Я не кажу, що це погано, але порівняно з Берліном ми — провінція. І, можливо, завдяки саме цій провінційності у нас така рафінована, розумна, мудра, дотепна й весела публіка.

Про книжки — комп’ютерні файли

— Це правда, що ви збираєтесь робити письменницьку перерву?

— Перерву у подорожах чи перерву у писанні? У писанні я її саме і роблю. Це пов’язано з необхідністю їздити і виступати. З другого боку, мабуть, це нормально і логічно, оскільки я ще не дозрів до наступного твору. Тому зараз найкраще, що можна зробити, це подорожувати і спілкуватися з публікою.

— Тож запитання щодо того, над чим ви зараз працюєте, знімається?

— Воно знімалося б навіть тоді, коли б я насправді над чимось працював. Я дуже забобонний. Коли над чимось працюю, то приховую це доти, доки стає зрозуміло, що воно в мене обов’язково складеться…

— То ви таки над чимось працюєте?

— Залишимо це питання відкритим.

— А що читає письменник Андрухович? Яка книга нині лежить на його письмовому столі?

— Мій робочий стіл сьогодні — це деск-топ мого комп’ютера, який я в перервах між виступами в потягах відкриваю і читаю рукописи — переважно молодих авторів. Не називатиму імен, але це — більшість із того, що я останнім часом читаю. Це навіть не у формі книжок і навіть не у формі рукописів, а у формі комп’ютерних файлів.

— Це означає кінець книги у класичній її формі?

— Я набираю в дорогу чотири-п’ять книжок. А потім з’ясовується, що я так і не зміг до жодної з них дотягнутися…

— Саме про це йшлося на цьогорічному франкфуртському ярмарку: чи виживе книга, котру можна взяти в руки, погортати і читати. Натомість дуже поширені аудіокниги…

— Так, книга у її класичній формі відходить трохи на другий план. Я не належу вже зовсім до песимістів. Я лише припускаю, що це можливо і, якщо так станеться, то це не трагедія. Це лише означає, що форма вижила себе. Вона мусить відійти в історичні далі.

— І це ви кажете як письменник?

— Насправді важливіше не те, що мій твір побачив світ у формі книжки, а те, що мої думки чи набір моїх слів комусь будуть доступні. Нехай в іншій формі, але цей діалог так чи інакше триватиме.

Інтерв’ю взяла Наталія Писанська.

Advertisements

2 thoughts on ““Це те, чого немає в Берліні”?

  1. Олю,
    не зовсім розумію твій коментар, якась у ньому зачаїлася образа на українських письменників. Даремно. Я була і на концерті Андруховича та “Карбідо”, і на презентації перекладу “Перверзій” і на обох заходах, за участю Оксани Забужко в рамках Берлінського літфесту. Українці там були. Кого література цікавить, той знає куди і коли прийти. Кількість слухачів зовсім не пов”язана з якістю перекладу, бо якщо вже говоримо про Андруховича, то переклади Сабіни Штьор – чудові. Це загальна тенденція, на презентації інших авторів, неукраїнських приходило приблизно стільки ж слухачів. Тут національний фактор не відіграє жодної ролі. І нарешті, таких мізерних гонорарів, які платить авторам Берлінський літфест ще треба пошукати.

  2. Загальновідомий факт, що жодний з перебуваючих в Берліні письменників не виявив бажання знайти земляків і прочитати їм свої твори українською. Маю проблему: хочу спілкуватись з українським письменником напряму, а не через німецький переклад, і чути з його уст українську, а не російську, і не німецьку. Я сприймаю літературу через мову, її вібрації і заради цього сакрального акту жертвую походами на вечори, які робляться для німецької публіки. Я точно не німка.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s