“професор Віденського університету, який пише, мовляв, був в Україні з сином, там передреволюційна ситуація! А листівку датовано 1931 роком! Що було далі, ви знаєте. Голодомор, який і врятував Сталіна від революції в Україні. Він просто виморив цих людей, яким несила вже було терпіти…”


/ Іван Білик: Гіпотези теж мають право на життя

http://www.umoloda.kiev.ua

…У домашньому кабінеті письменника Івана Білика — чудова бібліотека. Стелажі книг здіймаються аж під стелю, а до неї в старовинному будинку метрів чотири. «Ви все це перечитали?»— навіть не сподіваючись на схвальну відповідь, питаю в Івана Івановича. «Майже все», — відповідає той. На жаль, зараз письменник уже практично не читає — очі стали підводити. Тож навіть нашу газету, яку письменник передплачує, йому здебільшого читає вголос дружина Світлана Євгенівна. «Ось бачите, — киває письменник на друкарську машинку на своєму столі, — почав писати нову книжку. «Житіє грішного Іоана» називається. Зрозуміли з заголовка, про що? Так, це автобіографічний роман. Але як зупинився на 8–й сторінці, так і досі руки не доходять. Бажання писати є, а змоги немає… Під диктовку ніколи не писав. Я маю сам. Причому обов’язково — друкувати на машинці. Люблю, коли вона лунко клацає, це бадьорить і надихає. Тому й на комп’ютері працювати не можу — там клавіші занадто тихі…» 1 березня Іван Білик відсвяткує 80 років. З нагоди ювілею ми й говоримо з письменником про його минуле і нинішнє «житіє»…

«Мама хотіла мене бачити художником»

— Перш ніж стати письменником, ви працювали вчителем?

— Так. Я понад два роки вчителював на Чернігівщині. Часи були важкі, вчителів не вистачало. Тож випускників, які закінчували школу з хорошими оцінками, брали вчителювати в глухих селах. У нашому колективі була одна вчителька, яка закінчила ще дореволюційну гімназію. Ще двоє після Учительського інституту. А решта, як і я, навіть освіти відповідної не мали. Пригадую вчителя математики. Він завжди приходив на уроки в забрьоханих кізяками чоботях. Питаю його якось: «Чого чоботи не почистили?» А він: «Навіщо їх чистити, учні самі в таких умовах живуть!» А на Чернігівщині було так: заходиш у сіни — наліво світлиця, а направо — хлів із поросятами.

— Що ж ви викладали? Історію, напевне?

— Та що я тільки не викладав! І німецьку мову, і фізику, і фізкультуру… Хоча мама хотіла мене бачити художником. Мій дід був, як казали в народі, богомазом — ікони малював. Писав лише з реальних людей, тож усі святі в навколишніх церквах мали «прототипів». І тітка, мамина сестра, непогано малювала. Я теж художню студію відвідував. Але з малюванням у мене не склалося, хоча після школи і вступав на архітектурний факультет. Малюнок у мене був відмінний. Але щось там їм не сподобалося, і мене не взяли. Потім уступав до театрального інституту. Добре склав усі іспити, а мене знову не беруть! Чому? Бо «у вас дуже слабкий голос». Та люди добрі, я ж не на акторський факультет вступаю, а на театрознавство! Навіщо мені голос? Мені аби пальці писали та очі дивилися! Не прийняли.

Наступного року я вже пробував щастя на історичному факультеті університету, але здав один іспит на четвірку й «пролетів». І лише в 26 років прийшов вступати на факультет журналістики. Здав усе на «відмінно»! А мені знову: вас на загальних підставах не зараховано! Чому? У мене все ж на «відмінно»! Але я мав стаж, і мене таки взяли.

— Свій перший роман у якому віці написали?

— Пізно. Я ж починав із перекладів. Вивчив болгарську мову…

— В університеті?

— Та ні, самотужки. А потім практика. Вигавкався на болгарина так, що навіть носії мови не вірили, що я українець(сміється. — Авт.). Болгарська мене зацікавила. Вона мені здалася найважчою серед слов’янських мов і незвичною. Всі слов’янські мови флективні, тобто мають закінчення і відмінки. А в болгарській — один прямий і один непрямий відмінок. Мій головний фах — переклади. А все, що написав, — то між основною роботою. Як перекладач я й до Спілки письменників уступив. І тільки через рік видали мій перший власний романчик «Танго». У мене редактором була Леся Клименко. Питаю її: «Ну що, хліб там є?» — у романі тобто. «Та так, — каже, — тісто. Ще пекти треба».

Насправді першим я написав роман «Яр» (про визвольну боротьбу). Подав на рецензування. А мене так розгромили… Добре, хоч живого випустили, але з великою ґулею на лобі, яку мені наставив рецензент Наум Тихий. Він спочатку зробив мені пару реверансів: про майстерність, про стиль. А тоді буквально молотком по мені пройшовся, звинувачуючи в націоналізмі. Розповів я про це Олександру Бандурі, який очолював видавництво «Дніпро». І той написав мені невеличку схвальну рецензію. Дав мені й каже: «Оце я написав, щоб захистити тебе од Тихого. Хоча насправді роман не піддається друку. Цим я твої гріхи, хлопче, взяв на себе. Ти поклади рукопис у найглибшу шухляду і років двадцять не витягай! Навіть забудь, що він там є!».

Тоді я побачив, що треба обхідними шляхами. І написав «Танго» (твір про українських емігрантів. — Авт.). Мені насправді соромно за цю книжку. Бо я писав із таких ура–комуністичних позицій. Але зумисне робив так, щоб дати собі дорогу до «Яру».

«Післямова до «Меча Арея» була готовою дисертацією»

— Але наступна ваша книжка «Меч Арея» наробила ще більшого галасу!

— До його написання мене підштовхнула мама. Вона в мене хоч і була жінкою без освіти, але дуже начитана. Ото подивіться (показує на книжкові полиці. — Авт.) — там 50 томів Франка стоять. То це вона передплатила і всі до однієї перечитала! Я сам, може, з десять томів подужав… Прочитала вона моє «Танго». А я так підлабузницьки питаю: «Ну як, мамо, тобі мій роман?» А вона: «Хороший, синку, але чого б тобі не написати щось історичне?» Мене це зачепило. І я почав шукати тему. Якось, намагаючись натрапити на щось цікаве у нашій спілчанській бібліотеці, поліз нишпорити по полицях, куди роками ніхто не заглядав. Вони були розташовані так високо, що я з драбини ледь зміг дотягнутися. І, намагаючись щось дістати, завалив кілька поличок. Гуркіт, хмара пилюки… Бібліотекарка Берта Іллівна підійшла й каже: «Не переймайтеся, ми приберемо». До речі, вона хоч і була єврейкою, але розмовляла щирою українською мовою — ще за Скрипника вивчила, коли українська була обов’язковою в школах. І раптом дістає з кучугури якусь книжечку, змахнула з неї шар пилюки і каже: «Може, це вас зацікавить?». Дивлюся, а це «Атілла і Русь IV–V ст.», видана 1860 року Олександром Вельтманом. Це була дуже смілива і навіть революційна, як на той час, книжка. Вона мене захопила, і я на одному подиху за півроку написав роман.

— Півроку для історичного роману — чи не замало?

— Отож–бо й воно! Рецензію на «Меч Арея» писав Петро Толочко, звільнений з Інституту історії за профнепридатність. Він одразу роман «зарізав». Правда, якби я рецензію писав, то теж зарізав би. Бо там нічого не було зрозуміло. Після цієї невдачі я пішов по бібліотеках писати післямову. І писав її значно довше, ніж сам роман, — понад рік! Я довго шукав необхідну літературу. Знайшов книжку Дистуніса, де він виклав щоденники Пріска, який був секретарем у візантійського посла, що ходив до Атілли. Вона була написана латиною. Гриз її, гриз, а воно так погано гризеться… Тоді мені історик Михайло Брайчевський підказав, що Дистуніс є й російською мовою. Каже, у збірні Грушевського шукай. Я день у день впродовж чотирьох місяців ходив в академічну бібліотеку, де під книги Грушевського була виділена ціла кімната, і знайшов те видання! Коли ж почав гортати, натрапив на листівку, адресовану особисто Михайлу Грушевському. Адресат — професор Віденського університету, який пише, мовляв, був в Україні з сином, там передреволюційна ситуація! А листівку датовано 1931 роком! Що було далі, ви знаєте. Голодомор, який і врятував Сталіна від революції в Україні. Він просто виморив цих людей, яким несила вже було терпіти…

Листівку, якою Грушевський зробив у книжці закладку, щоб повернутися до читання іншим разом, я потім подарував директорові Інституту історії Вікторові Шевченку. Бібліотекарки мені її віддали — у них ніякого наукового інтересу до неї не було, а лише зайвий клопіт, виправдовуйся потім, хто знайшов і де…

Отож написав я довжелезну післямову до «Меча Арея» — справжню наукову роботу. Мене потім навіть запитували, чому я не подавав на захист? Це ж була готова дисертація! Але мене те зовсім не цікавило…

«Похорон богів» — це гірше, ніж «Меч Арея»

— Як ви ставитеся до того, що ваші історичні твори називають — роман–гіпотеза?

— Гіпотеза — цілком нормальна форма історичної літератури. А чому ні? Гіпотези теж мають право на життя. Написати про те, що знайшли гробницю Тутанхамона — це не історичний твір, це факт. А якщо ти пишеш про щось таке, що ще, так би мовити, тремтить у повітрі, не усталилося, то це може бути названо й гіпотезою. Нехай спробують спростувати мою післямову до «Меча Арея»! Ніде не було після її виходу навіть спростуваннячка. Жодного! За майже 40 років!

— Але все одно після виходу книжки вас звинуватили у «фальшуванні історії»…

— Ой, що потім почалося! Це був 1972 рік. Я з дружиною поїхав відпочивати у будинок творчості письменників під Ригою. Коли приїздять із Києва дві знайомі дамочки. Побачили мене — в обох перелякані очі: там таке з вашою книжкою! А я розреготався: «Та вони ж дурні мені самі рекламу роблять!» Ажіотаж довкола роману й справді піднявся неабиякий. «Меч Арея» почали вилучати з бібліотек і продажу. Але пізно спохопилися — книжка майже розійшлася. Та мені це так не минулося. На роботі редактор щодня мене пиляв: звільняйся, звільняйся. Домучили таки і я пішов. Так я 3,5 року без роботи й просидів, аж доки мене Павличко не підібрав у журнал «Всесвіт». На посаду… секретаря–друкарки. Так я і значився друкаркою, поки не звільнилося інше місце.

А Петро Толочко як розгнівався, що роман вийшов! Мовляв, який Київ у V столітті?! «Меч Арея» — псевдолітература, а Білик — псевдописьменник. А потім хлопці кажуть: а чого ти не огризнешся? Я кілька разів огризнувся і йому заціпило.

Коли ж написав «Похорон богів», Толочко зрадів: о, тепер можна помститися. І віддав книгу на рецензування своєму аспірантові Івакіну. У видавництві не хотіли другого «Меча Арея», боялися видавати книгу. Тому їм була потрібна «розгромна» рецензія. Володимир Дарда, заступник заввідділу прози видавництва, мені казав, що «Похорон богів» — це в чотири рази гірше, ніж «Меч Арея». Історично шкідливо, неправильно. Бо я писав, що спершу Київська Русь була слов’янською, русинською державою, а потім банда варягів убила князя і захопила владу, сіла на престол і 99 років царювала в Києві. Усі ці Олеги, Ігорі, Ольги — це варяги. А мені закидали, що я підтримую германську теорію походження Русі. У Нестора–Літописця сказано: були непорядки в Русі, пішла делегація за море у Швецію, сказала: країна у нас велика і багата, але порядку в ній немає — приходьте і пануйте над нами. Такою була теорія російських царів, яким було приємно думати, що вони походять ще ого–го звідки — від варягів. А я написав, що з варягами була велика боротьба, що з ними воювали руси, сіверяни, древляни, тиверці. І нарешті через 99 років вони на чолі з Добринею, нащадком древлянських жупанів (старійшин), перемогли варягів. І охрестили Русь. Не всі були готові прийняти такі думки. Загалом «Похорон богів» вісім разів рецензувався, перш ніж вийшов!

— Ваші історичні романи здебільшого заглиблені аж у сиву давнину. Не хотілося написати щось про події, свідком яких ви самі були — Голодомор, наприклад?

— Голодомор я пережив, тоді мені два–три рочки було. Дуже врізалося в пам’ять, як моя бабуся пекла жаб. Сам процес поїдання жаб’ятини не пам’ятаю, які вони на смак — теж, але бабуся із сковорідкою в руці — й досі перед очима. Ніколи не забуду й притулок, куди здавали дітей–доходяг, які помирали від голоду. І я з такими ж дво–трирічними дітьми пасся на калачиках. Зривали їх своїми губенятами й їли… Оці мої спогади частково є в «Ярі».

З першого ж дня пам’ятаю і війну. Я стояв на подвір’ї, коли зайшов німець з автоматом і питає мене німецькою: чи є євреї? А я йому на ідиш відповідаю: «Кейне юде» (жодного єврея) — у нас сусіди євреями були, я грався з їхніми хлопчиками і трохи знав слів на ідиш. Він підкликає мене й питає, чи я єврей. А я так гордо, задерши голову: «Іх бін рус!». Він смикнув на мені трусенята, подивився, ляснув по попі: «Век!» Я потім розповів цю історію мамі, а вона й каже: чому ти сказав, що ти рус? Ти ж українець! А я до того про це й не задумувався — ми ж всі були радянські…

— Роман «Яр» так і не вийшов?

— Я написав «Яр» найпершим, а він вийшов останнім. Аж через тридцять років! Мені сказав Бандура забути про нього, то воно так і сталося. У 1988 році я дістав із шухляди рукопис. Підрихтував його, здав у видавництво. Там подали на збирання тиражу. Тоді така організація була «Укркниготорг». Вони прицінювалися, яким тиражем можна видавати ту чи іншу книжку. Так мій роман 250 тисяч примірників набрав — неймовірна кількість на той час! Люди пам’ятали моє прізвище ще по «Мечу Арея» і хотіли прочитати від його автора щось новеньке. «Яр» поставили в план, але настали важкі часи. Обидва примірники рукопису так і пропали в «Радянському письменнику». Казали, що завгосп просто позбирав усі рукописи, а їх гори були у видавництві, і здав як макулатуру. У мене ж залишилася лише третя друкована на машинці копія роману. Дуже неякісна, на ній ледве текст розібрати можна. Лише у 2008 році роман було видано. Але в продажу «Яру» нема — всі 5 тисяч примірників розійшлися по бібліотеках.

КОРЕНІ

Нащадок роду Котляревських

— Моя бабця, тобто мамина мати, була із роду Котляревських. Автору «Енеїди» вона доводилася правнукою. У її батька Федора Івановича було дві доньки — останні в роду, хто мав прізвище Котляревські. А потім обидві вийшли заміж — одна за Білика, а друга — за Ковтуна. На них прізвище й обірвалося…

ДОВІДКА «УМ»

Іван Білик народився 1 березня 1930 року в селі Градизьк Глобинського району на Полтавщині. Вчителював у сільській школі. Після закінчення в 1961 році факультету журналістики Київського університету працював у «Робітничій газеті», «Молоді України», «Літературній газеті», до сьогодні є членом редколегії журналу «Всесвіт». З 1967 року — член Спілки письменників. Автор десяти романів і близько 30 перекладів. Найчастіше перевидавався «Меч Арея» — 14 разів, із них 9 — за кордоном. Наразі має вийти 15–те видання. Лауреат Державної премії імені Т.Шевченка («Золотий Ра», 1992) та Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року («Не дратуйте грифонів», 1993). Заслужений діяч культури.

БУЛА ІДЕЯ

Кіна не буде

— У 1995 році за трьома вашими романами збиралися знімати серіал. Що завадило?

— Справді, була така ініціативна група: режисер Пилипенко, Богдан Ступка, покійний Сергій Данченко і я. Нам навіть вдалося зустрітися з президентом, тоді ще Кучмою. Він дуже прихильно сприйняв ідею створити чотири повнометражні фільми та телевізійний серіал за моїми романами. Домовилися про виділення шаленої на той час суми — 30 мільйонів доларів. Їх обіцяли закласти окремим рядком у бюджеті на наступний рік. А потім наша ініціативна група між собою розгризлася: я тому не вірю, а я іншому не вірю… На тому справа й заглохла. Я спочатку шкодував, а потім перестав. Знаєте чому? Бо не хотілося б бачити жуйку зі свого роману. У романі я сам собі пан. Ну зробили б мене керівником сценарної групи. Ну і що? Та я б кожне своє слово, яке в сценарій не ввійшло, оплакував би отакими слізьми! Книжки мої постійно перевидаються. То чого шкодувати?

Advertisements

One thought on ““професор Віденського університету, який пише, мовляв, був в Україні з сином, там передреволюційна ситуація! А листівку датовано 1931 роком! Що було далі, ви знаєте. Голодомор, який і врятував Сталіна від революції в Україні. Він просто виморив цих людей, яким несила вже було терпіти…”

  1. На щастя, роман «Яр» не весь розійшовся по бібліотеках — щонайменше мені вдалося придбати у видавництві один примірник. Хоча сума була досить немала як для такої книги в Україні — десь за 100 грн.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s