“Ідеальний творець наукової школи, за Пріцаком, – це «велика індивідуальність мінус комплекс “примадонни”.”


http://umoderna.com

Андрій Портнов
Омелян Пріцак –
історик модерної України
Бути першим, поєднувати хист аналітика й організатора, не боятися
сміливих і неоднозначних думок, вірити в науку й в Україну. Більшість
із наведених характеристик видається в наш час атрибутами мало не каз-
кового, уявлюваного персонажа, відображають мрію про науку, якою вона
мала б і, либонь, могла би бути.
Ця стаття є спробою зробити перші замальовки до портрету Омеляна
Пріцака – історика модерної України, цієї неординарної людини.
Сторінки біографії1
Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року в селі Лука (тепер
Озерна) на Самбірщині, коли ця місцевість юридично була частиною За-
хідноукраїнської Народної Республіки. Батько – Осип Пріцак, інженер-
залізничник, майже одразу після народження сина загинув в українсько-
польській війні. Мати, Емілія Пріцак, удруге вийшла заміж. Вітчим Оме-
ляна Павло Сарамага також брав участь у військових діях. Його майно в
Луці було конфісковане польською владою, і родина мусила переїхати до
Тернополя, де майбутній вчений закінчив гімназію. Можливо, навчений
гірким досвідом, вітчим вирішив виховати Омеляна (він був для нього як
рідний син) в польському дусі. За спогадами Пріцака, свою українськість він
відкрив у 13-й день народження, коли «помер Еміль, народився Омелян»2.
А після смерти вітчима у 1934 році він і маму «заставив повернутися до
українства»3.
ПОРТРЕТ ІСТОРИКА
Андрій Портнов
Омелян Пріцак –
історик модерної України
1 Основні біографічні відомості про О. Пріцака наведені в публікаціях: Hajda L.A.
Omeljan Pritsak: A Biographical Sketch // Harvard Ukrainian Studies. 1979/1980. Vol. II–IV. Part
I. EUCHARISTERION. Essays presented to O. Pritsak on his 60th Birthday by Colleagues and
Students. P. 1–6; [Галенко О.] Омелян Пріцак // Український історичний журнал. 2006. № 4.
С. 225–227.
2 В інтерв’ю І. Гиричеві історик розповів, що, шукаючи в архіві інформацію про
батька, він натрапив на запис у метричних книгах, який засвідчував його українське похо-
дження: вчений народився за доби ЗУНР. Це юнацьке емоційне переживання значною
мірою визначило і вибір фаху, й інтерес до українських сюжетів. Див.: Пріцак О. Як
«вибухла»Україна // Старожитності. 1992. Ч. 9 (25). С. 1.
3 Пріцак О. Мій шлях історика // Вісник АН України. 1992. № 3. С. 54.
138
Андрій Портнов
1936 року Омелян Пріцак вступив до Львівського університету Яна
Казіміра, де вивчав семітські, іранські та алтайські мови. Завдяки зна-
йомству з Теофілем Кострубою4 («святою людиною») він потрапив до
Історично-джерелознавчої комісії НТШ, де привернув увагу Івана Кри-
п’якевича5. Вивчаючи східні мови, молодий науковець заглиблюється і в
українську історію, готує ґрунтовні статті про стосунки гетьмана Мазепи
і княгині Анни Дольської6, генеалогічну студію про рід Скоропадських7,
захоплюється дискусією про формування української нації8, яка спалахує
під впливом провокативних публікацій Мирона Кордуби і набуває по-
літичного звучання.
1939 року в окупованому совєтськими військами Львові Пріцак зу-
стрічається з Агатангелом Кримським9. Ця зустріч дуже символічна: мо-
лодий український сходознавець і леґендарний академік, який незабаром
буде знищений комуністичною системою, перетинаються у вирі Другої
світової війни. Ще до закінчення університетських студій у лютому 1940
року Пріцак стає молодшим науковим співробітником і, заразом, науковим
секретарем Львівської філії Інституту історії України АН УРСР. У червні
1940 року, закінчивши Львівський університет, він вирушає до Києва з
метою вступити в аспірантуру Інституту мовознавства. Але вже за кілька
місяців, у листопаді, Пріцака мобілізують до Червоної Армії, і він одразу
потрапляє в полон. З примусової праці в Німеччини його звільняють за
клопотанням професора Гартмана, чий семінар у Берлінському університеті
молодий науковець відвідує з жовтня 1943 року.
4 Про Т. Кострубу і його вплив на молодих учених див.: Домбровський О. До історії
ідеологічних пошуків в українській історіографії (Пам’яті Теофіля Коструби, 1907–1943)
// Logos: A Journal of Eastern Christian Studies.–1994. –Vol. 35. – No. 1–4. – C. 297–311. В
іншій статті Олександр Домбровський згадує його «далекосяжні плани про організовану
й координовану науково-дослідну і видавничу діяльність львівського кружка істориків
молодої генерації»: Домбровський О. Семінар історії України при НТШ у 30-х роках //
Домбровський О. Студії з ранньої історії України. Львів–Нью-Йорк, 1998. С. 312.
5 Див.: Пріцак О. Спогад про вчителя [Підготував Я. Ісаєвич] // Україна: культурна
спадщина, національна свідомість, державність. Т. 8. Іван Крип’якевич у родинній традиції,
науці, суспільстві. Львів, 2001. С. 562–566.
6 Пріцак О. Іван Мазепа та княгиня Анна Дольська // Мазепа. Збірник. Т. 2. Варшава,
1938. С. 102–117.
7 Пріцак О. Рід Скоропадського (Історично-генеалогічна студія) // За велич нації. У
двадцяті роковини відновлення Української гетьманської держави. Львів, 1938. С. 64–90.
Також окремою відбиткою того ж року.
8 Її критичний огляд див. ув: Andrusjak M. [Rec. na]: Korduba M. Die Entstetung der
Ukrainischen Nation // Kwartalnik Historyczny. 1934. Zes. 1. S. 121–126.
9 Про одного зі своїх вчителів Пріцак написав кілька текстів: Пріцак О. Про Агатангела
Кримського. У 120-ті роковини народження // Україна: Наука і культура. Київ, 1991.
Вип. 25. С. 103–120; інші варіянти цієї статті: Київська старовина. 1992. № 1. С. 11–26;
Східний світ. 1993. № 1. С. 10–27. Див. також передмову О. Пріцака до монографії Соломії
Павличко: Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела
Кримського. Київ, 2000. С. 5–10.
139
Омелян Пріцак – історик модерної України
Втікачі в Німеччині створюють Національне Об’єднання Українських
Студентів, у якому за збігом обставин чи, радше, за глибокою логікою іс-
торії опиняються найблискучіші українські інтелектуали – Іван Лисяк-Руд-
ницький, Ігор Шевченко, Омелян Пріцак, Юрій Луцький, Орест Зілінський.
За спогадами Юрія Луцького, в Пріцака вже тоді «були деякі великі плани,
які двадцять років пізніше, він здійснив в Америці»10.
З 1946 року Омелян Пріцак студією тюркологію, іраністику і славістику
в Ґеттінґенському університеті, там-таки захищає 1948 року докторську
дисертацію «Караханідські студії», того ж року починає читати лекції на
катедрі орієнталістики. З 1949 працює також лектором української та
польської мов, а 1951 габілітується із працею «Родові назви та титулатури
алтайських народів».
1952 року молодий сходознавець стає викладачем, а 1957 – професором
Гамбурзького університету. Того ж року він одружується з Ніною Мол-
денгауер, викладачкою російської мови в університеті міста Кіль. Пра-
цюючи в Гамбурзі, Пріцак виявляє неабиякі організаторські здібності,
стає одним із засновників Урало-алтайського товариства й очолює його
протягом 1958–1965 років. Одночасно редаґує науковий часопис «Ural-
Altaische Jahrbűcher» (упродовж 1954–1966 років).
1961 року вже знаного в тюркологічному світі професора запрошують
до Сполучених Штатів Америки. Спочатку Пріцак стає професором уні-
верситету штату Вашінґтон (Сіетл), а за три роки перебирається до Гар-
варда на катедру тюркології та лінґвістики.
Основними царинами його наукових зацікавлень у перші повоєнні роки
були арабо-перські й турецькі джерела до історії Східної Европи, історико-
мовознавчі дослідження з тюркології. У сфері лінґвістики Пріцак працював
над проблемами протоалтайської (тюрко-монголо-тунгузо-кореанської)
мовної спільноти, в галузі історико-філологічній вивчав соціяльний устрій
кочових імперій Центральної Азії11.
У Гарварді Омелян Пріцак виступає ініціятором і головним промотором
створення українського наукового осередку і кількох катедр у цьому най-
престижнішому американському університеті. Він нарешті реалізує мрію й
захоплення свого життя – створення якісно нового українського наукового
осередку. За перші десять років кампанії збирання коштів серед україн-
ської громади Америки на гарвардські катедри вдалося зібрати майже
250.000 доларів, а 1973 року – вже 1.800.000 (це пожертви від понад 8 тисяч
осіб). Завдяки переконливості Пріцака в університеті постає осередок
україністики, який називають «гарвардським чудом».
10 Луцький Ю. На перехресті. Луцьк, 1999. С. 52.
11 Це визначення самого О. Пріцака з його життєпису, складеного 12 травня 1950 року.
Ориґінал тексту зберігається в Сарсельському архіві Наукового товариства ім. Шевчен-
ка в Европі. Можливістю скористатися цим джерелом завдячуємо директорові Бібліотеки
ім. О. Ольжича Олександрові Кучеруку.
140
Андрій Портнов
1968 року було укладено угоду з Гарвардським університетом про
створення в ньому трьох українських катедр (історії, мови і літератури).
22 січня 1968 року, в день 50-ліття Акту злуки, відкрито першу катедру
українознавства. 1973 року постав Український Науковий Інститут, очо-
люваний Пріцаком до 1989 року. Того ж року тут відбувся захист першої
докторської дисертації з історії України, яку виконав Орест Субтельний.
1975 року Пріцака обрали першим професором катедри української історії
ім. Михайла Грушевського. 1977 року за його редакцією починає виходити
«Harvard Ukrainian Studies», а 1988 року започатковується «Гарвардська
бібліотека давнього українського письменства».
Паралельно з цією титанічною організаційною роботою 1981 року Прі-
цак видає перший том свого opus magnum «Походження Руси» (сприйнятого
русистами і скандинавістами досить скептично, хоча сама ідея вченого
розглянути витоки Руси в широкому контексті міжнародних взаємин по-
чатку нашої ери на джерельному матеріялі скандинавського, іранського,
хозарського тощо походження вражає своєю сміливістю і масштабністю12).
У 1982 р. разом із Норманом Ґолбом публікує невідомий хозарський до-
кумент Х століття (ця публікація, на відміну від контроверсійного «По-
ходження Руси», здобуває загальне фахове визнання).
Омелян Пріцак уважно стежив за розвитком української науки в
СССР. Заснований ним гарвардський часопис «Recenzija» відстежує і
прагне максимально зважено оцінити далеко неоднозначний доробок під-
совєтської науки. Прикметно, що він привертав увагу насамперед закор-
донних рецензентів, тоді як сучасні постсовєтські дослідники до нього звер-
талися рідше. Проте в Україні праці Пріцака також були відомі. 1964 року
в «Науково-інформативному бюлетені Архівного управління УРСР» Яро-
слав Дашкевич зміг надрукувати короткий огляд його досліджень13. Вже за
«перебудови» (1988 року) в московських «Вопросах языкознания» вийшла
стаття Пріцака про тюрксько-слов’янське ґрафіті із Софійського собору14.
Не випадково саме він виступив одним з ініціяторів першої репрезентативної
зустрічі україністів із СССР і діяспори, яка відбулася 1989 року на базі
Неапольського університету15
12 Надзвичайно важливе в історіографічному плані питання про наукову генеалогію ідей
Пріцака, так звану «хозарську теорію походження Руси» (А. Кримський, В. Пархоменко,
П. Смирнов), а також гостро критичне (нерідко ідеологічно зумовлене), сприйняття його
«Походження Руси» в діяспорному науковому середовищі (публікації О. Домбровського,
Ю. Книша, М. Антоновича) полишаємо за межами цієї статті. Докл. див.: Портнов А. Во-
лодимир Пархоменко: Дослідник ранньої історії Руси. Львів, 2003. С. 41–43.
13 Корибут С. [Дашкевич Я.] Дослідження з джерелознавства Східної Європи // Нау-
ково-інформативний бюлетень Архівного управління УРСР. Київ, 1964. № 6. С. 81–83; пере-
друковано у: Дашкевич Я. Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури. Львів,
2006. С. 674–678.
14 Прицак Е. Тюркско-славянское двуязычное граффити ХІ столетия из Собора
св. Софии в Киеве // Вопросы языкознания. 1988. № 2. С. 49–61.
15 Ісаєвич Я. Омелян Пріцак: спогад про вченого і людину // Львівська газета. 2006.
№ 111 (23 червня 2006).
141
Омелян Пріцак – історик модерної України
З ім’ям Пріцака пов’язана й авантюрна справа висунення на Нобелів-
ську премію кількох українських совєтських письменників. Як член Но-
белівського комітету 1967 року він пропонував на найпрестижнішу літе-
ратурну премію кандидатури Павла Тичини, Ліни Костенко й Івана Драча.
1970 року висунув Миколу Бажана, який мусив написати відмову зі словами
про власну «недостойність такої високої нагороди»16.
За часів «холодної війни» Пріцак лише один раз зміг побувати в Україні.
1959 року у Варшаві йому вдалося дістати туристистичну візу до СССР,
відвідати Львів і після 19-річної розлуки побачитися з матір’ю17.
28 серпня 1990 року в актовому залі Київського філіялу Центрального
музею ім. Лєніна на пленарному засіданні І Конґресу Міжнародної асоціяції
україністів Омелян Пріцак, один з її засновників, виголосив доповідь «Що
таке історія України?». Авдиторія вітала його стоячи. Того ж року він
став іноземним академіком Академії наук України, взяв активну участь у
створенні Археографічної комісії. Повернення на Батьківщину видавалося
тріюмфальним. Підтриманий академічним істеблішментом (в особі Бориса
Патона), Пріцак багато часу проводить в Києві, веде семінар з історіографії
та історіософії в Київському університеті, працює над створенням Інсти-
туту сходознавства, якому планує подарувати свою бібліотеку. 1993 року
вчений стає лавреатом Державної премії в галузі науки і техніки. Здавало-
ся, завдяки організаторському талантові Пріцак укотре здолає всі перешко-
ди і створить якісно новий науковий осередок вже в Україні. Але «київсько-
го дива» не сталося. Увага й підтримка з боку держави поступово зникає
разом з оптимістичними мріями перших років незалежности.Україна
борсається в економічній кризі, науковий істеблішмент відвойовує свої
позиції, розмови про зміни щоразу відчутніше заступають собою самі
зміни. За таких умов 1996 року Омелян Пріцак повертається на постійне
проживання до США. На початку ХХІ століття в Києві виходить наступний
том «Походження Руси». Втім, як і Грушевський, Пріцак не встигає довести
книгу життя до завершення.
29 травня 2006 року Омелян Пріцак відійшов у вічність.
Катедри українознавства в Гарварді
й візія науки
Головний спадок Омеляна Пріцака – катедри українських студій і Укра-
їнський Науковий Інститут в Гарварді. В серії статей, написаних з метою
переконати українську спільноту в перспективності свого задуму, вчений
найповніше і найемоційніше виклав своє бачення науки.
16 Докл. див.: Кипнис-Григорьев Г. «Поэт, чей талант эпичен: история одной переписки»
// Литературная газета. 1989. 29 листопада; Його ж: Корпункт. Фрагменти з книжки.
Висуваючи [М. Бажана] на Нобелівську премію // Вітчизна. 1991. № 12. С. 148–151.
17 Дашкевич Я. Для Омеляна Пріцака. Мемуарний жмуток до 75-річчя // Східний світ.
1994. № 1–2. С. 10.
142
Андрій Портнов
Пріцак був візіонером, спроможним мислити категоріями прийдеш-
нього. Він створив цілісну позитивну програму на майбутнє. Головне зав-
дання еміґраційної спільноти – «виростити високовартісних науковців, змі-
ну поколінню, що відійшло або відходить». Для набуття престижу україн-
ській науці слід рішуче вийти за рамки обмежених еміґраційних середовищ:
«Наука не може розвиватися в атмосфері ґетта. Їй потрібний постійний
виклик, постійна напруга думки, обмін досвідом»18. Пріцак наполегливо
переконує, що український осередок має постати саме в Гарварді (ровес-
никові Києво-Могилянської академії): «Ми забідні, щоб інвестувати тяжко
зібрані гроші в іншому місці, ніж там, де найбільший успіх». При цьому
фундаментальне значення матиме та обставина, що створені катедри «не
віддані у відання української тимчасової еміґраційної установи, а є части-
ною системи найстаршого і найбільш авторитетного американського уні-
верситету», це дозволить створити в Гарварді «базу для чистої науки в укра-
їнознавчих дисциплінах»19.
Вислів про «чисту науку» принципово важливий. Пріцак порівнює
науку із термометром: вона так само «має показувати точну температуру, а
не тільки таку, яка є приємною для свого власника», особливо якщо йдеться
про «патріотичні чи партійно-політиканські спонуки». Вчений наголошує
на міждисциплінарності як неминучій передумові ґрунтовности, а також
підкреслює, що «науковець мусить знати ціну людської гідності й виявляти
громадянську відвагу»20.
Особливе місце в роздумах Пріцака посідає питання наукової школи.
На його думку, школа постає з «ініціятиви й посвяти якогось беззастережно
відданного науці вченого». Ідеальний творець наукової школи, за Пріца-
ком, – це «велика індивідуальність мінус комплекс “примадонни”. Такі вчені
є рідкістю. Вони не ставлять себе самого і свою власну роботу в центрі
своєї (і чужої) уваги, а зв’язують увесь свій життьовий шлях з потребами
даної науки. Вона, наука, а не особисті успіхи, стає тоді підметом. Велич
керівника школи у його скромності»21.
Імена науковців, вихованих Омеляном Пріцаком, – Франк Сисин,
Борис Ґудзяк, Любомир Гайда, Орест Субтельний, Зенон Когут, Григорій
Грабович, Роман Процик, Ольга Андрієвська, Віктор Остапчук, Олександр
Галенко – промовляють самі за себе22.
18 Пріцак О. Чому Катедри Українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої
культурної політики (1967–1973). Кембрідж–Нью-Йорк, 1973. С. 15.
19 Там само. С. 17, 26, 72.
20 Там само. С. 30, 72, 105.
21 Там само. С. 92–93.
22 Див. спогади учнів О. Пріцака: Ґудзяк Б. Про Вчителя // Критика. 2006. № 12.
С. 17–20; Грабович Г. Пам’яті Омеляна Пріцака // Там само. С. 19–21; Галенко О. Повер-
нення Анархасиса // Там само. С. 15–16.
143
Омелян Пріцак – історик модерної України
Проблематика модерної історії
у спадщині Омеляна Пріцака
Модерна історія, національний рух, інтелектуальні пошуки завжди при-
ваблювали Пріцака. До модерної тематики історик постійно повертається в
окремих ґрунтовних статтях23, історіографічних студіях, у виданні пам’яток
історичної думки міжвоєнного часу24. І хоча ця тематика залишається в
контексті тюркських й давньоруських сюжетів, саме у ній Пріцак часто
несподіваний, особливо контроверсійний і захопливий.
1966 року в «Листах до приятелів» до століття народин Михайла Гру-
шевського вийшла зовсім неювілейна стаття Пріцака. Замість «звичайних
трафаретів та фраз», що принижуватимуть самого Грушевського, автор
пропонує «розглянути творчість і діяльність [Грушевського] на тлі епохи
та української дійсности». Цієї засади – змалюванню контексту діяльности
кожного з героїв своїх студій – вчений послідовно дотримувався у своїх
персоналійних публікаціях. Мало того, міркування про контекст, епоху при-
ваблюють його найбільше, стають полем демонстрації блискучої ерудиції і
побудови вишуканих інтелектуальних гіпотез.
У статті про Грушевського Пріцака найбільше цікавить проблема
народництва і народницької візії української історії. На його думку, «теорія
українського народництва» – це «патологічне явище», що спирається на
комплекс провини перед Україною представників «панських верств». Цю
теорію Грушевський, за Пріцаком, беззастережно засвоїв від Володимира
Антоновича, що в засадничий спосіб відбилося на його «Історії України-
Руси». Пріцак, натомість, рішуче наголошує: «У дійсності український
народ і по упадку козацької держави був нормальним народом»25. І наво-
дить перелік видавничих, інституційних, наукових, культурних заходів,
пов’язаних з українським національним рухом, уможливлених завдяки на-
щадкам козацької старшини, які поєднували російську службу з україн-
ським походженням. Звісно, таке поєднання було неоднозначним, але «наше
відродження у 19 ст. було б неможливе, якщо б наші вищі верстви, старі
і нові, були в дійсності цілковито денаціоналізованими “відродками”»26. У
цій тезі вчений спирається, передусім, на фактографічну базу і концепцію
знакової праці Олександра Оглоблина «Люди старої України». У традиціях
державницької школи після згаданого переліку Пріцак наголошує:
23 Наприклад: Pritsak O. The Pogroms of 1881 // Harvard Ukrainian Studies. 1987. Vol. 11.
No. 1–2. P. 8–43.
24 Завдяки О. Пріцакові та з його передмовами побачили світ такі фундаментальні для
модерної історії України праці, як: Savchenko F. The Suppression of the Ukrainian Activities in
1876. Harvard, 1970; Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry. Munich, 1971; Korduba M.
La littérature historique soviétique ukrainienne. Compte-rendu 1917–1931. Munich, 1972.
25 Пріцак О. У століття народин М. Грушевського // Листи до приятелів. 1966. № 5–7.
С. 10.
26 Там само. С. 11.
144
Андрій Портнов
Ми навели повищі дані цілком свідомо в ім’я історичної правди, як свого
роду реабілітацію тих, що як суспільна верства 50 років тому закінчили своє
існування, саме у статті, присвяченій Грушевському. Бо саме він і своєю
науковою, і політичною діяльністю спричинився у вирішальний спосіб до
моральної та фізичної ліквідації української аристократії, що одинока була
спроможна творити самостійну державу в добу наших визвольних змагань27.
Наскільки доречні були ті відомості «саме у статті, присвяченій Гру-
шевському»? І чому автор настільки категоричний у стосунку до надто
неоднозначної теми – народництва і Грушевського? Чому він модернізує
предмет свого розгляду, переводячи статтю майже в площину актуальних
для діяспорних середовищ політичних суперечок? Пріцакові, напевно,
ішлося про інтелектуальну провокацію28. Як свого часу Миронові Кордубі,
коли той публікував статтю про формування української нації. В обох
випадках інтелектуальну провокацію більшість сприйняла як образу і
нахабство. Любомир Винар неодноразово повторював у своїх публікаціях,
що стаття Пріцака «має мало спільного з критичною аналізою головних
історіографічних концепцій Грушевського» і «не дає жодних джерельних
підтверджень» останнього речення в попередній цитаті Пріцака29. У листі
Дмитра Чижевського до Євгена Маланюка від 6 листопада 1965 року оцінка
дещо інакша:
Стаття Прицака цікава. Але гадаю, що і ліпше поставлення Михайла Сергієви-
ча до освічених кіл українських ні до чого б не привело. Шкода лиш, що він
закінчив свою діяльність в оточенні Любинського, Севрука і т. ін. молодих,
але нездібних політиків30.
До Пріцакового переліку, безвідносно до Грушевського, повернулася
постсовєтська українська історіографія, що відкривала іґноровані раніше
провідні верстви. Либонь першим в Україні про статтю Пріцака написав
Сергій Білокінь:
Не може не зворушити, що галичанин, народженець Самбірщини, професор
Пріцак зронив блискуче спостереження: українське відродження почалося на
території колишньої Гетьманщини31.
27 Там само. С. 13.
28 Хоча, здається, Пріцак не був прихильником парадоксальних чи незвичних по-
глядів заради самої парадоксальности, не був поборником авторитетів просто тому, що
це авторитети. Зокрема він обстоював автентичність «Слова о полку Ігоревім», високо
оцінював Конституцію Пилипа Орлика, не вагався називати Шевченка «пророком». Див.:
Pritsak O. The Igor’ Tale as a Historical Document // Annals of the Ukrainian Academy of Arts
and Sciences in the U.S. New York, 1972. Vol. 1–2. P. 44–61; Pritsak O. The First Constitution of
Ukraine (15 April 1710) // Cultures and Nations in Central and Eastern Europe. Essays in Honor
of Roman Szporluk. Camb., 2000. P. 471–496; Пріцак О. Шевченко-пророк. Київ, 1993.
29 Винар Л. Михайло Грушевський – історик і будівничий нації. Статті і матеріали.
Нью-Йорк–Київ–Торонто, 1995. С. 28, 97.
30 Листи Дмитра Чижевського до Євгена Маланюка // Науковий збірник УВАН. Нью-
Йорк, 1999. Т. 4. С. 399.
31 Білокінь С. Доля української національної аристократії // Генеза. 1996. № 1. С. 144.
145
Омелян Пріцак – історик модерної України
Цю зауважену Білоконем тезу Пріцак розвинув у невеличкій статті,
опублікованій вже в 1990-х роках. Він довів спадковість української традиції
від глухівського осередку військових канцеляристів (1708–1786) до таємних
товариств 1818–1825 років (у середовищі яких, на думку Пріцака, постала
«Історія русів») і до Шевченка. За Пріцаком, Шевченко через «Історію ру-
сів» «перейняв естафету» глухівських військових канцеляристів за посе-
редництвом дворянського просвітительства32.
Повернімося до оцінки Грушевського-історика. Вона у статті Пріцака
1966 року така: це фундаментальний дослідник, який, втім, «не діставши в
тогочаснім Київськім університеті ширшого історіософічного світогляду,
дав науці курс історії України з перспективи народників 70-х рр., якого тео-
ретична база вже в часи написання була застаріла»33.
В наступних публікаціях такої гостроти оцінок Пріцак уникав, на
жаль, не описавши еволюції своїх поглядів із цього питання34. У статті 1972
року «Гарвардський Центр українських студій і школа Грушевського»
вчений пише про Грушевського в піднесеному тоні як про найвизначнішого
представника документальної школи (справа народницької теорії не по-
рушується взагалі). Посилаючись на історіографічну схему з підручника
Наталії Полонської-Василенко «Історія України», де серед учнів Грушев-
ського лише Іван Крип’якевич має «спадкоємця» (і цей спадкоємець –
О. Пріцак35), він максимально наголошує на цьому моменті учнівства, пи-
ше, що Крип’якевич «з якихось об’єктивних причин почав готувати мене
на продовжувача свого діла». Пріцак іде ще далі: «Моя праця як керівника
українознавчих студій в Гарвардському університеті була і є спрямована
власне на продовження документальної школи», «гарвардська школа і
школа Грушевського це не протирічні величини – це одне!»36.
Теоретичний характер має велика стаття «Україна та діялектика націо-
творення», написана у співавторстві з Джоном Решетаром й опублікована
вперше 1963 року в «Slavic Review». Не винесений в назву статті чи не
провідний її аспект – заперечення історіографічних стереотипів російської
історіографії, що домінують також в західних наукових колах. Пріцак
підкреслює: владімірсько-московський період східноевропейської історії
почався не зі сприйняття київської традиції, а з її заперечення і знищення
Андрієм Боголюбським37. Не менш рішуче він критикує термін «Old
32 Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Київська старовина. 1993. № 4. С. 62–
66.
33 Пріцак О. У століття народин М. Грушевського… С. 16.
34 Пізніша ґрунтовна студія про Грушевського сюжету про долю аристократії не
містить. Див.: Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. Історія
України-Руси. Київ, 1991. Т. 1. С. XL–LXXIII.
35 Про взаємини Пріцака з Н. Полонською-Василенко див.: Пріцак О. Наталія Полон-
ська-Василенко: Жмут спогадів // Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук. На-
рис історії. Київ, 1993. С. 5–7.
36 Пріцак О. Чому Катедри Українознавства в Гарварді?… С. 103, 106.
37 Pritsak O., Reshetar J. Ukraine and the Dialectics of Nation-Building // From Kievan Rus‘’
To Modern Ukraine. Formation of the Ukrainian Nation. Camb., 1984. P. 13.
146
Андрій Портнов
Russian language» (пропонуючи уявити собі аналогічні розмови про «West
Slavic linguistic unity») та подвійні стандарти західного цитування, коли
тези російських істориків великодержавної орієнтації сприймаються не-
критично, а Грушевського одразу означують як «націоналіста».
У розвитку українського національного руху Омелян Пріцак ви-
різняє п’ять стадій за географічним принципом: новгород-сіверську (най-
визначніший продукт – «Історія русів»), харківську (розвиток сучасної ук-
раїнської літератури, постання першого університету), київську (з 1840-х
років, початки політичних форм національного руху), громадівську та га-
лицьку (з 1890-х, постання політичних рухів). Дорікаючи Іванові Лисяку-
Рудницькому за недостатню увагу до впливу геополітичних змін на статус
українців, вчений поділяє його історичний оптимізм. Пріцак пише:
37 мільйонів українців вирішили задекларувати свою національність під час со-
вєтського перепису 1959 року і хто може впевнено стверджувати, що українська
справа не набере нової форми і значення звідти, звідки така допомога видається
найменш сподіваною? І чи членство України в ООН та інших міжнародних
організаціях також, у довшій перспективі, не матиме об’єктивних наслідків,
відмінних від тих, які Сталін розраховував 1945 року?38.
Як зрозуміти Україну?
Пошуки відповіді на це питання, хоча й не відзначалися такою
інтенсивністю, як у випадку Росії, так само витворили набір розумових фор-
мул, серед яких переважають метафори «пограничности», «окраїнности»,
«багатовекторности». Тезу про покордонність України як визначальну ри-
су історії Пріцак підтримує, але пейоративно оцінює її лише з XV ст. (!),
відколи Україна, «пограниччя Сходу і Заходу», була «неспроможна до са-
мостійного повноцінного вибору на користь однієї зі сторін і позбавлена
обома права вибору»39.
Для Пріцакової візії України принципово важливі наслідки прийняття
християнства з Візантії церковнослов’янською мовою, мовою, витвореною
для «приборкання варварів», мовою, яка «не мала розвиватися, але, очевидно,
розвивалася»40. Уже практично хрестоматійною стала теза про відсутність
у візантійській традиції фундаментально важливого для західної традиції
поділу між концепціями володаря і держави. Через те, що в православному
світі фактично не було Реформації і Відродження, українське барокко ви-
явилося «десятим поверхом у будівлі без фундаменту»41. Відповідно і замість
38 Там само. С. 36.
39 Там само. С. 8.
40 Виступ О. Пріцака в обговоренні концепції багатотомної «Історії української куль-
тури»: Вісник Міжнародної асоціації україністів. 1993. № 1. С. 41.
41 Виступ О. Пріцака в дискусії на Першому круглому столі українських та закордонних
істориків у Славську: Проблеми історії України. Перший круглий стіл істориків. Славсько,
4–6 вересня 1990. Доповіді, виступи, дискусія. Львів, 1993. С. 65.
147
Омелян Пріцак – історик модерної України
феодалізму в Україні розвинулася патримоніяльна система, яка тривала
тисячоліття. У програмній статті «Що таке історія України?» основною
проблемою «східного форпосту Европи» Пріцак називає ту обставину, що
«велика (якщо не більша!) частина українського населення аж до наших
часів, а то й тепер, усе ще живе в системі циклічного [тобто притаманного
Сходові] думання»42.
На переконання Пріцака, підставою визначення територіяльних
меж національної історії є «сьогоднішній державний критерій» і немає
неподоланих проблем у вживанні терміна «український» стосовно тих
періодів історії, коли він не існував як етнонім43. Але при цьому українська
історія має «вивчати минуле всіх людських історичних спільнот і дер-
жав, що проживали на теперішній своїй (українській) території, а не
обмежуватися тільки державами “свого”, себто сьогоднішнього, україн-
ського етномовного кола»44. Цікаво, що це хибно витлумачене гасло ви-
кликало заперечення одного зі знакових постсовєтських істориків Віталія
Сарбея: «Видається спірним категоричне відкидання вельмишановним
академіком етнізму взагалі й зокрема української етнічної маси як об’єкта
історії»45. Про жодне «відкидання» Пріцакові не йшлося. Натомість надалі
важкодосяжною лишається його мрія-максима: «усі процеси етнічно не
українських державних структур треба вивчати об’єктивно, нарівні з етнічно
українськими державами», завдяки чому кримські татари, наприклад, уже
«не дикі зайди, грабіжники, а на рівні з запорожцями – наші предки»46.
Моє особисте знайомство з Омеляном Пріцаком почалося навесні
2002 року, коли за порадою Івана Сергійовича Стороженка я написав пер-
шого листа до професора із проханням ознайомитись із моєю студією про
Володимира Пархоменка – історика, який, за висловом Олексія Толочка,
був «своєрідним історіографічним предтечею Пріцака».47 Відтоді ми
реґулярно листувалися, Омелян Йосипович люб’язно ділився споминами
про мого наступного героя – Вячеслава Заїкина, радив книжки й бібліо-
теки. Неодноразово планувалася зустріч (то в Чернівцях, то в Києві, то в
Гарварді), але так і не відбулася. Наше з Омеляном Йосиповичем спілкування
лишилося заочним, сповненим передчуття майбутньої розмови, майбутніх
питань, більшість яких так ніколи й не постали в листах.
42 Пріцак О. Що таке історія України? // Слово і час. 1991. № 1. С. 59.
43 Виступ О. Пріцака в дискусії: Rethinking Ukrainian History. Ed. by I.L. Rudnytsky.
Edmonton, 1981. P. 235.
44 Пріцак О. Що таке історія України?.. С. 56.
45 Сарбей В. Роздуми з приводу фундаментальної «Історії України» // Київська старо-
вина. 1995. № 2. С. 9.
46 Пріцак О. Що таке історія України?… С. 56.
47 Див.: Толочко А. П. Рец. на: Golb N., Pritsak O. Khazarian Hebrew Documents of the
Tenth Century // Вопросы истории. 1987. № 12. С. 144.
148
Андрій Портнов
Andriy Portnov
Omeljan Pritsak – Historian of Modern Ukraine
The article provides basic biographical information about Omeljan Pritsak (1919–
2006), the historian, Orientalist, and founder and director of the Harvard Ukrainian
Research Institute (HURI). Although the modern history of Ukraine comprises a small
part of Pritsak’s scholarly oeuvre, he was always interested in this subject. In a series
of articles published on the occasion of the founding of the Ukrainian research center
at Harvard he expressed his ideal of scholarship as a “thermometer” of a society’s condition,
courage, and openness to new ideas, and as a movement from the confines of
the exclusively émigré milieu to world standards. As a historian of the modern period,
Pritsak was one of the first scholars to call for the historical rehabilitation of the Ukrainian
Cossack officer class whose contributions to the Ukrainian national movement of the
nineteenth century were emphasized in his works. In his general understanding of
Ukrainian history the scholar argued that the history of all the peoples and states which
for centuries had existed on the territory of contemporary Ukraine should be regarded as
integral component of Ukrainian history. For this view he was criticized “for rejecting
ethnicity” both by diaspora and post-Soviet Ukrainian historiographers.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s