“Теж є таке в Німеччині.”


№157, п’ятниця, 3 вересня 2010
Дорогами Східної Німеччини
http://www.day.kiev.ua
Петро КРАЛЮК. Острог — Рівне — Лейпциг — Мерзербург — Фрайбург — Наумбург — Пфота — Заальец — Галлє — Лейпциг — Рівне — Острог. Фото автора
ЗАМОК-ПАЛАЦ У ЦВІНГЕРІ. ТУТ ЗНАХОДИТЬСЯ ВІДОМА ДРЕЗДЕНСЬКА ГАЛЕРЕЯ
РУЇНИ ЗАМКУ ЗААЛЬЄК
КОЗАК У ДРЕЗДЕНІ
ЦЕНТР ГАЛЛЄ

ЛЕЙПЦИГ/ЛІПСЬК

До Лейпцига я потрапив суботнього ранку. Місто тільки прокидалося. На вулицях було безлюдно. Хоч пізніше я переконався, що велелюддя в Лейпцигу майже немає — навіть на центральних вулицях. Зате дуже багато простору.

Перші враження від міста складно назвати позитивними. Околиці не радували «царськосільською красою», що є такою характерною для наших міст. Натомість траплялися старі будинки із забитими вікнами. Потім я дізнався, що є люди, які живуть у старих запущених будинках. Але живуть безкоштовно. Навіть держава дає їм якусь дотацію. Бачив і ремонт дороги в ранковому Лейпцигу. Теж є таке в Німеччині.

Трохи офіційної інформації про Лейпциг. Він вважається найбільшим містом Саксонії. У період раннього середньовіччя цю землю населяли слов’янські племена. Щоправда, пізніше її германізували. Не дивно, що чимало населених пунктів цього регіону мали давні слов’янські назви. Не був винятком Лейпциг. На місці злиття двох річок Ельстера й Парте, де нині розташоване місто, десь у VII—VIII ст. виникло поселення Ліпськ — тобто місце, де ростуть липи. Вперше ж містечко Липське було згадане в церковній хроніці 1015 р.

Саксонія, а отже й Лейпциг, або Ліпськ, була тісно пов’язана зі слов’янськими землями — передусім Чехією та Польщею. Лейпциг, який міститься на перехресті важливих торговельних шляхів, формувався як місто торгівлі й комунікації. Уже 1165 р. йому було надано право ринкової торгівлі. 1268 р. Лейпциг одержав привілей «міста ярмарок». Згодом як торговий осередок він став відомий в усій Європі. І сьогодні різноманітні виставки-ярмарки в Лейпцигу збирають людей з усього світу.

Торгівля так чи інакше була пов’язана зі зв’язком, комунікаціями. Тому в Лейпцигу рано почало розвиватися книгодрукування, яке започаткувало так звану третю комунікативну революцію. 1481 р. тут було надруковано першу книжку. Місто швидко стало центром книговидавництва — і не лише німецького. Наприклад, у Лейпцигу 1859 р. вийшла збірка «Новые стихи Пушкина и Шевченки», куди ввійшли заборонені поезії цих двох великих поетів Росії та України. Ще 1662 р. у місті почала виходити перша в світі щоденна газета. Тут також вперше започаткували видання книжок кишенькового формату.

А де книжки, там і бібліотеки. У Лейпцигу міститься одна з найбільших німецьких бібліотек — Дойчен Бюхерай. Там само, в її приміщенні, розміщений Німецький музей книги та шрифтів. Окрім того, в Лейпцигу є майстерня і Музей поліграфічного мистецтва. А ще в місті — одна з найкращих і найбільших університетських бібліотек Альбертіна, де вміло поєднані дух старовини з найновішими технологіями. Тут же проводяться різноманітні цікаві акції й виставки. Коли я побував в Альбертіні, там були виставлені стародавні єгипетські рукописи.

Гідні уваги й книжкові магазини Лейпцига. Опишу одну з книгарень під назвою «Лєманнс», що неподалік від університету. Сюди учащають студенти. І не обов’язково, щоб щось купувати. Заходять погортати книжки, почитати й… попити кави. У «Лєманнсі» кава дуже дешева і смачна. Згадана книгарня міститься на трьох поверхах. На першому переважно розміщена художня література — вибір на будь який смак. Хочеш — бери історичну белетристику (тут її більше ніж досить). Хочеш — детективи (цього, певно, найбільше). Або — класику, фентезі… Є навіть відділ поезії. Виявляється, в Німеччині не лише пишуть вірші, а й намагаються продавати поетичні збірки. На другому поверсі дитяча література (очі просто розбігаються), яскраве розмаїття подарункових видань. Третій відведений під наукову літературу.

На кожному поверсі є продавці-консультанти, які сидять за комп’ютерами й миттєво в електронній базі знаходять потрібну вам книжку. Я поцікавився, які є переклади з української літератури. Чесно кажучи, не густо. То й не дивина. Адже хіба наші державні інституції професійно займаються пропагандою й поширенням української культури за кордоном, як це, наприклад, роблять німці? Дивно, що є хоч щось наше. І те щось з’являється передусім завдяки окремим українським авторам, які працюють за кордоном. Дехто згадує їх і злим, і не тихим словом, обзиваючи грантоїдами тощо. Але реалії такі: саме завдяки їм українська культура, зокрема, література, хоч якось представлена за кордоном.

Та книжка — старий засіб масової комунікації. А Лейпциг завжди намагався йти в ногу з часом, вдосконалюючи книгу, газетну справу. Сьогодні це місто сучасних засобів масової інформації. У Лейпцигу працюють також сотні мас-медійних підприємств — видавництва, друкарні, рекламні агенції, радіо, телебачення тощо. Найбільшим комунікаційним підприємством у місті є громадське радіо й телебачення Саксонії, Тюрінгії та Саксонії-Ангальта. Знаходиться воно у великому багатоповерховому приміщенні, яке має форму розкритої книги. Тут його жартома називають зубом мудрості.

Також у Лейпцигу здійснюється підготовка висококваліфікованих спеціалістів у галузі сучасних мас-медіа. Зокрема, цим займається Вища школа техніки, науки й культури (ГТВК). Мені показали медіа-центр, недавно побудований у цій вищій школі. На його будівництво й обладнання витратили 60 мільйонів євро — цифра просто фантастична для наших університетів. Не треба говорити, що в цьому медіа-центрі найновіше обладнання. Це й друкарня, і теле- та кіностудія. Студенти ГТВК виготовляють друковану продукцію, готують телепередачі, знімають кінофільми. У коридорах медіа-центру стоять телевізори, на екранах яких демонструються зняті студентами телепередачі. До речі, дуже якісні.

Розвиток торгівлі та комунікаційних засобів творили й творять у Лейпцигу сприятливу атмосферу для культурного життя. Місто здавна приваблювало до себе митців. Принаймні багато видатних осіб у німецькій культурі так чи інакше пов’язані з Лейпцигом.

Добре відомою є лейпцигська Томаскірхе (церква святого Томаса). Вона належить до найдавніших храмів міста. Спочатку її спорудили в романському стилі. Однак наприкінці XV ст. перебудували в стилі пізньої готики. При церкві існував прекрасний хор хлопчиків, перша згадка про який належить ще до XIII ст. Своєю славою Томаскірхе значною мірою завдячує Йоганну Себастьяну Баху, який був кантором (музичним керівником) хору цієї церкви з 1723-го до 1750 року. Тоді в цьому хорі були 54 півчих. Нині — 100. Основна місія хору — зберігати спадщину Баха. Щоп’ятниці й щосуботи можна почути його виступи в Томаскірхе. А ще — почути величну органну музику. Щоправда, орган не зберігся з Бахових часів. Нині в церкві використовується новий орган, спеціально зроблений 2000 р. до 250-ї річниці з дня смерті великого композитора.

Приклад Томаскірхе показує, як традиція породжує геніїв, а генії, в свою чергу, посилюють традицію. Зрештою, традиція — велика сила. До речі, хор хлопчиків при цій церкві мав відомих канторів і до, і після Баха.

Однак не лише Томаскірхе і Бахом, пам’ятник якому стоїть неподалік цієї церкви, знаменитий Лейпциг. Із містом був пов’язаний всесвітньо відомий класик німецької літератури Йоганн Вольфган фон Гете. У 1765—1768 рр. він, будучи молодою людиною, студіював право в Лейпцигському університеті. За кілька кроків від університету містився такий собі винний підвальчик Ауербахскеллєр. Туди молодий Гете часто вчащав. І, схоже, митця надихала його атмосфера. Одна з відомих сцен знаменитого «Фауста» відбувається саме в Ауербахскеллєрі.

Сьогодні Ауербахскеллєр помітно відрізняється від того підвальчика, який відвідував Гете. Це величезний ресторанний комплекс. Втім, тут присутній «Гетівський дух». Ввійшовши туди, відразу помічаєш такі собі опудальця Фауста й Мефістофеля на бочці. В Ауербахскеллєрі навіть ставили рок-оперу «Фауст». Взагалі слід відзначити, що в Німеччині досить органічно поєднуються ресторани, магазини й культурні інституції. І це робиться не лише заради примітивної комерції. Хоч і комерція теж присутня.

Неподалік, буквально за кілька кроків від Ауербахскеллєра, розташований Кофебаум — Будинок кави. Цю кав’ярню, засновану ще 1718 р., відвідали чимало знаменитостей — Й.В. Гете, Г.Е. Лессінг, Ф. Ліст, Р. Вагнер та інші. Однак кав’ярня стала відомою передусім завдяки композиторові Роберту Шуману (1810—1856), який регулярно протягом семи років зустрічався тут з композиторами й поетами. Сьогодні Кофебаум — це не лише кав’ярня, де можна замовити каву й різні солодощі до неї, у тому числі фірмовий торт «Шуман». Це також музей із відповідними експозиціями, де розповідається кавова історія цього закладу.

Крім уже згадуваних знаменитостей — Баха, Гете, Шумана, в Лейпцигу жило ще чимало видатних діячів німецької культури. Тут народився Готтфрід Вільгельм Ляйбніц (1646—1716) — всесвітньо відомий математик, філософ та юрист, фізик і технік, історик та лінгвіст. Словом, людина енциклопедичних знань. Він вивчав право та філософію в університеті рідного міста. Нині біля приміщення університету стоїть пам’ятник цьому видатному вченому. У цьому ж університеті навчався Готгольд Ефраїм Лессінг (1729—-1832) — відомий німецький поет, філософ та літературний критик. У Лейпцигу бував один із найвизначніших німецький письменників-романтиків Фрідріх Шіллер. Зберігається будинок-музей письменника, де він жив 1785 р. і де написав знамениту «Оду до радості», покладену на музику Людвігом ван Бетховеном. Тут же, в цьому будинку, Ф. Шіллер почав писати драму «Дон Карлос». У Лейпцигу свої молоді роки провів відомий німецький композитор Ріхард Вагнер (1813—1883). Деякий час він навчався в кантора хору Томаскірхе Теодора Вайнліга. Можна назвати ще низку імен видатних німецьких діячів, пов’язаних з Лейпцигом. Але не варто втомлювати читачів. І все ж одне ім’я лейпцигської знаменитості назву — Ангела Меркель, нинішній канцлер Німеччини. Вона є випускницею Лейпцигського університету.

Сам же Лейпцигський університет вважається одним із найстаріших вузів Німеччини. Заснований був студентами й професорами Празького університету ще 1409 р. Нині в ньому навчається понад 20 тисяч студентів. Університет відігравав і продовжує відігравати важливу роль в історії міста.

Вочевидь, великі культурні традиції Лейпцига, потужне інтелектуальне, зокрема університетське, середовище стали не останніми чинниками того, що місто започаткувало мирну революцію 1989 р. у тодішній Німецькій Демократичній Республіці. Центром опору стала… лютеранська церква Ніколайкірхе, розташована в центрі міста. У ній почали проводити молитви за мир, на які сходилися тисячі людей, і не лише з Лейпцига. Намагаючись не допустити демократичних перетворень, влада вдалася до провокацій і насильства: 7 жовтня 1989 р. відбулося масове побиття людей поліцією — якраз у день 40-ї річниці створення НДР. Через два дні в Ніколайкірхе проводилася чергова молитва за мир. Церква, розрахована на дві тисячі чоловік, була вщент заповнена. Втім, серед присутніх було чимало партійців та працівників спецслужби Штазі, які мали завдання не допустити заворушень. Коли молільники вийшли з церкви, на площі їх чекали десятки тисяч людей із запаленими свічками. Їхнім лозунгом стало «Вір зінд фольк!» — «Ми є народ!». Здавалося, прості, але ємкі слова. Влада після залякувань, масових арештів не чекала вияву солідарності стількох людей — та ще й у мирній, християнській формі. Один із високопоставлених німецьких чинів тодішньої НДР перед своєю смертю зізнався: «Ми все спланували. Ми до всього були готові, але не до свічок та молитов». Німці продемонстрували, що вони дійсно є народом, нацією і ніякі репресії їм не страшні. Влада мусила поступитися.

Після мирної революції в Східній Німеччині відносно легко покінчили з соціалістичним режимом (де-факто — радянською окупаційною владою). Хоч в НДР, як мало в якій країні «соціалістичного табору», існував жорсткий контроль за громадянами. Досить навести одну просто фантастичну цифру — на десяток жителів країни припадав один співробітник Штазі. У містах Східної Німеччини нині є музеї Штазі, які детально розповідають про роботу цієї спецслужби. У лейпцигському Штазі-музеї мені вдалося побувати.

Взагалі тут чимало музеїв — гарних та різних. Як і архітектурних споруд, пам’ятників. Наприклад, у центрі одразу привертає увагу 115-метрова ратушна вежа, яка вважається найвищою в Німеччині. Ще одним помпезним приміщенням Ляйпціга є Райхсгеріхт — Імперський суд. У кайзерській Німеччині й Ваймарській республіці тут перебували вищі органи судової влади. Нині — Федеральний конституційний суд Німеччини, один із восьми головних судів країни. І — що дивно — до цього приміщення можна спокійно підійти. А найдивніше те, що на площі перед ним і навколо зовсім немає крутих авто. Зате повно прив’язаних велосипедів.

Найпомпезнішим пам’ятником Лейпцига є Фолькершляхтденкмаль — Пам’ятник битви народів. Цей величний монумент заввишки 91 м і вагою близько 300 тисяч тонн було споруджено із 26 тисяч кам’яних брил 1913 р. — з нагоди сторіччя битви між наполеонівськими військами й військами союзників, що воювали проти Франції. У цій битві зійшлося до 500 тисяч воїнів. Перемогли союзники, сили яких помітно переважали французькі.

Величезні кошти, затрачені на будівництво Фолькершляхтденкмаля, витрачалися не випадково. 1913 р. уже витала війна в повітрі. Німеччина збиралася зійтися з Францією. Ось і треба було нагадати кайзерівській Німеччині про перемогу над французами під Лейпцигом.

Особисто на мене Фолькершляхтденкмаль справив гнітюче враження. Така собі імперська архітектура, яка своєю величчю просто тисне на людину. Не було інтересу ні споглядати це диво згори, ні відвідувати музей, що міститься в пам’ятнику.

І все ж один пам’ятник Битви народів я відвідав. Це — храм святого Олексія, що належить Російській православній церкві. Він був теж побудований 1913 р. якраз неподалік Фолькершляхтденкмаля. Будувався на російські гроші. І теж як нагадування: мовляв, не чіпайте нас, бо зробимо те, що зробили з французом 1813 р. Сам храм не був розрахований на велику кількість людей. Зате він високий і видно його здалеку — майже, як Фолькершляхтденкмаль.

При вході до церкви святого Олексія треба платити. Ніби й небагато — лише одне євро. Та все ж… Ні в яких інших храмах Німеччини я не бачив, щоб вхід до них був платним. Мабуть, у російських батюшок більш розвинута комерційна жилка, ніж у їхніх німецьких колег.

Біля входу до церкви святого Олексія напис-інформація про те, скільки і з яких країн було учасників Битви народів. У союзницьких військах російських солдат — не обов’язково росіян! — було найбільше. І їх найбільше загинуло на полі брані. Що ж, і тоді ми мали маршалів жукових, які воювали не вмінням, а числом. Та найприкріше те, що ті «російські» солдати воювали за деспотичний режим, який і їм, і їхнім родинам часто ніс страждання й біду.

Можна багато говорити про архітектуру Лейпцига, його історичні пам’ятки. Однак не тільки і не стільки цим вражає місто. Вражає зеленню, величезною кількістю зелених насаджень. Власне, до центру прилягає величезна територія Парку ім. Клари Цеткін. (Хай вас не дивує ця назва. Монументальні згадки соціалізму на території колишньої НДР все-таки трапляються. Щоправда, вони є, скоріше, винятком, а не правилом, як у нас). За бажання з одного кінця Лейпцига велосипедом можна проїхати до іншого через паркові й навіть лісові зони, де в спеціально огороджених місцях живуть дикі звірі — вовки, лисиці, кабани тощо. На околицях міста є чимало штучних озер. Найбільше з них, Каспуденерзеє, таке ж чудове, як і наш Свитязь. А за рівнем рекреаційної інфраструктури набагато краще.

Справжнім чудом є Лейпцигський зоопарк — один із найбільших зоопарків Європи. Розташований він, до речі, за десять хвилин ходьби від старовинної частини міста. Його площа 22 з половиною гектари. Одних тварин тут близько тисячі видів, крім риб та безхребетних. Ходити зоопарком можна годинами. Звірі тут здебільшого живуть не в клітках, а в умовах, близьких до природних. Від глядачів вони переважно відокремлені або товстим склом, або штучними водоймами.

У зоопарку дуже багато дітей з батьками. Іноді їх возять спеціальними маленькими дерев’яними возиками, що їх видають біля входу. Зоопарк є місцем сімейного відпочинку. Щоправда, плата за вхід до нього не така вже й маленька — 13 євро. Однак ви можете придбати абонемент за 50 євро й ходити туди протягом року, коли вам заманеться.

Не раз доводилося відчувати різницю в ставленні до природи у нас і в них. У парку імені Клари Цеткін можна спокійно підійти до диких качок, що сиділи біля води, і вони зовсім не лякалися, там же до мене довірливо підбігали білки, а в ресторані, що в зоопарку, на стіл усілася чималенька ворона — ніби вона тут господиня. Таке враження, що в Німеччині брати наші менші не бояться людей — не так, як в Україні. Хоча, звісно, ми, українці, люди добрі.

ДРЕЗДЕН/ДРЄЖДЖАНИ

До Дрездена я хотів поїхати з кількох причин. По-перше, Дрезденська галерея з її знаменитою Сікстинською мадонною. А по-друге, надто багато ниточок пов’язують це місто, столицю Саксонії, з нами. Проблема не лише в тому, що колись, у першій половині XVIII ст., «королі Саси», тобто саксонські курфюрсти, правили Річчю Посполитою, до складу якої входила значна частина українських земель. До речі, в народній свідомості поляків часи «круля Саса» трактувалися як добрі часи. Колись вулицями Дрездена ходив уродженець українського Полісся Тадеуш Костюшко. Опинився він тут через романтичну історію: хотів викрасти кохану дівчину, але це йому не вдалося, і змушений був утікати, бо за спробу викрадення йому загрожувала смертна кара. Сподівався найнятись офіцером у саксонське військо. Однак його не взяли. Може, і добре, що так сталося. Подався тоді Костюшко в Америку, став там героєм. А після Америки ще прославився в Польщі. Або ось Петро Столипін, відомий російський реформатор. Уродився в Дрездені. А життєвий свій шлях закінчив (трагічно!) в нашому Києві. Загалом таких ниточок можна нашукати.

Саксонія зі своїм столичним Дрезденом — не дуже «правдива» Німеччина. А втім, що таке «правдива» Німеччина? Кожна земля, регіон у цій країні має своє обличчя, свою специфіку. Німці в епоху середньовіччя побудували таку собі «демократичну імперію». І хоч мали імператора, однак його влада була досить обмеженою, а кожен правитель (курфюрст, граф, герцог та ін.) де-факто був незалежним правителем. Такий політичний устрій консервував різноманітність Німеччини. І хоч у «період націоналізму» (XIX—XX ст.) відбулася деяка уніфікація країни, все одно регіональні відмінності залишаються. Ця «єдність у різноманітності» надає Німеччині якогось шарму, робить її цікавою та водночас культурно багатою.

Видатний російський історик С. Соловйов у праці «Наблюдения над исторической жизнью народов» говорив про Саксонію як про «украйну» Германської імперії. І здається, не безпідставно. Справді, Саксонія в данину була заселена слов’янськими племенами. Існує серболужицька назва міста — Дрєжджани. А поляки іменують його Дрезно. Місто розташоване близько, на відстані якихось 20 кілометрів від чеського кордону. Потім я пересвідчився, що в місті можна зустрітися зі слов’янськими елементами. Хоч воно, без сумніву, залишається німецьким.

Центр міста значною мірою був забудований у першій половині ХІІІ ст., коли Саксонія переживала піднесення. Саксонські курфюрсти тоді не лише правили Річчю Посполитою, а й претендували на першість у Священній Римській імперії німецької нації. Відповідно, в них були імперські амбіції. І вони розбудовували Дрезден як імперську столицю. Коли опиняєшся в старій частині міста, ця імперська помпезність особливо відчутна — замок-палац Цвінгер, оперний театр Земпера, великі фонтани, в яких, власне, і немає особливої потреби…

Знаменита Дрезденська галерея, розташована в Цвінгері, — це теж результат імперських амбіцій. Основна колекція галереї зібрана завдяки саксонським курфюрстам і водночас королям Речі Посполитої Августу Сильному (1697—1733) та його синові Августу, які правили відповідно — в 1697—1733 та 1733—1763 рр. На це пішло близько 50 років і були затрачені величезні кошти.

Непростою була доля галереї під час Другої світової війни і після неї. Основний фонд був евакуйований, а приміщення постраждало під час бомбардувань. Після війни картини як трофеї були вивезені в СРСР. Проте за якихось десять років їх повернули. 1960 р. приміщення галереї повністю відбудували й у ній розмістили експозицію.

Нині галерея займає три поверхи. Її прикрашають полотна великих майстрів західноєвропейського образотворчого мистецтва, починаючи з XIV ст. Найповніше представлений італійський, німецький, голландський, французький та іспанський живопис. Є там чимало картин, які стали «хрестоматійними», зокрема художників Ренесансу, знаменитого Рембрандта тощо.

Ходячи залами галереї, не раз ловив себе на думці, що є щось спільне між пишнотою архітектури старого Дрездена й пишнотою, іноді на межі несмаку, полотен галереї. Незабаром почало рябіти в очах від цієї «величі», нескінченного ряду оголених тіл, інколи далеко не ідеальної форми, амурчиків, бахусів тощо. Хтозна, мабуть, імперськість, принаймні у ХVІІІ ст., передбачала таку естетику й таку еротичність.

Звісно, оцінка творів мистецтва — річ суб’єктивна, яка залежить від освіти, уподобань, світосприйняття, зрештою, і національної приналежності. Саме в Дрезденській галереї, біля «хрестоматійних» полотен, у мене не раз виникала думка, наскільки «об’єктивно» оцінюють мистецтвознавці ті чи інші картини, чи немає в цих оцінках «піару». Зрештою, чому ми не займаємося «піаром» своєї художньої спадщини, яка, можливо, нічим не гірша цієї імперської помпезності. Принаймні для нас. І не лише для нас.

Ось із такими думками опинився я перед Сікстинською мадонною. Чесно кажучи, був розчарований. Здоровенне полотно, яке важко охопити зором. Та ще й під склом. Чомусь звернув увагу на янголят унизу картини. Очевидно, вони намальовані для того, щоб заповнити простір. Однак саме вони виявилися найбільш популярними. Цих янголят малюють на кружечках, записниках, календариках, якими широко торгують у Дрезденській галереї. Навіть на моєму вхідному білеті красувалася ця солодка парочка.

І ще впадає в очі велика концентрація російських туристів у галереї. Пізніше довідався, що саме галерея є одним із найбільш відвідуваних ними об’єктів. У чому причина? У тому, що нові росіяни успішно освоїли Карлові Вари в Чехії — це зовсім близько від Дрездена, — й поєднують лікування на водах із залученням до високого мистецтва? Чи, може, до душі їм імперська естетика Дрездена?

Проте не думайте, що лише росіяни «окупували» Дрезден. Є тут і нашого українського брата. Неймовірно, але в центрі міста під величезним панно, де зображені саксонські курфюрсти, я побачив… українського козака з бандурою і у відповідному вбранні. Навіть нашивку мав із написом «Українське козацтво». І заробляв цей кобзар-козак собі на хліб насущний, співаючи вкраїнських пісень.

Однак імперський центр Дрездена — це ще не весь Дрезден. Щодо центру, то історія його така. Під час Другої світової він, як і місто загалом, були зруйновані бомбардуваннями. Вирішено було центр зачистити від руїн, вивезти їх за місто й на розчищеному просторі, використовуючи вцілілі матеріали, поступово відновлювати історичні пам’ятки. Звісно, на це пішли роки. Тим часом навколо розчищеної території будувалося сучасне місто. Тому за межами старовинного Дрездена ніби опиняєшся в іншому світі.

Можливо, дрезденці, аби компенсувати імперську пишноту центру, показово демонструють відкритість і демократичність. Так, зовсім недалеко від Цвінгера міститься приміщення земельного парламенту — ландтагу Саксонії. Зроблене воно зі скла та бетону. Зал засідань депутатів повністю проглядається з усіх боків завдяки великим вікнам. А ще біля ландтагу можна спокійно сісти на лавочку (ніякий поліцай тебе звідти не вижене!) і спостерігати за Ельбою (слов’яни іменують цю річку Лабою). Справжня демократія!

ШТРАСЕ ДЕР РОМАНІК

Після Дрездена мені запропонували проїхатися Штрасе дер Романік. Утім, не повністю, а лише невеликою частиною. Вочевидь, щоб подолати її, потрібен не один день і навіть не один тиждень. Вона проходить не лише Німеччиною, а й іншими країнами Європи.

Що це таке — я й сам не знав. Адже в наших туристичних довідниках про Штрасе дер Романік ви не знайдете нічого. Чи майже нічого. Це міста, містечка, навіть села, де розташовані пам’ятки романської архітектури, які дійшли до нас із часів раннього середньовіччя. Потім уже в Німеччині були готика, ренесанс, бароко…

Власне, романська архітектура це ніби й не зовсім німецьке явище. Хоч, як на мене, без цієї архітектури й культури неможливо зрозуміти Німеччину. Романіка — це наслідування архітектурних (і не лише архітектурних) зразків стародавнього Риму.

Німці довгий час протистояли Римській імперії. І саме вони відіграли чи не основну роль у її падінні. Але після падіння супердержави стародавнього світу намагалися (добре чи погано) наслідувати її культурні й політичні традиції. На уламках Західної Римської імперії німецькі правителі створили Священну Римську імперію. Втім, вона була не стільки римською, скільки німецькою. Та й за великим рахунком, назвати її імперією складно. Скоріше, то була конфедерація незалежних чи напівзалежних держав.

Романська архітектура й культура — ніби відображення тієї ситуації, в якій опинилася Німеччина в період раннього середньовіччя, коли, власне, йшов «пошук себе», своєї політичної й культурної самоорганізації, коли, образно кажучи, в старі міхи вливалося нове вино.

Моє знайомство з німецькою романікою почалося зі старовинного містечка Мерзербург, що неподалік від Лейпцига. У середньовічні часи це був один із важливих політичних центрів Німеччини, одна з резиденцій імператора. У період із Х до ХІІІ ст. місто не раз приймало високих гостей: 69 разів бував тут імператор зі своїм двором, 26 разів відбувалися імперські рейхстаги.

У Мерзербурзі в доброму стані зберігся старовинний замок, хоч це не чиста романіка, тут помітні нашарування готики. Він міститься на скелі біля річки Заалє. Є в Мерзербурзькому замку своя фішка — клітка з двома великими чорними воронами. Взагалі чорний ворон — ніби символ Мерзербурга. Існує така легенда. Колись Мерзербург був єпископською резиденцією. Один з єпископів мав вірного слугу. Та якось у цього єпископа зник перстень. Звинуватили слугу, хоч той заперечував свою провину. Втім, його стратили. Через деякий час перстень знайшли. Виявляється, його вкрав чорний ворон. Відтоді на гербі Мерзербурга красується відрубана голова слуги — таке собі відновлення історичної справедливості. А ворон, відповідно, став символом міста.

Цікавий кафедральний собор Мерзербурга своєю бібліотекою. У ньому зберігаються оригінали рукописів Х ст. — язичницькі замовляння, записані давньонімецькою мовою. Це справді унікальні пам’ятки писемності, чогось подібного в Німеччині немає.

Загалом Мерзербург — мальовниче містечко. Тут ви можете зустріти будинки різних архітектурних стилів, починаючи з романіки й закінчуючи стандартизованою сучасною архітектурою. Саме в Мерзербургу я відчув дух глибокої давнини. Річ у тім, що пам’ятки Штрасе дер Романік є автентикою. Вони, переважно зосереджені в невеликих населених пунктах, не зазнали руйнації під час Другої світової війни.

Після Мерзербургу наша дорога пролягла до Фрайбургу. Особливо рекомендую це містечко любителям старовини. Над ним височіє мальовничий замок, де, як оповідає легенда, похований знаменитий імператор Фрідріх Барбаросса. Незважаючи на віддаленість замку, він живе своїм життям. Тут є музей, сувенірна крамничка і навіть… ресторан. Щороку в замку проводяться фестивалі, де звучить середньовічна музика, відбуваються рицарські турніри тощо. У магазині, поряд з широким вибором сувенірів, пропонувалися також настоянки й вино з цього регіону.

Найголовнішим на моїй Штрасе дер Романік був Наумбург. Тут уже можна було зустріти групки туристів — не лише з Німеччини, а й іноземців. Щоправда, росіян не було, зате були китайці. Останні більш допитливі та щось чули про Уту фон Наумбург. Скульптура цієї жінки — так вважає Умберто Еко, а йому, напевно, можна вірити — є втіленням ідеалу жіночої краси європейського середньовіччя. Як на мене, то Ута нічим не гірша від Сікстинської мадонни. Але ж про смаки не сперечаються.

Вражає кафедральний собор Наумбурга. Власне, тут і міститься скульптура Ути. Ходячи чималенькою територією цього храму, починаєш розуміти дух романіки — величної, але водночас якоїсь безпретензійної та суворої.

Дорогою від Наумбурга ми зупинилися в поселенні Пфорта. Нам впали в око старовинні приміщення якогось монастиря (потім виявилося — цистеріанського). Це справді унікальне місце, де можна спокійно зосередитися. Мені складно описати те, що я відчував у цьому місці. Якась дивна й потужна енергетика. Після Реформації, зрозуміло, монастир ліквідували. Згодом тут розмістилася школа (Ландшулє Пфорта). Біля входу в подвір’я колишнього монастиря на стенді описано його історію та історію цієї школи. Вписані й імена знаних людей, які тут навчалися. Список чималий. Та й імена промовисті. Серед них — видатні німецькі філософи Йоганн Готліб Фіхте та Фрідріх Ніцше. Певно, такий спокій та зосередженість, які панують у цьому місці, якраз і сприяють філософським рефлексіям.

Останнім об’єктом на моїй Штрасе дер Романік став замок Заальєк (цю назву можна перекласти як ріг чи закрут річки Заалє). Уявіть собі рівнину, на ній річку, яка робить різкий закрут, а над цим — пасмо гір, вкритих лісом. І на цих горах — залишки старовинного замку. Доїхати до нього після рівненьких німецьких доріг дещо проблематично. Доводиться петляти вузенькою доріжкою серед лісистої місцини, де подекуди навіть не видно сонця. Зате коли виїжджаєш нагору і опиняєшся біля руїн замку (до речі, руїни вражають!), перед очима відкривається неймовірної краси краєвид.

Щось подібне я бачив у нас у Невицькому замку. Теж гори, вкриті лісом, напівзруйнований замок, внизу долина й річка, що тече по ній (щоправда, не Заалє, а наш Уж). Однак Невицький замок, незважаючи на близькість від чималенького Ужгорода й усю свою привабливість, майже не окультурений. Колись там за радянських часів був всесоюзний студентський табір. Нині стоїть він пусткою. Тепер біля нього намагаються побудувати якусь кнайпочку. А в Заальєці, попри віддаленість від великих міських центрів, серед замкових руїн розмістився затишний ресторан. І — що дивно — в ньому є відвідувачі. Справді, приємно посидіти там за столиком, милуючись замковими руїнами чи фантастичними краєвидами із замкових бійниць.

ГАЛЛЄ — СОЛЯНЕ МІСТО

Галлє міститься поряд із Лейпцигом. Сідаєш на поїзд на залізничному вокзалі в Лейпцигу, що вважається одним із найкрасивіших залізничних вокзалів у Європі, — і за якихось півгодини опиняєшся в Галлє. Однак, ступивши на землю Галлє, відчуваєш, що це дещо інший край. У Галлє немає такої вільності в архітектурі, як у Лейпцигу. Центр міста — автентичне середньовіччя зі старовинними будиночками, вузькими вуличками. В одному з таких будиночків я надибав ресторан-броварню. Тут же в залі ресторану стоїть величезний чан, де варять пиво, яке можна скуштувати.

На відміну від Лейпцига, де чимало відомих культурних об’єктів і відповідно приїжджає багато туристів, ситуація в Галлє інша. Не те що тут немає цікавих пам’яток (до речі, Галлє належить до Штрасе дер Романік). Просто Галлє «не пощастило». За часів НДР воно розвивалося як індустріальне місто. Тут були кілька великих підприємств. Думати про розвиток туризму в місті не було потреби.

Сьогодні ситуація інша. Після об’єднання Німеччини промислові об’єкти Галлє виявилися нерентабельними. Показова зміна динаміки населення міста. Якщо 1990 р. тут проживало понад 300 тисяч чоловік, то нині трохи більше ніж 200 тисяч. Багато людей залишили Галлє, в пошуках роботи виїхали в Західну Німеччину або в більш благополучний Лейпциг. Сьогодні в місті високий відсоток безробітних. Тому ціни на житло та й загалом ціни в місті відносно невисокі.

Кілька слів про історію Галлє. Вважається, що це одне з найдавніших міст Німеччини. Перша згадка про нього припадає на 806 р. Хоч поселення тут існувало раніше, уже в перших століттях нашої ери. Назва міста має кельтське походження і означає «місце, багате на сіль». Саме соляні промисли зробили Галлє багатим. А за часів НДР солеварна промисловість набула логічного продовження — місто стало осередком хімічної індустрії.

«Соляне багатство» дало змогу жителям Галлє розбудувати своє місто. У самісінькому центрі розташований величезний собор із високими вежами. Цей собор пов’язаний з діяльністю лідера німецької Реформації Мартіна Лютера. Загалом у Галлє чимало Лютерівських слідів. Наприклад, місто відоме своїм університетом, заснованим 1694 р. 1817 р. він був об’єднаний зі старішим Віттенберзьким університетом, який закінчував М. Лютер. Нині офіційна назва цього навчального закладу — Мартін-Лютер-Університет Галлє-Вітенберг, тобто Галлє-Віттенберзький університет ім. Мартіна Лютера.

У 1932—1945 рр. у цьому університеті працював відомий вчений-славіст, філософ і літературознавець Дмитро Чижевський, який походив з України. Саме завдяки Д. Чижевському в Галлє-Віттенберзькому університеті утвердилася славістика. Під час своєї роботи в цьому закладі Д. Чижевський віднайшов і підготував рукопис праці чеського просвітителя Яна Амоса Коменського «Пансофія», який вважався втраченим. Там само, в Галлє, вчений зібрав колекцію книжок (близько семи тисяч томів), де було чимало рідкісних та унікальних видань. Цю колекцію разом зі своїм особистим архівом вчений змушений був залишити в Галлє перед приходом «радянських визволителів». «Антирадянщик» Д. Чижевський, до того ж ще й колишній член Української Центральної Ради, не мав жодних ілюзій щодо гуманності радянської влади. Сьогодні ця колекція й архів зберігаються в Галлє-Віттенберзькому університеті.

Звісно, я не сподівався, що в університетській бібліотеці мені щось розкажуть про Д. Чижевського. І все ж я був приємно здивований, коли виявив там найновіші видання творів ученого, зокрема київський чотирьохтомник його праць. Із колекцією та архівом Д. Чижевського в Галлє, наскільки мені відомо, ніхто серйозно не працював. А там можуть бути, і, ймовірно, є, цікаві речі. Сумнівно, що німці будуть цим займатися. А нашим гуманітарним чиновникам, певно, не до цього. Хоч послати когось, щоб опрацював галльську колекцію та архів Д. Чижевського, великих коштів не треба.

Трапляється, місця стають знаменитими завдяки відомим людям. Галлє теж має свого героя, який прославив місто. Це — композитор Георг Фрідріх Гендель. Пам’ятник цьому світилу класичної музики розташований на центральній площі та є своєрідною «візитною карткою» міста. Недалеко від центру — будинок, в якому народився композитор. Там же міститься й музичний музей.

Щорічно в місті відбуваються Генделівські фестивалі, на які з’їжджаються шанувальники музичного мистецтва з усього світу. За часів НДР цей фестиваль виконував не лише музичну функцію. На нього дозволяли приїжджати німцям із Федеративної Республіки. Тому під його покровом мали можливість зустрічатися родичі з двох Німеччин — соціалістичної та капіталістичної.

Загалом у Галлє багато цікавих об’єктів. Усіх за день не обійдеш. Тому знову хочеться повернутися сюди й поблукати його вуличками.


Advertisements

One thought on ““Теж є таке в Німеччині.”

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s