“згадана трійця нині ходить у національних героях, і їй це буде на шкоду.”


http://aryaoros.com.ua

Автор: Ярослав ОРОС

Рештки вітчизняної інтеліґенції, що вичинилася з радянського «проошарку суспільства», розводять раз по раз теревені, що, мовляв, вони були рушіями здобуття Незалежності.

Проте ця думка хистка, як і дії її проповідників. Але відразу постає запитання: то хто ж здобув українську Незалежність?! І через кілька років пошуків я таки знайшов відповідь у… Геродота. Пригадуєте, за його переказами, скіфам із неба впали сокира, ярмо і плуг. Отже, знову маємо Богом послані блага. Тільки спробуймо, нарешті, ними скористатися.

На жаль, нині більше просторікуємо, ніж конкретизуємо набуте. Хіба що Кучма зі слів Кравчука намагається нас переконати, нібито за останніх одинадцять років маємо те, що маємо, себто досягли значних успіхів. Але промови Кучми нічого не важать, як і сотні ним підписаних указів, що їх ніхто не виконує. Залишається наразі знайти принаймні для себе причину, щоб укотре не бути ошуканим.

В Івана Нечуя-Левицького є модерна повість «Хмари». Гадаю, що її прочитав кожен освічений українець. Виразно постає з цього твору один з головних героїв — професор Дашкович, який при старості на занедбаному батьківському подвір’ї побачив страшний сон. «Це не сон, а мої тривожні думи заворушились… Каламутне море заливає Україну, і вона завалюється в його… А я й сам незчувся, як тонув у тому морі і… втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу, не передав навіть їм рідної мови, не передав їм симпатій до рідного краю, до народу. Я заблудився в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі…»

Вперше «Хмари» надруковано 1874 року. Й прототипом Дашкевича є реальна особа — Памфило Юркевич, професор філософії в Київській духовній академії, а згодом у Московсь-кому університеті. Попович з Полтавщини став визначним мислителем, добрим письменником і викладачем. Його блискучими лекціями з історії філософії (наприклад, про Канта й Платона) захоплювався сам І. Нечуй-Левицький, а також московські філософ Соловйов й історик Клю-чевський. Отже, Дашкевич-Юркевич, який трактував іншим думку, скажімо, про ідею, що вона може бути здійснена лише через діяльність розумних істот — людей, тому людина є по-середником між ідеями та світом, раптом, як вважає І. Нечуй-Левицький, при старості спохопився: «Я заблудився в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі…»

І тут постає запитання. Чи усвідомлюють нині, наприклад, такі «поводирі нації», як два Івани — Драч і Білас, Микола Жулинський і Дмитро Павличко, а ще Володимир Яворівський та іже з ними, свою схожість із Юркевичем?! Адже саме вони, хоч як це з першого погляду парадоксально, своєю діяльністю завдали й завдають національній ідеї, а заодно й державотворенню, непоправної шкоди. І найперше — власною дволикістю. Скажімо, Драч у своїй донедавній творчості «дихав Леніним», а нині видихає «нашоукраїнцем» тлін Ілліча у Верховній Раді. Ще рік-два тому Драч очолював Держкомітет інформполітики, телебачення та радіомовлення. Мушу сказати, що саме тоді було закрито на І каналі Українського радіо мою авторську передачу «Четвертий універсал», а коли я запросив на прямий ефір голову УРП «Собор» Анатолія Матвієнка, то після тієї передачі довелося мені взагалі розпрощатися з ро-ботою на радіо. А незадовго до того я запросив на передачу Олександра Мороза, за що отримав суворе попередження, щоб і ноги не було злісних опозиціонерів у приміщенні Національної радіокомпанії. І Драч про це знав, але й далі бездіяльне сидів у кріслі голови Держкомітету…

Що стосується другого Івана, себто Біласа, то ніяк не вкладається в моїй голові, як цей уже сивочолий чоловік не соромиться знову виринати на поверхню політичного вітчизняного бомонду, коли за ним тягнеться яскраво-картатий слід. А саме: міліціянт за фахом, І. Білас іще за Союзу захистив кандидатську дисертацію на тему «розвінчання» українських буржуазних націоналістів, а в роки Незалежності став доктором наук як «ідейний спадкоємець» героїчної історії УПА.

Нещодавно Білас очолив Українську козацьку партію, одразу ж привселюдно заафішувавши, що ця «сила» не є опозицією до чинної влади. Парадокс! І все це відбувається на очах у мільйонів українців. Ох, не мовчіть, братове, «славних прадідів великих правнуки погані».

Третій із когорти «роздвоєних» — Микола Жулинський. О, це особливий індивід. Свого часу Микола Григорович пишався тим, що служив на флоті. Тоді й гадки не мав, що його бать-ко мешкає в Канаді (а мо’, й у США). Потім він, моряк, захопився раптом радянським літературознавством і, вже працюючи в Інституті літератури, їздив у табори, умовляв дисидентів, аби ті зреклися своїх переконань і покаялися перед комуністичною системою, що їх репресувала. Але найбільше мене вразило те, що коли М. Жулинський двічі обіймав посаду віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань Кабміну, то не раз їздив до Колумбійського університету (США) вивчати творчу спадщину Володимира Винниченка, хоч тут, перебуваючи на такій посаді, він і пальцем не поворухнув, аби видати бодай один том автора «Краси і сили». (Нагадаю, що в 20-х роках минулого століття харківське видавництво «Рух» видало 25 томів В. Винниченка). А ще, пригадаймо, Жулинський і нинішній сумський Губернатор Щербань ідуть у сув’язі на вибори… На жаль, В. Ющенко не зважив на послужний список Жулинського й разом із Стояном і Драчем «збагатив» «Нашу Україну» такими іменами!

Давно кортить мені написати про Дмитра Павличка. Дуче недавніх українських мітинґів ще той герой…

У 1990 році я працював у видавництві «Веселка», і звернувся до мене Дмитро Стус і вже покійний Ігор Боднар, аби видати книжку «Вікна в позапростір» Василя Стуса. Я погодився, хоч знав, що видати її буде нелегко. В розділі «З таборового зошита» ішлося, зокрема, про те, «як почуває себе Павличко тепер, коли Ю. Бадзьо в неволі?». Дмитро Васильович тоді ходив у кашкеті а ля Жириновський і вів чи не всі перші мітинги в столиці. Коли рукопис уже зверстали і підготували до друку, викликав мене на килимок директор видавництва Гоян і натякнув зробити купюри, тобто вилучити з тексту інформацію, що викривала Драча, Павличка, Яворівського. Мовляв, згадана трійця нині ходить у національних героях, і їй це буде на шкоду. На те я відповів: щойно Україна перепоховала Стуса, і його домовину носили довкола пам’ятника Тарасу Шевченку, який і досі не позбувся купюр у новітньому «Кобзарі», то давайте «закупюримо» ще й Стуса. Директор Ярема Гоян, як істинний Пілат, умив руки і викликав до видавництва Павличка. Дмитро Васильович у своєму грізному картузі схопив мене за петельки: «Хто ти такий!.. А я — Дмитро Павличко». Мовляв, роби, що тобі кажуть. «Ні!» — відповів я, за що й довелося перегодом розпрощатися з «Веселкою».

Минуло кілька років, і Борис Олійник, тоді голова Комітету у закордонних справах Верховної Ради розповів мені, як Д. Павличко слізно просив Бориса Ілліча дати згоду на його призначення послом до Словаччини. Картина була неприємна, — наголосив Олійник. Одначе Павличко побував послом і в Словаччині, і в Польщі, а тепер продовжує у вітчизняній пе-ріодиці повчати українців, як їм жити…

Звичайно, на противагу звище згаданим, Яворівський — «душка», маститий оратор і вдатний інтриґан. Я захоплююся такими лицедіями до якогось часу, відтак вони набридають. Недавній відкритий лист Яворівського до Кучми — ніщо інше, як чергова заявка Володимира Олександровича нагадати про себе. Мовляв, «що ж ми за народ такий… Я ж закликаю вас зненавидіти Кучму!» Даремно, пане Володимире, старалися. Народ і так його ненавидить. Пора нарешті й Вам перти плуга, а не витьохкувати солов’єм. Орфеїв у нас вистачає, плу-гатарів бракує…

Як бачимо, новоявлені «вожді нації» своїм багатолітнім «уболіванням» за долю «рідної неньки» геніально повторюють практику українських гетьманів, які творили історію України, споглядаючи її крізь призму власних інтересів. Про це без шкідливого єлею й фальшивого глянсування йшлося у моїй публікації в «Українській Газеті» (№ 2. 2003) «Фатум гетьманів», що її з таким шляхетним гнівом сприйняла «патріотично заанґажована інтелігенція». Котра, либонь, так полюбляє більше купюри, ніж істину й правду.

Advertisements

2 thoughts on ““згадана трійця нині ходить у національних героях, і їй це буде на шкоду.”

  1. Правильні або дійсні ватажки та лідери виникають на мою думку тоді, коли ідея опановує великі групи людей (маси). Бо вони у свій час підйому вимагають керівництва для досягнення мети ідеї. На початку 90-х сама по собі ідея незалежності України, як правильно сказано в статті впала “з неба”. Тобто не була виплекана масами. Про це мріяла набагато менша за кількістю ніж це було потрібно група людей. Тому виникли псевдоватажки і псевдолідери. Коли можновладці приміряли “шапку Мономаха”, то щоб втрриматься їм і знадобилися оці “псевдо”. Ідея націоналізму не панує в Україні і ближчим часом перспективи не має. Це взагалі шкідлива ідея для нинішньої України, вона вертає її в минуле набагато років. Необхідна конкретна і практична ідея для такого багатого народу як українці і це не може бути націоналізм. Тому оці псевдонаціональні лідери просто смішно виглядають, особливо коли мова іде про якісь заслуги.

  2. Велике Спасибі, пані Ольга, за цікаву статтю! Багато чого відкрив для себе, та набагато більше речей переосмислив

    Приєднуюсь до вашого кола постійних читачів.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s